Провадження № 22-ц/803/3289/23 Справа № 199/5940/20 Суддя у 1-й інстанції - Кудрявцева Т. О. Суддя у 2-й інстанції - Никифоряк Л. П.
06 червня 2023 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд колегією суддів у складі:
судді-доповідача - Никифоряка Л.П.,
суддів - Гапонова А.В., Новікової Г.В.,
за участі секретаря судового засідання - Драгомерецької А.О.,
розглянувши відкрито в залі судових засідань Дніпровського апеляційного суду в місті Дніпро справу, що виникла з цивільних правовідносин за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області, Державної казначейської служби України, Департаменту патрульної поліції Національної поліції України про відшкодування моральної шкоди, в якій подані апеляційні скарги Головним управлінням Національної поліції в Дніпропетровській області, Державною казначейською службою України, Департаментом патрульної поліції Національної поліції України та ОСОБА_1 на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 12 вересня 2022 року, -
У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області, Державної казначейської служби України, Департаменту патрульної поліції Національної поліції України про відшкодування моральної шкоди.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що 21 травня 2017 року інспектором ГУ ПП в Дніпропетровській області відносно нього складено протокол про адміністративне правопорушення, передбачене ч.1 ст. 130 КУпАП, який було спрямовано для судового розгляду до Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська, та складено постанову за ч. 1 ст. 126 КУпАП. Проте, постановою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 07 червня 2017 року, яка не оскаржувалась та набрала законної сили 20 червня 2017 року, провадження в адміністративний справі № 199/3634/17 відносно ОСОБА_1 за ч.1 ст. 130 КУпАП закрито за відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення. Іншою постановою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 24 жовтня 2017 року у справі № 199/4690/17, яка розглянута в порядку КАС України, задоволені частково позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання неправомірними дій співробітників УПП по складанню постанови за ч.1 ст. 126 КупАП, скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності та закриття провадження у справі. Постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 01 лютого 2018 року залишено без змін постанову від 24 жовтня 2017року та ухвалою ВС КАС від 21 березня 2018 року у відкритті провадження у цій справі скаржнику УПП в Дніпропетровській області відмовлено. Під час подій 21 травня 2017 року до позивача співробітниками поліції застосовано адміністративне затримання та допущено нанесення тілесних ушкоджень, які відносяться до легких, що зафіксовано у висновку спеціаліста судово-медичної експертизи № 1560, проведеного за заявою позивача 23 травня 2017 року.
Позивач вказував на те, що з 29 грудня 1997 року по 07 листопада 2015 року він проходив службу в органах МВС України. З 07 листопада 2015 року був прийнятий на службу до Національної поліції України та з 09 грудня 2016 року призначений на посаду начальника відділення поліції у метрополітені Дніпровського ВП ГУНП, однак внаслідок безпідставних та неправомірних дій працівників патрульної поліції він відповідно до наказу Головного управління Національної поліції № 207 о/с від 26 червня 2017 року був звільнений з посади начальника відділення поліції в метрополітені Дніпровського ВП ГУНП за п. 6 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію України» у зв'язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби на підставі наказу ГУНП від 07 червня 2017 року № 2338, відповідно до якого його притягнуто до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення зі служби в поліції. Підставою притягнення його до дисциплінарної відповідальності став висновок службового розслідування від 07 червня 2017 року, проведеного на підставі наказу ГУНП від 22 травня 2017 року № 2087 за фактом порушення транспортної дисципліни начальником відділення поліції в метрополітені Дніпровського ВП ГУНП підполковником поліції ОСОБА_1 .
Не погодившись із зазначеними наказами по особовому складу та його звільненням, позивачем оскаржені зазначені накази в судовому порядку та постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13 грудня 2017 року його позовні вимоги задоволені частково, визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності окремих поліцейських ГУНП» № 2338 від 07 червня 2017 року в частині накладення на начальника відділення поліції в метрополітені Дніпровського ВП ГУНП ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби в поліції; визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області «По особовому складу» № 207 о/с від 26 червня 2017 року в частині звільнення начальника відділення поліції в метрополітені Дніпровського ВП ГУНП ОСОБА_1 ; поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника відділення поліції в метрополітені Дніпровського відділу поліції Головного управління Національної поліції; стягнуто з Головного управління Національної поліції у Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 30 червня 2017 року по 13 грудня 2017 року в розмірі 44 519,67 грн. Однак, зазначена постанова скасована постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2018 року із відмовою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 . Одночасно з цією постановою окремою ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2018 року суддями апеляційної інстанції висловлена окрема думка щодо дій поліцейських при адміністративному затриманні позивача та при встановленні його особи, що, на думку колегії суддів, суперечить Правилам етичної поведінки працівників поліції та негативно впливає на імідж національної поліції в цілому, внаслідок чого колегією суддів ухвалено довести до відома керівництва Управління патрульної поліції у м. Дніпрі Департаменту патрульної поліції обставини, викладені в окремій ухвалі, задля недопущення в подальшому подібних порушень норм законодавства та сприяти якісній підготовці кадрів Національної поліції України. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23 жовтня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2018 року залишено без змін.
Позивач зазначав, що наведені обставини, які відбулись 21 травня 2017 року за наслідками складання протоколу про адміністративне правопорушення за ч.1 ст. 130 КУпАП та винесенням постанови про накладення адміністративного стягнення у справі про адміністративне правопорушення за ч.1 ст. 126 КупАП, які скасовані в судовому порядку, стали підставою для проведення службового розслідування за фактом порушення транспортної дисципліни підполковником поліції ОСОБА_1 , що знаходиться у безпосередньому причинно-наслідковому зв'язку, та потягли незворотні важкі наслідки по втраті позивачем роботи з відсутністю її поновлення та позбавлення його до засобів існування, а неправомірні дії працівників поліції знайшли відображення в його свідомості у формі відчуття (фізичні страждання у вигляді адміністративного затримання) і уявлення (моральні страждання) та викликали певну психічну реакцію, зокрема, переживання, змістом яких є страх, сором, приниження та інший несприятливий у психічному аспекті стан, що спричинило ушкодження його здоров'я і заподіяло йому моральну шкоду, розмір якої він розраховував, виходячи із висновку експерта психолога від 12 серпня 2020 року, проведеного за дослідженням його психологічного стану по ситуації, пов'язаній із незаконним притягненням його до адміністративної відповідальності за ст. 130 КупАП та ст. 126 КупАП, довготривалим часом доведення в судовому порядку неправомірності дій працівників поліції та намагання відновлення права на працю, що стало наслідком цих неправомірних дій працівників поліції 21 травня 2017 року щодо нього, з остаточною відмовою у поновленні його на роботі в судовому порядку, на якій він працював з 29 грудня 1997 року, що є психотравмуючою ситуацією та підтверджує наявність моральної шкоди, завданої з боку співробітників УПП в Дніпропетровській області.
Ураховуючи викладене, позивач заявив вимогу про стягнення з відповідачів за рахунок коштів державного бюджету через Державну казначейську службу України на його користь компенсації моральної шкоди, завданої йому незаконними діями органу Національної поліції України та Департаменту патрульної поліції Національної поліції України в розмірі 2 500 000,00 грн.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 вересня 2020 року цивільну справу передано за підсудністю до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська.
Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 12 вересня 2022 року позовні вимоги задоволено частково.
Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 компенсацію моральної шкоди в розмірі 100 000,00 грн.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, заявив вимогу про зміну оскаржуваного рішення в частині розміру шкоди, просив стягнути з Державного бюджету України на його користь компенсацію моральної шкоди в розмірі 2 000 000,00 грн.
В обґрунтування апеляційної скарги позивач посилався на те, що визначений судом до стягнення розмір моральної шкоди не відповідає принципу справедливості, співмірності та достатності. Суд при визначенні розміру моральної шкоди не врахував висновок спеціаліста судово-медичного експерта № 1560 від 23 травня 2017 року, відповідно до якого діями працівників поліції позивачу заподіяно тілесні ушкодження, які відносяться до легких.
В апеляційній скарзі Державна казначейська служба України, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, виклала вимогу про скасування рішення та ухвалення нового про відмову в позові в повному обсязі.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що казначейство жодної шкоди позивачу не заподіювало, у правовідносини з ним не вступало, а тому не може нести відповідальність за шкоду, заподіяну діями органів досудового слідства. Також заявник зазначив, що рішення щодо стягнення шкоди з відповідного рахунку казначейства не відповідає встановленому законом способу захисту порушеного права. Крім того, у матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б підтверджували факт заподіяння позивачу моральних чи фізичних страждань.
В апеляційній скарзі Департамент патрульної поліції, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, виклав вимогу про скасування рішення і відмову в позові.
В обґрунтування апеляційної скарги заявник посилався на те, що поліцейські діяли в межах наданих повноважень та у спосіб, встановлений чинним законодавством. Та поліцейським щодо позивача були вчинені певні процесуальні дії, направлені на фіксацію ознак адміністративного правопорушення. Наголошували, що не можуть бути розцінені як неправомірні чи протиправні дії поліцейського, оскільки вони вчинені на підставі та у суворій відповідальності до чинного законодавства. Також зазначали, що будь-яких доказів заподіяння моральної шкоди, її розміру та причинно-наслідкового зв'язку між діями певних осіб й заподіянням такої шкоди позивачем не надано. Департамент патрульної поліції та його територіальні підрозділи не є органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, а тому на наявні між сторонами правовідносини не можуть бути розповсюдженні положення Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду".
Крім того, за нормами ст. 8 Закону України "Про Національну поліцію" та ст. 19 Конституції України незаконними є лише такі дії поліцейських, які суперечать нормами чинного законодавства, яких позивач у позові не зазначає, а виникнення ознак в діях особи складу адміністративного порушення зумовлює виникнення у поліцейського обов'язку належним чином відреагувати на таку обставину відповідно до наданих законом повноважень, чого дотримувались і співробітники поліції 21 травня 2017 року, враховуючи, що на місце події було викликано і керівництво позивача, наслідком чого і стали складання протоколу про адміністративне правопорушення за ч.1 ст. 130 КУпАП та постанови про притягнення до адміністративної відповідальності за ч.1 ст. 126 КУпАП, а дії працівників поліції щодо складання протоколу та постанови при розгляді даних адміністративних справ судами не були предметом розгляду та їх неправомірність не встановлювалась, що виключає цивільно-правову відповідальність органу патрульної поліції та правові підстави для відшкодування позивачу моральної шкоди.
В апеляційній скарзі ГУНП в Дніпропетровській області, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, виклало вимоги рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги заявник посилався на нормами ч.1 ст. 1176 ЦК України та Закон України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду", в яких передбачений вичерпний перелік підстав для відшкодування шкоди незалежно від вини посадових і службових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, в якому не передбачено відшкодування шкоди внаслідок закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення та скасування постанови у справі про притягнення до адміністративної відповідальності, також не підтверджено обставин щодо незаконного звільнення позивача з роботи.
Відповідач ГУНП в Дніпропетровській області у поданому відзиві просить апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідками про доставку електронного листа і смс-повідомлення.
Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача щодо змісту рішення, яке оскаржено, доводів апеляційних скарг та меж, в яких повинна здійснюватися перевірка рішення, встановлюватися обставини і досліджуватися докази, дійшов висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положенням частини другої статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції з'ясовано, що позивач ОСОБА_1 з 29 грудня 1997 року по 07 листопада 2015 року проходив службу в органах МВС України. З 07 листопада 2015 року він був прийнятий на службу до Національної поліції України та з 09 грудня 2016 року призначений на посаду начальника відділення поліції у метрополітені Дніпровського ВП ГУНП, відповідно до наказу Головного управління Національної поліції № 207 о/с від 26 червня 2017 року, позивач був звільнений з посади начальника відділення поліції в метрополітені Дніпровського ВП ГУНП за п.6 ч.1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію України» у зв'язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби на підставі наказу ГУНП від 07 червня 2017 року № 2338, відповідно до якого позивача притягнуто до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення зі служби в поліції. Підставою притягнення до дисциплінарної відповідальності позивача став висновок службового розслідування від 07 червня 2017 року, проведеного на підставі наказу ГУНП від 22 травня 2017 року № 2087 за фактом порушення транспортної дисципліни начальником відділення поліції в метрополітені Дніпровського ВП ГУНП підполковником поліції ОСОБА_1 .
Зазначені обставини були предметом судового розгляду та постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13 грудня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково, визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності окремих поліцейських ГУНП» № 2338 від 07 червня 2017 року в частині накладення на начальника відділення поліції в метрополітені Дніпровського ВП ГУНП ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби в поліції, визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області «По особовому складу» № 207 о/с від 26 червня 2017 року в частині звільнення начальника відділення поліції в метрополітені Дніпровського ВП ГУНП ОСОБА_1 , поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника відділення поліції в метрополітені Дніпровського відділу поліції Головного управління Національної поліції, стягнуто з Головного управління Національної поліції у Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 30 червня 2017 року по 13 грудня 2017 року в розмірі 44 519,67 грн.
Однак, зазначена постанова скасована постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2018 року із відмовою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23 жовтня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2018 року залишено без змін.
Крім того судом установлено, що цим подіям передувало складання протоколу про адміністративне правопорушення за ч.1 ст. 130 КУпАП відносно позивача ОСОБА_1 , який розглянутий Амур-Нижньодніпровським районним судом м. Дніпропетровська та постановою від 07 червня 2017 року провадження у справі про адміністративне правопорушення закрито за відсутності у діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 130 КУпАП, та постанови про притягнення його до адміністративної відповідальності за ч.1 ст. 126 КУпАП, яка постановою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 24 жовтня 2017 року у справі № 199/4690/17 в порядку КАС України скасована, і ця постанова постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 01 лютого 2018 року залишена без змін, при цьому ухвалою ВС КАС від 21 березня 2018 року у відкритті провадження у цій справі скаржнику УПП в Дніпропетровській області відмовлено.
Зазначені судові рішення, в силу ч.4 ст. 82 ЦПК України, є преюдиційними для розгляду цієї справи, а обставини та фактичні дані, встановлені в цих судових рішеннях, в силу ч.5 ст. 82 ЦПК України відповідачами не спростовані.
Також судом установлено, що одночасно з постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2018 року, окремою ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2018 року колегією суддів апеляційної інстанції висловлена окрема думка щодо дій поліцейських при адміністративному затриманні позивача та при встановленні його особи, що, на думку колегії суддів, суперечить Правилам етичної поведінки працівників поліції та негативно впливає на імідж національної поліції в цілому, внаслідок чого колегією суддів ухвалено довести до відома керівництва Управління патрульної поліції у м. Дніпрі Департаменту патрульної поліції обставини, викладені в окремій ухвалі, задля недопущення в подальшому подібних порушень норм законодавства та сприяння якісній підготовці кадрів Національної поліції України.
Саме окремою ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2018 року, яка є чинною, колегією суддів відзначено порушення співробітниками поліції норм чинного законодавства у вигляді адміністративного затримання та неналежної етичної поведінки поліцейських, яка передбачається Правилами етичної поведінки поліцейських, затвердженими Наказом міністерства внутрішніх справ України 09 листопада 2016 року № 1179, та нормам якої співробітники поліції повинні слідувати при виконанні своїх службових обов'язків, норми якої, в даному випадку, ними були порушені.
Зазначена ухвала суду оскаржена в порядку, визначеному ст. 329, 331 КАС України, відповідачами не була, а, відтак, і не спростовані висновки суду щодо порушення співробітниками УПП норм чинного законодавства під час подій, які відбувались 21 травня 2017 року, що також ними не спростовано і при розгляді цієї справи.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що дії працівників патрульної поліції щодо складання відносно ОСОБА_1 протоколу про адміністративне правопорушення відповідно до положень пункту 4 частини першої статті 2 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" є підставою для відшкодування позивачу моральної шкоди, оскільки закриття судом справи про адміністративне правопорушення через відсутність його складу свідчить про те, що ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності незаконно, відшкодування якої здійснюється незалежно від вини.
Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до частин першої та другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, і відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, а також відшкодування моральної (немайнової шкоди).
Стаття 23 ЦК України передбачає право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав, яка полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені статтями 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу).
Відповідно до статей 2, 4 Закону України № 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" передбачено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадку, зокрема, закриття справи про адміністративне правопорушення.
Посилання відповідачів в апеляційних скаргах на відсутність норми у Законі України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду", яка регулює спірні правовідносини, є безпідставною та такою, що не ґрунтується на законі, а, відтак, апеляційним судом до уваги не приймається.
Тобто, здійснення провадження у справі про притягнення до адміністративної відповідальності, яка в подальшому закрита судом за відсутністю складу адміністративного правопорушення, свідчить про незаконні дії посадових осіб, які ініціювали та здійснювали вказане провадження (складання протоколу, отримання пояснень та інше).
У справі, яка переглядається, підставою для відшкодування шкоди є закриття справи про адміністративне правопорушення у зв'язку із відсутністю події і складу адміністративного правопорушення.
Разом з тим, це не спростовує того, що такими діями позивачу завдано моральної шкоди, оскільки закриття справи про адміністративне правопорушення свідчить про те, що його притягнуто до адміністративної відповідальності незаконно, крім того, відшкодування здійснюється незалежно від вини.
Відшкодування моральної шкоди провадиться незалежно від того, чи застосувались з боку держави будь-які заходи примусу, чи було понесено особою витрати на погашення штрафу, накладеного судом.
За викладених обставин Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі № 569/1799/16-ц вказав, що закриття справи про адміністративне правопорушення дає підстави для відшкодування моральної шкоди відповідно до частини першої статті 1176 ЦК України та статті 1 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду".
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Наразі сформована єдина правозастосовча практика щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.
Ненадання суду працівниками поліції допустимих доказів для притягнення особи до адміністративної відповідальності, як і сам по собі факт закриття справи про адміністративне правопорушення свідчать про те, що особу притягнуто до адміністративної відповідальності незаконно.
Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що закриття справи про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 через відсутність в діях останнього складу правопорушення свідчить про те, що позивача притягнуто до адміністративної відповідальності незаконно.
З урахуванням необхідності зміни нормального життєвого стану та витрат часу на захист прав, а також з огляду на принципи поміркованості, розумності та справедливості апеляційний суд погоджується з визначеним судом першої інстанції розміром відшкодування завданої позивачу моральної шкоди.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18) зроблено висновок про те, що моральною шкодою визначаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють під час розгляду справи. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі.
Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.
Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи, але за час незаконного перебування громадянина під слідством чи судом він має бути не меншим однієї мінімальної заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством або судом.
Оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 12 липня 2007 року «STANKOV v. BULGARIA», § 62).
Згідно з частинами другою, третьою статті 13 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" розмір відшкодування моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
Тобто законом передбачено, що розмір відшкодування немайнової (моральної) шкоди за час перебування під слідством чи судом повинен визначатися судом із врахуванням мінімального розміру заробітної плати.
Викладене дає підстави для висновку, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні до мінімального розміру заробітної плати, суд при вирішенні питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати, що є чинним на час розгляду справи, при цьому визначений законом розмір відшкодування є тим мінімальним розміром, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, вправі застосувати й більший розмір відшкодування.
Згідно із висновком, викладеним Верховним Судом України у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-2203цс15, відповідно до частини третьої статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом, при цьому суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати, що встановлений на час розгляду справи.
У справі, яка переглядається, установлено, що внаслідок незаконного притягнення до адміністративної відповідальності за ч.1 ст. 126 КУпАП та складання протоколу про адміністративне правопорушення за ч.1 ст. 130 КупАП, позивачу завдано моральної шкоди, право на відшкодування якої він набув на підставі постанови Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 07 червня 2017 року про закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення за відсутності у діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 130 КупАП, та постанови Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 24 жовтня 2017 року у справі № 199/4690/17 про скасування постанови про притягнення його до адміністративної відповідальності за ч.1 ст. 126 КУпАП, залишена без змін постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 01 лютого 2018 року.
Суд першої інстанції правильно виходив з того, що період незаконного перебування позивача під адміністративним переслідуванням внаслідок притягнення його до адміністративної відповідальності за ч.1 ст. 126 КУпАП та складання протоколу про адміністративне правопорушення за ч.1 ст. 130 КупАП, складає 10 місяців, тобто з 21 травня 2017 року (дня складення протоколу та постанови) до 20 червня 2017 року (дня набрання законної сили постановою суду про закриття провадження з реабілітуючих підстав), та до 21 березня 2018 року (до остаточного судового розгляду правомірності винесеної відносно ОСОБА_1 постанови про притягнення його до адміністративної відповідальності).
Встановлення правильного періоду перебування особи під слідством і судом впливає на правильність визначення мінімального розміру моральної шкоди, який не може бути зменшено.
Відповідно до статті 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" зі змінами, внесеними Законом № 2549-ІХ від 30 серпня 2022 року, установлено з 01 січня 2022 року мінімальну заробітну плату у місячному розмірі - 6 500,00 грн, з 01 жовтня 2022 року - 6 700,00 грн.
Таким чином, розмір відшкодування позивачу моральної шкоди не може бути меншим ніж 65 000,00 грн (10 місяців х 6 500,00).
Суд першої інстанції визначив і встановив правильний період перебування позивача під слідством і судом, за який позивач має право на відшкодування моральної шкоди, правильно визначив розмір відшкодування такої шкоди та стягнув компенсацію у розмірі, який не може бути меншим відповідно до норм закону та періоду перебування позивача під слідством і судом.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції правильно виходив з доведеності факту завдання позивачу моральної шкоди у зв'язку з незаконним притягненням його до адміністративної відповідальності.
При визначенні розміру відшкодування моральної шкоди суд першої інстанції врахував конкретні обставини справи, особливості впливу події незаконного притягнення до адміністративної відповідальності на позивача, глибину переживань у зв'язку з притягненням до адміністративної відповідальності, змін у житті, а також засади розумності, виваженості та справедливості.
При цьому суд правильно стягнув компенсацію моральної шкоди за рахунок коштів Державного бюджету України.
Відшкодування моральної шкоди у цих випадках провадиться за рахунок коштів державного бюджету, незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції при визначенні розміру моральної шкоди не врахував висновок спеціаліста судово-медичного експерта № 1560 від 23 травня 2017 року, суд апеляційної інстанції не приймає до уваги, оскільки при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди слід враховувати положення частини третьої статті 13 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду", яким передбачено, що розмір відшкодування немайнової (моральної) шкоди за час перебування під слідством чи судом повинен визначатися судом із врахуванням мінімального розміру заробітної плати.
У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні до мінімального розміру заробітної плати, суд при вирішенні питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати, що є чинним на час розгляду справи, при цьому визначений законом розмір відшкодування є тим мінімальним розміром, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, вправі застосувати й більший розмір відшкодування.
Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен призводити до її безпідставного збагачення.
При визначенні розміру відшкодування суд першої інстанції прийняв до уваги обсяг заподіяної позивачу шкоди, глибину та тривалість душевних та фізичних страждань, пов'язаних із незаконним притягненням до адміністративної відповідальності, що призвело до порушення нормальних життєвих зв'язків, погіршення та позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, інших негативних наслідків морального характеру.
Отже, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що при визначенні розміру відшкодування суд першої інстанції не врахував вимоги розумності, виваженості і справедливості, є неспроможними.
Доводи апеляційної скарги Державної казначейської служби України про те, що рішення суду щодо стягнення шкоди з відповідного рахунку казначейства не відповідає встановленому законом способу захисту порушеного права, суд апеляційної інстанції не приймає до уваги, оскільки з резолютивної частини оскаржуваного рішення вбачається, що сума моральної шкоди судом стягнута з Державного бюджету України, а не з відповідного рахунку казначейства.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2021 року у справі № 346/5428/17 (провадження № 61-8102св21) зазначено, що «кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Резолютивні частини рішень не повинні містити відомостей про суб'єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання. Тобто кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. У таких справах резолютивна частина судового рішення не повинна містити відомостей про суб'єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено стягнення коштів. Проте суди на це уваги не звернули та зробили помилковий висновок про стягнення коштів на відшкодування моральної шкоди безпосередньо з Державної казначейської служби України шляхом їх списання з єдиного казначейського рахунку».
Апеляційний суд також враховує висновок щодо застосування відповідних норм права, який викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц, держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган.
При цьому, суд враховує, що у пункті 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215, передбачено, що Державна казначейська служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування, бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.
Наведеним вище спростовуються доводи апеляційної скарги про те, що у зв'язку з відсутністю будь-яких взаємовідносин з позивачем, вимога щодо стягнення з Державної казначейської служби моральної шкоди є необґрунтованою та незаконною, оскільки в даному випадку моральна шкода підлягає стягненню на користь позивача на підставі статті 1176 ЦК України, тобто моральна шкода відшкодовується не на підставі спеціального закону, тому відшкодовується за рахунок держави.
Порядок виконання судових рішень про стягнення коштів з державного органу визначений Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" від 05 червня 2012 року № 4901-VI, яким встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Доводи апеляційних скарг відповідачів про те, що позивачем не надано доказів, які б підтверджували факт заподіяння йому моральної шкоди, її розміру та причинно-наслідкового зв'язку між діями певних осіб й заподіянням такої шкоди, суд апеляційної інстанції вважає безпідставними.
Відшкодування моральної шкоди провадиться незалежно від того, чи застосувались з боку держави будь-які заходи примусу, чи було понесено особою витрати на погашення штрафу, накладеного судом.
Вказані правові висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 569/1799/16-ц (провадження № 61-19000сво18), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2021 року у справі № 726/837/20 (провадження № 61-2647св21).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2021 року у справі № 166/1222/20 (провадження № 61-9003св21) зазначено, що: «у справі, яка переглядається, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладений у вищезгаданій постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 569/1799/16-ц (провадження № 19000сво18), апеляційний суд залишив поза увагою той факт, що закриття справи про адміністративне правопорушення через відсутність його складу свідчить про те, що позивача притягнуто до адміністративної відповідальності незаконно, а, крім того, відшкодування здійснюється незалежно від вини. Відшкодування моральної шкоди провадиться незалежно від того, чи застосувалися з боку держави будь-які заходи примусу, чи було понесено особою витрати на погашення штрафу, накладеного судом».
Приведені апелянтами в апеляційних скаргах інші доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення апелянтами норм процесуального закону.
Відповідно до вимог статті 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.
Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).
З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції вважає, що з'ясувавши в достатньо повному об'ємі права та обов'язки сторін, обставини справи, перевіривши доводи та давши їм правову оцінку, суд першої інстанції ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами. Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи викладене, суд апеляційної інстанції проходить до висновку, що апеляційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а судове рішення - без змін.
На підставі статті 141 ЦПК України, судові витрати понесені сторонами в зв'язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційні скарги залишені без задоволення.
Керуючись ст. 259,268,374,375,381-384 ЦПК України, суд, -
Апеляційні скарги Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області, Державної казначейської служби України, Департаменту патрульної поліції Національної поліції України та ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 12 вересня 2022 року- залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 06 червня 2023 року.
Судді: