справа №754/19173/21 Головуючий у І інстанції - Лісовська О.В.
апеляційне провадження №22-ц/824/6566/2023 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
25 квітня 2023 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
за участю секретаря Даньшиної І.Ю.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційні скарги ОСОБА_1 подані її представниками ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 14 грудня 2022 року
у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Седлецька Тетяна Анатоліївна про визнання права власності в порядку спадкування, -
установив:
ОСОБА_4 звернулася до Деснянського районного суду м. Києва із позовом до ОСОБА_1 , третя особа: ПН КМНО Седлецька Т.А. про визнання права власності в порядку спадкування, мотивуючи свої вимоги тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 , який на момент смерті проживав разом з позивачкою у Німеччині.
Під час життя ОСОБА_5 склав заповіт, відповідно до якого все своє майно заповідав позивачці, у тому числі і частину квартири АДРЕСА_1 .
29 вересня 2021 року позивачка через представника звернулась до ПН КМНО Седлецької Т.А. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, проте отримала відмову з підстав відсутності правовстановлюючих документів на спадкове майно.
Просила суд, визнати за нею право власності на частину квартири АДРЕСА_1 у порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 .
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 14 грудня 2022 року, позов задоволено частково.
Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/8 частину квартири АДРЕСА_1 у порядку спадкування за заповітом після померлого ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 діючи в інтересах ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, оскільки вважає рішення незаконним те необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що права позивача на момент звернення до Деснянського районного суду міста Києва порушено не було, з тих підстав, що позивач, з заповітом про визнання права власності на 1/4 частину квартири після померлого ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 не зверталась.
Вважає, що судом першої інстанції не правильно застосовано норми закону, оскільки ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Федеративної Республіки Німеччина, спірні правовідносини з іноземним елементом щодо спадкування на підставі заповіту в який входить частка нерухомого майна (квартири), що знаходиться на території України, регулюються нормами Конституції України, ЦК України, ЦПК України та ЗУ «Про міжнародне приватне право».
Також вважає, що визнання судом першої інстанції за позивачем права власності на частку квартири, порушує права, свободи чи охоронювані законом інтереси відповідача.
Просив скасувати рішення Деснянського районного суду м. Києва від 14 грудня 2022 року та ухвалити по справі нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовити.
Крім цього, апеляційну скаргу на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 14 грудня 2022 року подав і представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 .
Вважає оскаржуване рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що померлий ІНФОРМАЦІЯ_1 спадкодавець ОСОБА_5 склав власноруч заповіт написавши текст і скріпив його підписом.
Із складеного заповіту вбачається, що ОСОБА_5 призначає свою цивільну дружину ОСОБА_4 своєю спадкоємицею.
Вказаний заповіт складено 12 липня 2019 року на території громади Кляйнвальштадт (Федеративна республіка Німеччина).
Заповіт ОСОБА_5 було передано на зберігання до Суду у спадкових справах Дільничного суду міста Оренбург.
Факт прийняття заповіту на зберігання до Суду у спадкових справах Дільничного суду міста Оренбург, викликає у представника відповідача сумніви, оскільки в матеріалах справи відсутній апостиль на даному документі.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що представник позивачки звертався до ПН КМНО Сидлецької Т.А. із заявою про видачу на ім'я позивача свідоцтва про право на спадщину за законом.
Постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 30 жовтня 2021 року, ПН КМНО Сидлецька Т.А. дійшла висновку, що видати свідоцтво про право на спадщину на майно померлого ОСОБА_5 за законом, неможливо, оскільки позивач не є спадкоємицею за законом першої черги, а також у зв'язку з відсутністю документів, що підтверджує право власності на частину квартири АДРЕСА_1 .
Підставою для звернення до суду є те, що після смерті ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , крім іншого спадкового майна, залишилось нерухоме майно на території України, яке також належало померлому, а саме частина квартири АДРЕСА_1 , та перейшло у спадок за заповітом позивачу.
Разом з тим, позивач із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину на майно померлого ОСОБА_5 у встановленому на території України порядку, з відповідною заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину на майно померлого ОСОБА_5 за заповітом не зверталася.
Вважає, що дана позовна заява подана до суду передчасно, оскільки права, свободи чи інтереси позивача про прийняття спадщини після померлого ОСОБА_5 за заповітом, що знаходиться на території України, порушені не були, оскільки спадкоємець із заявою про прийняття спадщини в порядку спадкування майна померлого за заповітом не зверталася.
Просив скасувати рішення Деснянського районного суду м. Києва від 14 грудня 2022 року та ухвалити по справі нове судове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні його позовних вимог.
На вказані апеляційні скарги ОСОБА_4 подала відзив, посилаючись на наступне.
Копія заповіту померлого ОСОБА_5 була завірена печаткою та підписом службовця відповідного суду й разом із протоколом розкриття заповіту апостильована у встановленому міжнародними договорами порядку, їх копія міститься в матеріалах справи, тобто апостиль таки є, тому в суду 1-ї інстанції з цього приводу не виникло жодних питань.
Щодо відсутності порушення чи невизнання права позивачки, зазначила, що суд першої інстанції дане питання досліджував та відобразив у рішенні.
Зокрема, зазначив, що приватним нотаріусом відмовлено позивачці у видачі свідоцтва про право на спадщину, іншим шляхом, вирішити дане питання вона не може.
Апелянт же зазначає, що представник позивачки нібито звертався до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом, тому така відмова нотаріуса не перешкоджає звернутися із такою ж заявою, але за заповітом.
Однак, зі змісту заяв представника позивачки, поданих нотаріусу, не вбачається, що вони подані про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом в порядку ст. 1261 ЦК України.
Ані в їх назві, ані в тексті немає такого формулювання.
Крім цього сторона відповідача ані в суді першої інстанції, ані в своїх апеляційних скаргах не довела взагалі, що існують дві різні форми заяв про видачу свідоцтва про право на спадщину, тому такі доводи не заслуговують на увагу.
Спадкоємець може подати два види заяв стосовно прийняття спадщини - це безпосередньо заява про прийняття спадщини, строк на подання якої обмежується законом у півроку з моменту смерті спадкодавця та яка може бути подана лише безпосередньо самим спадкоємцем особисто, та заява про видачу свідоцтва про право на спадщину, якщо спадщина прийнята спадкодавцем.
В поданих представником позивачки заявах зазначено, що позивачка прийняла спадщину.
Також нею були подані нотаріусу всі необхідні документи, в тому числі й завірена копія заповіту (внизу кожної заяви є відповідна приписка).
Також, в тексті заяв зазначено про відсутність інших спадкоємців за законом та заповітом.
Чому нотаріус в постанові про відмову у вчиненні нотаріальної дії зазначив про спадкування за законом, їй невідомо.
Проте, даний нотаріус був залучений до справи в якості третьої особи та мав можливість довести й обґрунтувати свою позицію, однак цього не зробив.
Так само й сторона відповідача жодним доказом не довела, що представником позивачки не було подано заповіту нотаріусу і що він подавав заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом.
За законом тягар доказування покладається на сторони.
З боку позивача, якраз однією із підстав подання позову й була відмова нотаріуса зокрема з надуманих підстав.
Сам по собі факт відмови нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії за будь-яких обставин може вважатися порушенням права особи.
У постанові нотаріуса вказані дві підстави відмови і одна з них - неподання заявником документів, що підтверджують право власності померлого на спадкове майно.
Так як такі документи у спадкодавця були відсутні, то спадкоємець теж їх не має, хоч і проживав сім'єю із останнім.
Так само без визнання права на спадщину позивачка не має можливостей на отримання вказаних документів від родичів померлого чи державних органів України.
Тому твердження апелянтів про те, що вона може ще раз звернутися до нотаріуса нібито із правильною заявою є так само безпідставними, оскільки результат такого звернення є очевидним і прогнозованим.
Також зазначає, що апелянти намагаються довести, що заповіт було складено з порушенням вимог закону і суд не дослідив питання проживання померлого ОСОБА_5 на дві країни одночасно.
Звертає увагу на те, що суд дійсно не досліджував питання проживання спадкодавця на дві країни одночасно, оскільки дане питання не ставилося учасниками справи.
Позивачу така інформація була невідома, навпаки вона стверджувала, що померлий постійно проживав у Німеччині, а сторона відповідача ніяк це не спростовувала і не надала жодних доказів зворотного.
Натомість, в матеріалах справи містяться копії документів, що підтверджують німецьке громадянство померлого, та інші документи, які вказують, що проживав він саме в Німеччині.
Проте, даний факт ні на що в розрізі розгляду справи не впливає, тому не потребує дослідження.
Суттєвим же для справи було те, що спадкодавець і спадкоємець є нерезидентами та в останнього було нерухоме майно в Україні.
В своїй скарзі апелянт також не наводить аргументів і посилань на норми закону щодо необхідності дослідження зазначеного факту.
Посилання на ст.72 ЗУ «Про міжнародне приватне право» як на підставу недійсності заповіту через нібито невідповідність його вимогам національного законодавства України по факту являється обставиною, яку теж не досліджував суд першої інстанції, оскільки вона не заявлялася учасниками.
Просить рішення Деснянського районного суду м. Києва від 14 грудня 2022 року залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, в порядку, передбаченому статтею 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 , який на момент смерті проживав у Федеративній Республіці Німеччина, що підтверджується свідоцтвом про смерть.
Під час життя, 12 липня 2019 року ОСОБА_5 був складений заповіт, відповідно до якого все своє майно він заповів позивачці ОСОБА_4 .
Відповідність вимогам діючого законодавства вказаного заповіту була перевірена Дільничним судом м. Оренбург-ам-Майн, що підтверджується Протоколом розкриття і оголошення заповіту від 25 вересня 2019 року.
Після смерті ОСОБА_5 відкрилась спадщина на належне йому майно, у тому числі і на частину квартири АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 . Дільничним судом м. Оренбург-ам-Майн було видано Свідоцтво про право на спадщину після смерті ОСОБА_5
ІНФОРМАЦІЯ_3 позивачка ОСОБА_4 через свого представника звернулась до приватного нотаріуса КМНО Седлецької Т.А. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, але нотаріусом було відмовлено у видачі свідоцтва у зв'язку з ненаданням правовстановлюючих документів на майно та ненадання доказів, що позивачка є спадкоємицею першої черги.
Як вбачається з письмових матеріалів справи, спадкоємицею першої черги після смерті ОСОБА_5 є його мати - відповідачка ОСОБА_1 , проте із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину до нотаріуса вона не зверталась.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову та визнаючи за ОСОБА_4 право власності на 1/8 частину квартири АДРЕСА_1 у порядку спадкування за заповітом після померлого ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , суд першої інстанції виходив з того, що після смерті останнього, обов'язкову частку у майні спадкодавця має його мати ОСОБА_1 , незалежно від змісту заповіту спадкує половину частки, що належала б їй у разі спадкування за законом, тоді як вказані обставини належними та допустимими доказами позивачем не були спростовані.
До такого висновку суд першої інстанції дійшов на підставі того, що ОСОБА_1 , є матір'ю померлого ОСОБА_5 та є пенсіонеркою за віком, а відповідно до вимог діючого законодавства непрацездатними вважаються жінки, які досягли 55 років та чоловіки - 60 років; інваліди І, ІІ, ІІІ груп, незалежно від того, чи призначена їм пенсія.
Отже, оскільки ОСОБА_1 є непрацездатною особою, а тому має право на обов'язкову частку у спадщині після смерті свого сина ОСОБА_5 .
З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.
Відповідно до ст.328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до ст.1220 ЦК України, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.
Згідно ст.1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Відповідно до ст.1216 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов'язків від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців).
Стаття 1222 ЦК України передбачає, що спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
Відповідно до ст.1223 ЦК України, право на спадкування мають особи визначені у заповіті, а у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 ЦК України.
Статтею 1241 ЦК України визначено, що малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка).
Згідно ст. 1261 ЦК України, до першої черги спадкоємців за законом належать діти спадкодавця, у тому числі народжені після його смерті, другий з подружжя, який пережив спадкодавця, а також батьки спадкодавця.
Колегією суддів встановлено, що спадкодавець та спадкоємець (позивачка) є громадянами Німеччини, проте спадкове нерухоме майно знаходиться на території України, а тому до даних правовідносин окрім іншого необхідно застосовувати положення ЗУ «Про міжнародне приватне право», що вірно було й зроблено судом першої інстанції.
Цей Закон встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які, хоча б через один із своїх елементів, пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок.
Пунктом 2 статті 1 цього закону встановлено, що іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою.
Згідно із ч.1 ст.38 цього Закону, право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно визначаються правом держави, в якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом.
Відповідно до ч.1 ст.39 Закону, виникнення та припинення права власності та інших речових прав визначається правом держави, в якій відповідне майно перебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для виникнення або припинення права власності та інших речових прав, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.
В статті 40 Закону вказано, що право власності та інші речові права, відомості про які підлягають внесенню до державних реєстрів, визначаються правом держави, у якій це майно зареєстровано.
Згідно ч.2,3 статті 42 Закону, захист права власності та інших речових прав на нерухоме майно здійснюється відповідно до права держави, в якій це майно знаходиться.
Захист права власності та інших речових прав, які підлягають державній реєстрації в Україні, здійснюється відповідно до права України.
Статтею 71 Закону визначено, що спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знаходиться це майно, а майна, яке підлягає державній реєстрації в Україні, - правом України.
Відповідно до ст.72 Закону, здатність особи на складання і скасування заповіту, а також форма заповіту і акту його скасування визначаються правом держави, в якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання акту або в момент смерті.
Заповіт або акт його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам права місця складання заповіту або права громадянства, або права звичайного місця перебування спадкодавця у момент складання акту чи в момент смерті, а також права держави, в якій знаходиться нерухоме майно.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.77 Закону, підсудність судам України є виключною у справах з іноземним елементом, зокрема, якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України.
Окрім цього, відповідно до ч.1 ст.1241 ЦК України, малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка).
Право на обов'язкову частку - це суб'єктивне майнове право окремих спадкоємців першої черги (стаття 1261 ЦК України) отримати певну частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту.
Хоча норми про право на обов'язкову частку розміщені у главі, присвяченій спадкуванню за заповітом, за своєю сутністю право на обов'язкову частку належить до спадкування за законом.
Тобто, право на обов'язкову частку існує лише за наявності заповіту.
Коло осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, визначене статтею 1241 ЦК України, є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає.
У рішенні Конституційного Суду України у справі про право на обов'язкову частку у спадщині повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця від 11 лютого 2014 року N1-рп/2014 вказано, що «в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 1241 ЦК України щодо права повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця на обов'язкову частку у спадщині необхідно розуміти так, що таке право мають, зокрема, повнолітні діти спадкодавця, визнані інвалідами в установленому законом порядку, незалежно від групи інвалідності».
При з'ясуванні чи відноситься певний суб'єкт до кола осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині слід враховувати, що непрацездатність особи повинна підтверджуватися відповідними документами.
При цьому, відповідна особа для віднесення її до кола суб'єктів, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, має бути непрацездатною саме на момент відкриття спадщини.
Аналіз абз.2 ч.1 ст.1241 ЦК України дозволяє стверджувати, що зменшення розміру обов'язкової частки у спадщині можливе з урахуванням (а) характеру відносин між спадкоємцями і спадкодавцем; (б) наявності інших обставин, що мають істотне значення (зокрема, ними може вважатись тривала відсутність спілкування між спадкодавцем і спадкоємцем, неприязні відносини, зумовлені аморальною поведінкою спадкоємця, тощо).
Позбавлення особи права на обов'язкову частку судом ЦК України не передбачено, хоча особа, яка має право на обов'язкову частку, може бути усунена від права на спадкування відповідно до статті 1224 ЦК України.
Згідно ч.5 ст.1224 ЦК України, за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
Тлумачення ч.5 ст.1224 ЦК України свідчить, що усунення від права на спадкування за законом можливе за наявності таких умов: ухилення спадкоємця від надання допомоги спадкодавцеві при наявності у нього можливості її надання; перебування спадкодавця у безпорадному стані; потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи.
У постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року (справа №337/6000/15-ц) та від 04 липня 2018 року (справа №404/2163/16-ц) зроблено висновок, що ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребує допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на ухилення від обов'язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов'язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов'язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій.
Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З урахуванням вищезазначених норм матеріального права та правових висновків Верховного Суду, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку задовольняючи позов частково та визнаючи за ОСОБА_4 право власності на 1/8 частину квартири АДРЕСА_1 у порядку спадкування за заповітом після померлого ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , оскільки відповідач, як мати померлого має обов'язкову частку у спадковому майні, незалежно від змісту заповіту.
Доводи апеляційних скарг, є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції.
Таким чином, судом першої інстанції відповідно до вимог ст.ст.89,263 ЦПК України правильно досліджені докази та встановлені обставини по справі, яким була надана належна оцінка, а доводи апеляційних скарг не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Оскільки суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи апеляційних скарг цього висновку не спростували, то відповідно до ст.375 ЦПК України апеляційні скарги залишаються без задоволення, а рішення суду - без змін.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки дія оскаржуваного рішення була зупинена ухвалою Київського апеляційного суду від 03 березня 2023 року, та у зв'язку із залишенням судового рішення суду першої інстанції без змін, необхідно поновити його дію.
Керуючись ст.ст.367,374,375,381-384 ЦПК України, суд, -
постановив:
Апеляційні скарги ОСОБА_1 подані її представниками ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 14 грудня 2022 року залишити без змін.
Поновити дію рішення Деснянського районного суду м. Києва від 14 грудня 2022 року.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складений 10 травня 2023 року.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба