Справа № 495/9469/22
Номер провадження 2/495/1313/2023
31 травня 2023 рокум. Білгород-Дністровський
Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області у складі:
судді Боярського О.О., при секретарі Червинській І.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Білгород - Дністровському Одеської області в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом НОМЕР_1 прикордонного загону державної прикордонної служби України до ОСОБА_1 , про відшкодування надмірно виплачених коштів, -
НОМЕР_1 прикордонний загін Державної Прикордонної Служби України звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просить стягнути з ОСОБА_1 виплачену одноразову грошову допомогу при звільнені з військової служби у розмірі 132 125, 40 грн. та судовий збір у розмірі 2481 грн.
Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 29.11.2022 року відкрито провадження по справі в порядку спрощеного позовного провадження та призначено судове засідання.
До суду від відповідачки ОСОБА_1 надійшла заява про закриття провадження по справі в порядку п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України, з огляду на суб'єктний склад спору, предмет позову та характер спірних правовідносин, спір у справі підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Представник позивача у судове засідання не з'явився, але направив на адресу суду заяву про розгляд справи у відсутність представника, заявлені позовні вимоги підтримує та просить їх задовольнити.
Відповідач ОСОБА_1 в судове засідання не з'явилась. Надала заяву про розгляд справи без її участі.
17.03.2023 року ОСОБА_1 надала до суду клопотання про закриття провадження по справі на підставі п.1 ч.1 ст. 255 ЦПК України.
20.04.2023 року ОСОБА_1 подала до суду відзив на вищезазначену позовну заяву в якому просить суд відмовити у задоволені позову НОМЕР_1 прикордонного загону державної прикордонної служби України до ОСОБА_1 , про відшкодування надмірно виплачених коштів.
Наказом від 20.04.2022 № 215-ОС начальника НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України її, майстер-сержанта, остання штатна посада - інспектор прикордонної служби 1 категорії - перекладач контактного пункту Паланка (з місцем дислокації н.п. «Староказаче») звільнено в запас Збройних сил України за підпунктом «г» (через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): військовослужбовці-жінки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років) пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України «Про військової обов'язок і військову службу».
Станом на день звільнення відповідно до наказу від 20.04.2022 №215-ОС, вислуга років становить: календарна військова 18 років 05 місяців 07 днів, пільгова військова - 06 років 06 місяців 15 днів; всього військова - 24 років 11 місяць 22 дня.
Відповідно на момент звільнення відповідачка повинна була отримати:
- одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби за 18 повних календарних років.
На підставі зазначеного наказу №215-ос від 20.04.2022 відповідачу 21.04.2022 було виплачено одноразову грошову допомогу за 18 календарних років служби, що підтверджується платіжним дорученням від 21.04.2022 №420, які на даний час позивач просить стягнути з відповідача.
Відповідачка зазначає, що вона, як військовослужбовець, що звільнена з військової служби через сімейні обставини (має дитину віком до 18 років) за наявності вислуги років, що перевищує 10 років, має право на одноразову грошову допомогу, передбачену абзацом другим пункту 2 статті 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Щодо твердження відповідача, що постановою Кабінету Міністрів України від 12 червня 2013 року N° 413 "Про затвердження переліку сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян з військової служби та із служби осіб рядового і начальницького складу" на день звільнення не передбачено таку сімейну обставину або іншу поважну причину як "один із подружжя, обоє з яких проходять військову службу і мають дитину (дітей) віком до 18 років" також зазначає, що п. 3 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов?язок і військову службу» було доповнено підпунктом "г" згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законів У країни щодо звільнення від військової служби деяких категорій громадян" № 2169-IX від 01.04.2022. При цьому Закон України має вищу юридичну силу, ніж постанова Кабінету Міністрів України.
20.04.2023 року ОСОБА_1 надала до суду клопотання про закриття провадження по справі у зв'язку з тим, що позивач пропустив строк звернення до суду з вказаною позовною заявою.
Дослідивши матеріали справи, заяву про закриття провадження та відзив, суд приходить до наступного висновку.
Судом встановлено, що представник позивача свої позовні вимоги мотивує зокрема тим, що відповідачу відповідно до наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 20.04.2022 №215-ос виплачено одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби у розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за 22 повних календарних років служби у розмірі 120667,80 грн. Однак при здійсненні перевірки в прикордонному загоні, було встановлено, що відповідач будучи звільненою із військової служби в запас Збройних Сил України за п.п. «г» п.3 ч.5 ст.2 Закону України « Про військовий обов'язок і військову службу» всупереч ст.15 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей», незаконно отримала зазначені кошти.
У зв'язку з вищезазначеним сторона просить стягнути з ОСОБА_1 на користь НОМЕР_1 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_2 ) виплачену одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби у розмірі 132 125,480 грн та судовий збір.
Дослідивши матеріали позову, суд приходить до висновку, що вказана позовна заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства з огляду на наступне.
Пунктом 1 частини першої статті 3 КАС України визначено, що справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Частиною третьою статті 6 КАС України передбачено, що суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Конституцією та законами України.
Згідно з пунктом 15 частини першої статті 3 КАС України публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Пунктом 17 частини першої статті 4 КАС України передбачено, що публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування; а частиною четвертою статті 19 КАС України установлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Частиною першою статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
В даному випадку спір між позивачем та відповідачем виник після звільнення останнього з публічної служби, однак у зв'язку із вирішенням питань, що стосуються її проходження та припинення, тому спір має розглядатися за правилами адміністративного, а не цивільного судочинства.
Отже, такі спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов'язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, пред'явлення відповідного позову про стягнення коштів відбувається після її звільнення з служби.
Зазначені висновки відповідають правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленій в постанові від 05.12.2018 року у справі №818/1688/16.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.12.2018 у справі №818/1688/16 зазначено, що у випадку зобов'язання особи, яка перебуває на посаді державної/публічної служби, відшкодувати шкоду або збитки, завдані внаслідок виконання нею службових/посадових обов'язків, перед судом обов'язково постане питання не лише встановлення обсягу завданої шкоди/збитків, а й оцінки правомірності дій такої особи. Водночас у рамках цивільного процесу суд не може досліджувати та встановлювати правомірність дій, рішень чи бездіяльності службовця або посадовця, оскільки така можливість передбачена лише в адміністративному процесі в силу приписів статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, якою охоплюється питання прийняття на публічну службу, її проходження та звільнення. Указані спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов'язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби.
Аналіз висновку Великої Палати Верховного Суду дає підстави вважати, що по - перше спір про стягнення коштів є публічно - правовим, а по - друге виникає із відносин публічної служби.
Суд зазначає, що між сторонами не виникло цивільних правовідносин. Правовим обґрунтуванням позову є Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затверджена наказом МВС України від 25.06.2018 року №558.
До адміністративної юрисдикції віднесені, зокрема, публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб'єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення та/або спір, який виник між двома чи більше суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у правовідносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень тощо.
Зокрема, такий підхід застосовано Верховним Судом в ухвалі від 11 листопада 2022 року справа № 760/30722/21 в якій суд зазначив «Позивач обрав помилкову юрисдикційну підвідомчість для звернення з даним позовом, оскільки між сторонами виник публічно-правовий спір, який підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства».
Оскільки спір пов'язаний із стягненням з відповідача коштів, які були отримані нею під час проходження публічної служби, суд вважає, що цей спір підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства.
Щодо строку звернення до суду позивача з позовом до ОСОБА_1 , про відшкодування надмірно виплачених коштів суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Судом встановлено, що суду позивач звернувся лише 14.11.2022 року.
Відтак, позивачем не надано до суду доказів наявності поважних причин, за яких позивач не міг звернутися до суду з даним позовом в місячний строк.
Згідно із вимогами Цивільного процесуального кодексу України звернення до суду за захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів особи здійснюється шляхом пред?явлення позову, форма і зміст якого повинні відповідати вимогам ст.ст. 175-177 цього Кодексу.
Відповідно до п.5 ч.3ст. 175 ЦПК України позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обгрунтовує свої вимоги, зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
Відповідно до ч. 2 ст. 233 К3пП України, із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Відповідно до ст. 234 КЗпП України, у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.
Позивачем не надано, а в матеріалах справи не міститься, жодного належного доказу, щоб позбавляло можливості його звернутися з позовною заявою до суду 20 травня 2022 року.
Наслідки пропущення процесуальних строків встановлено ст. 126 ЦПК України: право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом.
Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
За роз?ясненями пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9від 06.11.1992 «Про практику розгляду судами трудових спорів» «Встановлені статтями 228, 223 К3пП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов?язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк». У своєму листі "Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав" від 28.01.2013 року № 24-150/0/4-13 ВССУ дав роз'яснення, встановивши, що строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо стороною у спорі заявлено вимогу до ухвалення ним рішення про застосування строку позовної давності, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для відмови.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно дост.8 ч.1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справ в суді, але за умови, що ця справа відноситься до підсудності саме цього суду.
Згідно ч.1 ст.19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Як регламентує частина 1 статті 256 ЦПК України якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини 1 статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.
Відповідно до частини першої статті 3 і статті 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Згідно з частиною першою статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються з частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР (далі - Закон № 108/95-ВР), заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Відповідно до вимог статті 2 Закону № 108/95-ВР в структуру заробітної плати входять:
Основна заробітна плата. Це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата. Це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин; надалі - Закон № 2011-XII) соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Частиною першою статті 9 Закону № 2011-XII обумовлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
За приписами частини другої цієї ж статті до складу грошового забезпечення входять:
посадовий оклад, оклад за військовим званням;
щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія);
одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Абзацом першим частини другої статті 15 Закону № 2011-XII визначено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за станом здоров'я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення з військової служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також у зв'язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 18 років одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 у справі №1-13/2013 в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону № 108/95-ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Відповідно до пункту 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення Конституційного Суду України поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.
Під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових відносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. У разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Згідно зі статтею 1 Конвенції «Про захист заробітної плати» №95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Таким чином надаючи оцінку поняттям «грошова винагорода», «одноразова грошова допомога при звільненні» та «оплата праці» і «заробітна плата», які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, дійшов висновку, що вказані поняття є рівнозначними.
Рівнозначність цих понять обумовлена наявністю у сторін прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків та врегульоване спеціальними законами: Законом України «Про оплату праці», Кодексом законів про працю України, а також іншими підзаконними нормативними актами.
Зокрема, такий підхід застосовано Верховним Судом у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 820/4748/17, від 12 вересня 2019 року у справі № 812/1255/17, від 02 липня 2020 року у справі № 812/792/17. Так, виплата одноразової грошової допомоги військовослужбовців у площині спірних правовідносин врегульовується положеннями Закону № 2011-ХІІ.
Суд враховує принцип jura novit curia («суд знає закони»), який передбачає обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Даний принцип викладений у постановах Верховного суду у справах № 537/4259/15-ц та № 917/1739/17.
«На суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення справи. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини».
Висновки за результатами розгляду справи
Дослідивши наявні у справі докази, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов до переконання про те, що провадження по цивільній справі №495/9469/22 за позовом НОМЕР_1 прикордонного загону державної прикордонної служби України до ОСОБА_1 , про відшкодування надмірно виплачених коштів підлягає закриттю.
На підставі вищезазначеного, суд вважає за доцільне роз'яснити позивачу, що вищевказаний позов не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спір, що виник між сторонами, є публічно-правовим, а тому розгляд справи віднесено до юрисдикції адміністративного суду за правилами, визначеними КАС України.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.13, 49, 189, 255 ч.1 п.4, 260, 353 ЦПК Українисуд,-
Провадження по цивільній справі №495/9469/22 за позовом НОМЕР_1 прикордонного загону державної прикордонної служби України до ОСОБА_1 , про відшкодування надмірно виплачених коштів закрити.
Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом пятнадцяти днів з дня її проголошення.
Ухвала може бути оскаржено до Одеського апеляційного суду через Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області шляхом подачі апеляційної скарги.
Суддя Боярський О.О.