07 червня 2023 р. Справа № 520/27158/21
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Жигилія С.П.,
Суддів: Перцової Т.С. , Русанової В.Б. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Командування Сил логістики Збройних Сил України Міністерства оборони України на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20.01.2022 (суддя: Сліденко А.В., м. Харків) по справі № 520/27158/21
за позовом ОСОБА_1
до Командування Сил логістики Збройних Сил України Міністерства оборони України
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Командування Сил логістики Збройних Сил України Міністерства оборони України (далі по тексту - відповідач), в якому просить суд:
- визнати протиправними дії Командування Сил логістики Збройних Сил України Міністерства оборони України щодо відмови у наданні ОСОБА_1 документа, що свідчить про причини та обставини загибелі (смерті) військовослужбовця, сина ОСОБА_1 - капітана 3 рангу ОСОБА_2 ;
- зобов'язати Командування Сил логістики Збройних Сил України Міністерства оборони України надати ОСОБА_1 документ встановленого зразку, що свідчить про причини та обставини загибелі (смерті) сина ОСОБА_1 - капітана 3 рангу ОСОБА_2 .
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що відмова у видачі вказаного документа є протиправною і безпідставно створює штучні перешкоди у соціальному забезпеченні у спосіб отримання одноразової грошової допомоги у зв'язку із настанням смерті (загибелі) військовослужбовця - сина ОСОБА_1 .
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 20.01.2022 по справі № 520/27158/21 позов - задоволено частково.
Вийдено за межі позову.
Визнано протиправною відмову Командування Сил логістики Збройних Сил України, оформлену листом від 29.09.2021р. №370/4334.
Зобов'язано Командування Сил логістики Збройних Сил України повторно розглянути по суті звернення ОСОБА_1 від 07.06.2021р. з приводу складання документа, що свідчить про причини та обставини загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов'язаного чи резервіста, зокрема про те, що вона не пов'язана з вчиненням ним злочину чи адміністративного правопорушення або не є наслідком вчинення ним дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп'яніння або навмисного заподіяння собі тілесного ушкодження відносно події загибелі (смерті) 31.10.2013 р. командира Військової частини НОМЕР_1 - капітана 3 рангу ОСОБА_2 .
Позов у решті вимог - залишено без задоволення.
Відповідач не погодився з рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на його прийняття з порушенням норм матеріального і процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20.01.2022 по справі № 520/27158/21 та ухвалити нове рішення, яким повністю відмовити у задоволенні позову.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказує, що суд першої інстанції не звернув увагу, що загибель сина позивача - командира Військової частини НОМЕР_1 капітана 3 рангу ОСОБА_2 , хоча і відповідно до наказу тво першого заступника начальника Генерального Штабу Збройних Сил України пов'язана із виконанням обов'язків військової служби, проте не свідчить, що вона не пов'язана з вчиненням ним злочину чи адміністративного правопорушення або не є наслідком вчинення дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп'яніння або навмисного заподіяння собі тілесного ушкодження. Вказує, що ОСОБА_2 31.10.2013 вчинив суїцид, самовільно умисно впавши з даху будинку, що підтверджується постановою старшого слідчого СВ Ленінського РВ УМВС України в м. Севастополі від 30.12.2013 про закриття провадження у зв'язку з встановленням відсутності складу відповідного кримінального правопорушення.
Відтак, вважає, що підстави для видачі спірного документу відсутні.
Крім того, зазначає, що судом не враховано доводи щодо відсутності правових підстав для видачі позивачу спірного документу, як такого, що станом на дату загибелі його сина не був передбачений діючою на той час Інструкцією про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій у Збройних Силах України, затвердженою наказом Міністерства оборони України від 06.02.2001 №36, і не видавався за результатами спеціального розслідування.
Вказує, що на момент звернення позивача (07.03.2021) і до дійсного часу зазначений спірний документ видається тільки військовослужбовцю, який отримав травму (поранення, контузію, каліцтво), а не членам сім'ї військовослужбовця, який загинув.
Також зазначає, що, вийшовши за межі позовних вимог та зобов'язавши повторно розглянути звернення позивача, суд втрутився у виключні у даному випадку дискреційні повноваження Командування Сил логістики Збройних Сил України та безпідставно перебрав їх на себе.
Позивач, у надісланому відзиві на апеляційну скаргу, з викладених підстав, просив суд у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін.
Враховуючи подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, яке ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження, справа розглядається в порядку письмового провадження, відповідно до приписів п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, за наявними в справі матеріалами.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши, в межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що син ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , проходив військову службу та станом на 31.10.2013 обіймав посаду командира Військової частини НОМЕР_1 .
31.10.2013 настала подія смерті (загибелі) командира Військової частини НОМЕР_1 - капітана 3 рангу ОСОБА_2 .
07.06.2021 позивач звернувся до відповідача із заявою, в якій просив надати довідку про обставини травми його сина - капітана 3 рангу ОСОБА_2 , із зазначенням, що травма: грубе руйнування голови при падінні з висоти, яка призвела до смерті - так, пов'язана з виконанням обов'язків військової служби.
29.06.2021 відповідачем листом № 370/4334 ОСОБА_1 надано відповідь, в якій зазначено про відсутність підстав для надання довідки про обставини травми сина ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , з огляду на те, що складання довідки про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва), яка передбачена Положенням про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженим наказом Міністра оборони України від 14.08.2008 №402, у редакції, яка діяла станом на 31.10.2013, за результатами спеціального розслідування випадку смерті військовослужбовця не передбачалося. Також зазначено, що на цей час Інструкцією (у редакції наказу Міністерства оборони України від 11.12.2017 № 656) складання довідки про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва), за результатами спеціального розслідування випадку смерті військовослужбовця також не передбачено.
Не погоджуючись з вказаною відмовою, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Приймаючи рішення в частині задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що у спірних правовідносинах факт порушення права заявника у сфері публічних правовідносин знайшов своє підтвердження у ході розгляду справи.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам апеляційної скарги, колегія суддів виходить з такого.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади і органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.
Законом України від 25.03.1992 № 2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон №2232; в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України (частина перша статті 1 Закону).
Відповідно до ч.1 ст.2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Згідно з ч.1 ст.40 Закону №2232, гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов'язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються відповідно до законів України "Про Збройні Сили України", "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", "Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей" та іншими законами.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач має намір отримати одноразову грошову допомогу у зв'язку із загибеллю сина - командира Військової частини НОМЕР_1 , капітана 3 рангу ОСОБА_2 ..
Так, за визначенням ч.1 ст.16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 №2011-ХІІ (далі - Закон №2011-ХІІ), одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі за текстом ОГД, Допомога), - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання.
Згідно з п.1 ч.2 ст.16 Закону №2011-ХІІ, одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі загибелі (смерті) військовослужбовця під час виконання ним обов'язків військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби, або смерті особи, звільненої з військової служби, протягом року після звільнення її з військової служби, якщо смерть настала внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, пов'язаних з виконанням обов'язків військової служби.
Відповідно до п.2 ч.2 ст.16 Закону №2011-ХІІ, одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі смерті військовослужбовця, що настала в період проходження ним військової служби або внаслідок захворювання чи нещасного випадку, що мали місце в період проходження ним військової служби, або смерті особи, звільненої з військової служби, протягом року після звільнення її з військової служби, якщо смерть настала внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, нещасного випадку, пов'язаних з проходженням військової служби.
Звідси слідує, що подія смерті військовослужбовця під час виконання обов'язків військової служби і подія смерті військовослужбовця під час проходження військової служби є визначеними законом підставами для призначення допомоги.
Частиною 1 ст. 16-1 Закону №2011-ХІІ передбачено, що у випадках, зазначених у підпунктах 1 - 3 пункту 2 статті 16 цього Закону, право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги мають члени сім'ї, батьки та утриманці загиблого (померлого) військовослужбовця, військовозобов'язаного або резервіста.
Відповідно до ч.1 ст.16-3 Закону №2011-ХІІ, одноразова грошова допомога у випадках, передбачених підпунктами 1 - 3 пункту 2 статті 16 цього Закону, призначається і виплачується рівними частками всім особам, які мають право на її призначення та отримання, за їх особистою заявою чи заявою їх законних представників. У разі відмови якоїсь з осіб, зазначених у статті 16 -1 цього Закону, від призначення та отримання одноразової грошової допомоги, або якщо одна із зазначених осіб у строк, встановлений пунктом 8 цієї статті, не реалізувала своє право на призначення та отримання такої допомоги, її частка розподіляється між іншими особами, які мають право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги. Особам, які мають право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги, її виплата здійснюється незалежно від реалізації права на призначення та отримання такої допомоги будь-якою з осіб, зазначених у статті 16 1 цього Закону.
Згідно з ч.1 ст.16-4 Закону №2011-ХІІ, призначення і виплата одноразової грошової допомоги не здійснюються, якщо загибель (смерть), поранення (контузія, травма або каліцтво), захворювання, інвалідність або часткова втрата працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовця, військовозобов'язаного або резервіста є наслідком: а) вчинення ним кримінального або адміністративного правопорушення; б) вчинення ним дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп'яніння; в) навмисного спричинення собі тілесного ушкодження, іншої шкоди своєму здоров'ю або самогубства (крім випадку доведення особи до самогубства, встановленого судом); г) подання особою завідомо неправдивих відомостей для призначення і виплати одноразової грошової допомоги.
Постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 № 975 (далі - Постанова № 975), прийнятою відповідно до п. 2 ст. 16-2 та п. 9 ст. 16-3 Закону № 2011-XII, затверджено Порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві.
Пунктом 4 Постанови №975 передбачено, що ця постанова набирає чинності з дня набрання чинності Законом України від 04.07.2012 № 5040-VI "Про внесення змін до деяких законів України з питань соціального захисту військовослужбовців".
Відповідно до п.2 Постанови №975, установити, що особам, які до набрання чинності Порядком (далі - Порядок №975), затвердженим цією постановою, мають право на отримання одноразової грошової допомоги: допомога, що була призначена, виплачується відповідно до Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнених з військової служби (зборів) осіб, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 28 травня 2008 р. № 499 (Офіційний вісник України, 2008 р., № 39, ст. 1298), Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), каліцтва або інвалідності військовослужбовців та інвалідності осіб, звільнених з військової служби, що сталися у 2006 році, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2007 р. № 284 (Офіційний вісник України, 2007 р., № 14, ст. 532), і Порядку та умов виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності співробітників кадрового складу розвідувальних органів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 листопада 2007 р. № 1331 (Офіційний вісник України, 2007 р., № 89, ст. 3255); допомога, що не була призначена, призначається і виплачується в установленому законодавством порядку, що діяло на день виникнення права на отримання такої допомоги.
Згідно з п.3 Порядку №975, днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги є у разі загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов'язаного та резервіста - дата смерті, що зазначена у свідоцтві про смерть.
Отже, моментом виникнення права позивача на отримання одноразової грошової допомоги є дата загибелі його сина, тобто 31.10.2013, а тому застосуванню до спірних правовідносин підлягають норми Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнених з військової служби (зборів) осіб, затвердженого постановою КМУ від 28.05.2008 №499 (далі за текстом - Порядок №499), що були чинними станом на 31.10.2013.
Положеннями п.1 Порядку №499 визначено, що у разі загибелі (смерті) під час виконання обов'язків військової служби військовослужбовця, який перебував на кадровій військовій службі або проходив військову службу за контрактом сім'ї загиблого (померлого), а в разі її відсутності - його батькам та утриманцям виплачується одноразова грошова допомога: сім'ї загиблого (померлого) військовослужбовця, який перебував на кадровій військовій службі або проходив військову службу за контрактом, а в разі її відсутності - його батькам та утриманцям - у розмірі десятирічного грошового забезпечення зазначеного військовослужбовця за останньою посадою, яку він займав на день загибелі (смерті), виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія), одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Згідно з п.4 Порядку №499, особи, яким виплачується одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов'язаного чи резервіста, подають до уповноваженого органу такі документи, зокрема, копію документа, що свідчить про причини та обставини загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов'язаного чи резервіста, зокрема про те, що вона не пов'язана з вчиненням ним злочину чи адміністративного правопорушення або не є наслідком вчинення ним дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп'яніння або навмисного заподіяння собі тілесного ушкодження.
Таким чином, позивач, як батько загиблого військовослужбовця, повинен долучити до матеріалів звернення з приводу призначення допомоги копію документа, що свідчить про причини та обставини загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов'язаного чи резервіста, зокрема про те, що вона не пов'язана з вчиненням ним злочину чи адміністративного правопорушення або не є наслідком вчинення ним дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп'яніння або навмисного заподіяння собі тілесного ушкодження.
Виконання заявником цього запровадженого законодавцем обов'язку без попереднього складання органом публічної адміністрації документа, що свідчить про причини та обставини загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов'язаного чи резервіста, зокрема про те, що вона не пов'язана з вчиненням ним злочину чи адміністративного правопорушення або не є наслідком вчинення ним дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп'яніння або навмисного заподіяння собі тілесного ушкодження є об'єктивно неможливим.
Так, відповідно до ч.2 ст.2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, не лише чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, а й з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з вимогами ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Приписами ст. 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Із зазначених конституційних норм, зокрема, випливає, що, встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.
Відповідно до ст. 22 Основного Закону, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Відповідно до ч.1, ч.2 ст.17 Основного Закону України, захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.
Частиною 5 статті 17 Конституції України закріплено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Аналізуючи матеріали справи, колегія суддів вказує, що у спірних правовідносинах відповідачем було вчинено управлінське волевиявлення у формі відмови (а не у формі дії, на чому помилково наполягає заявник у тексті позову), під час вчинення якого владний суб'єкт не забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України, позаяк під час реалізації управлінської функції контролю взагалі не з'ясував реальних обставин фактичної дійсності, припустився помилки у тлумаченні змісту належної норми права, надав неправильну кваліфікацію діянню приватної особи, унаслідок чого вчинене управлінське волевиявлення не узгоджується ані з дійсним змістом нормативного регламентування, ані з характером, предметом та наслідками вчинків приватної особи.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону фактично викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019 по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження №К/9901/16112/18) і полягає у тому, що обов'язковою умовою визнання протиправними волевиявлень суб'єкта владних повноважень є доведеність порушення власних прав та інтересів приватної особи.
У спірних правовідносинах унаслідок вчинення органом публічної адміністрації управлінського волевиявлення у формі відмови правове становище заявника зазнало погіршення за рахунок створення перешкоди в отриманні допомоги у зв'язку із нескладанням документу, який повинен бути приєднаний до матеріалів звернення з приводу призначення допомоги і може бути складений відповідачем відносно військовослужбовця Збройних Сил України.
При цьому, відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення про відмову ОСОБА_1 у видачі такого документу цих обставин не було взято до уваги та з формальних підстав відмовлено у видачі останнього.
Згідно з частинами першою та другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод і практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
ЄСПЛ неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п.53 рішення у справі «Ковач проти України», п.59 рішення у справі «Мельниченко проти України», п.50 рішення у справі «Чуйкіна проти України» тощо).
Це не означає, що суд має приймати рішення на користь людини кожного разу, коли вона про це просить, але суд повинен оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними, іншими словами, людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав навіть теоретично.
Беручи до уваги викладене, оскаржуване рішення відповідача не може бути визнане правомірним, оскільки прийняте без дотримання вимог ч.2 ст.2 КАС України, а саме без урахування всіх обставин, що мали значення для його прийняття, без дотримання необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, а тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про визнання протиправною відмови Командування Сил логістики Збройних Сил України, оформленої листом від 29.06.2021 №370/4334.
Доводи відповідача про те, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що загибель сина позивача - командира Військової частини НОМЕР_1 капітана 3 рангу ОСОБА_2 , хоча і відповідно до наказу тво першого заступника начальника Генерального Штабу Збройних Сил України пов'язана із виконанням обов'язків військової служби, проте не свідчить, що вона не пов'язана з вчиненням ним злочину чи адміністративного правопорушення або не є наслідком вчинення дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп'яніння або навмисного заподіяння собі тілесного ушкодження, оскільки позивач 31.10.2013 вчинив суїцид, самовільно умисно впавши з даху будинку, що підтверджується постановою старшого слідчого СВ Ленінського РВ УМВС України в м. Севастополі від 30.12.2013 про закриття провадження у зв'язку з встановленням відсутності складу відповідного кримінального правопорушення, колегія суддів відхиляє на підставі ч.2 ст. 77 КАС України, оскільки вказані обставини не були покладені в основу оскаржуваного рішення та під час розгляду заяви позивача не досліджувались.
Щодо вимог позивача про зобов'язання Командування Сил логістики Збройних Сил України Міністерства оборони України надати ОСОБА_1 документ встановленого зразку, що свідчить про причини та обставини загибелі (смерті) сина ОСОБА_1 - капітана 3 рангу ОСОБА_2 , колегія суддів зазначає наступне.
Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Обираючи спосіб захисту порушених прав та інтересів позивача, колегія суддів виходить з того, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Зазначена позиція кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.
Питання ефективного способу захисту неодноразово розглядалось Європейським судом з прав людини, який, зокрема у рішенні від 29 червня 2006 року у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що ст. 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу правового захисту для реалізації прав і свобод, у якій би формі вони не забезпечувалися у національному правовому полі. Суд також підкреслив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Згідно з ч. 3 ст. 245 КАС України, у разі скасування індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача за захистом яких він звернувся до суду.
Частиною 4 вказаної статті закону регламентовано, що суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Згідно ч.2 ст.9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З огляду на викладене, враховуючи встановлені у справі обставини, а також те, що відповідачем не досліджувались по суті документи щодо обставин загибелі (смерті) ОСОБА_2 для видачі документа, що свідчить про причини та обставини загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов'язаного чи резервіста, зокрема про те, що вона не пов'язана з вчиненням ним злочину чи адміністративного правопорушення або не є наслідком вчинення ним дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп'яніння або навмисного заподіяння собі тілесного ушкодження відносно події загибелі (смерті) сина ОСОБА_1 - капітана 3 рангу ОСОБА_3 , колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що належним способом захисту порушеного права позивача у спірних правовідносинах є зобов'язання Командування Сил логістики Збройних Сил України повторно розглянути по суті звернення ОСОБА_1 від 07.06.2021 з приводу складання документа, що свідчить про причини та обставини загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов'язаного чи резервіста, зокрема про те, що вона не пов'язана з вчиненням ним злочину чи адміністративного правопорушення або не є наслідком вчинення ним дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп'яніння або навмисного заподіяння собі тілесного ушкодження відносно події загибелі (смерті) 31.10.2013р. командира Військової частини НОМЕР_1 - капітана 3 рангу ОСОБА_2 , з урахуванням висновків суду.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Суд, у цій справі, також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (п. 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
У відповідності до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до п. 1 ч. 1ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно ч. 1ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв законне і обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Керуючись ст. ст. 229, 241, 243, 250, 308, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу Командування Сил логістики Збройних Сил України Міністерства оборони України - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20.01.2022 по справі № 520/27158/21 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)С.П. Жигилій
Судді(підпис) (підпис) Т.С. Перцова В.Б. Русанова