Апеляційне провадження № 22-ц/824/5698/2023
Справа № 756/15338/20
Іменем України
19 квітня 2023 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Мороз Н.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 , на рішення Оболонського районного суду м. Києва, ухвалене у складі судді Луценка О.М. в м. Київ 14 грудня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
В листопаді 2020 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із даним позовом, збільшивши позовні вимоги в березні 2021 року, просила визнати спільною сумісною власністю квартири АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 , машиномісце за адресою АДРЕСА_3 , в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя виділити відповідачу у власність вказане майно, стягнувши з відповідача на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію в розмірі 3 105 500 грн., покласти на відповідача судові витрати.
Позов мотивований тим, що 29 вересня 2018 року вона уклала шлюб з відповідачем, розірваний рішенням Печерського районного суду м. Києва 17 листопада 2020 року. Під час шлюбу з нею відповідачем набуто право власності на зазначене нерухоме майно, яким вона фактично не користується, тому отримання компенсації за частку в праві власності в даному майні є найбільш ефективним способом захисту її законних прав.
В березні 2021 року ОСОБА_3 звернувся з зустрічним позовом про визнання майна особистою приватною власністю, просив визнати особистою приватною власністю квартири АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 , машиномісце за адресою АДРЕСА_3 , покласти на відповідача судові витрати.
Позов мотивований тим, що вказане майно було придбане за його особисті кошти, оскільки шлюб між сторонами зареєстрований 29 вересня 2018 року, а правочини щодо набуття у власність квартир були укладені ним 17 жовтня 2018 року, тобто через 18 днів після укладення шлюбу; правочин щодо придбання машиномісця був укладений ним на 21 день після укладення шлюбу, а саме 25 жовтня 2018 року. Таким чином, до набуття у власність майна, яке ОСОБА_1 вважає спільною сумісною власністю, подружжя проіснувало менше місяця. Разом із цим, 23 липня 2018 року (за 67 днів до укладення шлюбу) ОСОБА_4 та ОСОБА_5 передали ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 1 500 000 грн. для придбання останнім на своє ім'я квартир АДРЕСА_1 та АДРЕСА_4 , вказані обставини підтверджуються заявою, посвідченою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Григорян Д.. На виконання умов договорів від 17 жовтня 2018 року ОСОБА_3 самостійно було перераховано на користь продавця особисті грошові кошти в рахунок оплати вартості квартир, крім того, 25 жовтня 2018 року ним було оплачено вартість машиномісця. Таким чином, вказані об'єкти нерухомого майна були придбані ОСОБА_3 у власність хоч і після реєстрації шлюбу, проте за рахунок особистих коштів, джерела виникнення яких жодним чином не пов'язані зі спільною працею подружжя.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 14 грудня 2022 року в позові ОСОБА_1 відмовлено, позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано особистою приватною власністю ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , та машиномісце № НОМЕР_1 за адресою АДРЕСА_5 , стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір в розмірі 11350 грн.
Позивач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_6 , не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення Оболонського районного суду м. Києва від 14 грудня 2022 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні зустрічного позову та задовольнити первісний позов.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилалася на те, що суд залишив без аргументації вказані у відзиві на зустрічну позовну заяву факти щодо заяви ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , посвідченої приватним нотаріусом, які свідчать про те, що такий документ не може бути належним та допустимим доказом, який підтверджує, що спірні квартири були придбані за особисті кошти ОСОБА_3 . Нотаріус не несе жодної відповідальності за текст заяви, жодним чином не перевіряє справжність чи хибність фактів, які вказують особи, справжність підписів яких перевіряє нотаріус. Вказувала, що з об'єктивних причин будь-які твердження батьків ОСОБА_3 на його користь, в тому числі про факт передачі ними коштів, викликають сумнів. Крім того, заява від 23 липня 2018 року не може вважатися належним доказом як показання свідків, оскільки батькам відповідача не повідомлялось про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання суду. З тексту заяви від 23 липня 2018 року неможливо встановити точну дату нібито передання коштів ОСОБА_3 , в той час як ОСОБА_3 в зустрічному позові чітко стверджує, що кошти були ним отримано від батьків саме 23 липня 2018 року, проте вказаний факт не відповідає дійсності. Григорян Д.Г. є приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу і не може вчиняти нотаріальні дії поза межами цього округу. Станом на 23 липня 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували на базі відпочинку «Шишкіно» у Дніпропетровській області, і в даний час відповідач жодним чином не міг бачитися з батьками, провівши 23 липня 2018 року разом з ОСОБА_1 , що підтверджується фотографіями до відзиву на позовну заяву та може бути підтверджено показами безпосередньо ОСОБА_1 . Вказані обставини свідчать про фіктивність заяви від 23 липня 2018 року, і жодних доказів на підтвердження факту передачі коштів відповідачем надано не було. Саме тому висновок суду, що для посвідчення даної заяви фізична присутність ОСОБА_3 у м. Києві 23 липня 2018 року не мала бути обов'язковою, не відповідає фактичним обставинам справи, адже ОСОБА_3 в зустрічному позові стверджував, що саме в цей день ним було отримано ці кошти, що в принципі є неможливим.
Зауважувала, що по суті передання від батьків своєму сину коштів є договором дарування, який мав бути укладений в письмовій формі і підлягав нотаріальному посвідченню. Заява від 23 липня 2018 року не замінює нотаріально посвідченого договору дарування коштів, що підтверджує те, що такий договір не укладався.
Вказувала, що обставина купівлі квартири саме в ЖК «Park Stoun» станом на 23 липня 2018 року бути відомою не могла, а тим більше не могли бути відомі конкретні номери квартири у вказаному житловому будинку.
Зазначала, що вказівка ОСОБА_3 щодо коштів фрази в опитувальнику «власні заощадження» не спростовує того, що такі кошти є спільною сумісною власністю подружжя.
Зазначала, що виписки по рахунку ніяк не можуть свідчити, що за вказаний період нібито було накопичено 481426,39 грн. та 408836,82 грн., а висновок суду про надходження коштів є хибним.
Спростовувала висновок суду першої інстанції, що ОСОБА_1 не заявила вимогу про встановлення факту спільного проживання як чоловіка і дружини без реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 до укладення шлюбу. Як зазначалося у відзиві на зустрічну позовну заяву, у фактичних відносинах сторони перебували з 27 червня 2015 року, до моменту одруження вони спільно відпочивали, мандрували, проживали, а рішення укласти шлюб прийнято ними 08 квітня 2018 року, після цієї дати вони постійно проживали разом і вели спільне господарство. Вказаний факт не заперечувався ОСОБА_3 , тому факт спільного проживання сторін до реєстрації шлюбу не потребує додаткового доказування відповідно до ч. 1 ст. 82 ЦПК України.
Вважала, що не відповідає нормам матеріального права та фактичним обставинам висновок суду першої інстанції, що надання ОСОБА_1 згоди на придбання нерухомого майна не встановлює факту того, що це нерухоме майно було придбане в інтересах подружжя. При укладенні правочинів щодо придбання спірного майна ОСОБА_3 не заперечував, що таке майно придбавається саме в інтересах сім'ї та за спільні кошти подружжя, за згодою другого з подружжя, її заяви містять посилання на ст. 60, 65 СК України, які регулюють саме розпорядження спільною сумісною власністю подружжя. При укладенні договорів ОСОБА_3 не надавалося будь-яких документів, які би посвідчували, що такі договори можуть бути укладені без згоди другого з подружжя, і не було надано жодних документів на підтвердження, що майно придбавається в особисту приватну власність одного з подружжя за кошти, що належать йому особисто, тому нотаріусом таких обставин не встановлено.
Вважала, що ОСОБА_3 не було належними та допустимими доказами спростовано презумпцію спільності права власності подружжя на майно, а тому в задоволенні зустрічного позову мало бути відмовлено в повному обсязі у зв'язку з недоведеністю таких позовних вимог, натомість зустрічний позов підлягає задоволенню.
Від відповідача ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_8 надійшов відзив на апеляційну скаргу, направлений засобами поштового зв'язку 30 березня 2023 року, в якому відповідач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Посилався на те, що доводи апеляційної скарги не спростовують законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції, зводяться до незгоди з наслідками розгляду справи та спрямовані на перегляд обставин справи, які у повній мірі були досліджені судом при розгляді справи та яким була надана юридична оцінка.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону.
Відмовляючи ОСОБА_1 в позові про поділ майна подружжя та задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_3 про визнання майна особистою приватною власністю, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачем спростовано презумпцію спільності права власності подружжя на майно та доведено придбання за його кошти спірного майна.
Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Судом встановлено, 29 вересня 2018 року ОСОБА_1 і ОСОБА_3 зареєстрували шлюб, в подальшому розірваний рішенням Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2020 року (а. с. 18 - 20 т. 1).
17 жовтня 2018 року ОСОБА_3 придбано квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 шляхом здійснення переказу на рахунок продавця в ПАТ «АСВІО БАНК», вчинивши продаж за 545162,40 грн. та 428221,70 грн. відповідно, а 25 жовтня 2018 року - машиномісце АДРЕСА_6 , вчинивши продаж за 155000 грн. на підставі договорів купівлі-продажу, посвідчених приватним нотаріуісом Київського міського нотаріального округу Могильницькою О.А. (а. с. 21 - 26, 243 - 249б т. 1).
Згідно п. 7.7 договорів купівлі-продажу квартир та п. 9.6 договору купівлі-продажу машиномісця, сторони правочину ознайомлені зі змістом ст. 57 - 74 СК України.
На а. с. 72, 74, 76 т. 2 знаходяться копії нотаріально посвідчених заяв ОСОБА_1 від 17 жовтня та 25 жовтня 2018 року про згоду подружжя на купівлю квартир та машиномісця відповідно до ст. 60, 65 СК України. При цьому вона стверджувала, що даний договір укладається її чоловіком ОСОБА_3 в інтересах сім'ї на умовах, які вони вважають вигідними, укладення його відповідає їхньому дійсному та вільному волевиявленню. Зміст ст. 65, 74 СК України їй роз'яснено.
На а. с. 249в т. 1 знаходиться копія заяви, складеної 23 липня 2018 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Григорян Д.Г., якою вони підтвердили той факт, що передали своєму сину ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 1 500 000 грн. для майбутньої купівлі ним на своє ім'я квартир АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .
На а. с. 144 - 145 т. 2 знаходяться відомості з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків ОСОБА_5 станом на 14 травня 2021 року.
На а. с. 209 - 217 т. 2 знаходяться копії виписок з рахунку ОСОБА_3 за період з 05 грудня 2016 року по 05 грудня 2017 року, з 06 грудня 2017 року по 23 серпня 2018 року.
На а. с. 119 - 121 т. 2 знаходиться копія опитувальника АТ «АСВІО БАНК» від 17 жовтня 2018 року клієнта-фізичної особи, що здійснює фінансові операції без відкриття рахунку або користується послугами оренди індивідуального сейфу, заповненого ОСОБА_3 при здійсненні оплати за договорами купівлі-продажу квартир та машиномісця, в якому ОСОБА_3 в п. 12 зазначив, що використовує власні заощадження.
На а. с. 43 - 46 т. 2 знаходиться копія договору оренди житлового приміщення (квартири) за адресою АДРЕСА_7 від 14 червня 2018 року, укладеного ОСОБА_1 зі ОСОБА_9 як орендарем, згідно якого вартість оренди квартири за рік становить 174000 грн., строком на 12 місяців з можливістю подальшої пролонгації.
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суд першої інстанції правильно визначився зі спірними правовідносинами та встановив, що позивач за первісним позовом стверджувала, що оскільки спірне майно придбано ОСОБА_3 в період перебування в шлюбі з нею, то воно є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу шляхом присудження їй грошової компенсації замість її частки у спільному сумісному майні. Відповідач ОСОБА_3 , не погоджуючись з вимогами позову, подав зустрічний позов про визнання спірного майна особистою приватною власністю, посилаючись на те, що спірне майно було придбане ним за його особисті кошти.
Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (частина перша статті 63 СК України).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України.
Згідно з частинами другою та третьою статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Відповідно до ст. 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.
Відповідно до положень частини першої статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Відповідно до ст. 71 СК України, неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз'яснено, що вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст. 71 СК щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.
Вирішуючи спори між подружжям про майно, потрібно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна, а також мету придбання майна, яка дозволяє визначити правовий статус сумісної власності подружжя.
Суд першої інстанції правильно виходив із того, що тільки у випадку, якщо придбання майна відповідало вищенаведеним критеріям, таке майно може бути визнано спільно нажитим та підлягає розподілу між подружжям на підставі ст. 60 СК України.
Аналіз ст. 60, 69, 70 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц (провадження № 61-15462св18), від 22 вересня 2020 року в справі № 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20).
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Характеристиками доказів є їх належність, достовірність, допустимість та достатність. Так, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Допустимість полягає в тому, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом; обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 77 - 80 ЦПК України).
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
За змістом частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
На підтвердження доводів зустрічного позову про визнання майна особистою приватною власністю ОСОБА_3 надано копію заяви ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , посвідченої 23 липня 2018 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, за змістом якої заявники підтвердили той факт, що вони передали своєму сину ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 1 500 000 грн. для майбутньої купівлі ним на своє ім'я квартир АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .
Оцінюючи даний доказ, судом першої інстанції обґрунтовано зауважено на заперечення позивача, що приватний нотаріус КМНО Григорян Д.Г. лише посвідчила заяву ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , а не посвідчила договір дарування грошових коштів, відтак при посвідченні даної заяви фізична присутність ОСОБА_3 в м. Києві 23 липня 2018 року не мала бути обов'язковою.
Крім того, на запит суду першої інстанції щодо надання інформації та належним чином засвідчених копій документів, які надавалися банку платником за квитанціями від 17 жовтня 2018 року № 1242012 на суму 545162,40 грн. та від 17 жовтня 2018 року на суму 4282221,70 грн. ОСОБА_3 при здійсненні цих платежів щодо підтвердження походження цих коштів, АТ «АСВІО БАНК» надало опитувальник від 17 жовтня 2018 року клієнта-фізичної особи, що здійснює фінансові операції без відкриття рахунку або користується послугами оренди індивідуального сейфу, заповнений ОСОБА_3 при здійсненні оплати за договорами купівлі-продажу квартир та машиномісця, в якому ОСОБА_3 в п. 12 зазначив, що використовує власні заощадження.
Доводи апеляційної скарги, що сама по собі вказівка ОСОБА_3 про витрачання ним власних заощаджень не спростовує належності коштів до спільної сумісної власності подружжя, а банком вказана в опитувальнику інформація не перевірялась, є необґрунтованими, оскільки протилежного ОСОБА_1 не доведено.
Також суд першої інстанції встановив, що згідно наданих ОСОБА_3 виписок по рахунку в АТ КБ «ПриватБанк» за період до укладення шлюбу з 05 грудня 2016 року по 05 грудня 2017 року на рахунок надійшло 481426,39 грн., а за період з 06 грудня 2017 року по 23 червня 2018 року на рахунок надійшло 408836,82 грн. При цьому судом першої інстанції обґрунтовано вказано на те, що ОСОБА_1 не заявляла вимогу про встановлення факту спільного проживання як чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 до укладення шлюбу, а відтак вказані кошти вважаються особистим майном ОСОБА_3 .
Апеляційний суд також приймає до уваги, що поповнення рахунку ОСОБА_3 неодноразово здійснювалось його матір'ю ОСОБА_4 , що вбачається із графи «Деталі операції» в рахунку.
Доводи апеляційної скарги, що сторони перебували у фактичних відносинах з червня 2015 року, до моменту одруження спільно відпочивали, мандрували, проживали, а рішення укласти шлюб було прийнято ними 08 квітня 2018 року, після чого вони постійно проживали разом та вели спільне господарство, не ґрунтуються на будь-яких доказах, є припущеннями та відхиляються апеляційним судом.
Апеляційний суд не може погодитися з доводами ОСОБА_1 , що факт спільного проживання сторін визнавався ОСОБА_3 , з огляду про відсутність процесуальних заяв останнього про визнання цих обставин, і оскільки ці обставини не були предметом доказування в даній справі, про що ОСОБА_3 обґрунтовано зауважує у відзиві на апеляційну скаргу.
Доводи апеляційної скарги, що згідно наданих виписок по рахунку, наявні на ньому кошти не лише постійно поповнювались, а й постійно витрачались, відхиляються апеляційним судом як неспроможні, оскільки сам по собі рух коштів на рахунку не спростовує доводів щодо накопичення коштів ОСОБА_3 .
Заперечуючи щодо вимог зустрічного позову, ОСОБА_1 посилалася на те, що вона надавала нотаріально посвідчену згоду подружжя на укладення договорів купівлі спірного майна, що, на її думку, свідчить про спільну сумісну власність спірного майна.
Судом першої інстанції надано вірної правової оцінки наведеним запереченням та досліджено заяви ОСОБА_1 , посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Могильницькою О.А. 17 жовтня та 25 жовтня 2018 року на купівлю машиномісця за адресою АДРЕСА_3 , квартир за адресою АДРЕСА_8 та АДРЕСА_4 , в яких ОСОБА_1 , надаючи своєму чоловіку ОСОБА_3 згоду на купівлю вказаних об'єктів нерухомості, підтвердила, що даний договір укладається її чоловіком в інтересах сім'ї, які вони вважають вигідними, і укладання якого відповідає їхньому дійсному та вільному волевиявленню.
Апеляційний суд погоджується з правильним висновком суду першої інстанції, що такі згоди ОСОБА_1 свідчать лише про те, що вона надає згоду на придбання спірного майна, оскільки сторони на той час перебували в зареєстрованому шлюбі і процедура отримання нотаріально посвідченої згоди іншого з подружжя на придбання нерухомого майна передбачена імперативними положеннями ч. 3 ст. 65 СК України та ч. 2 ст. 369 ЦК України, і саме по собі надання такої згоди не свідчить про придбання майна за спільні кошти подружжя.
Посилання позивача в апеляційній скарзі, що при укладенні договорів купівлі-продажу спірних квартир та машиномісця нотаріусом було чітко дотримано процедури отримання згоди другого подружжя для придбання такого майна у спільну сумісну власність, і при укладенні договорів ОСОБА_3 не надавалося будь-яких документів, які би посвідчували, що такі договори можуть бути укладені без згоди іншого з подружжя або майно придбавається в особисту приватну власність одного з подружжя за кошти, які належить йому особисто, вищенаведених висновків суду першої інстанції не спростовують та відхиляються апеляційним судом.
Апеляційний суд відхиляє посилання позивача в апеляційній скарзі на правові висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 09 липня 2021 року в справі № 161/8116/19, в якій суд вказав, що суди дослідили документи, на підставі яких у подружжя виникло право власності на спірне майно, врахували обставини надання згоди позивача на придбання квартири за кошти подружжя, що підтверджує джерело придбання спірного майна, оскільки висновки, викладені Верховним Судом у зазначеній постанові, є нерелевантними до правовідносин, що виникли у цій справі.
Встановлені судами фактичні обставини є різними, у кожній справі суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Доводи апеляційної скарги, що ОСОБА_1 мала дохід, який витрачався на спільні потреби подружжя, оскільки такі кошти надавалися батьками ОСОБА_1 та про такий дохід свідчить вказаний договір оренди та переписка між сторонами, в якій ОСОБА_1 вимагала у ОСОБА_3 повернення належного їй майна, не підтверджуються належними та допустимими доказами та відхиляються апеляційним судом.
Судом першої інстанції враховано, що позивачем ОСОБА_1 надано копію договору від 14 червня 2018 року оренди житлового приміщення (квартири) за адресою АДРЕСА_9 , відповідно до якого вартість за місяць оренди становить 14500 грн., і що інших належних та достатніх доказів про ступінь трудової та (або) фінансової участі в придбанні спірного майна до суду надано не було. В тому числі, позивачем не доведено факту отримання орендної плати за вказане майно та спрямування таких коштів на придбання спірного нерухомого майна. Крім того, надана позивачем копія договору оренди не підписана орендодавцем і викликає сумнів щодо належності цього доказу.
Також ОСОБА_1 на доведено будь-яким чином отримання коштів від її батьків.
Таким чином, наявні в матеріалах справи докази у своїй сукупності надають підстави для висновку, що ОСОБА_3 доведено набуття спірного майна у власність на підставі правочинів, які хоч і були укладені у період шлюбу, проте за кошти, що були його особистими заощадженнями, накопиченими до шлюбу.
За обставин, встановлених судом першої інстанції в цій справі, враховуючи наведені висновки Верховного Суду щодо необхідності встановлення обсягу спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, джерела коштів, часу і мети придбання майна, ОСОБА_1 не надала доказів наявності в неї на час укладення шлюбу з ОСОБА_3 будь-яких особистих грошових заощаджень, які могли б бути внесені як оплата вартості спірного нерухомого майна, а також, що спірне майно було придбане в результаті спільної праці подружжя за 18 чи 21 днів або за спільні сумісні кошти цього подружжя.
Відтак, апеляційний суд відхиляє як неприйнятні доводи апеляційної скарги, що майно, яке є предметом спору, є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу між ними шляхом стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 вартості її частки в спільному майні згідно звіту від 08 грудня 2020 року № 1515/12/20 про експертне дослідження ймовірної ринкової вартості майна.
Апеляційний суд також звертає увагу на спосіб захисту права, обраний ОСОБА_1 , у вигляді стягнення з відповідача компенсації на свою користь за належну їй частку у спільному майні, який вона вважала найбільш ефективним способом, оскільки така компенсація є можливою без внесення відповідачем на депозитний рахунок суду грошових коштів.
На підтвердження своїх вимог позивачем надано до суду першої інстанції звіт № 1515/12/20 про експертне дослідження ймовірної ринкової вартості майна, складеного ПП «Габ'яно» на підставі договору, укладеного з ОСОБА_1 , згідно якого станом на 04 грудня 2020 року вартість квартири АДРЕСА_2 становить 2 497 000 грн., квартири АДРЕСА_1 - 3 175 000 грн., машиномісця АДРЕСА_6 - 539 000 грн., разом 6 211 000 грн. (а. с. 163 - 224 т. 1).
Апеляційний суд приймає до уваги, що в п. 1.5 звіту «Припущення та обмежувальні угоди» зазначено, що звіт про експертне дослідження ймовірної ринкової вартості майна призначений для замовника і не може передаватися іншим юридичним чи фізичним особам з метою, не передбаченою метою даного дослідження, має силу тільки в тому випадку, коли він представлений цілком і використовується з метою, зазначеною в звіті, в даному випадку виконаний оцінювачем звіт несе суто інформаційний характер. В пункті 5.2 звіту оцінювачем зазначено, що зі слів замовника в квартирі було проведено ремонт, і при складанні звіту було прийнято рівень використаних при оздобленні матеріалів - середній, а стан об'єктів - добрий, однак будь-які докази проведення ремонту в спірних квартирах матеріалах справи відсутні.
Також апеляційний суд враховує, що сукупна вартість спірного майна, визначена у даному звіті в розмірі 6 211 000 грн. станом на 04 грудня 2020 року, значно перевищує сукупну вартість цього майна на час його придбання 1 128 384,10 грн. згідно договорів купівлі-продажу від 17 та 25 жовтня 2018 року, а стягнення з відповідача вартості частки в цьому майні покладало б на нього надмірний фінансовий тягар, на що він не надавав своєї згоди, та не відповідало би вимогам розумності і справедливості.
Враховуючи наведене, суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 про поділ майна подружжя та задовольнив зустрічний позов ОСОБА_3 про визнання майна особистою приватною власністю, що не спростовано доводами апеляційної скарги.
Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, висновків суду першої інстанції не спростовують, містять посилання на обставини, що були предметом перевірки суду першої інстанції, яким була надана належна правова оцінка, зводяться до переоцінки доказів та незгоди із судовим рішенням і не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.
Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в рішенні суду першої інстанції, питання вичерпності висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних по суті висновків суду.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції в частині, що оскаржується, відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 14 грудня 2022 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 20 квітня 2023 року.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.