25 травня 2023 року
м. Хмельницький
Справа № 686/4328/20
Провадження № 22-ц/4820/717/23
Хмельницький апеляційний суд
у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Гринчука Р.С., Костенка А.М., Спірідонової Т.В.,
секретар судового засідання Кошельник В.М.,
з участю представників сторін,
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 18 січня 2023 року, суддя Козак О.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_3 , про стягнення боргу,
встановив:
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила стягнути 200500 грн. вартості 1/2 частини спільного боргу подружжя.
В обґрунтування позову вказала, що в період часу з 25 травня 2013 року по 21 березня 2019 року сторони перебували в шлюбі, який 21 березня 2019 року був розірваний. За період шлюбу сторонами було придбано за спільні кошти квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 87,4 кв.м. та житловою площею 46,5 кв.м., яка за рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 18 лютого 2019 року у справі №686/19347/18 була поділена між колишнім подружжям у рівних частках.
Квартира була придбана сторонами на підставі договору №6/373 від 18.09.2015 року, укладеного між ОСОБА_2 та ТОВ «Фінансова компанія «Укрстандарт».
Для придбання вказаного житла в період шлюбу ОСОБА_1 позичила кошти у ОСОБА_3 на строк до 30 грудня 2018 року. Обставини виникнення боргових зобов'язань, предмет їх виникнення встановлювалося при розгляді справи Хмельницьким міськрайонним судом Хмельницької області №686/19347/18 та відповідачем не оспорено.
Боргові зобов'язання перед кредитором ОСОБА_3 створюють обов'язки для подружжя і після розірвання шлюбу.
09 січня 2020 року нею було повністю виконано умови договорів позики від 29 вересня 2015 року на суму 51000 грн., від 06 грудня 2015 року на суму 115000 грн., від 17 січня 2016 року на суму 115000 грн. та від 16 січня 2016 року на суму 120000 грн., про що кредитором видано нотаріальну заяву.
Оскільки нею повернуто вказаний борг після розірвання шлюбу з ОСОБА_2 , за рахунок власних коштів, просила стягнути з відповідача на свою користь 1/2 боргу, кошти з якого було використано в інтересах колишнього подружжя.
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 18 січня 2023 року в задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено використання отриманих нею у борг коштів від ОСОБА_3 в інтересах сім'ї, і що саме отримані в борг кошти були використані для сплати зобов'язань за договором про участь у фонді фінансування будівництва.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просила рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, пославшись на незаконність оскаржуваного судового рішення.
За твердженням апелянта, судом першої інстанції належним чином не перевірено доводів позивача, які мають значення для правильного вирішення справи, не надано належної оцінки доказам, які є достатніми для висновку про використання грошових коштів, отриманих у ОСОБА_3 , на придбання спільного житла для колишнього подружжя. Надання письмової згоди іншого із подружжя на укладення договору позики не є обов'язковим та законом не передбачено.
В суді представник апелянта підтримав доводи апеляційної скарги.
Представник відповідача в судовому засіданні проти апеляційної скарги заперечила, підтримала оскаржуване судове рішення.
Заслухавши пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про необхідність задоволення апеляційної скарги з огляду на наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Судом встановлено, що з 25 травня 2013 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 21 березня 2019 року було розірвано.
18 вересня 2015 року між ТОВ «ФК «Укрстандарт» і ОСОБА_2 укладено договір №6/73 про участь у фонді фінансування будівництва виду А, за умовами якого протягом вересня 2015 року - січня 2016 року останній вніс 503424 грн. на фінансування будівництва трикімнатної квартири. Після завершення будівництва «ФК «Укрстандарт» передало ОСОБА_2 квартиру у власність.
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 18 лютого 2019 року у справі №686/19347/18, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду 21 травня 2019 року, визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 .
Здійснено поділ спільного майна подружжя, виділено у власність ОСОБА_1 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 , припинивши право власності на 1/2 частину цієї квартири ОСОБА_2 .
Згідно з вищевказаним судовим рішенням, перший внесок за договором, укладеним між ОСОБА_2 та ТОВ «ФК «Укрстандарт» було вчинено 25 вересня 2015 року в сумі 100000грн. та 30 вересня 2015 року в сумі 51027 грн.; другий внесок було вчинено 07 грудня 2015 року в сумі 115200 грн.; третій 18 січня 2016 року в сумі 115200 грн. і 121996,80 грн. - 20 січня 2016 року.
Відповідно до розписок, наданих ОСОБА_1 , остання позичила у ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 51000 грн. - 29 вересня 2015 року; 115000 грн. - 06 грудня 2015 року; 115000 грн. - 17 січня 2016 року та 120000 грн. - 19 січня 2016 року, а всього на суму 401000 грн., з цільовим призначенням для внесення їх згідно з договором №6/73 від 18 вересня 2015 року на інвестування та будівництво житла.
У заяві від 09 січня 2020 рокуОСОБА_3 підтвердив, що отримав від ОСОБА_1 грошові кошти за борговими зобов'язаннями на підставі договорів позики від 29 вересня 2015 року, 06 грудня 2015 року, 17 січня 2016 року, 19 січня 2016 року на загальну суму 401000 грн.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України, на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передання грошової суми позичальнику.
За суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Подібні положення містить і стаття 368 ЦК України.
Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв'язку, і характер такого зв'язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім'ї. Саме тому законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім'ї (постанова Верховного Суду від 12 квітня 2022 року у справі №233/4751/20).
Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує з частиною четвертою статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).
Частина четверта статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Правовий аналіз частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об'єктивний підхід, оскільки він не пов'язує виникнення обов'язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов'язаною особою, якщо об'єктивно цей договір було укладено в інтересах сім'ї та одержане майно було використано в інтересах сім'ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів.
За таких обставин суди повинні досліджувати, чи отримані грошові кошти були витрачені в інтересах сім'ї, чи підтверджено це відповідними доказами, а також з'ясовувати, чи надавав інший з подружжя у письмовій формі згоду на укладення договору позики.
Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом у постановах від 28 серпня 2019 року у справі №638/20603/16, від 08 квітня 2020 року у справі №361/7130/15-ц, від 21 липня 2021 року у справі №361/5840/19, від 31 травня 2022 року у справі №334/5141/18.
Відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби. За спільними зобов'язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном.
Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі №638/18231/15-ц, провадження №14-72цс19.
Верховний Суд у постановах від 07 липня 2021 року у справі №420/370/19, від 02 жовтня 2018 року у справі №910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі №902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі №917/2101/17 неодноразово наголошував на необхідності застосування категорії стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у рішенні від 23 серпня 2016 року у справі «Дж. К.» та інші проти Швеції» зазначив, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»). Натомість у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника вимога цього заявника заслуговує довіри».
Згідно з частинами першою - третьою статті 12, частинами першою п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Як вбачається з матеріалів справи, кошти за укладеним ОСОБА_1 за час шлюбу з ОСОБА_2 договором позики ОСОБА_1 одержала і використала для придбання квартири, об'єкта права спільної сумісної власності подружжя, яка після розірвання шлюбу та при розподілі майна подружжя залишена судом в їх частковій власності з визначенням за кожним із них права на 1/2 частину квартири без реального її поділу.
Враховуючи, що у подружжя, крім права спільної сумісної власності на придбану за рахунок позичених грошових коштів квартиру, внаслідок укладення договору позики виникло також і зобов'язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення позиченої грошової суми, виконання якого подружжя мало б здійснювати як солідарні боржники, так як договір позики, укладений ОСОБА_1 в інтересах сім'ї, створив і обов'язок для ОСОБА_2 .
Таким чином, праву на спільну сумісну власність на квартиру кореспондується боргове зобов'язання - повернення грошової суми, що позичалася на її придбання.
Так як після поділу майна подружжя і визначення частки у спільній сумісній власності, тобто придбаній за отримані за договором позики грошові кошти квартирі, ОСОБА_1 виконала зобов'язання обох співвласників набутого за позичені кошти майна, повністю повернувши кредитору ОСОБА_3 грошові кошти, тобто виконавши і зобов'язання ОСОБА_2 , то саме в цій частині, тобто 200500 грн., що становить 1/2 частини загальної суми позики, вона має право на отримання від ОСОБА_2 .
Вказаний висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 02 квітня 2020 року у справі №638/17330/16-ц.
Посилання суду на недоведеність позивачем використання отриманих у борг від ОСОБА_3 коштів суперечить матеріалам справи, а також наданим позивачем доказам, зокрема, розпискам про отримання боргу на інвестування та будівництво квартири, що перебуває у спільній частковій власності сторін.
Висновок суду першої інстанції про те, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження того, що грошові кошти, одержані за договором позики ОСОБА_1 використала в інтересах сім'ї не відповідає обставинам справи, у зв'язку з чим оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленнями нового судового рішення про задоволення позову.
Відповідно до положень ст. 141 ЦПК України, враховуючи, що апеляційна скарга задоволена повністю, позовні вимоги задоволено, на користь ОСОБА_1 за рахунок ОСОБА_2 підлягає стягненню судові витрати, понесені в суді першої інстанції у вигляді сплаченого судового збору в розмірі 2005 грн. за подання позову, 420,40 грн. за подання заяви про забезпечення позову, 3067,65 грн. за подання апеляційної скарги в суді апеляційної інстанції.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, суд,
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 18 січня 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позовну заяву ОСОБА_1 задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 200500грн.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2425,40грн. судових витрат по сплаті судового збору в суді першої інстанції та 3067,65 грн. судових витрат по сплаті судового збору в суді апеляційної інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 29 травня 2023 року.
Судді: Р.С. Гринчук
А.М. Костенко
Т.В. Спірідонова