СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА
ун. № 752/1301/20
пр. № 2/759/533/23
18 травня 2023 року м. Київ
Святошинський районний суд м. Києва в складі головуючого судді Горбенко Н.О., за участю секретаря судового засідання Радзівіл А.Б., за відсутності сторін, розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Києві за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , Головне управління юстиції у м. Києві, Друга Київська державна нотаріальна контора про визнання заповіту частково недійсним,-
У січні 2020 року до Голосіївського районного суду м. Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , Головне управління юстиції у м. Києві, Друга Київська державна нотаріальна контора про визнання заповіту частково недійсним.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з 1993 року після смерті чоловіка ОСОБА_4 сім?я ОСОБА_5 стала їй рідною та постійно допомагала. Згодом ОСОБА_4 попросила погодитись ОСОБА_6 на дарування йому квартири, яка належала на праві власності ОСОБА_4 , обґрунтовуючи це тим, що вона їм довіряє та їй так буде спокійніше жити. ОСОБА_6 погодився, внаслідок чого 28.03.2009 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 підписано договір дарування квартири. Позивач вказує, що допомога ОСОБА_4 була щира та від душі, оскільки вона для них була як рідна за 82 роки. З моменту підписання договору дарування всі платежі відносно квартири ОСОБА_4 приходили на ім?я ОСОБА_6 , який їх оплачував.
Позивач вказав, що у березні 2009 року в квартирі АДРЕСА_1 заселився ОСОБА_2 , який поводив себе нахабно зайнявши весь загальний коридор трьох квартир АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 та АДРЕСА_1 .
20.02.2010 року між ОСОБА_6 та його дружиною ОСОБА_3 укладено договір дарування спірної квартири.
Після смерті ОСОБА_6 до ОСОБА_4 часто почав навідуватись її сусід ОСОБА_7 . З 2013 року стосунки між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 почали погіршуватись, але ОСОБА_4 все одно у травні 2013 року попросила ОСОБА_3 отримувати її пенсію, за результатами чого була оформлена довіреність.
Як вказує позивач, ОСОБА_7 маючи велике бажання заволодіти квартирою ОСОБА_4 підготував та подав позовну заяву за її підписом до Голосіївського районного суду м. Києва на ОСОБА_3 про визнання договору дарування квартири недійсним. В задоволенні позовної заяви було відмовлено. ОСОБА_7 не погодившись з рішенням суду першої інстанції подав апеляційну скаргу за власним підписом, повідомивши, що ОСОБА_4 померла. Ухвалою суду апеляційну скаргу ОСОБА_2 визнано не поданою та повернуто особі яка її подала. Ухвала набрала законної сили. У зв?язку зі смертю ОСОБА_4 та того факту, що ОСОБА_8 є спадкоємцем ОСОБА_4 , він звернувся до апеляційного суду з апеляцією на рішення суду першої інстанції. Апеляційний суд міста Києва ухвалою від 14.12.2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилив, а рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Як стало відомо, в період розгляду справи судом апеляційної інстанції ОСОБА_4 померла. ОСОБА_7 не повідомив суд апеляційної інстанції про смерть ОСОБА_4 , про існування заповіту, та представляв її інтереси по довіреності. На останньому судовому засіданні в апеляційному суді даючи відповіді на запитання суду ОСОБА_2 повідомив про смерть ОСОБА_4 та те, що він спадкоємець її майна згідно заповіту укладеного в 2015 році. В той час Позивач від своєї матері дізнався про існування заповіту відносно квартири, яка є його власністю. Про існування заповіту ніхто не знав та не здогадувався, дізнались тільки в період винесення рішення судом апеляційної інстанції.
Позивач звертає увагу суду на те, що на момент оформлення спадщини спірна квартира була у власності ОСОБА_3 вже 6 років про що знали всі сусіди, комунальні служби та сама ОСОБА_4 .
Крім того, ОСОБА_2 звертався до Верховного Суду із касаційною скаргу на рішення суду першої та апеляційної інстанції. Верховний суд своєю постановою від 11.12.2019 року касаційну скаргу ОСОБА_4 , правонаступником якої є ОСОБА_2 задовольнив частково: ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 14.12.2017 року скасував, а справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
ОСОБА_1 вказує, що всі дії та мотиви ОСОБА_2 є очевидними з моменту як він поселився у будинку за адресою: АДРЕСА_2 до моменту оформлення спадщини та смерті ОСОБА_4
ОСОБА_4 10.02.2015 року склала заповіт, яким зробила розпорядження: «все належне мені майно, яке належить мені на день смерті, де б воно не Знаходилось та з чого б воно не складалось, а також всього того, що згідно з законодавством України може бути успадкованим, зокрема належні мені майнові права у повному обсязі, включаючи, але не виключно, належної мені квартири АДРЕСА_2 я заповідую гр. ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 ».
Даний заповіт позивач вважає незаконним та таким, що підлягає визнанню частково недійсним, оскільки: квартира на момент складення заповіту ОСОБА_4 вже не належала, вона тільки в ній проживала, а також позивач наголосив на неоднозначності заповіту, зокрема зазначив, що у першій частині розпорядження заповідач зазначає про все майно, а потім виявляє бажання додатково зазначити про квартиру.
На підставі викладеного позивач просить суд визнати частково недійсним заповіт ОСОБА_4 , посвідчений 10 лютого 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу в частині, що стосується квартири АДРЕСА_2 .
03 березня 2020 року ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.
19.03.2020 року ОСОБА_10 через систему «Електронний суд» подав заяву про вступ у справу як представника.
14.05.2023 року ОСОБА_10 через систему «Електронний суд» подав заяву про закриття провадження у справі через відсутність у справі предмета спору.
Центральне міжрегіональне управління міністерства юстиції (м. Київ) надало суду пояснення, в яких вказало, зокрема, що зважаючи на те, що дії посадових осіб Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) та його підпорядкованих органів позивачем не оскаржуються, просять розглянути справу за відсутності представника Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), за наявними документами та доказами, враховуючи фактичні обставини справи та ухвалити рішення відповідно до норм діючого законодавства.
25.11.2020 року від ОСОБА_2 надійшла заява про направлення справи для визначення підсудності Київському апеляційному суду у зв'язку із тим, що ОСОБА_2 затверджено присяжним Голосіївського районного суду м. Києва.
Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 29 квітня 2021 року матеріали справи направлено до Київського апеляційного суду для визначення підсудності.
22 грудня 2021 року ухвалою Київського апеляційного суду визначено Святошинський районний суд м. Києва для розгляду справи.
Матеріали справи надійшли до Святошинського районного суду м. Києва 13.01.2022 року за вхідним №2052.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено головуючу суддю Горбенко Н.О.
24 січня 2022 року відкрито провадження у справі у порядку загального позовного провадження.
21.02.2022 року від ОСОБА_10 на адресу суду надійшла заява про закриття провадження у справі через відсутність предмета спору.
16.03.2022 року від Другої Київської державної нотаріальної контори надійшла заява про слухання справи за відсутності їх представника.
У системі «Електронний суд» 16.10.2022 року відповідач ОСОБА_2 сформував відзив на позовну заяву, в якому зазначив щодо закриття провадження у справі у зв'язку із відсутністю предмета спору, щодо подання позову неналежним позивачем, до неналежного відповідача, щодо неможливості правонаступництва. Крім того, просив поновити процесуальний строк для подання відзиву.
17.10.2022 року суд отримав заяву відповідача про закриття провадження у справі у зв'язку із відсутністю спору.
17.10.2022 року відповідач подав клопотання про застосування наслідків спливу позовної давності та просив відмовити у задоволенні позову.
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 09 лютого 2023 року закрито підготовче провадження у справі, призначено справу до судового розгляду по суті.
28.02.2023 року ОСОБА_2 подав до суду клопотання про залишення позовної заяви без розгляду.
Представник позивача до початку судового засідання через канцелярію суду подав заяву про розгляд справи за відсутності позивача та його представника.
Відповідач у судове засідання не з'явився, про дату, час та місце судового засідання повідомлений належним чином, про причини неявки суд не повідомляв.
Третя особа - ОСОБА_3 до початку судового засідання через канцелярію суду подала заяву про розгляд справи за її відсутності.
Від Другої Київської державної нотаріальної контори надійшов лист про слухання справи без їх представника.
Відповідно до ч.1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що ніщо не перешкоджає особі добровільно відмовитись від гарантій справедливого судового розгляду у однозначний або у мовчазний спосіб. Проте для того, щоб стати чинною з точки зору Конвенції, відмова від права брати участь у судовому засіданні повинна бути зроблена у однозначний спосіб і має супроводжуватись необхідним мінімальним рівнем гарантій, що відповідають серйозності такої відмови. До того ж, вона не повинна суперечити жодному важливому громадському інтересу рішення ЄСПЛ (Hermi проти Італії, § 73; Sejdovic проти Італії § 86).
Окрім того, відповідно до практики Європейського суду з прав людини - в силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи, є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (Рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнов проти України»).
Зважаючи на викладене, задля забезпечення розумних строків розгляду справи, суд прийняв рішення про розгляд справи за відсутності учасників справи, що не з'явились у судове засідання.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі, якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. У зв'язку з цим, на підставі ст. 247 ЦПК України, суд вважає за можливе розглянути справу без фіксування судового процесу.
Суд, повно і всебічно з'ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, дослідивши у судовому засіданні докази, на які посилаються сторони, у відповідності до ч. 5 ст. 263 ЦПК України, дійшов до наступних висновків.
Згідно з вимогами ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Згідно з ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до вимог ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Вимогами ст. 10 ЦПК України передбачено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до вимог ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У відповідності до вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Вибір громадянами способу захисту своїх прав і свобод від порушень та протиправних посягань гарантовано ч. 4 ст. 55, ст. 124 Конституції України, відповідно до якої кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань та закріплено статтями 7, 12 Загальної декларації про права людини, ст. 13 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, що згідно зі статтею 9 Конституції України є складовою національного законодавства.
Згідно із статтею 1216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).
Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Відповідно до ч. 1 статті 1233 ЦК України, заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому покликаний вирішувати значущі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.
При цьому право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб'єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).
Право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи і включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і право на їх зміну, скасування.
Усі наведені правомочності заповідача у сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є здійсненням свободи заповіту, яка є принципом спадкового права.
Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.
Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов'язковість її виконання.
Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті (стаття 1233 ЦК України).
Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.
Отже, заповіт є одностороннім правочином.
Відповідно до статті 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.
Відповідно до вимог статті 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках.
Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.
Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним відповідно до вимог статті 1257 ЦК України.
Аналіз норм Книги шостої ЦК України свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення.
Так, у частині першій статті 1257 ЦК України встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог ЦК України щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.
Зміст частини першої статті 1257 ЦК України у смисловому зв'язку з іншими нормами дає підстави вважати, що порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, зокрема у статтях 1247-1249, 1253 ЦК України.
Аналіз цих статей дає змогу констатувати, що законодавець висуває такі вимоги до форми заповіту: письмова з нотаріальним посвідченням.
Проте допускаються й інші способи посвідчення заповіту, враховуючи численні обставини, які законодавець покладає в основному для можливості їх застосування.
Ці обставини в сукупності свідчать про те, що вони беруться до уваги як об'єктивні перешкоди для запрошення нотаріуса посвідчити заповіт.
Водночас наведені у зазначених вище статтях правові механізми доводять, що вони розраховані на те, щоб остання воля заповідача була виражена вільно і не виникло б жодного сумніву в цьому. Саме тому вони можуть бути віднесені до порядку посвідчення заповіту.
Отже, форма заповіту має бути письмова, а порядок його посвідчення - різний: насамперед нотаріусом з додержанням вимог статей 1248, 1249 ЦК України, посадовою особою органів місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України); іншими посадовими особами, зазначеними у частинах першій - шостій статті 1252 ЦК України, з додержанням вимог частини сьомої цієї статті.
Відповідно до ч. 2, 3 ст. 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу /набуття /зміни/ встановлення/ припинення прав взагалі).
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює, встановлює, припиняє, зумовлює переходу чи набуття) цивільних прав та обов'язків.
Судом встановлено, що 28 березня 2009 року між ОСОБА_4 ( Дарувальник ) та ОСОБА_6 (Обдарований) укладено договір дарування, відповідно до якого Дарувальник подарувала, а Обдарований прийняв у дар, належну дарувальнику квартиру за номером АДРЕСА_2 . Договір посвідчено державним нотаріусом Другої київської державної нотаріальної контори Литвиненко Л.В. та зареєстровано в реєстрі за №7-614 (а.с. 11-12, том 1).
22 лютого 2010 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 укладено договір дарування квартири, відповідно до змісту якого ОСОБА_6 безоплатно передав (подарував), а ОСОБА_3 прийняла у дарунок квартиру номер АДРЕСА_2 , в будинку номер 43 літ. Б. Договір посвідчено держаним нотаріусом Другої київської державної нотаріальної контори Гуєцькою І.В. та зареєстровано в реєстрі за №3-119 (а.с. 13-14, том 1).
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 15.11.2016 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , третя особа: Головне територіальне управління юстиції у м. Києві та Друга київська державна нотаріальна контора, про витребування майна з чужого незаконного володіння відмовлено (а.с. 90-95, том 1).
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 14 грудня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_2 відхилено, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15.11.2016 року залишено без змін (а.с. 96-100, том 1).
12 грудня 2017 року між ОСОБА_3 ( Дарувальник ) та ОСОБА_1 (Обдарований) укладено договір дарування квартири, відповідно до якого ОСОБА_3 подарувала та передала безоплатно у власність, а ОСОБА_1 прийняв в дар від Дарувальника в особисту приватну власність двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 . Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шемлій Т.В. та зареєстровано в реєстрі за №494 (а.с. 108-110, том 1).
Відповідно до Відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно квартира за адресою: АДРЕСА_2 на праві приватної власності належить ОСОБА_1 , розмір частки: 1, на підставі договору дарування, серія та номер: 494, виданий 12.12.2017 року (а.с. 114-116, том 1).
Таким чином, власником квартири квартиру АДРЕСА_2 є ОСОБА_1 , у відповідності до вищезазначеного договору дарування квартири.
Крім того, жодний із зазначених договорів дарування не було визнано недійсним, а отже діє презумпція правомірності, відповідно до якої усі договори є дійсними.
Судом встановлено, що 10 лютого 2015 року о 16 годині 00 хвилин ОСОБА_4 уклала заповіт, за змістом якого заповіла ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , все належне їй майно, яке належить їй на день, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалось, а також всього того, що згідно з законодавством України може бути успадкованим, зокрема належні їй майнові права у повному обсязі, включаючи, але не виключно, належної їй квартири АДРЕСА_2 . Заповіт посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сокуренком О.Д. та зареєстровано в реєстрі за №36 (а.с. 18, том 1).
Таким чином, за встановлених судом обставин, на момент складення заповіту, 10 лютого 2015 року, квартира АДРЕСА_2 належала на праві приватної власності ОСОБА_3 на підставі договору дарування квартири №3-119 від 20 лютого 2010 року.
Відповідно до листа Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації ОСОБА_4 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 з 17.02.1977 року по 29.11.2017 року. ОСОБА_4 була знята з реєстрації місця проживання на підставі списку паспортів померлих громадян з відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві (лист від 01.06.2017 року №209/16.2-50) (а.с. 195, том 1).
Відповідно до Свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Отже, після укладення договору дарування до своєї смерті ОСОБА_4 продовжувала проживати у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 .
Відповідно до копій рахунків-замовлень та копій рахунків оплати житлово-комунальних послуг судом також встановлено, що зазначені рахунки приходили на ім'я ОСОБА_6 та ОСОБА_3 . Крім того, відповідно до копій наданих суду квитанцій, сплачувала рахунки ОСОБА_3 (а.с. 23-52, том 1).
Позивач у позовній заяві посилається на норми цивільного законодавства щодо визнання правочину недійсним у зв'язку із помилкою щодо обставин, які мають істотне значення особою, яка вчинила правочин.
Щодо цього суд зазначає наступне.
У статті 203 ЦК України законодавством визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
Так, частиною третьою статі 203 цього Кодексу передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2018 року в справі № 756/14304/15-ц (провадження № 61-11896св18) зроблено висновок щодо застосування частини другої статті 1257 ЦК України та вказано, що для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.
Пунктом 19 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року № 9 роз'яснено, що правочин, учинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент учинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Помилка, допущена внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним.
Правочини, вчинені внаслідок помилки належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов'язків сторін.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд зауважує, що у позовній заяві позивачем не конкретизовано якої саме помилки припустилась ОСОБА_4 при складенні заповіту. У позовній заяві лише перелічено відповідні норми Цивільного кодексу України і зроблено висновок, що внаслідок цього заповіт в частині квартири підлягає визнанню недійсним.
Але суд зауважує, що як було встановлено, на момент укладення заповіту, квартира АДРЕСА_2 належала на праві приватної власності ОСОБА_3 на підставі договору дарування квартири №3-119 від 20 лютого 2010 року. Таким чином, прав розпоряджатись даною квартирою у ОСОБА_4 не було.
Згідно із ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
У відповідності до ч. 1, 4 ст. 1236 ЦК України заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).
Отже, під час відкриття спадщини, ІНФОРМАЦІЯ_2 , заповіт у частині, що стосується квартири АДРЕСА_2 , вже був нечинним, адже спірна квартира до складу спадщини не увійшла, бо права та обов'язки стосовно квартири АДРЕСА_2 належали іншій особі.
Тобто на час відкриття спадщини речові права на квартири не входили до складу спадщини, так як спадкодавцю на цей час не належали. Отже, на момент відкриття спадщини після смерті ОСОБА_4 , у частині, що стосується квартири АДРЕСА_2 , був нечинним.
За таких обставин, нотаріус, що вчиняв нотаріальні дії після відкриття спадщини, мав відмовити ОСОБА_2 у видачі свідоцтва про право на спадщину на спірну квартиру після смерті ОСОБА_4 . Суд не може встановити чи були вчинені зазначені дії, оскільки жодних підтверджуючих доказів не надав ні сам позивач, ні відповідач, хоча останній просив суд закрити провадження у зв'язку із відсутністю предмета спору.
У постанові ВС від 26 червня 2019 року у справі № 201/2796/16-ц (провадження № 61-5849 св 18) на підставі аналізу положень ст. 1236 ЦК України встановлено, що особа, спадкодавець, має право у заповіті визначити усі права, обов'язки та майно, що належать йому на момент складання такого заповіту. Проте після смерті особи, на час відкриття спадщини, частина такого майна, яке було визначено заповітом, вже може не належати заповідачу, а тому на момент смерті такої особи визначається чинність заповіту щодо вказаного у ньому майна. Тобто у разі, якщо частина цього майна вже не належить спадкодавцю, то й заповіт у частині такого майна є недійсним.
В ситуації, що склалась, ОСОБА_4 на момент складення заповіту вже не мала жодних прав на розпорядження квартирою АДРЕСА_2 .
Суд вважає, що в даному випадку заповіт у частині, що стосується спірної квартири, є нікчемним, зважаючи на наступне.
Ч. 1 ст. 1257 ЦК України встановлено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
Право на заповіт визначено у ч. 1 ст. 1234 ЦК України, відповідно до якої право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
Статтею 30 ЦК України встановлено, що цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється цим Кодексом і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом.
Крім того, цивільну процесуальну дієздатність можна розтлумачити як таку, що надає можливість особі здійснювати певні дії, тобто означає, що особа має необхідний обсяг повноважень на вчинення тієї чи іншої процесуальної дії.
Суд встановив, що на момент складення заповіту, 10 лютого 2015 року, ОСОБА_4 не мала жодних повноважень розпоряджатись квартирою АДРЕСА_2 , адже остання перебувала у власності ОСОБА_3 . Таким чином, на момент вчинення одностороннього правочину - складення заповіту у частині, що стосувалась спірної квартири, ОСОБА_4 не мала необхідного обсягу процесуальної дієздатності на його вчинення.
Отже, заповіт у частині, що стосувалась квартири АДРЕСА_2 , складено особою, яка не мала на це право, а отже заповіт є нікчемник у зазначеній частині.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.
Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника, та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові.
Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц, (провадження № 14-651цс18).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18) зазначено, що нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) викладено висновок, що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Таким чином, суд дійшов висновку, що підстави для визнання оспорюваного правочину недійсним відсутні, оскільки він є нікчемним у силу закону. Таким чином, вимога про визнання його недійсним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача.
Щодо клопотань, які подано відповідачем під час судового розгляду.
17.10.2022 року через систему «Електронний суд» до суду надійшло клопотання ОСОБА_2 про застосування наслідків спливу позовної давності.
За правилами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до ч.1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Згідно із ч.ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Встановивши, що позовну давність пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цієї підстави, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
В постанові від 22.05.2018 року у справі №369/6892/15 Велика Палата Верховного Суду прийшла до висновку, що виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України).
Враховуючи вимоги статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову, правові підстави для відмови у позові у зв'язку пропуском строку давності - відсутні.
28.02.2023 року ОСОБА_2 через систему «Електронний суд» подав заяву про залишення позовної заяви без розгляду.
Зазначене клопотання взагалі не містить жодних обґрунтувань, в ньому не розкрито на якій підставі відповідач просить суд залишити позовну заяву без розгляду, не висвітлено чому конкретна норма має бути застосована в даній справі тощо.
Суд, у відповідності до положень ст. 13 ЦПК України діє на засадах диспозитивності, тобто суд, зокрема, не вправі за відповідача додумувати підстави для залишення позову без розгляду.
Відповідач у заяві робить посилання на ч. 5 ст. 223 ЦПК України.
Відповідно до ч. 5 ст. 223 ЦПК України у разі повторної неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, і його нез'явлення не перешкоджає вирішенню спору.
У матеріалах справи наявні клопотання представника позивача про розгляд справи за їх відсутності, їх неявка не перешкоджає вирішенню спору, тому суд не вбачає підстав для застосування ч. 5 ст. 223 ЦПК України за обставин, що склались.
Також 16.10.2022 року відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому він, зокрема, просив поновити процесуальний строк для подання відзиву.
Суддею Святошинського районного суду м. Києва Горбенко Н.О. ухвала про відкриття провадження постановлена 24 січня 2022 року. Даною ухвалою, зокрема, відповідачу запропоновано подати відзив на позовну заяву у 15-денний строк з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.
02.02.2022 року, 21.02.2022 року представником відповідача було подано заяви з процесуальних питань у справі.
Відзив було направлено до суду16.10.2022 року, тобто, майже через дев'ять місяців після відкриття провадження у справі.
Стаття 127 ЦПК України присвячена питанню поновленню та продовженню процесуальних строків.
З точки зору закону поновлення та продовження процесуального строку - це визнання права особи на вчинення певної процесуальної дії після закінчення процесуального строку, якщо його було пропущено з причин, визнаних судом поважними.
Частини 1, 2 ст. 127 ЦПК України встановили, що суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
Відповідно до ч. 7 ст. 178 ЦПК України відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Суд має встановити такий строк подання відзиву, який дозволить відповідачу підготувати його та відповідні докази, а іншим учасникам справи - отримати відзив не пізніше першого підготовчого засідання у справі.
Таким чином, строк для подання відзиву встановлюється судом, а не законом, тому на підставі ч. 2 ст. 127 ЦПК України він підлягає продовженню, а не поновленню.
Аналіз практики ЄСПЛ свідчить про те, що у процесі прийняття рішень стосовно поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, ЄСПЛ виходить із такого: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак, у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних, об'єктивних, непереборних, не залежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.
Перелік поважних причин, які враховуються для поновлення пропущеного строку, законом не встановлено, вони визначаються у кожному конкретному випадку, виходячи з певних обставин, які мають юридичне значення. Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які є об'єктивно непереборними і пов'язані з дійсними істотними труднощами для вчинення процесуальних дій.
Встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників цивільного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених ЦПК України певних процесуальних дій. Інститут строків в цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у цивільних відносинах, а також стимулює учасників цивільного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків.
Як на підстави поновлення процесуального строку відповідач посилається на те, що ОСОБА_10 , який представляв інтереси відповідача до 15.09.2022 року, перебуває на військовій службі, у зв'язку з чим представник зазнає обмеження, що унеможливлює передачу матеріалів справи, стратегію захисту до 01 жовтня 2022 року. Та посилається на лист Торгово-промислової палати України від 28 лютого 2022 року №2024/02.0-7.1 про те, що введення військового стану в України з 24 лютого 2022 року до його офіційного закінчення є обставинами непереборної сили (форс-мажорними обставинами).
Суд наголошує, що ухвала про відкриття провадження у справі постановлена 24 січня 2022 року, тобто за місяць до введення воєнного стану. Відповідач жодним чином не зазначає які саме обставини йому заважали подати відзив на позовну заяву у вказаний строк. Крім того, у проміжок часу із постановлення ухвали про відкриття провадження у справі до 16.10.2022 року як відповідачем, так і його представником неодноразово подавались заяви з процесуальних питань, представник приймав участь у судових засіданнях у режимі відеоконференції. Відповідач не наводить обставин, які б свідчили, що саме відзив на позовну заяву він був подати не в змозі.
Суд також враховує, що зі змістом позовної заяви відповідач був ознайомлений, оскільки справа надійшла до Святошинського районного суду м. Києва від Голосіївського районного суду м. Києва, де під час слухання справи відповідачем у судових засіданнях також було подано ряд заяв із процесуальних питань, що свідчить про його обізнаність зі справою.
Таким чином відповідач не навів поважних, об'єктивних, непереборних, не залежних від його волі та поведінки обставин, що заважали йому надати відзив на позовну заяву у строк, що був встановлений судом.
Таким чином, клопотання відповідача про поновлення процесуального строку задоволенню не підлягає.
Суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
З огляду на такий підхід Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд вважає, що більшість аргументів (доводів) сторін, які мають значення для правильного вирішення спору, отримали достатню оцінку з боку судів в тій мірі, щоб вважати рішення судів обґрунтованими.
Оскільки суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, питання щодо судових витрат суд не вирішує.
Зважаючи на викладене, суд прийшов до висновку щодо відмови у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 про визнання заповіту частково недійсним.
Керуючись ст.ст. 203, 204, 220, 225, 657, 1233, 1236-1240, 1246, 1248, 1248, 1253 ЦК України; ст.ст. 4, 12, 15, 16, 77, 80, 81, 89, 197, 263 ЦПК України, суд, -
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , Головне управління юстиції у м. Києві, Друга Київська державна нотаріальна контора про визнання заповіту частково недійсним - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення.
Суддя Н.О. Горбенко