30 травня 2023 року
м. Київ
cправа № 904/105/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.
за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.
та представників
позивача: Сова Ю.В. (в режимі відеоконференції),
відповідача: Трофименко Ю.В. (в режимі відеоконференції),
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Криворізької міської ради
на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 14.03.2023
у справі № 904/105/20
за позовом Криворізької міської ради
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ФОРС"
про повернення земельної ділянки та приведення її у придатний для використання стан,
Криворізька міська рада звернулась до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою, за змістом якої просила суд зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю «ФОРС» привести в придатний для використання стан земельну ділянку площею 0,5978 га з кадастровим номером 1211000000:03:001:0002, що знаходиться на мікрорайоні Східний-3 в Довгинцівському районі м. Кривого Рогу, шляхом демонтажу розміщених на ній споруд та парканів за власний рахунок, а також повернути її територіальній громаді міста Кривого Рогу в особі Криворізької міської ради за актом приймання-передачі.
Заявлені вимоги мотивовано тим, що між Криворізькою міською радою та ТОВ «ФОРС» 02.10.2007 був укладений договір оренди земельної ділянки, згідно з яким відповідачу надано в користування строком на 5 років відповідну земельну ділянку для розміщення автостоянки. З огляду на те, що додаткова угода про продовження строку дії договору не була укладена сторонами, позивач вважає, що відповідно до ст. 31 Закону України «Про оренду землі» та п. 37 договору останній припинив свою дію 07.11.2012 у зв'язку з закінченням строку, на який його було укладено. При цьому не зважаючи на закінчення строку дії договору відповідач не виконав зобов'язання з повернення земельної ділянки та продовжує неправомірно її використовувати без відповідних правовстановлюючих документів та згоди власника земельної ділянки - територіальної громади м. Кривого Рогу.
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 05.10.2022 (колегія суддів у складі: Ліпинський О.В. - головуючий, Мельниченко І.Ф., Загинайко Т.В.) позов задоволено частково. Зобов'язано відповідача привести земельну ділянку площею 0,5978 га з кадастровим номером 1211000000:03:001:0002, що знаходиться на мікрорайоні Східний-3 в Довгинцівському районі м. Кривого Рогу в придатний для подальшого використання стан, не гірший порівняно з тим, у якому він одержав її в оренду та повернути земельну ділянку територіальній громаді міста Кривого Рогу в особі Криворізької міської ради за актом приймання-передачі. В решті позовних вимог відмовлено.
Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 14.03.2023 (колегія суддів у складі: Чус О.В. - головуючий, Кощеєв І.М., Орєшкіна Е.В.) рішення місцевого господарського суду скасовано та прийнято нове, яким у задоволенні позову відмовлено.
Судами обох інстанцій встановлено, що 29.08.2007 Криворізька міська рада прийняла рішення № 1710 «Про поновлення договорів оренди земельних ділянок». За змістом зазначеного рішення, керуючись ст. 33 Закону України «Про оренду землі», рада вирішила поновити договори оренди земельних ділянок суб'єктам господарювання та громадянам після закінчення строків, на які їх було укладено.
02.10.2007 між Криворізькою міською радою та ТОВ «ФОРС» на підставі рішення Криворізької міської ради від 29.08.2007 № 1710 укладено договір оренди земельної ділянки, зареєстрований у Криворізькому відділі Дніпропетровської регіональної філії державного підприємства «Центр державного земельного кадастру», про що в Державному реєстрі земель вчинено запис від 07.11.2007 за №040710800883.
Відповідно до умов п. 1 договору позивач (орендодавець) надав, а відповідач (орендар) прийняв у строкове платне користування земельну ділянку для розміщення автостоянки, яка знаходиться на мікрорайоні Східний-3 у Довгинцівському районі м. Кривого Рогу.
Відповідно до умов пунктів 2, 3 договору в оренду передано земельну ділянку площею 0,5978 га, кадастровий номер земельної ділянки 1211000000:03:001:0002.
Договір укладено на п'ять років. Після закінчення строку дії договору орендар, який належним чином виконував обов'язки відповідно до умов договору, має за інших умов переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за два місяці до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію (п. 5 договору).
За змістом умов п. 18 договору сторони погодили, що після припинення дії договору орендар у 10-денний термін повертає орендодавцеві земельну ділянку у стані, не гіршому порівняно з тим, у якому він одержав її в оренду. Повернення земельної ділянки здійснюється за актом приймання-передачі (п. 19 договору).
Орендар зобов'язаний до підписання акта прийому-передачі (повернення) привести земельну ділянку в придатний для подальшого використання стан. Приведення в придатний стан включає в себе благоустрій земельної ділянки (п. 20 договору). Пунктом 37 договору сторони визначили, що його дія припиняється, в тому числі, в разі закінчення строку, на який його було укладено. Відповідно до п. 45 договору, він набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації.
За результатами розгляду звернень суб'єктів господарювання, 26.09.2012 Криворізька міська рада прийняла рішення № 1427 «Про продовження договорів оренди земельних ділянок» за змістом якого, вирішила продовжити укладений з ТОВ «ФОРС» договір оренди земельної ділянки номер державної реєстрації 040710800883 від 07.11.2007 строком на 5 років.
19.10.2013 на виконання зазначеного вище рішення міська рада направила на адресу відповідача три примірники підписаної з її боку додаткової угоди про продовження терміну дії договору оренди земельної ділянки від 07.11.2007 № 040710800883 . Крім продовження договору до 07.11.2017, зазначена угода передбачала зміну інших істотних умов, зокрема, умов щодо предмета договору, об'єкта оренди, строку його дії, орендної плати тощо.
Через наявність заперечень щодо поновлення договору оренди земельної ділянки на запропонованих орендодавцем умовах, 11.11.2013 відповідач направив на адресу Криворізької міської ради підписаний з його боку протокол розбіжностей до додаткової угоди про продовження терміну дії договору оренди земельної ділянки (державна реєстрація від 07.11.2007 № 040710800883) та внесення змін до нього.
26.11.2013 Криворізька міська рада надала відповідь на звернення відповідача від 11.11.2013, у якій повідомила, що в силу вимог ст. 181 ГК України, за наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робіть застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.
Звертаючись до суду з вимогою про повернення земельної ділянки та приведення її в придатний для використання стан, позивач посилався на закінчення строку дії договору оренди та відсутність укладеної сторонами додаткової угоди про продовження цього строку.
Частково задовольняючи позовні вимоги місцевий господарський суд дійшов висновку, що договір оренди припинив свою дію 11.07.2012 у зв'язку з закінченням строку, на який його було укладено, та не був поновлений. Таким чином, у відповідача виник обов'язок щодо повернення позивачу земельної ділянки на умовах, визначених договором, зокрема, за актом приймання-передачі (повернення) та у придатному для подальшого використання стані, не гіршому порівняно з тим, у якому він одержав її в оренду (п. 18, 19, 20 договору). В свою чергу, оскільки положення договору оренди не передбачали в якості умов повернення земельної ділянки здійснення орендарем демонтажу споруд та парканів, які вже існували на ділянці на час її передачі в орендне користування, суд не знайшов підстав для покладення на відповідача відповідного обов'язку, у зв'язку з чим позовні вимоги у відповідній частині відхилив. Крім того, відмовляючи у задоволенні відповідної частини вимог, суд зауважив, що демонтаж (знесення) розташованих на спірній земельній ділянці об'єктів, як речово-правовий спосіб захисту, який передбачено ч. 2 ст. 212 ЗК України (повернення самовільно зайнятих земельних ділянок), не може бути застосований у спорі, що виник із зобов'язально-правових (договірних) відносин, якщо відповідний договір не визначає такого обов'язку. Відтак, суд дійшов висновку, що заявлений позов підлягає задоволенню частково, зокрема, шляхом зобов'язання відповідача привести спірну земельну ділянку в придатний для подальшого використання стан, не гірший порівняно з тим, у якому він одержав її в оренду, а також повернути земельну ділянку позивачу за актом приймання-передачі.
Скасовуючи рішення місцевого господарського суду та приймаючи нове - про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції дійшов висновків, що ТОВ "ФОРС" належить право власності на нерухоме майно - автостоянку автостоянка за адресою: м. Кривий Ріг, район Довгінцевський, вул. Лісового. Відповідно до наданої відповідачем копії архівного витягу - рішенням виконкому Криворізької міської Ради народних депутатів Дніпропетровської області від 13.11.1996 № 529 розглянуто проект відведення земельної ділянки та надано її в користування ТОВ «ФОРС» площею 0,6 га тимчасово на три роки під будівництво платної автостоянки в мікрорайоні «Східний 2-3» №529. Актом №1 робочої комісії про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом будівлі тимчасової автостоянки, мкр. «Східний-2,-3» на 100 - 150 місць від 21.04.1997 прийнято в експлуатацію зазначену автостоянку. На підставі реєстраційного посвідчення Криворізького бюро технічної інвентаризації автостоянка за адресою: м. Кривий Ріг, район Довгінцевський, вул. Лісового зареєстрована за ТОВ «ФОРС» на праві власності і записана в реєстровій книзі № 5 «Н» сторінка № 181 запис № 1681 від 01.04.1998. Матеріали справи містять витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відповідно до якого державним реєстратором виконавчого комітету Криворізької міської ради 09.07.2020 здійснена реєстрація права власності, реєстраційний номер нерухомого майна 2128316412110 автостоянки за адресою: м. Кривий Ріг, вул. Лісового, 46.
Крім того, в подальшому Господарським судом Дніпропетровської області була розглянута справа № 904/1344/17 з ухваленням рішення від 06.04.2017 між цими ж сторонами щодо зміни цільового призначення спірної земельної ділянки. У даній справі судом апеляційної інстанції встановлений факт вжиття відповідачем заходів по оформленню спірної земельної ділянки, а отже відсутність у нього переоформлених на його ім'я документів на користування земельною ділянкою не може розцінюватися як порушення, яке має правові наслідки у вигляді зобов'язання звільнити спірну земельну ділянку.
Не погоджуючись з постановою апеляційного господарського суду, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати в повному обсязі, а рішення місцевого господарського суду залишити в силі.
В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що законодавчо не передбачено жодних виключень, які б звільняли орендаря від обов'язку повернути об'єкт оренди та привести його у придатний для використання стан. При цьому, взаємне припинення прав та обов'язків сторін виникає не з моменту припинення договору оренди землі, а з моменту повернення земельної ділянки, що перебувала в оренді, та приведення її у придатний для використання стан. Проте наразі ТОВ «ФОРС», незважаючи на закінчення строку дії договору оренди земельної ділянки, не виконало договірні зобов'язання щодо повернення земельної ділянки та продовжує неправомірно її використовувати без відповідних правовстановлюючих документів і згоди власника земельної ділянки, що перешкоджає її повноцінному використанню та обмежує власника в праві одержати дохід до місцевого бюджету у вигляді орендної плати за землю, котру б сплачував добросовісний орендар, у разі отримання в користування земельної ділянки. Тому висновок суду апеляційної інстанції, що договірні відносини з приводу права користування спірною земельною ділянкою не закінчились, а є такими, що тривають по теперішній час суперечить як обставинам справи, так і нормам законодавства. Також зважаючи на відсутність (недосягнення) домовленості сторін на поновлення договору оренди земельної ділянки зі зміною його істотних умов, а також відсутність укладеної додаткової угоди про його поновлення, слід визнати, що договір припинив свою дію 11.07.2012 у зв'язку з закінченням строку, на який його було укладено, та не був поновлений.
Крім цього, судом апеляційної інстанції не було надано належної оцінки даним доказам, оскільки: питання державної реєстрації права власності за ТОВ «ФОРС» є спірним і оскаржується Криворізькою міською радою у судовому порядку (справа №904/1189/22); об'єкт автостоянка збудований на земельній ділянці, що як на час будівництва, так і на час державної реєстрації не була відведена для цієї мети, тобто є об'єктом самочинного будівництва, у зв'язку з чим ТОВ «ФОРС», відповідно до ч. 2 ст. 376 ЦК України, не набуває право власності на нього. І державна реєстрація права власності на такий об'єкт за ТОВ «ФОРС» не означає виникнення у нього права власності на цей об'єкт.
Скаржником умотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме - судом апеляційної інстанції не враховано висновків Верховного Суду, викладених: у постанові від 16.05.2018 у справі №918/633/16; від 16.09.2019 у справі № 908/2314/18; від 19.06.2019 у справі № 925/803/18; від 20.07.2020 у справі № 923/196/20. Крім цього, судом апеляційної інстанції не було надано належної оцінки даним доказам, оскільки: питання державної реєстрації права власності за ТОВ «ФОРС» є спірним і оскаржується Криворізькою міською радою у судовому порядку (справа № 904/1189/22); об'єкт автостоянка збудований на земельній ділянці, що як на час будівництва, так і на час державної реєстрації не була відведена для цієї мети, тобто є об'єктом самочинного будівництва, у зв'язку з чим ТОВ «ФОРС», відповідно до ч. 2 ст. 376 ЦК України, не набуває право власності на нього. І державна реєстрація права власності на такий об'єкт за ТОВ «ФОРС» не означає виникнення у нього права власності на цей об'єкт.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.05.2023 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 30.05.2023 та надано строк на подання відзиву на касаційну скаргу до 23.05.2023.
До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 22.05.2023 від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому представник просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржену постанову апеляційного господарського суду - без змін, посилаючись на правильність викладених у ній висновків та помилковість доводів скаржника.
Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного, а також рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла таких висновків.
Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).
Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)
При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
В обґрунтування підстави відкриття касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, скаржника вказує, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків Верховного Суду, викладених: у постанові від 16.05.2018 у справі №918/633/16 (відповідно до якого за відсутності рішення органу місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у власність або в користування юридична особа або фізична особа не має права використовувати земельну ділянку комунальної форми власності, а тому розміщення відповідачем автостоянки разом зі спорудою КПП за відсутності документів, які підтверджують право користування земельною ділянкою комунальної власності, право розпорядження якою належить до компетенції Криворізької міської ради, не можна визнати законним); від 16.09.2019 у справі № 908/2314/18 (умови договору оренди землі можуть бути змінені лише за згодою сторін, а у разі недосягнення такої домовленості щодо істотних умов переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється; недосягнення сторонами домовленостей щодо істотних умов договору при їх зміні виключає поновлення договору оренди землі з підстав переважного права (ч. 4 ст. 33 Закону України "Про оренду землі"); від 19.06.2019 у справі № 925/803/18 (при вирішенні спору між сторонами договору оренди землі, який стосується реалізації орендарем переважного права на поновлення договору, з'ясуванню судом підлягає, зокрема, обставина, чи досягнуто між сторонами згоди в процесі погодження нових істотних умов); від 20.07.2020 у справі № 923/196/20 (автостоянка збудована на земельній ділянці, що як на час будівництва, так і на час державної реєстрації не була відведена для цієї мети, тобто є об'єктом самочинного будівництва, у зв'язку з чим ТОВ «ФОРС», відповідно до ч. 2 ст. 376 ЦК України, не набуває право власності на нього. І державна реєстрація права власності на такий об'єкт за ТОВ «ФОРС» не означає виникнення у нього права власності на цей об'єкт).
Предметом розгляду у справі № 918/633/16, на яку посилається позивач у касаційній скарзі, були вимоги Ради про зобов'язання відповідача звільнити самовільно зайняту земельну ділянку комунальної власності шляхом демонтажу тимчасової споруди, приведення земельної ділянки у первинний стан за рахунок відповідача та повернути земельну ділянку Раді.
У постанові Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 918/633/16 викладено правову позицію, що "за відсутності рішення органу місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у власність або в користування юридична особа або фізична особа не має права використовувати земельну ділянку комунальної форми власності, а тому розміщення відповідачем ТС за відсутності документів, які підтверджують право користування земельною ділянкою комунальної власності, право розпорядження якою належить до компетенції Ради, не можна визнати законним".
Водночас, зважаючи на висновки суду апеляційної інстанції у справі, яка розглядається (№ 904/105/20), відповідно до яких на підставі реєстраційного посвідчення Криворізького бюро технічної інвентаризації автостоянка за адресою: м. Кривий Ріг, район Довгінцевський, вул. Лісового зареєстрована за ТОВ «ФОРС» на праві власності і записана в реєстровій книзі № 5 «Н» сторінка № 181 запис № 1681 від 01.04.1998, а матеріали справи містять витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відповідно до якого державним реєстратором виконавчого комітету Криворізької міської ради Поліщук Світланою Володимирівною 09.07.2020 здійснена реєстрація права власності реєстраційний номер нерухомого майна 2128316412110 автостоянки за адресою: м. Кривий Ріг, вул. Лісового, 46, тобто відповідачем збудовано нерухоме майно, а у справі № 918/633/16 - тимчасову споруду, яка не є об'єктом нерухомості, колегія суддів не може визнати такі правовідносини подібними, оскільки вони регулюються різними законодавчими актами.
У постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 16.09.2019 у справі № 908/2314/18 наведено такі правові висновки:
"Отже, для продовження договірних відносин необхідно волевиявлення на це сторін договору, досягнення ними згоди щодо продовження договору із застосуванням переважного права орендаря на продовження договору оренди, у тому числі на змінених умовах (ч. 1-5 ст. 33 Закону України "Про оренду землі") або мовчазна згода сторін договору стосовно поновлення договору на тих самих умовах на той самий строк (ч. 6 ст. 33 Закону України "Про оренду землі").
Проте задовольняючи позовні вимоги у частині визнання укладеною додаткової угоди про поновлення строку дії спірного договору, суди попередніх інстанцій не врахували, що відповідно до ч.ч. 1-5 ст. 33 Закону України "Про оренду землі" умови договору оренди землі можуть бути змінені лише за згодою сторін, а у разі недосягнення такої домовленості щодо істотних умов переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється; недосягнення сторонами домовленостей щодо істотних умов договору при їх зміні виключає поновлення договору оренди землі з підстав переважного права (ч. 4 ст. 33 Закону України "Про оренду землі").
В той же час, колегія суддів зазначає, що саме лише визнання відмови протиправною не може бути підставою для поновлення договору оренди землі за ч.ч. 1-5 ст. 33 Закону України "Про оренду землі", оскільки для поновлення договору оренди за цими частинами необхідне погодження обох сторін щодо істотних умов договору".
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19.06.2019 у справі № 925/803/18, міститься такий правовий висновок:
"15. Отже, при вирішенні спору між сторонами договору оренди землі, який стосується реалізації орендарем переважного права на поновлення договору, з'ясуванню судом підлягає, зокрема, обставина, чи досягнуто між сторонами згоди в процесі погодження нових істотних умов.
16. Розглядаючи дану справу суди встановили, що хоча і з порушенням місячного строку, але відповідачем було повідомлено позивача про непогодження запропонованих умов Договору та припинення його дії (листи від 25.01.2018 № 308/0/95-18 та 22.06.2018 № 2684/0/95-18).
17. Відсутність волі орендодавця на поновлення строку дії Договору очевидна.
18. Відповідно до ч. 3 ст. 33 Закону України "Про оренду землі" у разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється.
19. Сторони даного спору не досягли згоди щодо поновлення Договору та додаткова угода до Договору про його поновлення не була укладена сторонами у місячний строк, як цього вимагає ч. 8 ст. 33 Закону України "Про оренду землі", переважне право орендаря, передбачене ч.ч. 1-5 ст. 33 Закону України "Про оренду землі" припинилось, а Договір оренди припинив свою дію, в зв'язку із закінченням строку, на який його було укладено, відповідно до положень статті 31 вказаного Закону, а тому висновки судів у цій частині є правомірними, а доводи касаційної скарги необґрунтованими".
У справі № 923/196/20 селищна рада продала товариству з обмеженою відповідальністю земельну ділянку комунальної власності без проведення земельних торгів. Підставою стало те, що на цій ділянці нібито знаходився об'єкт нерухомого майна, право власності на який товариство зареєструвало за собою. Придбавши земельну ділянку, покупець поділив її на шість інших із присвоєнням їм кадастрових номерів. Незабаром рада довідалася про незаконність спорудження вказаного об'єкта, бо ні замовник будівництва, ні товариство-відповідач не мали на земельну ділянку відповідного речового права, з огляду на що управління Державної архітектурно-будівельної інспекції (далі - ДАБІ) скасувало реєстрацію декларації про початок виконання будівельних робіт. Селищна рада звернулася до суду. Просила визнати недійсним укладений із товариством договір купівлі-продажу земельної ділянки та повернути утворені внаслідок поділу останньої земельні ділянки. Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив. Суд апеляційної інстанції під час нового розгляду справи залишив рішення суду першої інстанції без змін. Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи касаційну скаргу відповідача мала, зокрема, вирішити питання про те, чи є підстави визнати спірний договір недійсним і застосувати реституцію. Виснувала, що цей договір є нікчемним, бо порушує публічний порядок. Тому не потребує додаткового визнання недійсним за рішенням суду. Єдиним ефективним способом захисту прав позивача у спірних правовідносинах є зобов'язання товариства повернути відповідні земельні ділянки.
При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил (ч. 1 ст. 376 ЦК України).
За загальним правилом особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (ч. 2 ст. 376 ЦК України). За змістом частини третьої цієї статті за умови подальшого надання особі у встановленому порядку земельної ділянки під уже збудоване на цій ділянці (що на час будівництва не була відведена для такої мети) нерухоме майно суд може визнати право власності на самочинно збудоване нерухоме майно.
16.04.2013 у справі № 923/239/13 Господарський суд Херсонської області ухвалив рішення, яке залишив без змін Одеський апеляційний господарський суд постановою від 30.07.2013, за позовом Херсонського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави до ТОВ «ПР Трейдінг Компані» та селищної ради. Суд визнав недійсними пункти 3-3.6 рішення селищної ради від 17.09.2008 № 464 про затвердження проекту землеустрою та надання первинної земельної ділянки в оренду ТОВ «ПР Трейдінг Компані»; визнав недійсним на майбутнє договір оренди первинної земельної ділянки, укладений 21.10.2008 селищною радою із цим товариством; зобов'язав останнє повернути первинну земельну ділянку до земель запасу селищної ради.
Велика Палата Верховного Суду взяла до уваги, що директором ТОВ «ПР Трейдінг Компані», яке отримало в оренду первинну земельну ділянку та подало на реєстрацію декларацію про початок виконання будівельних робіт, була особа, яка у 2017 році підписала цю декларацію, у якій вказала недостовірні відомості про наявність у ТОВ «ПР Трейдінг Компані» права оренди на первинну земельну ділянку (це підтвердили суди у справі № 821/723/18), знаючи чи маючи знати про те, що ТОВ «ПР Трейдінг Компані» ще у 2013 році втратило юридичну підставу для користування цією ділянкою через визнання судом у справі № 923/239/13 недійсним договору її оренди.
Крім того саме ця особа є керівником ТОВ «Табіті», за яким зареєстрували як внесок до статутного капіталу право власності на об'єкт незавершеного будівництва та яке надалі набуло у власність первинну земельну ділянку на підставі спірного договору купівлі-продажу, підписаного з боку покупця тією ж особою. Оскільки вона знала про те, що для спорудження об'єкта незавершеного будівництва не було юридичних підстав (відповідного речового права на вказану ділянку), то знала або мала знати, що за законодавством України право власності на такий об'єкт самочинного будівництва не виникає з факту державної реєстрації цього права. Тому відповідачеві мало бути відомо про те, що ТОВ «Табіті» не може придбати на неконкурентних умовах (без проведення земельних торгів) земельну ділянку, на якій споруджений зазначений об'єкт (безвідносно до ступеня його готовності та площі, яку він займає).
Відповідач не спростовував те, що зареєстрував за собою об'єкт незавершеного будівництва як внесок до статутного капіталу, отриманий від вказаної особи. Оскільки керівник ТОВ «ПР Трейдінг Компані», яка надалі стала керівником ТОВ «Табіті», знала про відсутність законних підстав для початку будівництва на первинній земельній ділянці, що не була надана для цієї мети, подальші дії відповідача з набуття цієї земельної ділянки у власність з підстави нібито наявності на ній належного відповідачеві об'єкта нерухомого майна є недобросовісними. Тому необґрунтованими є його доводи про те, що до моменту скасування реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт, відповідне будівництво здійснювалося на первинній земельній ділянці законно. Реєстрація такої декларації на підставі завідомо неправдивих даних, які подало ТОВ «ПР Трейдінг Компані», про наявність у нього чинного права оренди цієї ділянки, не узаконює відповідне будівництво. Воно було та залишається самочинним.
Отже, за встановлених у справі № 923/196/20 обставин державна реєстрація права власності на об'єкт незавершеного будівництва не означає виникнення у недобросовісного відповідача права власності на цей об'єкт і припинення правового режиму відповідного майна як самочинного будівництва. Тому Велика Палата Верховного Суду вважала помилковим висновок апеляційного суду про те, що для вирішення справи не має значення самочинність зведення на первинній земельній ділянці об'єкта незавершеного будівництва, та погодилася з висновком суду першої інстанції, а також доводами позивача, наведеними у відзиві на касаційну скаргу, про те, що згідно з приписом ч. 2 ст. 376 ЦК України відповідач не набув право власності на цей самочинно збудований об'єкт. Вказане унеможливлювало набуття ним первинної земельної ділянки під цим об'єктом у неконкурентний спосіб на підставі абзацу другого частини другої статті 134 ЗК України.
Верховний Суд звертає увагу, що у цих справах у задоволенні позовів відмовлено саме у зв'язку з очевидністю відсутності волі орендодавців на поновлення строку дії договорів та недосягнення між сторонами згоди на продовження таких договорів, водночас судом апеляційної інстанції відмовлено у позові з інших підстав, а саме - рішенням виконкому Криворізької міської Ради народних депутатів Дніпропетровської області від 13.11.1996 № 529 розглянуто проект відведення земельної ділянки та надано її в користування ТОВ «ФОРС» площею 0,6 га тимчасово на три роки під будівництво платної автостоянки в мікрорайоні «Східний 2-3» №529. Актом №1 робочої комісії про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом будівлі тимчасової автостоянки, мкр. «Східний-2,-3» на 100 - 150 місць від 21 квітня 1997 року прийнято в експлуатацію зазначену автостоянку. На підставі реєстраційного посвідчення Криворізького бюро технічної інвентаризації автостоянка за адресою: м. Кривий Ріг, район Довгінцевський, вул. Лісового зареєстрована за Товариством з обмеженою відповідальністю «Форс» на праві власності і записана в реєстровій книзі № 5 «Н» сторінка № 181 запис № 1681 від 01.04.1998. Матеріали справи містять витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відповідно до якого державним реєстратором виконавчого комітету Криворізької міської ради Поліщук Світланою Володимирівною 09.07.2020 здійснена реєстрація права власності реєстраційний номер нерухомого майна 2128316412110 автостоянки за адресою: м. Кривий Ріг, вул. Лісового, 46. Крім того, в подальшому Господарським судом Дніпропетровської області була розглянута справа № 904/1344/17 з ухваленням рішення від 06.04.2017 між цими ж сторонами щодо зміни цільового призначення спірної земельної ділянки. У даній справі судом апеляційної інстанції встановлений факт вжиття відповідачем заходів по оформленню спірної земельної ділянки, а отже відсутність у нього переоформлених на його ім'я документів на користування земельною ділянкою не може розцінюватися як порушення, яке має правові наслідки у вигляді зобов'язання звільнити спірну земельну ділянку.
Відтак, правовідносини у справах № 908/2314/18, № 925/803/18, № 923/196/20 та розглядуваній справі не є подібними за предметами позову, встановленими фактичними обставинами справи та матеріально-правовим регулюванням спірних відносин.
Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.
Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
У справі ЄСПЛ "Sunday Times v. United Kingdom" суд вказав, що прописаний у Конвенції термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. Суд стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та засади моральності суспільства.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Суд нагадує, що вирази "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним.
Крім того, суттєвим є той факт, що застосовне національне право відповідає поняттю "законність", визначеному Конвенцією, яка вимагає, щоб усе право - писане чи неписане - було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, у разі потреби - з належною консультацією, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, які може спричинити така дія (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").
Європейський суд з прав людини зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення ЄСПЛ від 21.10.2010 у справі "Diya 97 v. Ukraine").
Правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, № 212-A, с.15, п. 31).
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (правова позиція, викладена в ухвалі ОП КГС від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України, оскільки правовідносини у справах № 918/633/16, № 908/2314/18, № 925/803/18, № 923/196/20 та № 904/105/20 не є подібними.
Що ж до підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, то скаржник посилається на те, що судом апеляційної інстанції не було надано належної оцінки даним доказам, оскільки: питання державної реєстрації права власності за ТОВ «ФОРС» є спірним і оскаржується Криворізькою міською радою у судовому порядку (справа № 904/1189/22); об'єкт автостоянка збудований на земельній ділянці, що як на час будівництва, так і на час державної реєстрації не була відведена для цієї мети, тобто є об'єктом самочинного будівництва, у зв'язку з чим ТОВ «ФОРС», відповідно до ч. 2 ст. 376 ЦК України, не набуває право власності на нього. І державна реєстрація права власності на такий об'єкт за ТОВ «ФОРС» не означає виникнення у нього права власності на цей об'єкт, тобто на п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України.
В свою чергу, зазначеним пунктом передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених п.п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу.
Верховний Суд зазначає, що умовою застосування п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України є висновок про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу. Проте, у цій справі заявлена скаржником підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена п. 1 абз. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України не знайшла свого підтвердження, про що зазначалося вище по тексту цієї ухвали. З огляду на необґрунтованість зазначеної позивачем у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої п. 1 абз. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, Верховний Суд не бере до уваги посилання скаржника і на п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України, а також на доводи, що стосуються порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та не дослідження судами зібраних у справі доказів.
Керуючись ст.ст. 234, 235, 287, 296 ГПК України, Верховний Суд, -
Касаційне провадження за касаційною скаргою Криворізької міської ради на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 14.03.2023 у справі № 904/105/20 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Могил С.К.
Судді: Волковицька Н.О.
Случ О.В.