Справа № 761/23541/20 Головуючий у суді І інстанції Саадулаєв А.І.
Провадження № 22-ц/824/1813/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
31 травня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Писаної Т.О., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою першого заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 червня 2022 року у справі за позовом Шевченківської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1, третя особа без самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_2, про скасування державної реєстрації та витребування майна,
У серпні 2020 року прокурор в інтересах держави в особі Київської міської ради пред'явив в суді вищевказаний позов, в якому просив:
- скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3, оформлену записом, вчиненим 20 листопада 2015 року державним реєстратором - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коноваловою Е.А. за № 12148513 про право власності на квартиру № АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 782339180000;
- скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2, оформлену записом, вчиненим 20 листопада 2015 року державним реєстратором - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коноваловою Е.А. за № 12149482 про право власності на квартиру № АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 782339180000;
- скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_1., оформлену записом, вчиненим 11 вересня 2017 року державним реєстратором - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ляшенко В.В. за № 22281818 про право власності на квартиру № АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 782339180000;
- витребувати від ОСОБА_1. на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради квартиру № АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 782339180000;
- стягнути судові витрати з відповідачів на користь прокуратури міста Києва.
Позовні вимоги обґрунтовував тим, що у ході досудового розслідування кримінального провадження № 12017100100006663 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України, було встановлено, що квартира АДРЕСА_1, яка належать територіальній громаді м. Києва, вибула з володіння поза волею її власника. Зокрема, уповноваженим органом не приймалось рішення щодо приватизації спірного майна, а відтак таке майно є комунальною власністю та належить територіальній громаді міста в особі Київської міської ради та не могло бути відчужене відповідачці на підставі договору купівлі-продажу, оскільки вона не набула право власності на вказані нежитлові приміщення, не проживала там, нарахування житлово-комунальних послуг на вказану квартиру почало здійснюватися з жовтня 2015 року.
Крім того, згідно відповіді приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Криворучко В.П. договір АВН 105165, серія та № 2123 від 04 вересня 2000 року про купівлю-продаж квартири АДРЕСА_1 ним не посвідчувався, тому укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 договір купівлі-продажу квартири від 04 вересня 2000 року не відповідає вимогам статей 47, 48, 59, 225, 227 ЦК УРСР.
Прокурор вважає, що договір купівлі-продажу від 12 листопада 2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, є таким, що суперечить вимогам чинного законодавства, оскільки вчинений всупереч вимогам статті 203 ЦК України, а саме ОСОБА_3 не мала достатнього обсягу повноважень для відчуження зазначеної квартири, право власності на яку не набувала. За таких обставин спірне нерухоме майно вибуло із власності позивача поза його волею з порушенням встановленого законодавством порядку та на підставі неіснуючих документів. Позивач вважає, що у зв'язку з наведеним підлягають скасуванню рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, прийняті 20 листопада 2015 року та 11 вересня 2017 року. Також позивач просив витребувати належне йому майно від відповідача на підставі статті 388 ЦК України.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 08 червня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, прокурор оскаржив його в апеляційному порядку, посилаючись на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, без повного з'ясування обставин, що мають значення для справи.
В обґрунтування апеляційної скарги вказував, що відмовляючи у позові, суд дійшов висновку, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що спірне майно належить до комунальної власності та має статус нежитлових приміщень.
Однак такий висновок суду, на думку прокурора, не відповідає обставинам справи, оскільки з тексту позовної заяви вбачається, що спір у справі виник стосовно квартири АДРЕСА_1, яка вибула з комунальної власності поза волею дійсного власника.
При цьому предметом позову прокурора є витребування вказаної квартири на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради від останнього набувача - ОСОБА_1. та скасування державної реєстрації права власності на цю квартиру.
Тобто, прокурор і не повинен доводити наявність у спірного майна статусу нежитлових приміщень, оскільки спір у справі стосується саме квартири.
Прокурор спростовує висновки суду першої інстанції в тій частині, що спірне комунальне майно та квартира, яка зареєстрована на праві власності за відповідачкою, є різними приміщеннями.
Вказує, що в матеріалах справи міститься поповерховий план, виготовлений 20 жовтня 1964 року, на будівлю літера «Б» по АДРЕСА_1, на першому поверсі якого розташована квартира АДРЕСА_1
Також в матеріалах справи міститься план квартири АДРЕСА_1 на першому поверсі літери «Б» по АДРЕСА_1, виготовлений 12 травня 2014 року.
Згідно з журналом внутрішніх обмірів і підрахунків загальна площа квартири АДРЕСА_1 становить 46,2 кв. м, житлова - 27,5 кв. м.
Крім того, в матеріалах справи наявні поверховий план та журнал підрахунку площі цього ж об'єкту нерухомості, виконані КМБТІ 23 листопада 2015 року.
Співставленням вказаних матеріалів інвентаризації та технічного паспорту, виготовленого ПП «Макропроект» 25 листопада 2015 року на замовлення ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 у житловому будинку АДРЕСА_1, підтверджується, що квартира АДРЕСА_1, яка є комунальною власністю, і квартира АДРЕСА_1, яка на даний час зареєстрована на праві власності за ОСОБА_1., є одним й тим самим об'єктом нерухомості, а їх поверхові плани повністю співпадають.
Прокурор вважає, що судом першої інстанції безпідставно не застосовано до спірних правовідносин статтю 327 ЦК України, статті 10, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», статті 31, 32 Закону України «Про власність», внаслідок чого не враховано, що Київрада є власником спірного майна в силу Закону.
Так, триповерховий будинок по АДРЕСА_1, в якому розташована спірна квартира, побудовано у 1936 році.
Нормативні акти України до періоду незалежності, зокрема, Конституція (Основний закон) Української РСР, передбачали, що все майно в державі розподіляється на особисту власність громадян, колгоспно-кооперативну власність та державну.
У подальшому, 15 квітня 1991 року введено в дію Закон УРСР «Про власність», яким розмежовано державну та комунальну власність (стаття 31 Закону).
Відповідно до частини другої статті 32 зазначеного Закону суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.
Постановою Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)» затверджено Перелік державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності).
Згідно з розділом 2 вказаного Переліку до власності територіальної громади міста Києва передано житловий та нежитловий фонд міської Ради народних депутатів, житлово-експлуатаційні, ремонтно-будівельні та інші організації, пов'язані з обслуговуванням та експлуатацією цього житлового фонду.
Рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13 січня 1992 року № 26 «Про формування комунального майна міста та районів» затверджено перелік комунального майна, яке перебуває у власності міста (додаток 1 до рішення) та перелік майна, яке передано до комунальної власності районів (додатки 2-15 до рішення).
Вказаним рішенням виконавчого комітету Київради житловий фонд (крім маневреного) передано у власність районів міста Києва.
Надалі рішенням Київської міської ради від 27 грудня 2001 року № 208/1642 затверджено перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва та районів міста, згідно з яким житловий будинок по АДРЕСА_1, загальною площею 357,4 кв. м (у тому числі нежитлові приміщення загальною площею 97,4 кв. м), належить до комунальної власності територіальної громади Шевченківського району міста Києва.
Відповідно до рішення Київради від 02 грудня 2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва» житловий будинок по АДРЕСА_1 включено до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва, що розміщені в Шевченківському районі (п. 1044 додатку 10 до вказаного рішення КМР).
Таким чином, враховуючи приписи статті 327 ЦК України, статей 10, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», статей 31, 32 Закону України «Про власність», прокурор зазначає, що Київрада є власником спірного майна в силу Закону та відповідно до вказаних вище рішень Київради.
Висновки щодо підтвердження належності майна до комунальної власності на підставі, зокрема, рішення КМР від 10 грудня 2010 року № 284/5096 викладено у постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 754/14094/17 та від 04 листопада 2020 року у справі № 761/46240/16-ц.
Також в доводах апеляційної скарги наголошується на тому, що суд помилково як на підставу для відмови у задоволенні позову послався на відсутність державної реєстрації права власності на спірне майно за територіальною громадою м. Києва, адже не враховано, що законодавство України, чинне на момент виникнення права власності територіальної громади на спірне нерухоме майно, не передбачало обов'язкової реєстрації цього права та виникнення права з моменту такої реєстрації, тому відсутність державної реєстрації права у цьому випадку не впливає на правовий статус зазначеного об'єкту нерухомості. Аналогічну позицію викладено у постанові Верховного Суду від 04 листопада 2020 року у справі № 761/46240/16-ц.
Судом безпідставно не застосовано до спірних правовідносин положення статті 345 ЦК України, статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», неправильно застосовано норми статей 1, 2, 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» і не враховано, що спірна квартира є комунальною власністю, а тому її відчуження повинно було відбуватись в рамках приватизаційної процедури, за наявності рішення уповноваженого органу.
Не враховано судом і те, що продавець спірної квартири за договором купівлі-продажу від 04 вересня 2000 року - ОСОБА_4. не набув право власності на неї у встановленому законом порядку.
У тексті цього договору купівлі-продажу зазначено, що спірна квартира належить продавцю - ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Органом приватизації комунального майна Шевченківського району в м. Києва 25 липня 1996 року, згідно з розпорядженням від 10 липня 1996 року № 547/6, і право власності зареєстровано у Київському міському бюро технічної інвентаризації 25 липня 1996 під № 2476.
В порушення статті 89 ЦПК України судом першої інстанції не взято до уваги, що згідно з листами Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації від 15 червня 2018 року, від 20 серпня 2019 року ордер на квартиру АДРЕСА_1 не видавався, приватизація цієї квартири не проводилась, а отже спірна квартира залишилась комунальною власністю.
Судом проігноровано, що первинну реєстрацію права власності на спірну квартиру проведено лише у 2015 році - за ОСОБА_3, а за ОСОБА_4 право власності на цю квартиру ніколи не реєструвалось, що підтверджується листом КП КМР «КМБТІ» від 03 квітня 2018 року, з якого вбачається, що квартира АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Органом приватизації Шевченківського району м. Києва 25 липня 1996 року, не реєструвалось, запис в реєстрову книгу від 25 липня 1996 року під реєстровим № 2476 не здійснювався.
Вказане свідчить про те, що ОСОБА_4. не міг набути право власності на спірний об'єкт нерухомості, оскільки дійсним власником рішення про відчуження на її користь спірного майна не приймалось; свідоцтво про право власності ОСОБА_4 не видавалось; у БТІ м. Києва право власності на це майно не реєструвалось, а отже зазначені у договорі від 04 вересня 2000 року відомості про підстави набуття ОСОБА_4 права власності на спірне майно є недостовірними і цей договір не може бути належною правовою підставою для набуття права власності особою, яка виступала покупцем за цим договором - ОСОБА_3
В матеріалах справи також міститься лист приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Криворучка В.П від 28 серпня 2018 року, згідно з яким ним не посвідчувався договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 04 вересня 2000 року за реєстровим № 2123.
Крім того, з відповіді приватного нотаріуса КМНО Криворучка В.П. від 23 квітня 2018 року вбачається, що нотаріальний бланк серії АВН № 105165 використано 28 вересня 2000 року використаний для посвідчення договору купівлі-продажу іншої квартири, за іншою адресою, а не для посвідчення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1.
Водночас суд вказав, що зазначені відповіді нотаріуса не підтверджують недійсність оспорюваного правочину і дійшов висновку, що підстави для визнання договорів купівлі-продажу спірної квартири від від 04 вересня 2000 року та від 11 вересня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1. відсутні.
Проте, враховуючи вищевикладене, такі висновки суду суперечать обставинам справи, до того ж прокурор взагалі не заявляв позовні вимоги про визнання вказаних договорів недійсними.
Судом не враховано, що не вважаються вчиненими правочини, в яких: відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення, тощо. Якщо для вчинення правочину необхідні його державна реєстрація або нотаріальне посвідчення, за відсутності відповідної реєстрації чи посвідчення договір в будь-якому разі не вважається укладеним. Таку позицію викладено в постанові Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі №910/7407/18.
Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. Таку позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц.
Враховуючи, що договір купівлі-продажу квартири від 04 вересня 2000 року у встановленому законом порядку нотаріально не посвідчувався, цей договір є неукладеним та не міг бути підставою для набуття ОСОБА_3 у власність спірного майна.
Крім того, суд не звернув увагу на те, що у пункті 10 цього договору купівлі-продажу та у посвідчувальному написі нотаріуса зазначено статті ЦК України, хоча станом на 04 вересня 2000 року ще діяв ЦК УРСР.
Судом не застосовано до спірних правовідносин пункт 38 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року № 18/5, та пункти 1.4, 1.5.1.9 Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 09 червня 1998 року № 121.
На договорі купівлі-продажу від 04 вересня 2000 року міститься реєстраційний напис про те, що квартира АДРЕСА_1 начебто зареєстрована в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна на праві приватної власності за ОСОБА_3 (записаний за реєстровим номером № 3299 у реєстрову книгу № Д 1611-531 20 вересня 2000 року).
Однак, в порушення статті 89 ЦПК України судом залишено поза увагою, що з згідно з листом комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 03 квітня 2018 року № 062/14-3830 (И-2018) квартира АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 04 вересня 2000 року № 2123 не реєструвалась, запис в реєстрову книгу № Д 1611-531 від 20 вересня 2000 року за реєстровим номером № 3299 не здійснювався.
Тобто, договір купівлі-продажу спірної квартири від 04 вересня 2000 року нотаріально не посвідчувався і в КМБТІ право власності на цей об'єкт нерухомості на підставі вказаного договору за ОСОБА_3 не реєструвалось.
Таким чином, судом безпідставно не враховано, що ОСОБА_3 не могла набути право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі нікчемного та неукладеного договору купівлі-продажу від 04 вересня 2000 року, а отже, не набувши у встановленому законом порядку право власності на цю квартиру, вона не могла їм розпоряджатись будь-яким шляхом, у тому числі, шляхом укладення 20 листопада 2015 року договору купівлі-продажу із ОСОБА_2
Судом безпідставно не застосовано до спірних правовідносин положення статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та проігноровано, що первинну реєстрацію права власності на спірну квартиру проведено на підставі неукладеного та нікчемного договору, який не міг створити юридичних наслідків і не міг бути правовою підставою для виникнення права власності на цю квартиру у першого набувача - ОСОБА_3, а отже реєстрація права власності за нею підлягає скасуванню.
У подальшому в цей же день - 20 листопада 2015 року право власності на спірний об'єкт нерухомості зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 20 листопада 2015 року, укладеного зі ОСОБА_3
Разом з цим, судом не враховано, що ОСОБА_3 не могла набути право власності на підставі правочину від 04 вересня 2000 року, оскільки цей правочин нотаріально не посвідчувався, а отже ОСОБА_3 не могла і розпоряджатись спірним майном у будь-який спосіб, у тому числі, шляхом укладення договору купівлі-продажу з ОСОБА_2, оскільки право продажу квартири належить дійсному власнику відповідно до статей 317, 319, 658 ЦК України.
Враховуючи викладене, державна реєстрація права власності на спірне майно за ОСОБА_2 підлягає скасуванню, як і підлягає скасуванню державна реєстрація права власності за ОСОБА_1., оскільки дійсним власником спірної квартири є територіальна громада міста Києва і вона підлягає витребуванню на користь позивача.
При цьому такий спосіб захисту гарантує припинення порушення права власності позивача, оскільки у разі скасування незаконної державної реєстрації права власності, власник спірного об'єкту нерухомості - Київрада зможе вчиняти дії, пов'язані із правомочностями дійсного власника.
Прокурор відмічає, що судом безпідставно не застосовано до спірних правовідносин статті 16, 26, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», згідно з якими правомочності щодо володіння, користування та розпорядження комунальним нерухомим майном можуть здійснюватися від імені та в інтересах територіальної громади району - відповідною радою.
При цьому відчуження як житлових так і нежитлових приміщень комунальної власності повинно відбуватись за наявності волевиявлення власника, оформленого у вигляді відповідного рішення, в порядку приватизаційної процедури.
Оскільки спірна квартира є комунальною власністю, вона могла бути відчужена на підставі рішення органу місцевого самоврядування, в порядку приватизаційної процедури, однак таке рішення органом місцевого самоврядування не приймалось, приватизація спірної квартири не проводилась, що підтверджується матеріалами справи.
Разом з цим, судом неправильно застосовано до спірних правовідносин вказані вище норми матеріального права та не враховано, що ні Київрада, ні Шевченківська райрада рішень про відчуження спірної квартири не приймала, а отже її відчуження відбулось поза волею дійсного власника, на підставі договору купівлі-продажу, який нотаріально не посвідчувався і є неукладеним та нікчемним, а тому не може породжувати правових наслідків та не може бути підставою для виникнення права власності у ОСОБА_3 (за якою проведено первинну реєстрацію права власності на спірне майно).
Відсутність спрямованого на відчуження майна рішення органу місцевого самоврядування означає, що власник волю на відчуження спірного майна (приватизацію) не виявляв, а отже є підстави для витребування спірної квартири на користь територіальної громади м. Києва в особі Київради відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України. Аналогічну позицію викладено у постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 755/174/18.
Беручи до уваги відсутність волевиявлення дійсного власника - територіальної громади м. Києва в особі Київради та відповідної райради на відчуження спірної квартири, вона підлягає витребуванню від останнього набувача - ОСОБА_1. навіть без визнання ланцюга правочинів недійсними та без скасування державної реєстрації права власності інших осіб на це майно.
У зв'язку з наведеним, заступник керівника Київської міської прокуратури просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 червня 2022 року у справі № 761/23541/20 та ухвалити нове, яким позов Шевченківської окружної прокуратури м. Києва задовольнити.
В порядку, визначеному статтею 360 ЦПК України, на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника ОСОБА_1. - адвоката Мінаєва Д.Д., в якому зазначено, що оскаржуване рішення суду відповідає нормам матеріального та процесуального права, а доводи викладені в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду першої інстанції.
В обґрунтування своїх заперечень зазначає, що ОСОБА_1. є добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1.
11 вересня 2017 року між ОСОБА_1., як покупцем, та ОСОБА_2, як продавцем, укладено договір купівлі-продажу зазначеної квартири, який посвідчено приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Ляшенко В.В.
Придбання квартири відповідачем вчинено за 312 564,00 грн, які були нею сплачені шляхом безготівкового перерахування на банківський рахунок ОСОБА_2 (копія платіжного документу знаходиться в матеріалах справи).
На підставі зазначеного договору купівлі-продажу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Ляшенко В.В., як реєстратором, зроблено запис № 22281818 про право власності ОСОБА_1. на спірну квартиру.
Реєстрація права власності на квартиру за ОСОБА_1. є фактом визнання державою її права власності як добросовісного набувача. З цього часу вона як власник квартири користується нею у власних цілях відкрито та прозоро.
Прокурор в апеляційній скарзі не зазначає жодної із встановлених статтею 388 ЦК України умов, за якої квартира може бути витребувана від ОСОБА_1., у тому числі навіть у випадку підтвердження обставин, на які він посилається.
Разом з тим, ті обставини, на які посилається прокурор, не підтверджуються наданими ним до суду документами. Зокрема, прокурором не надано достовірних та належних доказів, якими підтверджується, що квартира АДРЕСА_1 була нежитловим приміщенням та воно перебувало (-є) в комунальній власності.
Стосовно переведення спірної квартири до нежитлового фонду прокурором доказів не надано. Відповідно, квартира АДРЕСА_1 ніколи не вибувала з житлового фонду та не ставала нежитловим приміщенням, як про це вказує прокурор, що також слідує з відповіді КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації».
За відсутності факту переведення квартири в нежитлове приміщення, на останнє не могло виникнути й право власності у територіальної громади
Прокурором не надано суду доказів того, що право власності на зазначений об'єкт нерухомості взагалі будь-коли реєструвалось за Київською міською радою, територіальною громадою або за іншим органом місцевого самоврядування. Звідси, наявність права комунальної власності на об'єкт, про витребування якого прокурором заявлені позовні вимоги, прокурором не доведена.
Представник відповідача звертає увагу апеляційного суду, що прокурором зазначено, що спірне майно вибуло з комунальної власності 20 листопада 2015 року при реєстрації права власності за гр. ОСОБА_3 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. З позовом до суду керівник прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся 30 липня 2020 року, тобто після спливу 4 років та 8 місяців.
Отже, навіть якщо припустити, що твердження прокурора про момент вибуття спірного об'єкту з комунальної власності - це 20 листопада 2015 року, на момент звернення з позовною заявою строк позовної давності вже сплив.
Обґрунтовуючи причини пропуску строку позовної давності, прокурор вказав на необізнаність Київської міської ради про порушення її права та про з'ясування цього лише у серпні 2019 року з листа Шевченківської районної ради в м. Києві.
Утім, Верховний Суд вже неодноразово викладав правову позицію, відповідно до якої незнання про порушення через байдужість до своїх прав, не може бути підставою для поновлення пропущеного строку для звернення до суду. Такий висновок зроблено Верховним Судом у постанові від 22 травня 2019 року у справі № 234/3341/15-ц.
На підставі наведеного сторона відповідача просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції прокурор Вакулюк Д.С. та представник Київської міської ради - Скляр К.В. підтримали апеляційну скаргу та аргументи викладені в ній, просили її задовольнити.
Представник відповідача - Мінаєв Д.Д. заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив залишити оскаржуване рішення без змін.
Третя особа ОСОБА_2.у судове засідання не з'явилася, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялася у встановленому законом порядку, причини неявки до суду не повідомила, тому колегія суддів дійшла висновку, що її неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав.
За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає.
Судом першої інстанції встановлено, що в матеріалах справи міститься копія договору купівлі-продажу спірної квартири від 04 вересня 2000 року, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Криворучком В.П., зареєстрованого в реєстрі за 2123, який укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, та за яким остання набула право власності на квартиру АДРЕСА_1.
Крім того, відповідно до договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 20 листопада 2015 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Коноваловою Е.А., зареєстрованого в реєстрі за № 3290, третя особа ОСОБА_2 набула у власність спірну квартиру.
Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 48075935 від 20 листопада 2015 року, попереднім власником ОСОБА_3 право власності на спірну квартиру було набуто на підставі договору купівлі-продажу квартири, серія та № 2123, виданий 04.09.2000, видавник - приватний нотаріус КМНО Криворучко В.П.
Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 48079900 від 20 листопада 2015 року, за ОСОБА_2 було зареєстроване право власності на спірну квартиру.
В матеріалах справи наявний договір купівлі-продажу квартири від 11 вересня 2017 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1., посвідчений приватним нотаріусом КМНО Ляшенко В.В., зареєстрований в реєстрі за № 2154, за яким відповідач за відплатним договором набула у власність квартиру АДРЕСА_1.
Відповідно до Інформаційної довідки № 97002389 від 12 вересня 2017 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зазначено, що вказана квартира є об'єктом житлової нерухомості, відомості про право власності на неї вперше внесені 11 вересня 2017 року з посиланням на оскаржувані договори. Власником майна зазначена ОСОБА_1.
Звертаючись до суду з позовом, прокурор зазначав, що спірна квартира є нежитловим приміщенням, належала на праві комунальної власності територіальній громаді м. Києва та вибула з її володіння поза її волею.
Так, рішення про приватизацію спірної квартири уповноваженими на те органами не приймалось, а отже спірне нерухоме майно є комунальною власністю та належить позивачу Київській міській раді. Договір купівлі-продажу від 04 вересня 2000 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 з порушенням норм статей 47, 48, 59, 225, 227 ЦК УРСР, оскільки ОСОБА_4. не пройшов встановлену процедуру приватизації і не набув право власності на спірне майно. У свою чергу, договір купівлі-продажу від 20 листопада 2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, вчинений особою, яка не мала відповідного обсягу прав для вчинення такого правочину.
Відповідно до розпорядження Київської міської державної адміністрації від 06 липня 1999 року № 1099, будинки АДРЕСА_1 переведені у нежилі.
Рішенням Київської міської ради від 02 грудня 2010 року № 284/5096 затверджено перелік об'єктів права комунальної власності територіальної громади м. Києва, до яких, зокрема, увійшов житловий будинок АДРЕСА_1.
Відповідно до копії повідомлення КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» про обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення від 06 грудня 2016 року № 1455/вих., адресованого начальнику Шевченківського управління поліції ГУ НП у м. Києві, нежитлові приміщення, загальною площею 46,2 кв. м, в будинку АДРЕСА_1 були передані в оренду ГО «Взаємодопомога», однак при обстеженні зазначеного приміщення було встановлено, що двері до приміщення зачинені, орендар на зв'язок не виходить, в приміщеннях проводяться ремонтні роботи, у зв'язку з чим КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» просить провести перевірку щодо можливого відчуження та набуття права власності на нежитлові приміщення, в тому числі і за зазначеною адресою.
04 червня 2017 року розпочато кримінальне провадження № 12017100100006663 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України, за фактом незаконного вибуття з володіння поза волею власника квартири АДРЕСА_1, які належали територіальній громаді м. Києва.
Згідно із Інформаційною довідкою КП КМР КМБТІ від 31 січня 2017 року № ББ-2017№5, згідно з даними реєстрових книг Бюро, за адресою АДРЕСА_1 на праві власності квартира АДРЕСА_1 не зареєстрована. По нежитловому фонду нежиле приміщення АДРЕСА_1 у вище вказаному будинку на праві власності не зареєстровано.
Згідно листа Шевченківської РДА від 29 травня 2017 року № 109/01/25-4171, адресованого голові постійної комісії Київради з питань власності, за інформацією КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» встановлено випадки заволодіння без правових підстав нежитловими приміщеннями комунальної власності територіальної громади м. Києва, в тому числі і за адресою: АДРЕСА_1, літера «Б», площею 50,5 кв. м. Крім того, у вказаному листі також йшлось, що Шевченківською РДА про вказані обставини повідомлено правоохоронні органи.
За даними листа Департаменту комунальної власності м. Києва від 13 серпня 2018 року № 062/06/90-7378, департамент не є розпорядником інформації про окремі приміщення у будинках, їх опис, місце розташування, поверхові плани тощо, приватизацію запитуваних приміщень не здійснював, оскільки до 2010 року жилий будинок загальною площею 357,4 кв. м (у т.ч. нежилі приміщення площею 47,5 кв. м) на АДРЕСА_1 належав до комунальної власності територіальної громади Шевченківського району, а рішення щодо майна (користування, продажу) приймались Шевченківською районною у м. Києві радою.
Відповідно до листа Шевченківської РДА від 20 серпня 2019 року № 109/05/25-7586, на підставі розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10.12.2010 № 1112, додатку 3 до Розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 31.01.2011 № 121, розпорядженням Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації від 09.02.2011 № 80, житловий будинок АДРЕСА_1 разом з нежитловими приміщеннями загальною площею 47, 5 кв.м. закріплено за КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва». Також з листа вбачається, що в ШРДА відсутня інформація щодо відчуження нежитлових приміщень за вказаною адресою.
Відповідно до листа приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Криворучка В.П. вих. № 16/01-16 від 28 серпня 2018 року, останній повідомив Київську місцеву прокуратуру № 10 про те, що ним не посвідчувались договори купівлі-продажу квартир АДРЕСА_1, зареєстровані в реєстрі 04 вересня 2000 року та 22 вересня 2000 року за реєстровими № 2123 та № 3683.
Згідно листа Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у м. Києві ради приватизація чи відчуження з комунальної власності в будь-який інший спосіб нежитлових приміщень або квартири АДРЕСА_1 не здійснювались. Рішення про приватизацію нежитлових приміщень або квартири № 29 не приймалось. Переведення квартири до нежитлового фонду не здійснювалось.
Крім того, в матеріалах справи наявна копія технічного паспорту на приміщення громадського призначення, вбудовані в житловий будинок, група нежитлових приміщень № 29 (28) будинок № 17 вулиця Терещенківська, виготовлений на замовлення КП «Керуюча дирекція Шевченківського району» 12 травня 2014 року, за підписом начальника Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна Сенчука В.В., інвентаризаційна справа № 548, район Шевченківський. Згідно додатку 6.3 «Експлікація», загальна площа нежитлових приміщень № 29 становить 50,5 кв. м, адреса зазначена: АДРЕСА_1.
Згідно листа комунального концерну «Центр комунального сервісу» від 26 квітня 2019 року № 02/4640, адресованого керівнику Київської місцевої прокуратури № 10, відповідно до даних програмно-апаратного комплексу для нарахувань за житлово-комунальні послуги, нарахування житлово-комунальних послуг здійснюється на житлову квартиру АДРЕСА_1. Особовий рахунок відкритий з квітня 2016 року, з жовтня 2017 року власником особового рахунку є ОСОБА_1. Крім того, концерном надано довідку від 23 квітня 2019 року № 02/10-41 щодо наявності заборгованості ОСОБА_1. з оплати житлово-комунальних послуг.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог прокурора, суд першої інстанції виходив з того, що із наданих до матеріалів справи доказів не вбачається наявності будь-яких первинних правовстановлюючих документів, які б підтверджували набуття Київською міською радою речових прав на спірне нежитлове приміщення, а також тієї обставини, що майно належить до комунальної власності та має статус нежитлових приміщень. Також суд посилався на відсутність державної реєстрації права власності на спірне майно за територіальною громадою м. Києва.
На думку суду першої інстанції, надані відповіді перелічених вище підприємств, установ та організацій суперечать одна одній, оскільки з частини листів вбачається, що спірна квартира належить до нежитлових приміщень, з інших вбачається, що переведення квартири до нежитлового фонду не здійснювалось, зазначена різна площа спірної квартири (нежитлових приміщень), різні адреси місцезнаходження нерухомого майна - АДРЕСА_1.
За таких обставин, вказані докази достеменно не визначають статус спірного майна як нежитлового, у передбаченому законом порядку до Державного реєстру прав відповідні відомості внесені не були.
Суд вважав, що надані до матеріалів справи докази, такі як лист приватного нотаріуса про те, що ним не посвідчувався договір купівлі-продажу від 04 вересня 2000 року, не може вважатись самостійним та достатнім доказом того, що оспорювані прокурором договори укладені з порушенням норм чинного на момент укладення спірного договору законодавства. Доказів того, що оспорювані договори укладені на підставі підроблених чи неіснуючих документів, матеріали справи також не містять. Відсутні у матеріалах справи і докази того, що винних осіб в рамках кримінального провадження притягнуто до кримінальної відповідальності.
За наведених обставин, підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу серії АВН № 105165 про купівлю-продаж квартири АДРЕСА_1, укладеного 04 вересня 2000 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, та визнання договору купівлі-продажу квартири серії НМІ 200047, укладеного 11 вересня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1., зареєстрованого в реєстрі за № 2154, - відсутні.
Оскільки прокурором не доведено наявності у Київської міської ради речових прав на спірне нерухоме майно, не доведено обставини, що спірні договори укладені з порушенням норм чинного законодавства та є недійсними, то не доведено і тієї обставини, що спірна квартира вибула з володіння територіальної громади не з її волі іншим шляхом, тому суд дійшов висновку про відсутність підстав для витребування від ОСОБА_1. на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради спірного нежитлового приміщення, скасування державної реєстрації її права власності.
Проте колегія суддів не може погодитись із таким висновком суду виходячи з такого.
Відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 4 ЦПК України кожна особа має право у встановленому законом порядку звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Право на звернення до суду (право на захист у процесуальному розумінні) гарантується Конституцією та законами України, у тому числі статтями 15, 16 ЦК України та статтями 4, 5, 19 ЦПК України і може бути реалізоване, зокрема, коли особа вважає, що її право або право особи в інтересах якої вона звертається до суду порушено.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відтак, об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Спір у даній справі виник щодо квартири АДРЕСА_1. Прокурор в інтересах держави в особі Київської міської ради, як неволодіючого власника майна пред'явив позов до ОСОБА_1., яка є титульним власником цього майна про витребування його із чужого незаконного володіння.
Оскільки відповідачка заперечувала належність спірної квартири до комунальної власності, а тому і право Київської міської ради на пред'явлення позову про витребування вказаної квартири, то до предмета доказування в даній справі відносилось встановлення правових підстав віднесення спірного майна до комунальної власності та підстави переходу права власності до відповідачки.
Згідно зі статтею 143 Конституції України територіальні громади безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності.
Статтею 11 ЦК України встановлені підстави виникнення цивільних прав та обов'язків.
Так цивільні права та обов'язки вникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
Вирішуючи питання належності спірної квартири до комунальної власності, колегія суддів встановила, що триповерховий будинок по АДРЕСА_1, в якому розташована спірна квартира, побудовано у 1936 році.
Відповідно до інвентаризаційної справи № 548 будинок № 17 під літерою «Б» був проінвентаризований у 1964 році і на першому поверсі мав квартиру АДРЕСА_1 площею 47,0 кв. м.
Нормативні акти України до періоду незалежності, зокрема, Конституція (Основний закон) Української РСР, передбачали, що все майно в державі розподіляється на особисту власність громадян, колгоспно- кооперативну власність та державну.
У подальшому 15 квітня 1991 року введено в дію Закон УРСР «Про власність», яким розмежовано державну та комунальну власність (стаття 31 Закону).
Відповідно до частини другої статті 32 зазначеного Закону суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.
Постановою Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)» затверджено Перелік державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності).
Згідно з розділом 2 вказаного Переліку до власності територіальної громади міста Києва передано житловий та нежитловий фонд міської Ради народних депутатів, житлово-експлуатаційні, ремонтно-будівельні та інші організації, пов'язані з обслуговуванням та експлуатацією цього житлового фонду.
Рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13 січня 1992 року № 26 «Про формування комунального майна міста та районів» затверджено перелік комунального майна, яке перебуває у власності міста (додаток 1 до рішення) та перелік майна, яке передано до комунальної власності районів (додатки 2-15 до рішення).
Вказаним рішенням виконавчого комітету Київради житловий фонд (крім маневреного) передано у власність районів міста Києва.
Рішенням Київської міської ради від 27 грудня 2001 року № 208/1642 затверджено перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва та районів міста, згідно з яким житловий будинок по АДРЕСА_1, загальною площею 357,4 кв. м (у тому числі нежитлові приміщення загальною площею 97,4 кв.м), належить до комунальної власності територіальної громади Шевченківського району м. Києва.
Відповідно до рішення Київради від 02 грудня 2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва» житловий будинок по АДРЕСА_1 включено до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва, що розміщені в Шевченківському районі (п. 1044 додатку 10 до вказаного рішення КМР).
Судом першої інстанції не було враховано, що законодавство України, чинне на момент виникнення права власності територіальної громади на спірне нерухоме майно, не передбачало обов'язкової реєстрації цього права та виникнення права з моменту такої реєстрації, тому відсутність державної реєстрації права у цьому випадку не впливає на правовий статус зазначеного об'єкту нерухомості.
Аналогічну позицію викладено у постанові Верховного Суду від 04 листопада 2020 року у справі № 761/46240/16-ц.
Державна реєстрація - це не підстава набуття права власності, а засвідчення державою вже набутого особою права власності, і не можливо ототожнювати факт набуття права власності з фактом державної реєстрації. При дослідженні обставин існування в особи права власності, необхідним є, перш за все, встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки факт реєстрації права власності є лише елементом юридичного складу, який тягне виникнення права власності, а не підставу його набуття. Сама по собі реєстрація права не є підставою виникнення права власності, оскільки такої підстави закон не передбачає.
Таку правову позицію викладено в постановах Верховного Суду від 10 травня 2018 року у справі № 910/15993/16 та від 23 січня 2019 року у справі № 910/2868/16.
Оскільки суд першої інстанції не застосував до спірних правовідносин положення статей 1, 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», то дійшов помилкового висновку про недоведеність права власності територіальної громади міста Києва у зв'язку з відсутністю реєстрації такого права.
Колегія суддів погоджується із доводами прокурора, що право власності територіальної громади м. Києва на спірну квартиру виникло в силу Закону та відповідно зазначених вище рішень Київради, а отже сама лише відсутність державної реєстрації права власності територіальної громади в жодному випадку не може бути підставою для припинення такого права.
Таким чином, враховуючи приписи статті 327 ЦК України, статей 10, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», статей 31, 32 Закону України «Про власність», Київрада є власником спірного майна в силу Закону та відповідно до вказаних вище рішень Київради.
Висновки щодо підтвердження належності майна до комунальної власності на підставі, зокрема, рішення КМР від 10 грудня 2010 року № 284/5096 викладено у постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 754/14094/17 та від 04 листопада 2020 року у справі № 761/46240/16-ц.
Оскільки колегією суддів встановлено, що спірна квартира є комунальною власністю, то її вибуття із комунальної власності могло відбуватись лише в рамках приватизаційної процедури за наявності рішення уповноваженого органу.
Так, частиною першою статті 345 ЦК України передбачено, що фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.
До компетенції рад віднесено питання прийняття рішень щодо розпорядження та правової природи комунального майна (пункт 30 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень державного житлового фонду на користь громадян України. Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.
Відповідно до статті 2 цього Закону до об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів.
За статтею 8 зазначеного Закону приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача квартир (будинків) у власність громадян з доплатою, чи з компенсацією відповідно до статті 5 цього Закону оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення.
Статтею 15 ЖК УРСР визначено, що на виконавчі комітети районних, міських, районних у містах рад покладено здійснення управління житловим фондом місцевих рад, прийняття рішень про надання жилих приміщень у будинках житлового фонду місцевої ради, видача ордерів на жиле приміщення.
Водночас в порушення статей 89, 265 ЦПК України судом першої інстанції не взято до уваги, що згідно з листами Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації від 15 червня 2018 року та від 20 серпня 2019 року ордер на квартиру АДРЕСА_1 не видавався, приватизація цієї квартири не проводилась, а отже спірна квартира залишилась комунальною власністю.
Крім того, судом не враховано, що продавець спірної квартири за договором купівлі-продажу від 04 вересня 2000 року - ОСОБА_4. не набув право власності на неї у встановленому законом порядку.
У тексті договору купівлі-продажу від 04 вересня 2000 року зазначено, що спірна квартира належить продавцю - ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Органом приватизації комунального майна Шевченківського району в м. Києві 25 липня 1996 року згідно з розпорядженням від 10 липня 1996 року № 547/6, і право власності зареєстровано у Київському міському бюро технічної інвентаризації 25 липня 1996 року під № 2476.
Однак судом проігноровано, що первинну реєстрацію права власності на спірну квартиру проведено лише у 2015 році за ОСОБА_3, а за ОСОБА_4 право власності на цю квартиру ніколи не реєструвалось, що підтверджується листом КП КМР «КМБТІ» від 03 квітня 2018 року.
Так, з вказаного листа КМБТІ вбачається, що квартира АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Органом приватизації Шевченківського району м. Києва 25 липня 1996 року, не реєструвалось; запис в реєстрову книгу від 25 липня 1996 року під реєстровим № 2476 - не здійснювався.
Крім того, з листа Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації від 15 червня 2018 року та з листа Департаменту комунальної власності м.Києва від 13 серпня 2018 року вбачається, що ордери на квартиру АДРЕСА_1 на АДРЕСА_1 не видавались, приватизація цієї квартири не проводилась.
Вказане свідчить про те, що ОСОБА_4. не міг набути право власності на спірний об'єкт нерухомості, оскільки дійсним власником рішення про відчуження на її користь спірного майна не приймалось; свідоцтво про право власності ОСОБА_4 не видавало; у БТІ м. Києва право власності на це майно не реєструвалось, а отже зазначені у договорі від 04 вересня 2000 року відомості про підстави набуття Антоновим О.В, права власності на спірне майно є недостовірними і цей договір не може бути належною правовою підставою для набуття права власності особою, яка виступала покупцем за цим договором - ОСОБА_3
В силу приписів статей 317, 319 ЦК України розпоряджатись майном має право його власник.
Проте, судом не враховано, що первинну реєстрацію права власності на спірну квартиру було проведено лише 20 листопада 2015 року за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 04 вересня 2000 року, який не може бути належною правовою підставою для виникнення права власності у ОСОБА_3, з огляду на наступне.
На договорі купівлі-продажу квартири від 04 вересня 2000 року, укладеному між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, міститься відмітка про те, що його посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Криворучком В.П. та зареєстровано в реєстрі за № 2123 (нотаріальний бланк серії АВН № 105165).
Однак, судом неправильно застосовано до спірних правовідносин статтю 227 ЦК УРСР, не застосовано статтю 153 ЦК УРСР, статтю 54 Закону України «Про нотаріат», пункти 2,19, 27 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року № 18/5, та не враховано, що договір між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 від 04 вересня 2000 року підлягав обов'язковому нотаріальному посвідченню.
Так, за статтею 153 ЦК УРСР 1963 року договір вважається укладеним, коли між сторонами в повній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.
Статтею 227 ЦК УРСР 1963 року передбачалася обов'язкова нотаріальна форма договору купівлі-продажу житлового будинку (квартири) і його реєстрація органами місцевого самоврядування. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу).
Відповідно до статті 54 Закону України «Про нотаріат» (в редакції, яка діяла станом на 04 вересня 2000 року) нотаріуси посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено обов'язкову нотаріальну форму.
Згідно з підпунктом 2.1 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року № 18/5 (в редакції, що діяла станом на 04 вересня 2000 року) (далі - Інструкція), нотаріальні дії вчиняються нотаріусами України з використанням спеціальних бланків нотаріальних документів. На спеціальних бланках викладаються примірники: договорів про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, довічне утримання) житлового будинку, іншого нерухомого майна.
За пунктом 19 цієї Інструкції усі нотаріальні дії, вчинені нотаріусами, реєструються в реєстрах нотаріальних дій. Кожній нотаріальній дії присвоюється окремий порядковий номер. Номер, під яким нотаріальна дія зареєстрована в реєстрі, позначається на документах, що видаються нотаріусом, чи в посвідчувальних написах.
Відповідно до пункту 27 цієї Інструкції нотаріуси посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено обов'язкову нотаріальну форму, у тому числі, договори купівлі-продажу жилого будинку та іншого нерухомого майна.
Разом з цим, в матеріалах справи міститься лист приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Криворучка В.П від 28 серпня 2018 року, згідно з яким ним не посвідчувався договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 04 вересня 2000 року за реєстровим № 2123.
При цьому, з відповіді приватного нотаріуса КМНО Криворучка В.П. від 23 квітня 2018 року вбачається, що нотаріальний бланк серії АВН № 105165 було використано 28 вересня 2000 року для посвідчення договору купівлі-продажу іншої квартири, за іншою адресою, а не для посвідчення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1.
Тобто, договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 нотаріально не посвідчувався.
Суд вказав, що вказані відповіді нотаріуса не підтверджують недійсність оспорюваного правочину від 04 вересня 2000 року і дійшов висновку, що підстави для визнання договорів купівлі-продажу спірної квартири від 04 вересня 2000 року та від 11 вересня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1. відсутні.
Проте, враховуючи вищевикладене, такі висновки суду суперечать обставинам справи, до того ж прокурор взагалі не заявляв позовні вимоги про визнання вказаних договорів недійсними.
Водночас судом не враховано, що не вважаються вчиненими правочини, в яких: відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення, тощо. Якщо для вчинення правочину необхідні його державна реєстрація або нотаріальне посвідчення, за відсутності відповідної реєстрації чи посвідчення договір в будь-якому разі не вважається укладеним.
Таку позицію викладено в постанові Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 910/7407/18.
Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц).
Зважаючи на те, що договір купівлі-продажу квартири від 04 вересня 2000 року у встановленому законом порядку нотаріально не посвідчувався, цей договір є неукладеним та не міг бути підставою для набуття ОСОБА_3 у власність спірного майна.
Крім того, поза увагою суду залишилось те, що у пункті 10 цього договору купівлі-продажу та у посвідчувальному написі нотаріуса зазначено статті Цивільного кодексу України, хоча станом на 04 вересня 2000 року ще діяв Цивільний кодекс УРСР, що також ставить під сумнів факт укладення такого договору.
При цьому недотримання нотаріальної форми договору тягне за собою також нікчемність цієї угоди, оскільки на момент підписання договору купівлі-продажу квартири від 04 вересня 2000 року передбачалась його обов'язкова нотаріальна форма.
Судом не застосовано до спірних правовідносин пункт 38 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року № 18/5, та пункти 1.4, 1.5.1.9 Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 09 червня 1998 року № 121.
На договорі купівлі-продажу від 04 вересня 2000 року міститься реєстраційний напис про те, що квартира АДРЕСА_1 начебто зареєстрована в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна на праві приватної власності за ОСОБА_3 (записаний за реєстровим номером № 3299 у реєстрову книгу № Д 1611-531 20 вересня 2000 року).
Між тим, судом залишено поза увагою, що згідно з листом комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 03 квітня 2018 року № 062/14-3830 (И-2018) квартира АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 04 вересня 2000 року № 2123 не реєструвалась, запис в реєстрову книгу № Д 1611-531 від 20 вересня 2000 року за реєстровим номером № 3299 не здійснювався.
Тобто договір купівлі-продажу спірної квартири від 04 вересня 2000 року нотаріально не посвідчувався і в КМБТІ право власності на цей об'єкт нерухомості на підставі вказаного договору за ОСОБА_3 не реєструвалось.
Таким чином, судом безпідставно не враховано, що ОСОБА_3 не могла набути право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі нікчемного договору купівлі-продажу від 04 вересня 2000 року, а отже, не набувши у встановленому законом порядку право власності на цю квартиру, вона не могла нею розпоряджатись будь-яким шляхом, у тому числі, шляхом укладення 20 листопада 2015 року договору купівлі-продажу із ОСОБА_2
При цьому судом проігноровано, що первинну реєстрацію права власності на спірну квартиру проведено на підставі неукладеного та нікчемного договору, який не міг створити юридичних наслідків і не міг бути правовою підставою для виникнення права власності на цю квартиру у першого набувача - ОСОБА_3
У подальшому, 20 листопада 2015 року право власності на спірний об'єкт нерухомості зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного зі ОСОБА_3
Втім, ОСОБА_3 не могла набути право власності на підставі правочину від 04 вересня 2000 року, оскільки цей правочин нотаріально не посвідчувався, а отже не мала необхідного обсягу повноважень розпоряджатись спірним майном у будь-який спосіб, у тому числі, шляхом укладення договору купівлі-продажу з ОСОБА_2, оскільки право продажу квартири належить дійсному власнику відповідно до статей 317, 319, 658 ЦПК Україн.
Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
За приписами частини четвертої статті 3 Закону України «Про приватизацію державного майна» (діючого на момент виникнення спірних правовідносин) відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.
За статтею 11 цього Закону порядок приватизації майна передбачає прийняття рішення про приватизацію.
Відповідно до статті 7 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» місцеві ради затверджують за поданням органів приватизації переліки об'єктів, які перебувають відповідно у комунальній власності і підлягають продажу на аукціоні.
За статтею 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.
Відповідно до статті 12 вказаного Закону власник приватизованого житла має право розпоряджатися квартирою (будинком) на свій розсуд.
Враховуючи, що спірна квартира є комунальною власністю, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження ним можуть здійснюватися від імені та в інтересах територіальної громади столиці районною радою (у разі їх утворення) або Київською міською радою.
Тобто спірне нерухоме майно могло бути відчужене виключно у разі наявності волевиявлення відповідної територіальної громади, оформленого у вигляді рішення ради, яке відповідає вимогам законодавства.
Водночас, матеріалами справи підтверджується, що ані Шевченківською районною у м. Києві радою, ані Київською міською радою рішення про відчуження спірної квартири не приймались, ордери на цю квартиру ОСОБА_3, ОСОБА_2 та/або ОСОБА_1. не видавались, приватизація цієї квартири не здійснювалась.
Відсутність спрямованого на відчуження майна рішення органу місцевого самоврядування означає, що власник волю на відчуження спірного майна (приватизацію) не виявляв, а отже є підстави для витребування спірної квартири на користь територіальної громади м. Києва в особі Київради відповідно пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України.
Аналогічну позицію викладено у постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 755/174/18.
Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.
Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, серед іншого вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
У відповідності до статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
Таким чином, у відповідності до вимог статей 330, 387, 388, 396 ЦК України право власності на земельну ділянку, яку було відчужено поза волею власника не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15 та від 16 квітня 2014 року у справі № 6-146цс13.
Отже, право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.
Лише за наявності волевиявлення органу місцевого самоврядування, оформленого рішенням, можливе розпорядження спірним нерухомим майном.
Таким чином, у випадку якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційним позовом).
Згідно із пунктами 146, 152, 153, Постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (провадження №14-2цс21) набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення) з цієї особи нерухомого майна. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав (записів до Державного реєстру прав). З відображенням таких відомостей (записів) у Державному реєстрі прав рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпує свою дію. Отже, вимога про скасування такого рішення після внесення на його підставі відповідних відомостей (записів) до Державного реєстру прав не відповідає належному способу захисту. Пред'явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.
У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74), 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 148) та інших.
Належним відповідачем за позовом про витребування нерухомого майна є особа, за якою зареєстроване право власності на таке майно.
Отже, вимога про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18, пункти 146-147.
Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) зазначено, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Відповідно до статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, чинній на час звернення позивача з позовом, записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Відповідно до цієї статті в чинній редакції за результатом розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор на підставі прийнятого ним рішення про державну реєстрацію прав вносить відомості про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав. Таким чином, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав (записів до Державного реєстру прав). З відображенням таких відомостей (записів) у Державному реєстрі прав рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпує свою дію. Отже, вимога про скасування такого рішення після внесення на його підставі відповідних відомостей (записів) до Державного реєстру прав не відповідає належному способу захисту.
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що пред'явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 100), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29)). У зв'язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку у своїй постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158 гс18, пункт 5.17), де зазначалося про можливість скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності як належного способу захисту права або інтересу.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36).
З огляду на те, що спірна квартира вибула з комунальної власності територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради поза її волею, пред'явлення прокурором позову до кінцевого набувача права на квартиру про її витребування на підставі статей 387, 388, 396 ЦК України відповідає вимогам закону.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що спірна квартира АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 782339180000, має бути витребувана у ОСОБА_1. на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради.
При цьому для вирішення даної справи не має суттєвого значення правовий статус витребуваного майна, а саме: чи відноситься квартира до житлового чи нежитлового фонду. Достатньою підставою є те, що це майно вибуло із володіння територіальної громади м. Києва поза її волею. Це майно є ідентифікованим, отже може бути витребуваним.
У разі задоволення віндикаційного позову рішення суду про витребування майна забезпечуватиме ефективне відновлення порушених прав власника, оскільки таке судове рішення є підставою для державної реєстрації права власності, тому задоволення вимог щодо скасування державної реєстрації права власності на спірну квартиру не є потрібним для захисту порушених прав позивача.
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).
З наведених підстав, позовні вимоги в частині скасування записів про право власності за особами, які незаконно набули це право, не підлягають до задоволення з підстав обрання прокурором неефективного способу захисту прав.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб'єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.
На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17).
Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
У частині четвертій статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
У передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, то за загальним правилом позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок сформульований, зокрема в постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справах № 369/6892/15-ц і № 469/1203/15-ц).
У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц, зважаючи на її обставини, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав суд має встановити, коли прокурор довідався чи міг довідатися про порушення інтересів держави. Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у пункті 48 постанови від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 так: позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.
При цьому порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Прокурор стверджував, що спірне майно вибуло з комунальної власності на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 20 листопада 2015 року, тому фактично порушення права власності територіальної громади м. Києва відбулось під час первинної реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 04 вересня 2000 року. Про порушення своїх інтересів, а отже про необхідність їх захисту саме Київській міській раді стало відомо лише у липні 2020 року з листа Київської місцевої прокуратури № 10 від 14 липня 2020 року про незаконне вибуття нерухомого майна з комунальної власності територіальної громади м. Києва. Раніше Київська міська рада не знала та не могла знати про порушення своїх інтересів, оскільки не повинна була здійснювати моніторинг Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, достовірно знаючи, що нею рішення щодо відчуження такого майна не приймалось. Оскільки у Київради не було наміру відчужувати спірне майно, підстав для отримання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у неї також не було. Київська міська рада не була зацікавленою особою (заявником), за заявою якої здійснено державну реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно за ОСОБА_3, а у подальшому за ОСОБА_2 та ОСОБА_1., а тому, з урахуванням положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», територіальна громада в особі Київської міської ради не мала права та можливості ознайомитись з матеріалами реєстраційної справи на спірну квартиру. Сама по собі державна реєстрація права власності на нерухоме майно, зокрема, на квартиру, за різними фізичними особами не свідчить про те, що вказана реєстрація є незаконною, а зареєстроване майно є саме комунальним майном. Для встановлення факту відчуження нерухомого майна з комунальної власності поза волею дійсного власника необхідно отримати підтверджуючі докази. Вказані обставини могли бути з'ясовані у межах досудового розслідування у відповідному кримінальному провадженні, учасником якого Київрада не була, а отже вона об'єктивно не могла дізнатись про порушення свого права раніше, ніж прокурор, який здійснював процесуальне керівництво у цьому кримінальному провадженні. Водночас ані прокурор, ані Київрада не були сторонами правочинів щодо відчуження спірної квартири, а отже не могли знати про їх існування до моменту ознайомлення з матеріалами реєстраційної справи на спірну квартиру, до того ж право власності на підставі договору купівлі-продажу від 04 вересня 2000 року вперше було зареєстровано тільки 20 листопада 2015 року, тобто через 15 років.
У даному випадку прокурор дізнався про порушення права територіальної громади столиці на спірну квартирупри розслідуванні кримінального провадження № 12017100100006663 від 04 червня 2017 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України, а тому початок перебігу позовної давності у спірних правовідносинах починається з моменту, коли саме прокурор міг дізнатись (дізнався) про таке порушення.
Зокрема, з метою з'ясування підстав для реєстрації права власності на спірну квартиру за відповідачем на виконання ухвали слідчого судді під час досудового розслідування кримінального провадження № 12017100100006663 старшим слідчим Шевченківського УП ГУ НП у м. Києві 07 березня 2018 року здійснено тимчасовий доступ до речей і документів приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Ляшенко В.В. (протокол тимчасового доступу до речей і документів від 07 березня 2018 року). Під час тимчасового доступу до речей і документів слідчим вилучено документи, а саме: матеріали реєстраційної справи на квартиру АДРЕСА_1. У тому числі вилучено екземпляри правочинів щодо відчуження спірної квартири. У подальшому для з'ясування питання, чи реєструвалось КМБТІ право власності на спірну квартиру та чи реєструвались Бюро відповідні правочини, прокурором скеровано запит від 21 березня 2018 № 43-2289вих18 до КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації». З листа КМБТІ від 03 квітня 2018 року прокурор дізнався про те, що квартира на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Органом приватизації Шевченківського району м. Києва 25 липня 1996 року, не реєструвалось. Також ця квартира за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 04 вересня 2000 року № 2123 на праві власності не реєструвалась. Листом від 09 листопада 2018 року КМБТІ повідомило прокурора про ідентичність технічної документації, виконаної ПП «Макропроект», та технічної документації на спірну квартиру, виконаної Бюро, що дозволило встановити технічні характеристики спірної квартири. Крім того, лише з листів приватного нотаріуса КМНО Криворучка В.П. від 23 квітня 2018 року № 5/01-16 та від 28 серпня 2018 року № 16/01-16 прокурору стало відомо про те, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 в дійсності нотаріусом не посвідчувався, бланк серії АВН № 105165 використано 28 вересня 2000 року, а не 04 вересня 2000 року та для здійснення нотаріальної дії щодо іншого майна, а не спірної квартири. З відповіді Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації від 20 серпня 2019 року прокурору також стало відомо про те, що приватизація спірної квартири не проводилась.
Доказів зворотного матеріали справи не містять та відповідачем не надано.
Так, встановлюючи момент у часі, від якого починається відлік позовної давності для звернення прокурора із віндикаційним позовом, потрібно враховувати, що дата внесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомостей про вчинення кримінального правопорушення автоматично не може вважатися початком відліку позовної давності. Слід враховувати, коли саме прокурор міг достеменно дізнатись про вибуття саме комунального майна за відсутності волевиявлення дійсного власника, на підставі документів, які у встановленому законом порядку не видавались.
У даному випадку прокурор міг достеменно дізнатись про порушення права власності територіальної громади міста Києва на спірну квартиру під час досудового розслідування кримінального провадження № 12017100100006663 не раніше, ніж з березня - квітня 2018 року (після отримання 07 березня 2018 року матеріалів реєстраційної справи, включаючи технічну документацію на спірну квартиру, під час тимчасового доступу; відповіді КМБТІ від 03 квітня 2018 року щодо того, що право власності на спірну квартиру ні за ким не реєструвалось; відповіді КМБТІ від 09 листопада 2018 року щодо того, що поверхові плани на спірну квартиру, виконані ПП «Макропроект», є копіями креслень поверхових планів на спірну квартиру, виконаних КМБТІ 12 травня 2014 року; відповіді приватного нотаріуса КМНО Криворучка В.П. від 23 квітня 2018 року про те, що договір купівлі-продажу спірної квартири від 04 вересня 2000 року ним не посвідчувався.
Подібних висновків про звернення прокурора до суду в межах позовної давності після встановлення під час досудового розслідування обставин щодо порушення права власності відповідної територіальної громади дійшов Верховний Суд у постановах від 24 листопада 2021 року у справі № 201/423/19, від 12 квітня 2022 року у справі № 761/31873/19-ц, від 21 червня 2022 року у справі № 757/27707/17-ц).
Позовна давність є строком пред'явлення позовної вимоги як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
При зверненні прокурора до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, судам потрібно починати обчислювати позовну давність з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор тільки у тих випадках, коли прокурор мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
За обставинами цієї справи щодо спірного майна вчинялися численні правочини, які є протиправними. При цьому дії невстановлених осіб мали прихований характер, спрямовані на позбавлення територіальної громади її майна, зокрема зазначений договір купівлі-продажу квартири від 04 вересня 2000 року не реєструвався, право власності за набувачем цього нібито укладеного договору не набувалося. Наведене створило об'єктивні складнощі для власника довідатися про порушення його прав.
Встановлюючи момент у часі, від якого починається відлік позовної давності для звернення прокурора із віндикаційним позовом, потрібно враховувати, що дата внесення до ЄРДР відомостей про вчинення кримінального правопорушення автоматично не може вважатися початком відліку позовної давності.
У справі, що переглядається, такі відомості були внесені 04 червня 2017 року, проте про незаконне фактичне вибуття комунальної власності з власності територіальної громади м. Києва достеменно стало відомо з відповіді КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 03 квітня 2018 року, листа приватного нотаріуса КМНО Криворучка В.П. від 23 квітня 2018 року та відповіді Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації від 20 серпня 2019 року, а не з часу первинної державної реєстрації права власності на спірну квартиру та/або реєстрації кримінального провадження.
Отже, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав вважати, що прокурор пропустив строк давності для звернення до суду із позовом, оскільки підтвердження факту незаконного вибуття квартири АДРЕСА_1 мало місце щонайменше навесні 2018 року, тоді як із позовом прокурор звернувся 03 серпня 2020 року, тобто в межах позовної давності.
Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За таких обставин рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову Шевченківської окружної прокуратури м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1., третя особа - ОСОБА_2, про скасування державної реєстрації та витребування майна не відповідає матеріалам справи, ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, та з порушенням норм матеріального і процесуального права, а відтак відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог.
За змістом підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України у постанові суду апеляційної інстанції має бути зазначено про новийрозподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення; та розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відтак, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом у судах апеляційної та касаційної інстанцій, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.
Аналогічної позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду (див. постанови від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19), від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19)).
Виходячи з наведеного, з ОСОБА_1.пропорційно до розміру задоволених позовних про витребування майнастягуються документально підтверджені судові витрати, понесені Шевченківською окружною прокуратурою м. Києва, а саме 46 880,22 грн сплаченого судового збору за подання позовної заяви та 70 320,33 грн - за подання апеляційної скарги у справі.
Керуючись статтями 367, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 червня 2022 року у даній справі скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги Шевченківської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1 задовольнити частково.
Витребувати від ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради квартиру АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 782339180000.
У задоволенні іншої частини позовних вимог Шевченківської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Шевченківської окружної прокуратури міста Києва 46 880,22 грн сплаченого судового збору за подання позовної заяви та 70 320,33 грн - за подання апеляційної скарги у справі.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 06 червня 2023 року
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.О. Писана
Д.О. Таргоній