12 травня 2023 року Справа № 160/4223/23
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді: Букіної Л.Є., розглянувши у спрощеному позовному провадженні без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області, в якому позивач просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача-2 від 16.01.2023 року № 047350005224 «про відмову у призначенні пенсії»;
- зобов'язати відповідача -1 зарахувати до пільгового стажу за Списком № 2 періоди роботи з 13.01.2011 по 02.08.2016 року, з 03.08.2016 по 18.02.2020 року, з 15.04.2020 по 04.07.2021 року та з 05.07.2021 по 30.10.2022 року, а до загального страхового стажу періоди роботи з 01.04.2007 по 28.01.2010 року та з 01.09.2010 по 12.12.2010 року;
- зобов'язати відповідача -1 повторно розглянути заяву про призначення пенсії відповідно до пункту «б» статті 13 Закону України від 5 листопада 1991 № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення» від 09.01.2023 року з урахуванням Рішення Конституційного Суду України № 1-р/2020 від 23.01.2020 року та з 09.01.2023 року призначити нарахувати та виплачувати таку пенсію.
Обґрунтовуючи ці вимоги позивач зазначає, що маючи достатній пільговий та загальний страховий стаж звернувся до відповідача із заявою про призначення пенсії за віком на пільгових умовах на підставі пункту «б» статті 13 Закону № 1788-ХІІ в редакції, чинній до внесення змін Законом України від 2 березня 2015 № 213-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (далі - Закон № 213-VІІІ). Утім, відповідач-2 відмовив у її призначенні зазначивши про недосягненням пенсійного віку, посилаючись при цьому на пункт 2 частини другої статті 114 Закону № 1058-IV у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2148-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» (далі - Закон № 2148-VIII), яким, зокрема, підвищено вік виходу на пенсію на пільгових умовах на 5 років. Також зазначив, що усі мотиви, якими керувалися відповідачі при відмові у зарахуванні до загального та пільгового стажу спірних періодів роботи, на думку позивача є безпідставними та необґрунтованими.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13.03.2023 р. відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників процесу. Тією ж ухвалою суду запропоновано відповідачам надати відзиви на позовну заяву.
Відповідачі скористалися наданим правом та надіслали на адресу суду відзиви на позовну заяву, в якому указали про відсутність підстав для задоволення позовних вимог. Наголошують, що приймаючи оскаржене рішення порушень вимог законодавства не допустили, адже позивач не досяг 55 річного віку, достатнього для призначення пенсії за віком на пільгових умовах, а також не набув необхідного загального страхового та пільгового стажу для цього. При цьому, при прийнятті рішення про відмову у призначенні позивачеві бажаної пенсії перевагу віддано Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» як пріоритетному, адже станом на 11.10.2017 року позивач не досяг пенсійного віку, передбаченого абз «б» статті 13 Законом України «Про пенсійне забезпечення.
Дослідивши письмові докази, долучені до матеріалів справи, проаналізувавши відповідні норми чинного законодавства, суд виходить із такого.
Судом встановлено, що досягнувши 50 річного віку, 09.01.2023 позивач звернувся до управління ПФУ із заявою про призначення пенсії на пільгових умовах за списком № 2 відповідно до пункту «б» статті 13 Закону України від 5 листопада 1991 № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення» (далі - Закон № 1788-ХІІ) в редакції, яка діяла до ухвалення Закону України від 02 березня 2015 року № 213-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення», до якої додала перелік необхідним документів, серед яких була пільгова довідка № 653 від 26.12.2022 року.
Рішенням відповідача-2 від 16.01.2023 року № 047350005224 відмовлено у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах. Таке рішення відповідача обґрунтовано недосягненням позивачем пенсійного віку, який згідно з пунктом 2 частини другої статті 114 Закону № 1058-ІV у редакції, чинній на день його звернення за призначенням пенсії, становив 55 років. При цьому, у рішенні зазначено, що усі період роботи не враховано до пільгового стажу позивача, оскільки записи в трудовій книжці та даних персоніфікованого обліку не відповідають записам пільгової довідки № 653 від 26.12.2022 року (згідно трудової прийнята 13.11.2011 року, згідно довідки - 13.01.2011 року.).
При цьому, у рішенні констатовано про наявність у позивача страхового стажу 24 роки 19 днів із зазначенням того, що до його складу зараховано усі періоди.
При вирішені спору суд виходить із того, що відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Так, 03.10.2017 року Верховною Радою України було ухвалено Закон №2148-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій», що доповнив Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» розділом XIV-1, який містить п.2 ч.2 ст.114 такого змісту:
«На пільгових умовах пенсія за віком призначається водіям міського пасажирського транспорту (автобусів, тролейбусів, трамваїв) і великовагових автомобілів, зайнятим у технологічному процесі важких і шкідливих виробництв, - після досягнення 55 років і за наявності страхового стажу:для жінок - не менше 25 років, у тому числі на зазначеній роботі не менше 10 років..
«На пільгових умовах пенсія за віком призначається працівникам, зайнятим повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, - після досягнення 55 років і за наявності страхового стажу не менше 30 років у чоловіків, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах, і не менше 25 років у жінок, з них не менше 10 років на зазначених роботах».
Законом № 213-VІІІ, який набрав чинності з 1 квітня 2015 року, збільшено раніше передбачений пунктом «б» статті 13 Закону № 1788-ХІІ вік набуття права на пенсію на пільгових умовах, зокрема, жінкам з 50 років до 55 років.
Відповідно до пункту 1 резолютивної частини Рішення № 1-р/2020 визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), стаття 13, частина друга статті 14, пункти «б» - «г» статті 54 Закону № 1788-XII зі змінами, внесеними Законом № 213-VIII (пункт 1 рішення).
Згідно з пунктом 3 резолютивної частини зазначеного Рішення застосуванню підлягають стаття 13, частина друга статті 14, пункти «б» - «г» статті 54 Закону № 1788-XII в редакції до внесення змін Законом № 213-VIII для осіб, які працювали до 1 квітня 2015 року на посадах, визначених у вказаних нормах, а саме: на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи, зокрема, працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, - за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць, у тому числі жінки - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах.
Таким чином, Рішенням № 1-р/2020 КСУ визнав неконституційними окремі положення Закону № 1788-ХІІ, у зв'язку із чим вони втратили чинність з дня ухвалення Рішення (пункт 2 резолютивної частини Рішення). Одночасно КСУ встановив, що підлягають застосуванню відповідні норми в редакції до внесення змін Законом № 213-VIII.
У зв'язку із цим на час виникнення спірних правовідносин Закон № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення № 1-р/2020 встановлював право на пенсію за віком на пільгових умовах за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, для жінок після досягнення 50 років (за наявності стажу роботи та інших умов, визначених в рішенні КСУ).
Отже, на час виникнення спірних правовідносин була наявна колізія між нормами Закону № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення № 1-р/2020 з одного боку, та Законом № 1058-ІV - з іншого в частині віку набуття права на пенсію на пільгових умовах. Перший із цих законів визначав такий вік у 50 років, тоді як другий - у 55 років.
Оскільки норми названих законів регулюють одне і те ж коло відносин, суд доходить висновку, що вони явно суперечать один одному. Таке регулювання порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника (див. пункт 56 рішення Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України»).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 520/15025/16-а (провадження № 11-1207апп19, пункт 56) сформувала правовий висновок, згідно з яким у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
Отже, у цій справі застосуванню підлягають саме норми Закону № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення № 1-р/2020 як найбільш сприятливого для позивача, а не Закону № 1058-ІV, на які посилаються відповідачі.
При цьому, суд не погоджується з посиланням відповідача-1 на абзац другий пункту 16 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону № 1058-IV, відповідно до якого положення Закону № 1788-ХІІ застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом № 2148-VІІІ мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії. На думку відповідача, це положення свідчить про обмеження сфери застосування Закону № 1788-ХІІ відносинами, про які йдеться в цьому пункті. Суд вважає, що якби таким був намір законодавця, то він мав би виключити із Закону № 1788-ХІІ всі інші положення, чого зроблено не було.
Підсумовуючи вищевикладене, у розглянутому випадку застосуванню підлягають норми Закону № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення № 1-р/2020, пункт «б» статті 13 є найбільш сприятливим для позивача
Стосовно зарахування спірних періодів роботи до загального страхового та пільгового стажу у відзивах на позовну заяву відповідачі узагалі не наводять жодних заперечень із приводу викладених позивачем мотивів (щодо страхового стажу).
Між тим, мотиви відмови у зарахуванні позивачеві до пільгового стажу за Списком № 2 жодного періоду роботи наведені у оскарженому рішенні, відповідно до змісту якого період роботи не враховано до пільгового стажу позивача, оскільки записи в трудовій книжці та даних персоніфікованого обліку не відповідають записам пільгової довідки № 653 від 26.12.2022 року (згідно трудової прийнята 13.11.2011 року, згідно довідки - 13.01.2011 року.).
Слід зазначити, що відповідач-2 не ставить під сумнів, що посади, які позивач обіймав у цей період, відносяться до списку посад, що дають право на призначення пенсії відповідно до зазначеної вище норми
У цьому ж рішенні констатовано про наявність у позивача страхового стажу 24 роки 19 днів із зазначенням того, що до його складу зараховано усі періоди.
У той же час, долучені позивачем докази, у тому числі ті, які отримані від самого органу ПФУ свідчать про те, що до загального страхового стажу частково не зараховані періоди роботи з 01.04.2007 по 28.01.2010 року та з 01.09.2010 по 01.12.2010 року.
Надаючи оцінку вказаним доводам Пенсійного органу суд входить із того, що відповідно до ст.62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» трудова книжка є основним документом, що підтверджує загальний стаж роботи. Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсії при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Постановою Кабінету Міністрів України.
Так, пунктом 3 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.93 року № 637, передбачено, що за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Тобто, відповідно до вказаних приписів законодавства, обов'язок щодо підтвердження трудового стажу на підставі відповідних довідок, покладається на особу, яке звертається із заявою про призначення пенсії, у разу відсутності у неї (особи) трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи.
Суд, досліджуючи копію трудової книжки позивача відмічає, що напроти періодів його роботи з 01.04.2007 по 28.01.2010 року та з 01.09.2010 по 01.12.2010 року наявні усі необхідні записи, які є належними та допустимими доказами підтвердження страхового стажу.
Відповідачі жодного мотиву із приводу не зарахування цих періодів до загального страхового стажу позивача не наводять та узагалі відповідач-2 указує, що до його складу включено усі періоди праці, попри те, що наявний у матеріалах справи розрахунок стажу позивача свідчить про протилежне, зокрема, з 01.01.2010 року по 29.01.2010 року зараховано 7 днів стажу, а з 02.09.2010 року по 30.11.2010 року 3 місяці.
Тобто, здійснюючи обрахунок стажу позивача відповідачі діяли із порушення вимог законодавства України та допустилися помилок навіть під час визначення періоду зарахування та звільнення з відповідної посади відповідно до записів трудової книжки, що вказує на протиправні дії відповідача-2 із цього приводу.
Таким чином, з урахуванням встановлених у цій справі обставин, періоди роботи з 01.04.2007 по 28.01.2010 року та з 01.09.2010 по 01.12.2010 року підлягають зарахуванню до його загального страхового стажу для нарахування/призначення пенсії з урахуванням фактичного зарахованого стажу.
Також підлягають зарахуванню до пільгового стажу позивача за Списком 2 періоди роботи з 13.01.2011 по 02.08.2016 року, з 03.08.2016 по 18.02.2020 року, з 15.04.2020 по 04.07.2021 року та з 05.07.2021 по 30.10.2022 року, адже єдиною відмовою не включення до його (стажу) складу цих періодів слугували виключно посилання на недолік уточнюючої довідок з приводу дати призначення позивача на відповідну посаду.
Судом установлено та записами трудової книжки підтверджується, що у цей період позивач виконував роботу за посадами та/або професіями, що передбачалися чинним на той момент Списками та такі посади відповідно до цих Списків відносилися до Списку № 2.
Слід зазначити, що означені обставини й не заперечується відповідачами, останні посилаються, знову ж таки, виключено на недоліки уточнюючої довідки, що по-перше свідчить про надмірний формалізм суб'єкта владних повноважень, а по-друге покладення на позивача зайвого обов'язку, який до речі мав виконати сам орган ПФУ, адже такі повноваження останнього є виключними.
Суд зазначає, у випадку виникнення сумнівів щодо достовірності поданих особою документів відповідачі наділені правом звернення до державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій з метою отримання інформації, необхідної для здійснення їхньої діяльності.
Більш того, суд враховує правову позицію Верховного Суду у постановах від 24.05.2018 року у справі № 490/12392/16-а, відповідно до якої, працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення бухгалтерських документів на підприємстві, та у свою чергу неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини підприємства не може бути підставою для позбавлення особи конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань нарахування/призначення пенсії.
З урахуванням встановлених обставин справи та наведених норм чинного законодавства України, суд дійшов висновку про те, що відповідач-2, здійснюючи розрахунок загального страхового та пільгового стажу, протиправно не зарахував позивачеві спірні періоди роботи, у зв'язку з чим суд доходить висновку про протиправність дій останнього з цього приводу та мотивів, викладених в оскарженому рішенні.
Обираючи спосіб відновлення порушених прав позивача суд виходить із того, що статтею 5 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено право кожної особи в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вона вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Частиною 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, у тому числі, про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів, людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
Отже, суд не обмежений вимогами адміністративного позову, виходячи з предмету судового захисту, на який він направлений. Нечіткість прохальної частини позовної заяви не є та не може бути підставою для відмови у її задоволенні, оскільки це суперечить принципам адміністративного судочинства і судового захисту у цілому.
Згідно із статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументами учасників справи.
За таких обставин, позовні вимоги позивача у частині визнання протиправним рішення, зобов'язання зарахувати періоди та повторно розглянути подану заяву підлягають задоволенню.
З приводу ж вимог про зобов'язання призначити нарахувати та виплачувати бажану пенсію суд зазначає, що така вимога є передчасною та залежить від результатів повторного розгляду його заяви, що належить здійснити відповідачеві-2, який прийняв оскаржене рішення.
У розглянутому випадку, суд не вправі покласти на орган ПФУ такі зобов'язання, адже встановлені у цій справі обставини свідчать не лише про заперечення відповідача з приводу вікового цензу, а також про невірний обрахунок його стажу.
Ураховуючи, що у рамках цього розгляду на відповідача-2 покладено обов'язок із приводу повторного розгляду заяви позивача, то саме цей орган має зарахувати до загального страхового стажу позивача періоди роботи з 01.04.2007 по 28.01.2010 року та з 01.09.2010 по 01.12.2010 року.
З цих підстав, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Судові витрати зі сплати судового збору підлягають стягненню на користь позивача у розмірі за правилами статті 139 КАС України за рахунок бюджетних асигнувань відповідача-2, який прийняв оскаржене рішення.
Керуючись ст. 241-246, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області від 16.01.2023 року № 047350005224 про відмову у призначенні пенсії.
Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області щодо не зарахування до загального страхового стажу ОСОБА_1 періодів роботи з 01.04.2007 по 28.01.2010 року та з 01.09.2010 по 01.12.2010 року.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області зарахувати до загального страхового стажу ОСОБА_1 періоди роботи з 01.04.2007 по 28.01.2010 року та з 01.09.2010 по 01.12.2010 року з урахуванням фактичного зарахованого стажу
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 09.01.2023 року про призначення пенсії відповідно до пункту «б» статті 13 Закону України від 5 листопада 1991 № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення» від 09.01.2023 року в редакції, яка діяла до ухвалення Закону України від 02 березня 2015 року № 213-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення», з урахуванням Рішення Конституційного Суду України № 1-р/2020 від 23.01.2020 року та висновків суду у цій справі.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати зі сплату судового збору у розмірі 1073 (одна тисяча сімдесят три), 60 грн за рахунок бюджетних асигнувань з Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, у разі якщо її не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного перегляду справи.
Рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його складення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя Л.Є. Букіна