05 червня 2023 року Справа № 915/1097/20(490/6150/20)
м. Миколаїв
Господарський суд Миколаївської області у складі судді Ткаченка О.В., при секретарі Сулеймановій С.М.,
за участю сторін:
від позивача - в судове засідання не з'явився,
від відповідача (представник відповідача) - Царюк В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу
за позовом: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; представник позивача - адвокат Маляренко Д.С., 54003, м. Миколаїв, вул. Маршала Василевського, 40)
до відповідача: Державного підприємства «Миколаївський суднобудівний завод» (54001, м. Миколаїв, вул. Адміральська, 38, код ЄДРПОУ 14313240, ел.пошта msz.eng@ukroboronprom.com)
про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні та компенсації втрати частини заробітної плати,
у межах справи №915/1097/20 про банкрутство Державного підприємства «Миколаївський суднобудівний завод», в якій:
боржник: Державне підприємство «Миколаївський суднобудівний завод»,
(54001, м. Миколаїв, вул. Адміральська, 38, код ЄДРПОУ 14313240, ел.пошта msz.eng@ukroboronprom.com)
розпорядник майна: арбітражний керуючий Шалашний Леонід Олександрович (АДРЕСА_2, ел. пошта ІНФОРМАЦІЯ_1 ).
У провадженні Господарського суду Миколаївської області перебуває справа №915/1097/20 про банкрутство Державного підприємства «Миколаївський суднобудівний завод» (код ЄДРПОУ 14313240).
28.09.2020 ОСОБА_1 звернувся до Центрального районного суду міста Миколаєва з позовом до державного підприємства «Миколаївський суднобудівний завод» про стягнення 198902,86 грн. середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні та компенсації втрати частини заробітної плати.
Позовні вимоги обґрунтовані нормами ст. 116, 117 КЗпП України, ст. 34 Закону України «Про оплату праці» та ст. 1, 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» та тим, що боржник затримав виплату позивачу розрахунку при звільненні та не сплатив відповідної компенсації.
Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 11.11.2020 було відкрито провадження в цивільній справі, постановлено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін 01.02.2021.
25.03.2021 до Центрального районного суду м. Миколаєва надійшов відзив по справі, в якому відповідач просить в задоволенні позову відмовити.
01.04.2021 до Центрального районного суду м. Миколаєва від відповідача надійшла заява №36/107 від 24.03.2021 про надсилання матеріалів справи до Господарського суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство.
Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 12.05.2021 матеріали справи № 490/6150/20 за позовом ОСОБА_1 до ДП «Миколаївський суднобудівний завод» про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні та компенсації втрати частини заробітної плати передано до Господарського суду Миколаївської області, на розгляді якого перебуває справа № 915/1097/20 про банкрутство ДП «Миколаївський суднобудівний завод».
05.07.2021 справа надійшла до Господарського суду Миколаївської області.
За результатами автоматизованого розподілу, справу № 490/6150/20 було передано для розгляду судді Ткаченку О.В., в провадженні якого перебуває справа про банкрутство ДП «Миколаївський суднобудівний завод».
Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 07.07.2021 було прийнято дану справу до розгляду в межах справи № 915/1097/20 та відкрито провадження у справі, присвоєно справі номер- 915/1097/20(490/6150/20); постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження; підготовче засідання призначено на 14.09.2021.
Станом на дату відкриття провадження у справі Центральним районним судом м. Миколаєва не було вирішено справу по суті.
01.09.2021 до Господарського суду Миколаївської області від відповідача надійшов відзив від 31.08.2021 № 36/347 на позовну заяву, в якому він заперечує проти заявлених позовних вимог та просить суд у задоволенні позову відмовити. У відзиві відповідач зазначає, що позивачем був пропущений 3-місячний строк для звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки, оскільки заборгованість із заробітної плати відповідачем була сплачена 24 липня 2019 року, а позивач звернувся з даним позовом до Центрального районного суду м. Миколаєва 28.09.2020, тобто з пропуском встановленого ст. 233 КЗпП України тримісячного строку. Також відповідач заперечує проти заявлених до стягнення вимог щодо сплати компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати з огляду на те, що трудові відносини з позивачем припинились, а проведення компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати після звільнення працівника законодавством не передбачено.
07.09.2021 до суду від відповідача засобами електронного зв'язку надійшло клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, яке ухвалою суду від 08.09.2021 задоволено.
Ухвалою суду від 14.09.2021, яку занесено до протоколу судового засідання, продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів, відкладено підготовче засідання на 12.10.2021.
07.10.2021 до суду від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій позивач зазначає, що на його думку строк для звернення до суду з позовними вимогами не був пропущений, оскільки у вересні 2019 року (з межах строку) позивач звернувся до Центрального районного суду м. Миколаєва з заявою про видачу судового наказу по справі № 490/8536/19, судовий наказ було скасовано за заявою відповідача, після чого позивачем було подано позовну заяву в порядку загального позовного провадження. Вказує, що при розгляді справи Центральним районним судом м. Миколаєва, а ні в Господарському суді Миколаївської області відповідач не заперечував проти того, що позивачем було подано заяву про видачу судового наказу у вересні 2019 року, тобто дані обставини, які були визнані сторонами є підставою звільнення при доказуванні. Також вказав, що відповідно до норм чинного законодавства, при порушенні законодавства про працю працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків їх виплати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.
Судове засідання, призначене на 12.10.2021, не відбулось, про що сторонам було передано засобами телефонного зв'язку відповідне повідомлення.
Ухвалою суду від 22.10.2021 учасників справи було повідомлено про те, що підготовче засідання відбудеться 10.11.2021.
03.11.2021 від відповідача до суду надійшли заперечення на відповідь на відзив від 27.10.2021 № 36/479, в яких він наполягає на пропуску позивачем 3-місячного строку для звернення до суду та зазначає, що позивачем не наведено суду жодних доказів на підтвердження поважності причин пропуску вказаного строку та підстав для його поновлення.
09.11.2021 до суду від відповідача надійшло клопотання від 09.11.2021 №36/520 про відкладення розгляду справи на іншу дату.
Ухвалою суду від 10.11.2021, яку занесено до протоколу судового засідання, підготовче засідання відкладено на 09.12.2021.
В підготовчому засіданні 09.12.2021 було оголошено перерву до 26.01.2022.
28.01.2022 до суду від позивача надійшли пояснення по справі, в яких зазначає, що 27.09.2019 позивачем було подано заяву до Центрального районного суду м. Миколаєва про видачу судового наказу, 29.06.2020 ухвалу про скасування судового наказу отримано представником позивача 29.06.2020, після чого 28.09.2020 було подано позов в порядку позовного провадження. Також зазначив, що якщо суд вважає, що позовна заява була подана з пропуском строку звернення до суду, просить вважати пропущений строк на подання позовної заяви таким, що пропущений з поважної причини, з посиланням на введення карантину у зв'язку з Короновірусною інфекцією Ковід-19, та поновити строк на подання позовної заяви про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні та компенсації втрати частини заробітної плати.
Ухвалою суду від 26.01.2022, яку занесено до протоколу судового засідання, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті, судовий розгляд у справі призначено на 03.03.2022.
03.03.2022 судове засідання не відбулось, у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України та введенням в Україні воєнного стану із 24.02.2022 ( Указ Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX).
Через активні бойові дії на території Миколаївської області та міста Миколаєва та неможливість судами здійснювати правосуддя під час воєнного стану, було змінено територіальну підсудність судових справ Господарського суду Миколаївської області (розпорядження Голови Верховного Суду "Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану (господарські суди Миколаївської, Сумської та Чернігівської областей) від 22.03.2022 12/0/9-22).
Розпорядженням Голови Верховного Суду "Про відновлення територіальної підсудності судових справ Господарського суду Миколаївської області" від 25.07.2022 № 41 відновлено територіальну підсудність судових справ Господарського суду Миколаївської області.
Наразі господарська справа № 915/1097/20(490/6150/20) знаходиться на розгляді господарського суду Миколаївської області в провадженні судді Ткаченка О.В.
Ухвалою суду від 10.01.2023 повідомлено учасників справи, що судове засідання з розгляду справи відбудеться 09.03.2023.
Ухвалою суду від 09.03.2023, яку занесено до протоколу судового засідання, розгляд справи відкладено на 05.06.2023.
05.06.2023 в судове засідання позивач не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, що підтверджується наявним в матеріалах справи рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення ( а.с.136).
Відповідно до ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 202 ГПК України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
Судом також враховано, що явка позивача в судове засідання обов'язковою не визнавалась.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності позивача.
05.06.2023 в судовому засіданні представник відповідача проти позову заперечив, просив у задоволенні позовних вимог відмовити.
В судовому засіданні у відповідності до приписів ст. 240 ГПК України судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши усі подані у справу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, вислухавши пояснення представника відповідача, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, гр. ОСОБА_1 перебував у трудових правовідносинах з Державним підприємством «Суднобудівний завод ім. 61 Комунара» (правонаступник - ДП «Миколаївський суднобудівний завод»).
02.04.2018 ОСОБА_1 було звільнено з посади відповідно до приписів п.1 ст. 36 КЗпП України, що підтверджується копією трудової книжки.
Відповідно до довідки від 22.08.2019 №262, виданої відповідачем, сума заборгованості по заробітній платі на день звільнення робітника ДП «Миколаївський суднобудівний завод» ОСОБА_1 , становила 170942,16 грн.; та зазначено, що 24.07.2019 заборгованість в сумі 170942,16 грн. була перерахована ОСОБА_1 на картрахунок «Укрсиббанку» ( а.с.9).
24 липня 2019 року відповідачем було перераховано позивачу заборгованість по заробітній платі в сумі 170942,16 грн., що підтверджується випискою з карткового рахунку ( а.с.12).
Як зазначає позивач, станом на день звільнення відповідач не виплатив йому нараховану заробітну плату.
За твердженням сторін, заборгованість із заробітної плати в сумі 170942,16 грн. була виплачена ОСОБА_1 у повному обсязі лише у липні 2019 року.
З огляду на несвоєчасну сплату відповідачем заборгованості із заробітної плати, позивач нарахував та просить суд стягнути з відповідача суму нарахованого середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02.04.2018 по 24.07.2019 у загальній сумі 141525,68 грн. та суму компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати у загальній сумі 57377,18 грн.
Предметом даного позову є майнова вимога позивача про: 1) стягнення з відповідача суми нарахованого середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02.04.2018 по 24.07.2019 у загальній сумі 141525,68 грн.; 2) стягнення з відповідача суми компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати у загальній сумі 57377,18 грн.
Щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача суми нарахованого середнього заробітку суд вважає за доцільне зазначити наступне.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно ст. 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Позивач нарахував та просить суд стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у загальній сумі у загальній сумі 141525,68 грн. за період з 02.04.2018 по 24.07.2019.
Відповідно до першою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
За змістом частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід'ємною складовою верховенства права.
Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесуальних рішень.
У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 682/3060/16-ц, зроблений такий висновок: «звернення працівника, який у день звільнення не працював, до суду з позовом про стягнення сум, які належать йому до виплати від підприємства, установи, організації станом на день звільнення, а також середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід вважати пред'явленням вимоги про розрахунок, яка передбачена статтею 116 КЗпП (якщо така вимога раніше не пред'являлась). У такому випадку відповідальність роботодавця на підставі статті 117 КЗпП наступає після звернення звільненого працівника до суду та невиплати після пред'явлення вимоги роботодавцем всіх сум, які йому належать. Час затримки розрахунку при звільненні позивача починається з моменту коли відповідачеві стало відомо про вимогу позивача: отримання відповідачем копії позовної заяви або проведення судом судового засідання (за відсутності відомостей про дату отримання копії позовної заяви) до фактичної виплати заробітної плати. Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні за статтею 117 КЗпП настає лише у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівнику сум у строки, передбачені у статті 116 КЗпП. Тягар відсутності вини у вчиненні такого порушення покладається на роботодавця (власника або уповноважений ним орган).»
У пункті 2.2 Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року у справі №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу вказано, що "за статтею 47 Кодексу роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин. Для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним".
Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
З огляду на наведене Конституційний Суд України вирішив, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.
Аналогічну правову позицію неодноразово висловлював Верховний Суд України, зокрема у постановах від 24 червня 2015 року у справі № 6-616цс15, від 14 грудня 2016 року у справі № 6-788ц16. Такого ж висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 24 лютого 2021 року у справі № 127/937/17.
Матеріалами справі підтверджено та сторонами не заперечено, що відповідач здійснив повний розрахунок з позивачем 24.07.2019.
Як вбачається з матеріалів справи 27.09.2019 позивач ОСОБА_1 звернувся до Центрального районного суду м. Миколаєва з заявою про видачу судового наказу.
02.10.2019 Центральним районним судом м. Миколаєва видано судовий наказ, яким стягнуто з ДП «Миколаївський суднобудівний завод» на користь ОСОБА_1 141525,68 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
21.11.2019 ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва судовий наказ від 02.10.2019 було скасовано.
29.05.2020 представником позивача Євецького В.В. на адресу Центрального районного суду м. Миколаєва подано заяву б/н від 29.05.2020 про видачу ухвали Центрального районного суду від 21.11.2019 про скасування судового наказу.
Після чого 28.09.2020 ОСОБА_1 звернувся до Центрального районного суду міста Миколаєва з позовом до Державного підприємства «Миколаївський суднобудівний завод» про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні та компенсації втрати частини заробітної плати в загальному розмірі 198902,86 грн.
Таким чином, зважаючи на те, що відповідачем здійснено повний розрахунок з позивачем 24.07.2019, після чого 27.09.2019, тобто в межах встановленого чинним законодавством тримісячного строку, позивач (первісно) звернувся до Центрального районного суду м. Миколаєва з заявою про видачу судового наказу, в якій заявив вимоги до державного підприємства «Миколаївський суднобудівний завод» про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні та компенсації втрати частини заробітної плати в загальному розмірі 198902,86 грн., суд вважає, що позивач звернувся до суду у строк встановлений ст. 233 КЗпП України.
Як роз'яснено в п. 20 Постанови Пленуму Верхового Суду України від 24.12.1999 № 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведені його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнення настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум в строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, при цьому визначальним є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Матеріалами справи встановлено, що позивач звільнений з 02.04.2018, однак у день звільнення працівника відповідачем не проведений розрахунок з ним. Також матеріалами справи встановлено, що відповідачем здійснено повний розрахунок з позивачем 24.07.2019.
Середній заробіток для виплати працівникові компенсації за час затримки розрахунку при звільненні визначається відповідно до ст. 27 Закону України "Про оплату праці" за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).
Відповідно до п. 2 Порядку середньомісячна заробітна плата працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи. П. 3 Порядку визначено, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
При цьому згідно з п. 5 Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час затримки розрахунку при звільненні, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка відповідно до п. 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - календарних днів за цей період.
Судом встановлено, що середньоденна заробітна плата на день звільнення ОСОБА_1 складала 438,16 грн., згідно довідки відповідача ( а.с.8).
В позовній заяві позивач зазначає, що період затримки розрахунку при звільненні становить 323 дня (з 02.04.2018 по 24.07.2019) та розмір середнього заробітку за час затримання розрахунку при звільненні становить 141525,68 грн. ( 438,16 грн.*323 дня).
За перерахунком суду середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні становить 143278,32 грн. (438,16 грн.*327 дня). Проте, з урахуванням принципу диспозитивності, стягненню з відповідача підлягає сума, заявлена позивачем в позові, в розмірі 141525,68 грн.
Щодо позовної вимоги щодо стягнення з відповідача компенсації втрати частини заробітку у зв'язку з порушенням строків виплати суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі- Закон № 2050-ІІІ).
Згідно п. 2.2 рішення Конституційного Суду від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер. Як складові належної працівникові заробітної плати ці кошти спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Пунктами 4, 5 "Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159, визначено, що сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін за період невиплати грошового доходу. При цьому індекс споживчих цін у місяці, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається. Щомісячні індекси споживчих цін публікуються Держкомстатом (пункт 4).
Сума компенсації виплачується громадянам у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць (пункт 5).
Відповідно до правових висновків Верховного Суду України, які викладені у постановах Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 травня 2014 року у справі № 6-43цс14, від 14 грудня 2016 року у справі № 428/7002/14-ц, відповідно до статті 34 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 року №108/95-ВР, Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" від 19 жовтня 2000 року №2050-III компенсація втрати частини заробітної плати провадиться підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності й господарювання своїм працівникам у будь-якому разі затримки виплати нарахованої заробітної плати на один і більше календарних місяців, незалежно від того, чи була в цьому вина роботодавця, якщо в цей час індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги зріс більше ніж на один відсоток.
За змістом цих нормативних актів підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов: 1) нарахування громадянину належних йому доходів (заробітної плати, пенсії, соціальних виплат, стипендії); 2) порушення встановлених строків їх виплати (як з вини так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання); 3) затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців; 4) зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги і 5) доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата).
Стаття 2 Закону № 2050-ІІІ прямо передбачає, що під доходами, на які поширюються правила щодо компенсації втрат, у цьому Законі слід розуміти, зокрема, заробітну плату (грошове забезпечення).
Дія зазначеного Закону поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності й господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), і стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України та які (відповідні доходи) не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата).
Право на компенсацію частини доходів у громадянина пов'язується з настанням такого юридичного факту (події), як невиплата грошового доходу у встановлені строки його виплати.
Основною умовою для виплати громадянину передбаченої статтею 2 Закону №2050-ІІІ компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (зокрема заробітної плати). Своєю чергою компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку та підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
Пункти 1, 2 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 № 159 (далі - Порядок № 159) відтворюють положення Закону № 2050-ІІІ, конкретизують підстави та механізм виплати компенсацій.
Приписами п. 8 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати від 21.02. 2001 р. N 159 та Закону №2050-ІІІ визначено, що необхідною умовою для звернення до суду з позовом про компенсацію громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати є звернення особи до підприємства, установи або організації із заявою про виплату відповідної компенсації, за наслідками розгляду якої власник або уповноважений ним орган задовольняє або відмовляє у виплаті відповідної компенсації. А тому тільки в разі відмови власника або уповноваженого ним органу (особи) виплатити компенсацію особа набуває право на звернення до суду з позовом про зобов'язання у судовому порядку виплатити відповідну компенсацію.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України у постановах у справах № 200/10820/19, 200/1447/19-а, № 460/4188/20.
Таким чином, саме відмова у виплаті особі компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їхньої виплати свідчить про факт порушення власником або уповноваженим ним органом (особи) права особи на отримання такої компенсації та зумовлює виникнення у такої особи права на захист у судовій юрисдикційній формі, а саме у формі звернення з відповідним позовом до суду.
Як зазначив відповідач в судовому засіданні , позивач починаючи з липня 2019 року (коли з ним було проведено повний розрахунок по заробітній платі) жодного разу не звертався до відповідача із заявою про нарахування та виплату йому компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати заробітної плати за період листопада 2014 року по квітень 2018 року у відповідності до положень ст. 7 Закону та Порядку та відповідач не відмовляв позивачу своїм рішенням у виплаті відповідної компенсації.
Доказів протилежного матеріали справи не містять.
З огляду на відсутність в матеріалах справи доказів звернення позивача до ДП «Миколаївський суднобудівний завод» про виплату компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їхньої виплати згідно Закону та Порядку № 159, а також відмови ДП «Миколаївський суднобудівний завод» у здійсненні виплати позивачу компенсації, право позивача ще не було порушено ДП «Миколаївський суднобудівний завод» і звернення його до суду з вказаними вимогами щодо стягнення відповідної компенсації є передчасним.
З урахуванням вищевикладеного, суд вважає, що відсутні правові підстави для задоволення позову в цій частині.
Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Стаття 74 ГПК України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Згідно зі ст. 76,77 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Таким чином, враховуючи вищенаведені норми та обставини, розглянувши даний спір із застосуванням норм матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, згідно з наданими сторонами доказами, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.
Враховуючи положення ч. 1 ст.9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Зокрема, Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" у рішенні від 18.07.2006 та у справі "Трофимчук проти України" у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Слід зазначити, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини та, зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10.02.2010 (заява №4909/04), відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Судом були досліджені всі документи, які надані сторонами по справі, аргументи сторін та надана їм правова оцінка. Решта доводів та заперечень сторін судом до уваги не береться, оскільки не спростовують наведених вище висновків.
Судовий збір у сумі 1415,26 грн. відповідно до ст. 129 ГПК України підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.
Керуючись ст. 73, 74, 76-79, 86, 129, 219, 220, 233, 238, 240, 241 ГПК України, суд
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з Державного підприємства «Миколаївський суднобудівний завод», (54001, м. Миколаїв, вул. Адміральська, 38, код ЄДРПОУ 14313240) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) 141525,68 грн. нарахованого середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а також 1415,26 грн. судового збору.
3. В іншій частині позову відмовити.
Рішення суду, у відповідності до ст.241 Господарського процесуального кодексу України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст. 253, 254, 256-259 ГПК України.
Повний текст рішення складено та підписано суддею 13.06.2023.
Суддя О.В. Ткаченко