Номер провадження: 22-ц/813/2094/23
Справа № 522/1115/20
Головуючий у першій інстанції Свячена Ю.Б.
Доповідач Драгомерецький М. М.
04.04.2023 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів колегії: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І.,
при секретарі: Павлючук Ю.В.,
за участю: ОСОБА_1 та його адвоката Веселова А.В.,
представника Департаменту комунальної власності ОМР - Малаховської Ю.В.,
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 жовтня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Одеської міської ради, за участі третьої особи, без самостійних вимог на предмет спору - Департамент комунальної власності ОМР про скасування права власності, -
23 січня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Одеської міської ради (далі ОМР), за участі третьої особи, без самостійних вимог на предмет спору - Департамент комунальної власності Одеської міської ради (далі ДКВ ОМР).
В обґрунтування позову зазначено, що 18.04.2018 ДКВ ОМР було подано позов про усунення перешкод у користуванні шляхом виселення ОСОБА_1 , з якого позивачу стало відомо про те, що нежитлове приміщення першого поверху №501, загальною площею 38,8 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , є об'єктом комунальної власності територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради відповідно до свідоцтва про право власності від 24.09.2012, НОМЕР_1 , виданого комітетом Одеської міської ради на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 29.08.2012 №355 та технічним паспортом від 26.04.2012.
Також стало відомо, що нібито працівниками ДКВ ОМР проведено обстеження нежитлового приміщення першого поверху №501, загальною площею 38,8 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , про що складено акт від 06.03.2018, згідно якого вказане нежитлового приміщення розташоване в одноповерховому будинку в кінці двору праворуч, на момент обстеження в приміщенні нікого не було, та було встановлено, що вказаним приміщенням користується власник квартири АДРЕСА_2 , громадянин ОСОБА_1 .. Вхід в будівлю здійснюється з фасаду будівлі, у приміщенні є електропостачання, водопостачання та каналізація. Двері на замку, ключів не має, технічний стан задовільний. Технічний паспорт від 26.04.2019, свідоцтво про право власності НОМЕР_1 від 24.09.2012.
Позивач ОСОБА_1 зазначає, що основним квартиронаймачем з 1982 року квартири АДРЕСА_2 , є він та його мати ОСОБА_2 , які є власниками квартири. З цього часу вона також користуються нежилим підсобним приміщення - сараєм, який є невід'ємним від квартири АДРЕСА_3 , оскільки всі комунікації від квартири йдуть до сараю. Тобто, він понад 14 років на законних підставах, відкрито, добросовісно, безперервно володіє нежитловим приміщенням по АДРЕСА_1 .
Позивач також вказав, що протягом жовтня-грудня 1998 року він з ОСОБА_2 здійснили власними силами реконструкцію сараю, яким користувались, а саме встановили нові вікна та двері, оштукатурили сарай, ушляхетнили прилеглу територію. За такі дії в лютому 1999 Одеською інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю було винесено припис від 04.01.1999 за самовільне будівництво гаражу. 22.02.1999 рішенням адміністративної комісії при Центральній районній адміністрації виконкому ОМР ОСОБА_2 було притягнено до адміністративної відповідальності за самовільно встановлений гараж і добудовану веранду та піддано штрафу в розмірі 51 грн. Штраф ОСОБА_2 було сплачено та з тих пір по сьогоднішній день ОСОБА_2 та позивач ОСОБА_1 користуються даним нежитловим приміщенням.
На підставі вищевикладеного ОСОБА_1 просить суд: - визнати незаконним та скасувати Рішення виконавчого комітету Одеської міської ради №355 від 29.08.2012 в частині реєстрації за територіальною громадою м. Одеси приміщення першого поверху №501 загальною площею 38,8 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 ;
- визнати незаконним та скасувати Свідоцтво про право власності НОМЕР_1 від 24.09.2012 на нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 ;
- визнати право власності на нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 за набувальною давністю за ОСОБА_1 .
Третя особа Департамент комунальної власності ОМР в наданих суду письмових поясненнях просить відмовити у задоволенні позову повністю, посилаючись на те, що правові підстави для визнання за позивачем права власності за набувальною давністю відсутні.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 06 жовтня 2021 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 жовтня 2021 року та прийняти нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.
Представник відповідача ОМР в судове засідання до апеляційного суду не з'явився, про розгляд справи сповіщалась належним чином та завчасно про що свідчить рекомендоване повідомлення про отримання судової повістки.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомленого про дату судового засідання відповідача.
Заслухавши суддю-доповідача, ОСОБА_1 та його адвоката Веселова А.В., які підтримали доводи апеляційної скарги, й просили її задовольнити та представника ДКВ ОМР - Малаховську Ю.В., яка заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, за наступних підстав.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).
Крім того, частиною 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, можуть бути: договори та інші правочини; інші юридичні факти. Порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту (ст. ст. 11, 15 ЦК України).
Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України, передбачено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Матеріалами справи встановлено, що нежитлове приміщення першого поверху №501, загальною площею 38,8 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , є об'єктом комунальної власності територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради відповідно до Свідоцтва про право власності від 24.09.2012, НОМЕР_1 , виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 29.08.2012 за №355 та технічним паспортом від 26.04.2012 (а.с. 16-21).
Отже, нежитлові приміщення першого поверху №501, загальною площею 38,8 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 знаходиться у комунальній власності територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради, від імені якої діє департамент комунальної власності Одеської міської і ради.
Відповідно до акту обстеження нежитлового приміщення від 06 березня 2018 року, ДКВ ОМР проведено обстеження нежитлового приміщення першого поверху №501, загальною площею 38,8 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , про що складено акт від 06.03.2018, згідно якого вказане нежитлового приміщення розташоване в одноповерховому будинку в кінці двору праворуч, на момент обстеження в приміщенні нікого не було, за наявною інформацією вказаним приміщенням користується власник квартири АДРЕСА_2 , громадянин ОСОБА_1 .. Вхід до будівлі здійснюється з фасаду будівлі, у приміщенні є електропостачання, водопостачання та каналізація. Двері на замку, ключів не має, технічний стан задовільний. Технічний паспорт від 26.04.2019, свідоцтво про право власності НОМЕР_1 від 24.09.2012 (а.с. 13).
В позовній заяві ОСОБА_1 зазначає, що основним квартиронаймачем із 1982 року квартири АДРЕСА_2 , є він та його мати ОСОБА_2 , які є власниками квартири. З цього часу вона також користуються нежилим підсобним приміщення - сараєм, який є невід'ємним від квартири АДРЕСА_3 , оскільки всі комунікації від квартири йдуть до сараю. Тобто, він понад 14 років на законних підставах, відкрито, добросовісно, безперервно володіє нежитловим приміщенням по АДРЕСА_1 . Також вказує, що протягом жовтня-грудня 1998 року він з ОСОБА_2 здійснили власними силами реконструкцію сараю, яким користувались, а саме встановили нові вікна та двері, оштукатурили сарай, ушляхетнили прилеглу територію.
Листом від 09.02.2018 за №01-17/130-ЗПИ ОСОБА_1 проінформовано щодо законних підстав віднесення нежитлового приміщення першого поверху №501, загальною площею 38,8 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , до об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, щодо передачі усіх нежитлових приміщень житлового фонду, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , були передані на баланс КП « Дирекція єдиного замовника «Центральне», а також зазначено, що спірне приміщення є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин нарівні з квартирами будинку за вище зазначеною адресою (а.с.72).
26 січня 2021 року ДКВ ОМР звернувся до КП «Бюро технічної інвентаризації Одеської міської ради» із запитом за №01-13/232 щодо надання інформації чи є нежитлове приміщення першого поверху №501, загальною площею 38,8 кв.м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , та приміщення кв. АДРЕСА_3 , загальною площею 70,5 кв.м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 тотожними, відобразивши приміщення відповідних площ на поверховому плані-схеми будинку, у якому вони розташовані (а.с. 117).
Так, 16 березня 2021 року КП «Бюро технічної інвентаризації Одеської міської ради» листом за №01-14/2187 повідомило ДКВ ОМР, що нежитлове приміщення першого поверху №501, загальною площею 38,8 кв.м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , та приміщення кв. АДРЕСА_3 , загальною площею 70,5 кв.м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , не є тотожними приміщеннями, відобразивши на схематичному плані місце розташування приміщень. З даної схеми вбачається, що дані приміщення знаходяться навпроти один одного та що вони не являються невід'ємними від один одного (а.с. 114-115).
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції вірно вказав, що спірне нежитлове приміщення першого поверху №501, загальною площею 38,8 кв.м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин та таким що без достатніх правових підстав зайнято позивачем ОСОБА_1 , останній усвідомлював, що використовує спірне приміщенням недобросовісно та незаконно, а саме всупереч нормам ст. 344 ЦК України, тобто позивач не є добросовісним набувачем спірного нежитлового приміщення протягом 10 років.
Колегія суддів апеляційного суду також погоджується із висновками суду першої інстанції щодо права комунальної власності територіальної громади м. Одеси на спірне нежитлове підвальне приміщення.
Так, у відповідності до статті 142 Конституції України, матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Частиною другою статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» унормовано, що підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.
Постановою Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 за №311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)» був затверджений перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). Зокрема, до такого майна був віднесений житловий та нежитловий фонд Рад народних депутатів.
На виконання зазначеної постанови, рішенням Одеської обласної ради народних депутатів від 25.11.1991 за №266-ХХІ «Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області» до переліку державного майна, що передається у власність міст обласного підпорядкування був включений житловий та нежитловий фонд місцевих рад народних депутатів до складу якого і увійшло, зокрема нежитлове приміщення першого поверху №501, загальною площею 38,8 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Окрім того, судами касаційних інстанцій вже встановлювався факт того, що весь житловий та нежитловий фонд в межах міста Одеси, за виключенням державної власності, колективної власності та особистої власності перейшов до комунальної власності територіальної громади м. Одеси. Такої правової позиції дотримується Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ у своїх ухвалах від 05.10.2011 (справа №6-1468св10), від 09.07.2014 (справа №6-3605св14), від 07.01.2016 (справа №6-24753ск15) від 01.12.2016 (справа №521/4073/15-ц, та Верховний суд у постанові від 22.04.2019 по справі №522/31671/13-ц.
Таким чином, з 1991 року у територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради виникло право власності, на нежитлове приміщення першого поверху № 501, загальною площею 38,8 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Саме з метою реалізації, та виконання вищезазначеного рішення від 25.11.1991, прийняте рішення ВК Одеської міської ради від 29.11.2007 за №1316, яким КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості», зобов'язано провести технічну інвентаризацію та зареєструвати за Одеською міською радою об'єкти нерухомого майна, зокрема, нежитлового приміщення першого поверху №501, загальною площею 38,8 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 29.08.2012 за №355 «Про реєстрацію об'єктів комунальної власності м. Одеси» за своїм змістом та характеристиками є актом індивідуальної дії, оскільки передбачає конкретні приписи (зареєструвати за Одеською міською радою об'єкти нежитлового фонду комунальної власності, оформити та видати Одеській міській раді свідоцтва про право власності), які застосовуються одноразово (передбачають одноразову можливість видати Одеській міській раді свідоцтва про право власності), і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання (після видачі свідоцтва про право власності та реєстрації права власності територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради рішення більше не створюватимуть будь-яких правових наслідків).
Конституційний Суд України в пункті 5 мотивувальної частини рішення від 16.04.2009 №7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних прав або обов'язків, в тому числі обов'язок забезпечити виконання наданого відповідно до підпорядкованості доручення.
Акт індивідуальної дії є різновидом правового акта, особливими ознаками, якого є правозастосовний характер, персоніфікованість застосування, наявність припису (або констатації) про виконання конкретної дії, однократність застосування, припинення дії після реалізації фактом його виконання. Якщо акт індивідуальної дії прийнятий із порушенням установленого порядку, поза межами компетенції органу або приписи такого акта порушують права, свободи чи охоронювані законом інтереси особи, така особа має право звернутись до суду за захистом. Ефективний захист відбувається лише за умови забезпечення реального поновлення порушених прав, що неможливо здійснити шляхом визнання протиправним і скасування індивідуально- правового акту в разі, якщо такий акт вичерпав свою дію фактом його реалізації та виникли інші правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.
Оскаржуване рішення за своєю правовою природою є актом індивідуальної дії одноразового застосування, за положеннями якого виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією суб'єктами цих правовідносин певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Оспорюване рішення вичерпало свою дію фактом його виконання, зокрема, видачею свідоцтва про право власності та реєстрацією права власності.
Право на захист - це самостійне суб'єктивне право, яке з'являється у володільця регулятивного права лише в момент порушення чи оспорювання останнього.
У свою чергу, акти індивідуальної дії породжують права та обов'язки тільки того суб'єкта, якому його адресовано. Відсутність у будь-кого прав чи обов'язків у зв'язку із оскарженим актом не породжує для останнього і права на захист, тобто права на звернення із відповідною позовною заявою.
З урахуванням наведеного, беручи до уваги, що предметом оскарження визначено «правовий акт індивідуальної дії», який адресований іншим аніж позивач особам та не передбачає виникнення у позивача будь-яких прав та обов'язків, такий акт не міг бути ним оскаржений, що виключає підстави для задоволення судом першої інстанції заявленого позову про скасування відповідного акту органу місцевого самоврядування.
Статтями 263-264 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, тобто ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 жовтня 2021 року є законним, обґрунтованим, та таким що ухвалено відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які позивач посилається як на підставу заявлених ним вимог.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 вказує, що він та його мати ОСОБА_2 з 1982 року є власниками квартири АДРЕСА_2 , та з цього ж часу, тобто понад 10 років, вони на законних підставах, відкрито, добросовісно та безперервно користуються нежилим підсобним приміщення по АДРЕСА_1 , а тому позивач має право згідно вимог ст. 344 ЦК України набути право власності на спірне нерухоме майно (набувальна давність), однак апеляційний суд не погоджується із такими доводами, з огляду на наступне.
Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Проте не будь-який об'єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об'єкт володіння має бути законним.
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнішній строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об'єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування (абз. 2 ч. 3 ст. 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (ч. 2 ст. 344 ЦК України). Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.
Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
Вказана позиція викладена в постанові Верховного Суду від 15 листопада 2022 року в справі №293/1061/21
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 не знайшла підстав для відступу від наведених висновків Верховного Суду, оскільки за змістом ч. 1 ст. 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
У позовній заяві та в апеляційній скарзі ОСОБА_1 вказує, що протягом жовтня-грудня 1998 року він з ОСОБА_2 здійснили власними силами реконструкцію сараю - нежитлового приміщення першого поверху, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , яким користувались, а саме встановили нові вікна та двері, оштукатурили сарай, ушляхетнили прилеглу територію.
За такі дії в лютому 1999 Одеською інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю було винесено припис від 04.01.1999 за самовільне будівництво гаражу. 22.02.1999 рішенням адміністративної комісії при Центральній районній адміністрації виконкому ОМР ОСОБА_2 було притягнено до адміністративної відповідальності за самовільно встановлений гараж і добудовану веранду та піддано штрафу в розмірі 51 грн. Також, 08 квітня 1999 року відносно ОСОБА_2 було складено постанову №301 Одеською міською інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю про притягнення її до адміністративної відповідальності за «самовільне будівництво гаражу». Дані штрафи ОСОБА_2 було сплачено та з тих пір по сьогоднішній день ОСОБА_2 та позивач ОСОБА_1 користуються даним нежитловим приміщенням.
Крім того, як було встановлено листом від 09.02.2018 за №01-17/130-ЗПИ ОСОБА_1 проінформовано щодо законних підстав віднесення нежитлового приміщення першого поверху №501, загальною площею 38,8 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , до об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, щодо передачі усіх нежитлових приміщень житлового фонду, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , були передані на баланс КП « Дирекція єдиного замовника «Центральне», а також зазначено, що спірне приміщення є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин нарівні з квартирами будинку за вище зазначеною адресою.
Вищевказане дає підстави вважати, що ОСОБА_1 на момент заволодіння спірним нежитловим приміщенням, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , знав про відсутність в нього підстав для набуття права власності на спірне нежитловим приміщенням та неправомірність заволодіння таким майном.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном, то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
У постанові від 01 серпня 2018 року у справі №201/12550/16-ц Верховний Суд зазначив, що при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Таким чином, користування позивачем ОСОБА_1 нежитловим приміщенням, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , не є добросовісним, оскільки він усвідомлював відсутність в нього підстав для набуття права власності на таке приміщення. При цьому, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх передбачених законодавством умов у сукупності, в тому числі - добросовісність заволодіння майном.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що позивачем ОСОБА_1 було укладено договір «На користування гаражами, сараями, іншими допоміжними приміщеннями» №13/245 від 01 січня 2010 з КП «ЖКС «Порто-Франківський», відповідно до якого ОСОБА_1 щомісячно сплачував збір згідно встановлених тарифів, про що свідчать додані квитанції до уваги не приймаються, оскільки позивач надав до суду договір, який укладено між останнім та КП «ЖКС «Порто-Франківський» від 01 січня 2010 року, строк договору встановлено до 01 січня 2011 року, та надав рахунки від 18 січня 2010 року, від 15 листопада 2012 року, від 17 серпня 2012 року, від 02 квітня 2012 року, від 22 серпня 2012 року, де призначенням платежу зазначено «адресу: АДРЕСА_4 , гараж». Разом з тим, позивачем не надано доказів, що на теперішній час ним укладено договір з КП «ЖКС «Порто-Франківський» та здійснюється оплата за користуванням гаражами, сараями, іншими допоміжними приміщеннями і сплачуються кошти за їх користування (а.с. 29-34).
Крім того, даний договір не спростовує того факту, що нежитлове приміщення першого поверху №501, загальною площею 38,8 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 не відноситься до квартири АДРЕСА_3 (яка знаходиться навпроти).
Так, згідно відповіді КП «БТІ» Одеської міської рали від 16 березня 2021 року встановлено, що вказане нежитлове приміщення та приміщення квартири АДРЕСА_3 , яка належить на праві власності відповідачу та третьої особі не є тотожними приміщеннями. Згідно схематичного плану місця розташування приміщень, вони знаходяться напроти один одного та являються від'ємними один від одного).
Апеляційний суд також відноситься критично до посилання ОСОБА_1 на те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив йому в задоволенні клопотання свідків, які могли підтвердити факт його проживання за адресою: АДРЕСА_1 , та факт користування ним нежитловим приміщенням першого поверху, за тією ж адресою, оскільки факт відкритого користування позивачем спірного нежитлового приміщення жодним із учасників справи не заперечується, при цьому свідками не може бути підтверджений факт добросовісності заволодіння майном.
Доводи наведені у апеляційні скарзі суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильність застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, фактично зводяться до незгоди із мотивами судового рішення.
При цьому, в п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
На підставі вищевикладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, перевіривши доводи позивача, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності та надавши їм належну оцінку у відповідності до вимог ст. ст. 12, 80-89 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволені позовних вимог.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374 ч. 1 п. 1, 375, 382-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 жовтня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст судового рішення складено: 24 квітня 2023 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
А.І. Дришлюк
Р.Д. Громік