11 травня 2023 року Справа № 160/2369/23
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Бухтіярової М.М.
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -
09.02.2023 ОСОБА_1 звернулася до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області (далі - відповідач), в якому просить:
-скасувати рішення Головного управління державної міграційної служби в Дніпропетровській області від 10.01.2023 року за № 12204300017750 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Головне управління державної міграційної служби в Дніпропетровській області повторно розглянути заяву громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 про надання дозволу на імміграцію в Україну.
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що вона є громадянкою Російської Федерації. У січні 2022 року звернулась до відповідача із заявою про надання дозволу на імміграцію до України, надавши усі документи, визначені у Законі України «Про імміграцію» та Порядком №1983 з метою отримання посвідчення на постійне проживання в Україні з тих підстав, що з 02.04.2019 перебуває у шлюбі з громадянином України ОСОБА_2 . Однак, 10.01.2023 відповідачем прийнято рішення №12204300017750 про відмову у наданні дозволу на імміграцію з посиланням на п.6 ст. 10 Закону України «Про імміграцію». Позивач не погоджується з таким рішенням відповідача, вважає, що має право на отримання дозволу на імміграцію поза квотою імміграції у зв'язку із тим, що вона понад два роки перебуває у шлюбі з громадянином України, нею подано для цього необхідний пакет документів до уповноваженого органу. Крім того, оскаржуване рішення не містить посилань на конкретний випадок, передбачений законом, який є підставою для відмови. За таких обставин, рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну вважає необґрунтованим та протиправним, що зумовило звернення до суду із цим позовом.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14.02.2023 позовну заяву було залишено без руху та позивачеві надано строк - десять днів з дня отримання копії цієї ухвали, для усунення недоліків позову.
02.03.2023 позивачем усунено недоліки позову.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 07.03.2023 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі №160/2369/23; справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами, а також встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву протягом п'ятнадцяти днів з дня отримання ухвали.
Цією ж ухвалою суду витребувано від відповідача докази з їх документальним підтвердженням, що стали підставою для прийняття рішення, що оскаржується.
У зв'язку з недостатнім фінансуванням суду на здійснення витрат на закупівлю поштових марок та оплати послуг відправлення поштової кореспонденції, копія ухвали від 07.03.2023 була направлена сторонам засобами електронного зв'язку та доставлена, про що свідчить звіт про успішне доставлення електронного листа.
27.03.2023 від Головного управління Державної міграційної служби у Дніпропетровській області засобами поштового зв'язку надійшов відзив на позов, в якому відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог, зважаючи на їх безпідставність. В обґрунтування своєї позиції зазначає наступне. Відповідно до матеріалів справи про надання дозволу на імміграцію встановлено, що громадянка рф ОСОБА_1 , 29.06.1987, звернулась із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну 04.01.2022. Відповідно до пунктів 12-14 Порядку територіальним підрозділом ГУДМС у Дніпропетровській області після прийняття до розгляду заяви здійснені відповідні заходи щодо з'ясування у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у надані дозволу на імміграцію. Були надіслані відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, Держприкордонслужби, в тому числі до регіональних органів СБУ. Згідно відповідей Відділу міжнародного поліцейського співробітництва ГУНП України у Дніпропетровській області, Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України, Управління інформаційно-аналітичної підтримки ГУНП в Дніпропетровській області заперечень про надання дозволу на імміграцію відсутні. Однак, 05.01.2023 Південним відділом у місті Кам'янське ГУ ДМС у Дніпропетровській області отримано лист від Служби безпеки України Управління СБУ у Дніпропетровській області від 28.12.2022 за вих.№55/2-4406, в якому зазначено, що подальше документування громадянки рф ОСОБА_1 дозволом на імміграцію недоцільно на підставі ст.10 п.6 Закону України «Про імміграцію». За вказаних обставин, 10.01.2023 було вирішено прийняти відносно позивача рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну №12204300017750. 13.01.2023 позивач особисто ознайомилась з рішенням від 10.01.2023 у Південному відділі у м. Кам'янське Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області. Відповідачем зауважено, що ГУ ДМС у Дніпропетровській області не наділено повноваженнями роз'яснювати або тлумачити висновки чи твердження Служби безпеки України, а також вчиняти будь-які дії, що входять до повноважень органів СБУ, Національної поліції тощо. За таких обставин, після надходження відповіді від СБУ на запит щодо наявності або відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію позивачу, ГУ ДМС у Дніпропетровській області діяло на підставі та у спосіб передбачений чинним законодавством України. З огляду на викладене, позовні вимоги необґрунтовані, підстави для задоволення позову відсутні.
До відзиву відповідачем подані копії матеріалів п.1.ч.3 ст.4 на гр. рф ОСОБА_1 на оформлення посвідки.
Також, до відзиву відповідачем долучено клопотання про залучення у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача - Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області, оскільки рішення, що оскаржується, прийнято на підставі листа Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області і така особа володіє необхідною інформацією для правильного вирішення та результату розгляду даної справи, та клопотання про розгляд справи за правилами загального позовного провадження.
Щодо залучення третьої особи, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини другої статті 49 КАС України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права, свободи, інтереси або обов'язки. Якщо адміністративний суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до судового розгляду встановить, що судове рішення може вплинути на права та обов'язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі в справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.
Згідно положень частини четвертої статті 49 КАС України у заявах про залучення третіх осіб і у заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається, на яких підставах третіх осіб належить залучити до участі у справі, а саме, на які права та обов'язки такої особи та яким чином може вплинути судове рішення.
Суд не вбачає підстав для залучення до участі у справі заявленої третьої особи, оскільки необхідні для розгляду справи докази витребувані судом та надані відповідачем на вимогу суду.
Щодо розгляду справи в загальному проваджені у судовому засіданні, суд зазначає наступне.
За приписами частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Статтею 12 КАС України встановлено, що адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного). Спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Для цілей цього Кодексу справами незначної складності є інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження (пункт 10 частини першої статті 12 КАС України).
При цьому, законодавець чітко визначив, що за правилами спрощеного позовного провадження може розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, перелічених у частині 4 статті 12 КАС України та у частині 4 статті 257 КАС України.
Проте, предмет спору у даній справі не віднесений до категорій, перелічених у частині 4 статті 12 КАС України та частині 4 статті 257 КАС України.
При цьому, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом передбачає єдиний правовий режим, який забезпечує реалізацію їхніх процесуальних прав (абзац перший підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).
Розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи за правилами загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі (частина перша статті 262 КАС України) з усіма правами, наданими сторонам Кодексом адміністративного судочинства України та наведених додатково судом в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Відповідач не обмежений у своєму праві подавати заяви по суті, інші пояснення із викладенням своєї позиції щодо суті спору, а також заявляти клопотання та заяви, наводити свої доводи, міркування щодо спірного питання, заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань позивача, та користуватись усіма наданими процесуальними правами учасників справи.
Положення Кодексу адміністративного судочинства України гарантують права учасників справи безпосередньо знайомитись з матеріалами справи, зокрема і з аргументами іншої сторони та інших учасників та реагувати на ці аргументи відповідно до процесуального законодавства.
Таким чином, розгляд справ у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами жодним чином не свідчить про порушення принципів верховенства права, законності, рівності всіх учасників адміністративного процесу, змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з'ясування усіх обставин справи, про які зазначає відповідач у клопотанні.
Крім цього, відповідачем не обґрунтовано необхідності розгляду справи у судовому засіданні з повідомленням сторін, не обґрунтовано недоцільність розгляду справи у спрощеному позовному провадженні без повідомлення (виклику) сторін у письмовому провадженні. Разом з цим, суд зазначає, що законодавець не пов'язує законність та обґрунтованість судового рішення з викликом сторін у судове засідання.
Зважаючи на характер заявленого спору, а також приймаючи до уваги рішення Ради суддів України від 05.08.2022 № 23 щодо роботи судів в умовах воєнного стану, враховуючи нестабільність ситуації в регіоні з початку повномасштабної військової агресії, часті масовані ракетні обстріли всієї території України, в тому числі території м. Дніпра та Дніпропетровської області, суд вважає за можливе розглядати справу у спрощеному позовному провадженні без повідомлення сторін (у письмовому провадженні).
17.04.2023 від представника позивача адвоката Монатко Д.С. надійшли заперечення на відзив, в якому зазначає про не погодження з доводами відповідача у відзиві. Представником зауважено про те, що з урахуванням положень пункту 14 Порядку №1983 у відповідача та, зокрема, у СБУ є місячний термін для прийняття рішення та відповіді на запити. Звернення із заявою про надання дозволу на імміграцію було подано позивачем 04.01.2022, однак відповідач надіслав до СБУ запит лише 01.11.2022. Лист СБУ, на який посилається відповідач, датований 28.12.2022, до того ж вказаний лист СБУ не містить інформації про позивачку, яку отримало СБУ, а тому є неналежним доказом по справі. Також, не може братися до уваги посилання на ст. 10 Закону України «Про імміграцію», бо таке рішення уповноважений приймати тільки відповідач (п.16 Порядку №1983). Представник позивача вважає, що оскаржуване рішення прийнято керуючись припущеннями. Посилання відповідача на військову недоцільність є неправомірним, оскільки позивача жодної підривної діяльності проти України не здійснює, доказів цьому сторона відповідача не надає.
Відповідно до частини п'ятої та восьмої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Згідно з частиною п'ятою статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України датою ухвалення судового рішення у порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Дослідивши матеріали справи та надані докази, проаналізувавши зміст норм матеріального та процесуального права, що регулюють спірні правовідносини, суд доходить висновку про задоволення позовних вимог, з огляду на наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою російської федерації, документована паспортом громадянина російської федерації №72 6816595, виданого 21.11.2013, дійсний до 21.11.2023 (а.с.25-30).
02.04.2019 між громадянином України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та громадянкою російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , укладений шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 (а.с. 6).
04.01.2022 позивач звернулася до Південного відділу у місті Кам'янське ГУ ДМС у Дніпропетровській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну у зв'язку з тим, що перебуває в шлюбі із громадянином України.
Згідно із відомостей в паспорті №72 6816595 начальником Південного відділу у м. Кам'янському ГУ ДМС у Дніпропетровській області 13.01.2022 прийнято рішення №50036111 про продовження перебування громадянки російської федерації ОСОБА_1 до 14.04.2022 (а.с.30).
З метою перевірки наявності чи відсутності підстав для відмови позивачу у наданні дозволу на імміграцію в Україну Південним відділом у місті Кам'янське ГУ ДМС у Дніпропетровській області направлено запити: до Південного ВП №2 Кам'янського РУП ГУНП України в Дніпропетровській області, Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України, Управління інформаційно-аналітичної підтримки ГУНП в Дніпропетровській області, Відділу міжнародного поліцейського співробітництва ГУНП України у Дніпропетровській області, Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області.
Листом від 28.12.2022 №55/2-4406 Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області повідомлено Південний відділ у місті Кам'янське ГУ ДМС в Дніпропетровській області про те, що Управлінням СБ України у Дніпропетровській області відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 24 ЗУ «Про Службу безпеки України» отримано інформацію, яка свідчить, що подальше документування громадянки рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , дозволом на імміграцію недоцільно на підставі п.6 ст. 10 Закону України «Про імміграцію».
10.01.2023 Південним відділом у місті Кам'янському ГУ ДМС у Дніпропетровській області складено та затверджено Висновок про відмову в наданні дозволу на імміграцію в Україну для іноземців.
Рішенням від 10.01.2023 №12204300017750 було відмовлено громадянці російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у наданні дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 6 статті 10 Закону України «Про імміграцію».
Згідно із відміткою у рішенні позивач ознайомилась з ним 13.01.2023 (а.с.127).
Вважаючи протиправним рішення відповідача про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну, позивач звернулась до суду із цим позовом.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає про таке.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначає Закон України «Про імміграцію» від 07.06.2001 № 2491-III (далі - Закон № 2491-III в редакції на час спірних відносин).
За змістом статті 1 Закону № 2491-III імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 4 цього дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.
Згідно із пунктом 2 частини першої статті 9 Закону № 2491-III заяви про надання дозволу на імміграцію подаються особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Статтею 6 Закону №2491-ІІІ визначено повноваження центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Так, відповідно до частини першої цієї статті Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів:
1) організовує роботу з прийняття заяв разом із визначеними цим Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах;
2) організовує роботу з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутності підстав для відмови у його наданні;
3) організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються;
4) організовує роботу з видання та вилучення у випадках, передбачених цим Законом, посвідок на постійне проживання;
5) забезпечує ведення обліку осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким надано такий дозвіл.
Згідно з пунктами 1, 7 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 № 360 (далі - Положення №360) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів є Державна міграційна служба України (ДМС).
ДМС здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи та територіальні підрозділи, у тому числі міжрегіональні.
Стаття 9 Закону №2491-ІІІ встановлює умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання дозволу на імміграцію. Так, заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.
Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.
З аналізу наведених норм законодавства вбачається, що для оформлення дозволу на імміграцію заявник повинен подати заяву з доданням певного пакету документів. У разі ж ненадання особою повного пакету документів, заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.
Статтею 10 зазначеного Закону встановлено, що дозвіл на імміграцію не надається: 1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено; 3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я; 4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи; 5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі - іммігранти), поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - провадження у справах з питань імміграції), а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначає Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983 (далі - Порядок № 1983).
Відповідно до пункту 3 Порядку №1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні підрозділи ДМС (далі - територіальні підрозділи) - стосовно іммігрантів, які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами позаквотової категорії (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС або територіальний орган), а саме: одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України.
За змістом пункту 12 Порядку №1983 територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію:
формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, інформацію, зазначену ними у заяві про надання дозволу на імміграцію, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію;
проводять перевірку законності перебування в Україні іммігранта з використанням інтегрованої міжвідомчої інформаційно-комунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон України (система «Аркан»), або шляхом надсилання запитів до Адміністрації Держприкордонслужби;
проводять перевірку даних іммігранта за банками даних Інтерполу з метою отримання інформації, яка є підставою для відмови у наданні дозволу на імміграцію відповідно до вимог пункту 2 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію»;
надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам;
здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.
Згідно з пунктом 14 Порядку № 1983 територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію», надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ та Держприкордонслужби.
МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит.
Термін перевірки може бути продовжений, але не більше ніж на один місяць.
Пунктом 16 Порядку № 1983 визначено, що у разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу.
З наведених норм вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу.
В ході судового розгляду встановлено та матеріалами справи підтверджено, що громадянка рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , звернулась до Південного відділу у місті Камянському Головного управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну у зв'язку із перебуванням у шлюбі із громадянином України.
В подальшому, у відношенні громадянки рф ОСОБА_1 про надання дозволу на імміграцію в Україну Південним відділом у місті Кам'янське Головного управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області отримано від Управління СБУ у Дніпропетровській області лист від 28.12.2022 №55/2-4406нш вих, в якому зазначено, що останнім відповідно до п.13 ч.1 ст.24 Закону України «Про Службу безпеки України» отримано інформацію, яка свідчить, що подальше документування громадянки рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , дозволом на імміграцію недоцільно на підставі ст.10 п.6 Закону України «Про імміграцію».
За наслідками розгляду поданих позивачем документів та аналізу отриманої інформації відповідачем прийнято рішення від 10.01.2023 № 12204300017750, яким було відмовлено позивачу у наданні дозволу на імміграцію в Україну.
В якості юридичної підстави для прийняття оскаржуваного рішення міграційним органом зазначено посилання на пункт 6 статті 10 Закону України «Про імміграцію».
Між тим, з аналізу вказаної норми Закону вбачається, що дозвіл на імміграцію не надається «в інших випадках, передбачених законом».
Однак, вказавши підставою для відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну пункт 6 статті 10 Закону України «Про імміграцію», відповідачем не наведено в рішенні від 10.01.2023 № 12204300017750 таких інших випадків, передбачених законом, не уточнено причин та не конкретизовано обставин, які слугували підставою для прийняття спірного рішення, що фактично позбавило позивача бути обізнаним щодо обставини, у зв'язку із якою їй було відмовлено у наданні дозволу.
Суд зазначає, що за загальними вимогами, які висуваються до актів суб'єктів владних повноважень, як актів правозастосування, є їхня обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб'єктом владних повноважень конкретних підстав (фактичних і юридичних) його прийняття, а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.
Загальне посилання відповідача у рішенні від 10.01.2023 № 12204300017750 на положення пункт 6 статті 10 Закону України «Про імміграцію» не свідчить про обґрунтованість такого рішення, оскільки ставить заявника у стан правової невизначеності щодо підстав відмови у наданні дозволу, що є неприпустимим.
Доводи відповідача у відзиві про те, що підставою для прийняття рішення, що оскаржується, став лист Управління СБУ у Дніпропетровській області від 28.12.2022 №55/2-4406нш вих. про недоцільність подальшого документування громадянки рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , дозволом на імміграцію, не можуть бути прийняті судом, оскільки такі обставини не були покладені в основу оскаржуваного рішення.
Доводи відповідача в обґрунтування відзиву про те, що ГУ ДМС у Дніпропетровській області не наділено повноваженнями роз'яснювати або тлумачити висновки чи твердження Служби безпеки України безпідставні.
У спірних правовідносинах повноваженнями щодо прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію чи відмову у наданні такого дозволу наділені органи міграційної служби. Поряд з цим, суд повторно зазначає, рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну від 10.01.2023 № 12204300017750 не містить посилань на обставини, з якими відповідач пов'язує підстави для його прийняття.
Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень полягає у тому, щоб рішення було прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі Суомінен проти Фінляндії (Suominenv. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
З огляду на викладене, рішення відповідача про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну від 10.01.2023 № 12204300017750 не відповідає критеріям обґрунтованості, оскільки відповідачем хоч і наведено норму законодавства, однак без зазначення причин для відмови у наданні дозволу, тобто не обґрунтовано підстав та мотивів прийняття такого рішення.
Враховуючи викладене, суд вважає, що рішення Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну від 10.01.2023 № 12204300017750 прийняте не у порядку та не у спосіб, що визначений Конституцією та законами України, та необґрунтовано, тобто не відповідає критеріям, визначених частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, тому є протиправним та підлягає скасуванню.
Щодо іншої частини позовних вимог, суд зазначає наступне.
Нормами частини другої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до пункту 4 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
За таких обставин, з урахуванням наведених судом законодавчих норм та встановлених обставин, суд з метою ефективного захисту порушеного права позивача вважає за необхідне зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву позивача про надання дозволу на імміграцію в Україну від 04.01.2022, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з'ясування всіх обставин у справі, відповідно до якого розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
За змістом положень частин першої, другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем не доведено правомірності своїх дій (рішення) у спірних правовідносинах.
Враховуючи викладене, на підставі наданих доказів у їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, суд вважає, що позовна заява підлягає задоволенню.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з наступного.
Частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Зважаючи на викладене, судові витрати зі сплати судового збору, понесені позивачем при зверненні до суду з цією позовною заявою у розмірі 1073,60 грн., підлягають стягненню з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань на користь позивача.
Щодо витрат на професійну правову допомогу, суд зазначає наступне.
Позивачем у позові вказано, що розмір понесених судових витрат на професійну правову допомогу складає 3 000,00грн.
Відповідно до частини третьої статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Згідно із частиною першою та другою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Частиною третьою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина четверта статті 134 КАС України).
Відповідно до частини п'ятої статті 134 цього Кодексу розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Згідно з частини дев'ятою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Отже, положеннями Кодексу адміністративного судочинства України передбачено відшкодування витрат на професійну правничу допомогу виключно адвокатам; заявлена до стягнення сума витрат має бути співмірною з наданими послугами, обґрунтованою та пропорційною до предмета спору, ці витрати мають бути пов'язаними з розглядом справи та підтверджені відповідними доказами.
Суд під час вирішення питання щодо розподілу судових витрат зобов'язаний оцінити рівень витрат на правничу допомогу обґрунтовано у кожному конкретному випадку за критеріями співмірності необхідних і достатніх витрат.
Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26.09.2018 року у справі № 816/416/18.
Приписами пункту 4 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) передбачено, що договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Статтею 19 Закону № 5076-VI визначено такі види адвокатської діяльності, як надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.
Відповідно до пунктів 6, 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.
Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Згідно зі статтею 30 Закону № 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
У свою чергу, в підтвердження здійсненої правової допомоги, необхідно долучати й розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги.
Розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та витрачений час.
Слід зазначити, що як вказано у рішенні Конституційного Суду України від 30.09.2009 року №23рп/2009, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Аналізуючи наведені правові норми, суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також їх розрахунку є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 та у постановах Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі № 300/941/19 та від 31 березня 2020 року у справі № 726/549/19.
Позовна заява від імені позивача подана та підписана адвокатом Монатко Денисом Сергійовичем.
На підтвердження понесених витрат на правовуу допомогу у цій справі позивачем до позову надано ордер серії АЕ №1176499 від 04.02.2023, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серії ДП №3601 від 25.01.2018, Договір №б/н від 16.01.2023 про надання правничої допомоги, Акт надання правничої (правової) допомоги б/н від 03.02.2023.
Договір про надання правничої допомоги №б/н від 16.01.2023 укладено між адвокатом Монатко Денисом Сергійовичем та Іващенко Юлією Андріївною (клієнт).
Відповідно до п.2 Договору правнича допомога полягає у представництві клієнта у справі про оскарження рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію від 10.01.2023.
Розмір гонорару складає 2000,00грн. та складання заяв по суті 1000,00грн., запит (адвокатський) 500,00грн. Гонорар сплачується в день укладання Договору або за домовленістю сторін в інші строки (п.4. Договору).
03.02.2023 між сторонами на підставі Договору про надання правничої (правової) допомоги від 16.01.2023 підписано Акт про надання правничої (правової) допомоги, в якому засвідчили, що адвокат надав, а клієнт прийняв правничу допомогу, яка полягала у складанні позовної заяви та доданих до неї документів про скасування рішення ДМС від 10.01.2023 №12204300017750.
Згідно із п.2., п.3. Акту з метою надання правничої допомоги з питання вказаного в п.1 адвокатом була виконана наступна робота: «складання позовної заяви та доданих до неї документів» - 4 години. Клієнт сплатив гонорар, передбачений в п.4 Договору, в сумі 3000,00грн., а адвокат отримав вказані кошти.
Вирішуючи питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу у даній адміністративній справі, судом враховано, що дана справа є справою незначної складності.
Справа розглянута у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні). У судових засіданнях адвокат не брав участі.
Із змісту Договору вбачається, що розмір гонорару складає 2000,00грн., складання заяв по суті 1000,00грн., запит (адвокатський) 500,00грн. Із акту наданих послуг від 03.02.2023 - клієнт сплатив гонорар, передбачений в п.4 Договору, в сумі 3000,00грн., а адвокат отримав вказані кошти.
Отже, зміст договору і акту містять різні суми, що має сплатити клієнт за представництво клієнта у справі.
Із опису робіт/послуг, виконаних адвокатом, що перелічений у акті, не містить відомостей про їх вартість із розрахунку вартості години роботи за наданий вид послуги.
Водночас, на підтвердження здійсненної правової допомоги, необхідно долучати й розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги, та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором. Розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид правової послуги та витрачений час.
Аналогічний висновок висловив Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2018 року у справі № 569/17904/17.
Однак, таких документів на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу позивачем не надано.
Крім того, матеріали справи не містять доказів понесених позивачем витрат на послуги адвоката попри те, що за змістом акту сторони договору засвідчили повний розрахунок - 03.02.2023.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Такі самі критерії використовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Так, у рішенні ЄСПЛу справі «East/West Alliance Limited» проти України», оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, суд виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy), №34884/97).
За наведених обставин, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено понесення в рамках цієї справи витрат на адвоката, тому клопотання позивача про стягнення витрат на правничу допомогу є необґрунтованим та не підлягає задоволенню.
Керуючись ст. ст. 9, 72-90, 242-246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позовну заяву ОСОБА_1 (паспорт громадянина Російської Федерації № НОМЕР_2 від 21.11.2013, місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області (ідентифікаційний код 37806243, місцезнаходження: 49000, м. Дніпро, вул. В. Липинського, буд.7) про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області (ідентифікаційний код 37806243, місцезнаходження: 49000, м. Дніпро, вул. В. Липинського, буд.7) від 10 січня 2023 року №12204300017750 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну.
Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області (ідентифікаційний код 37806243, місцезнаходження: 49000, м. Дніпро, вул. В. Липинського, буд. 7) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 (паспорт громадянина Російської Федерації № НОМЕР_2 від 21.11.2013, місце проживання: АДРЕСА_1 ) від 04.01.2022 про надання дозволу на імміграцію в Україну, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області (ідентифікаційний код 37806243, місцезнаходження: 49000, м. Дніпро, вул. В. Липинського, буд. 7) на користь ОСОБА_1 (паспорт громадянина Російської Федерації № НОМЕР_2 від 21.11.2013, місце проживання: АДРЕСА_1 ) судовий збір у сумі 1073,60 (одна тисяча сімдесят три грн. 60 коп.).
У задоволені клопотання про стягнення витрат на правничу допомогу - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду оскаржується шляхом подання апеляційної скарги до Третього апеляційного адміністративного суду.
Суддя М.М. Бухтіярова