Постанова від 24.04.2023 по справі 530/1185/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 квітня 2023 р.Справа № 530/1185/22

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Перцової Т.С.,

Суддів: Русанової В.Б. , Жигилія С.П. ,

за участю секретаря судового засідання Лещинської К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної служби України з безпеки на транспорті на рішення Зіньківського районного суду Полтавської області від 07.02.2023, головуючий суддя І інстанції: Должко С.Р., м. Зіньків, повний текст складено 07.02.23 року по справі № 530/1185/22

за позовом ОСОБА_1

до Державної служби України з безпеки на транспорті третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансово-промисловий концерн "Вітязь"

про визнання протиправною та скасування постанови,

ВСТАНОВИВ

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Зіньківського районного суду Полтавської області з адміністративним позовом до Державної служби України з безпеки на транспорті (далі по тексту - відповідач, ДС України з безпеки на транспорті), третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансово-промисловий концерн «Вітязь» (далі - ТОВ «ФПК «Вітязь», третя особа) в якому просить суд:

- визнати протиправною та скасувати постанову ДС України з безпеки на транспорті по справі про адміністративне правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксоване в автоматичному режимі, стосовно особи, яка має реєстрацію місця проживання/перебування (місцезнаходження юридичної особи) на території України серії ВМ № 00001966 від 08.12.2021;

- стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень ДС України з безпеки на транспорті судовий збір у розмірі 992 грн 40 коп. та витрати на професійну правничу допомогу.

В обґрунтування позовних вимог зазначив про протиправність оскаржуваної постанови, як такої, що винесена стосовно особи, яка в момент фіксації правопорушення не використовувала транспортний засіб Volvo НОМЕР_1 (останній був переданий ТОВ «Базовий Фактор» в оренду ТОВ «ФПК «Вітязь» на підставі договору № 30/09-2019 від 30.09.2019, та в подальшому на підставі договору суборенди транспортних засобів № 01/11 від 01.11.2021 та дозволу позивача, як директора ТОВ «Базовий Фактор», переданий у користування ПрАТ «АТП-15339», який є належним користувачем у розумінні ст. 14-3 КУпАП та має нести відповідальність за вчинення правопорушення). Стверджує, що відповідно до Порядку внесення відомостей про належного користувача транспортного засобу до Єдиного державного реєстру транспортних засобів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2018 року № 1197 (далі - Порядок № 1197), обов'язок щодо внесення відомостей про належного користувача до Єдиного державного реєстру транспортних засобів покладається саме на ПрАТ «АТП-15339», а тому не виконання останнім цього обов'язку не є підставою для притягнення власника транспортного засобу до адміністративної відповідальності.

Також вказав на невідповідність постанови серії ВМ № 00001966 від 08.12.2021 вимогам Інструкції з оформлення уповноваженими посадовими особами Державної служби України з безпеки на транспорті матеріалів про адміністративні правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, затвердженої наказом Міністерства інфраструктури України від 27 вересня 2021 року № 512 (далі - Інструкція № 512), з огляду на відсутність в її тексті повного опису обставин, встановлених під час розгляду справи, зокрема, типу транспортного засобу, повної маси, ширини, висоти, довжини, розподілу навантаження за вісями, фактичної міжосьової відстані. Перелічені недоліки, на думку позивача, ставлять під сумнів твердження відповідача про врахування вказаних критеріїв при встановленні факту перевищення передбачених законодавством вагових норм.

Щодо пропуску строку звернення до суду зазначив, що про існування спірної постанови дізнався лише 23.11.2022 з реєстру автоматизованої системи виконавчих проваджень, в якому виявив відкрите виконавче провадження ВП № 70139017 від 21.10.2022 на підставі постанови серії ВМ № 00001966 від 08.12.2021.

Рішенням Зіньківського районного суду Полтавської області від 07.02.2023 у справі № 530/1185/22 позовну заяву ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 до Державної служби України з безпеки на транспорті, місце знаходження: м. Київ, пр. Перемоги, 14; третя особа на стороні позивача: Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансово-промисловий концерн "Вітязь", місце знаходження: м. Яготин, вул.Олеся Олександра, 7 про визнання протиправною та скасування постанови Державної служби з безпеки на транспорті - задоволено.

Поновлено позивачу ОСОБА_1 строк звернення до суду з позовом.

Визнано протиправною та скасовано постанову серії ВМ № 00001966 від 08.12.2021, винесену провідним фахівцем відділу цифрової трансформації та інформаційно-технічного забезпечення департаменту аналітики та цифровізації Соколюк Л.М. про притягнення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП - НОМЕР_2 до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу в розмірі 34000 (тридцять чотири тисячі ) гривень за ч. 2 ст. 132-1 КУпАП, а справу закрити в зв'язку з відсутністю в діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення.

Стягнуто із Державної служби України з безпеки на транспорті, місце знаходження: м. Київ, пр. Перемоги, 14,код ЄДР39816845, за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП - НОМЕР_2 - 992 (дев'ятсот дев'яносто дві ) грн. 40 копійок судових витрат та витрати на правничу допомогу в розмірі 4000 (чотири тисячі) грн., всього на суму 4992 (чотири тисячі дев'ятсот дев'яносто дві) грн. 40 коп.

Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Зіньківського районного суду Полтавської області від 07.02.2023 у справі № 530/1185/22 та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована твердженнями про правомірність спірної постанови, прийнятої за наявності в діях позивача адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 132-1 КУпАП, вчинення якого підтверджено належними та допустимими доказами, а саме, копіями фотографій, якими зафіксовано момент проїзду транспортного засобу позивача через автоматичний пункт, та інформаційною карткою габаритно-вагового контролю, сформованою автоматично при фіксації адміністративного правопорушення. Також вказав, що фотографії руху транспортного засобу через автоматичний пункт містяться на офіційному веб-сайті Укртрансбезпеки у мережі інтернет, який зазначено у спірній постанові, однак через кібератаки Російської Федерації доступ до веб-ресурсу частково був втрачений. Крім того, зауважив, що основним доказом вчинення правопорушення, передбаченого ст. 132-1 КУпАП, є показання технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, працюють в автоматичному режимі та внесені до автоматично сформованої постанови.

Відмітив, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на недоведеності допущення позивачем перевищення навантаження на строєні осі транспортного засобу, натомість, ОСОБА_1 було допущено перевищення навантаження на здвоєні осі транспортного засобу на 20% (6,876 тонн), про що прямо зазначено в оскаржуваній постанові ВМ № 00001966 від 08.12.2021. Також відповідачем наведено формулу, за якою були здійснені автоматичні розрахунки, зазначені в спірній постанові.

Звернув увагу суду, що правопорушення було зафіксовано в автоматичному режимі за допомогою сертифікованого комплексного технічного засобу марки зав. №1, WAGA-WIM35, щодо якого наявний позитивний висновок повірки.

Наполягав на тому, що зміст спірної постанови повною мірою відповідає вимогам ст. 283 КУпАП, а тому посилання суду першої інстанції на її складення всупереч вимогам підзаконного акту - Інструкції з оформлення уповноваженими посадовими особами Державної служби України з безпеки на транспорті матеріалів про адміністративні правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані в автоматичному режимі, затвердженої наказом Міністерства інфраструктури України 27 вересня 2021 року № 512 ( далі - Інструкція № 512), якою затверджено лише форму рішення суб'єкта владних повноважень, а не вимоги до змісту, є безпідставними.

З посиланням на не поширення дії Порядку здійснення габаритно-вагового контролю та справляння плати за проїзд автомобільними дорогами загального користування транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, вагові та/або габаритні параметри яких перевищують нормативні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2007 року № 879 на правовідносини, що виникли внаслідок встановлення правопорушення під час габаритно-вагового контролю на автоматичних пунктах, заперечував проти його порушення відповідачем.

На переконання апелянта, відсутність відомостей у ЄДРТЗ щодо належного користувача транспортного засобу, незалежно від підстав невнесення такої інформації, згідно з вимогами статті 14-3 КУпАП тягне за собою автоматичне визначення відповідальною особою за вчинення адміністративних правопорушень особу, за якою зареєстрований транспортний засіб або ж керівника юридичної особи, за якою він зареєстрований, яким в даній справі є позивач. Крім того, особа, за якою зареєстрований транспортний засіб або представник юридичної особи, не позбавлені можливості внесення відомостей про належного користувача до ЄДРТЗ через веб-додаток, розміщений на офіційному веб-сайті Головного сервісного центру МВС або через Єдиний державний веб-портал електронних послуг особисто, як передбачено пунктом 5 Порядку №1197.

Також, наполягав на пропущенні ОСОБА_1 строку звернення до суду, встановленого ч. 2 ст. 286 КАС України, оскільки спірна постанова була направлена відповідно до вимог п. 8 розділу ІІ Інструкції № 512 рекомендованим листом на адресу місцезнаходження юридичної особи-власника транспортного засобу, директором якої є позивач, однак даний лист повернуто за закінченням терміну зберігання. Отже, враховуючи положення ст. 279-5 КУпАП, вважає, що позивач не може посилатись на неотримання ним постанови, як на підставу для поновлення строку на звернення до суду з позовною заявою, оскільки відповідачем було виконано всі належні дії щодо її направлення. Однак судом першої інстанції безпідставно залишено поза увагою вказані обставини та поновлено позивачу строк звернення до суду з даним позовом.

У надісланих до суду апеляційної інстанції поясненнях відповідач також заперечував проти стягнутого судом першої інстанції розміру судових витрат, оскільки позивачем всупереч ст. 139 КАС України не було надано жодних доказів на підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу та їх розміру, зокрема договору про надання правової допомоги, квитанцій про оплату та детального опису виконаних робіт. Вказав, що відповідні докази також не надходили на адресу Укртрансбезпеки, що позбавило відповідача можливості завчасно ознайомитися з їх змістом та надати обґрунтовані заперечення. Зауважив, що відсутність в мотивувальній частині рішення будь-яких висновків та/або оцінки судом наданих позивачем документів щодо відшкодування витрат на правову допомогу документи підтверджує сумніви щодо їх існування.

Також зазначив, що судом першої інстанції було безпідставно прийнято рішення про стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат по сплаті судового збору у більшому розмірі (992,40 грн), ніж того вимагає закон.

Позивач та третя особа правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористались.

Сторони та третя особа в судове засідання не прибули, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

У відповідності до ч. 2 ст. 313 КАС України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до технічного паспорту транспортного засобу автомобіль Volvo FM 400 НР, державний реєстраційний номер НОМЕР_3 є власністю ТОВ «Базовий фактор».

Договором оренди автомобілів № 30/09-2019 від 30.09.2019 даний автотранспортний засіб передано в оренду ТОВ «Фінансово-промисловий концерн «Вітязь».

Відповідно до п. 1.1 Договору у порядку та на умовах, визначених цим Договором, орендодавець зобов'язується передати орендареві у платне користування транспортні засоби (надалі автомобілі), що визначені в п.1.2 договору.

Згідно з п.1.2 Договору предметом договору, є наступні автомобілі: Volvo FM 400, державний реєстраційний номер НОМЕР_4 , Volvo FM 400 , державний реєстраційний номер НОМЕР_3 .

Додатковою угодою № 2 від 29.03.2021 до договору оренди автомобілів № 30/09-2019 від 30.09.2019 строк дії договору продовжено до 31 березня 2024 року.

Пунктом 2.2.4 договору оренди автомобілів № 30/09-2019 від 30.09.2019 встановлено, що орендар має передати автомобілі у суборенду третій особі за письмовою згодою орендодавця.

У свою чергу, позивачем на підставі п .2.2.4 вищевказаного договору 01.11.2021 надано згоду ТОВ «ФПК «Вітязь», на укладення договору суборенди транспортних засобів суборендарю «АТП -15339» ( договір суборенди № 01/11 від 01.11.2021 року).

23.11.2022 з реєстру автоматизованої системи виконавчих проваджень позивачу стало відомо про наявність відкритого виконавчого провадження № 70139017 від 21.10.2022 на підставі постанови провідного фахівця відділу цифрової трансформації та інформаційно-технічного забезпечення департаменту аналітики та цифровізації Соколюк Л.М. ВМ №00001966 від 08.12.2021.

Не погодившись з вищевказаною постановою, позивач звернувся до суду з даним позовом про визнання її протиправною та скасування.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з не доведення відповідачем факту вчинення ОСОБА_1 правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 132-1 КУпАП. Судом враховано, що транспортний засіб Volvo FM 400 НР з моменту передачі його в оренду 30.09.2019 ані позивачем, ані ТОВ «Базовий фактор» не використовувався, а тому останні не є належними користувачами у розумінні ч. 3 ст. 14-3 КУпАП. За висновками суду саме перевізник, (суборендар), якому ТОВ «Базовий фактор» передав в оренду транспортний засіб, а той у свою чергу передав його у суборенду, зобов'язаний був внести відомості до Єдиного державного реєстру транспортних засобів щодо належного користувача. Невиконання останнім цього обов'язку не є підставою для притягнення власника транспортного засобу до адміністративної відповідальності.

Також, зауважив, що невідповідність спірної постанови вимогам додатку 1 до Інструкції № 512 ставить під сумнів твердження відповідача про врахування ним обов'язкових критеріїв (тип транспортного засобу, повна маса, ширина, висота, розподіл навантаження за вісями, міжосьова відстань) при встановленні факту перевищення передбачених законом габаритно-вагових норм.

Задовольняючи клопотання позивача про поновлення строку звернення до суду судом враховано, що 10-ти денний строк на оскарження спірної постанови закінчився 10.06.2022, однак через введення на території України воєнного стану, позивач про оскаржувану постанову дізнався лише 23.11.2022 з реєстру автоматизованої системи виконавчих проваджень.

Щодо наявності підстав для задоволення клопотання позивача про поновлення строку звернення до суду з даним позовом колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Відповідно до ч. 2 ст. 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

За змістом положень ч. 2 ст. 286 КАС України позовну заяву щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності може бути подано протягом десяти днів з дня ухвалення відповідного рішення (постанови), а щодо рішень (постанов) по справі про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксовані в автоматичному режимі, - протягом десяти днів з дня вручення такого рішення (постанови).

Суд першої інстанції, поновлюючи позивачу строк звернення з даним позовом, виходив з того, що копію постанови ОСОБА_1 не отримував, а дізнався про її існування лише 23.11.2022 з реєстру автоматизованої системи виконавчих проваджень, а отже звертаючись до суду 25.11.2022 позивачем було дотримано вимоги вищевказаних норм.

На спростування вказаних обставин, апелянтом зазначено, що ОСОБА_1 було надіслано спірну постанову засобами поштового зв'язку 09.12.2021, однак повернуто за закінченням терміну зберігання, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення. На думку відповідача не вжиття позивачем дій щодо отримання вказаної постанови не може бути підставою для поновлення процесуального строку.

Разом з цим, судом апеляційної інстанції встановлено, що поштове відправлення ДС з безпеки на транспорті направлено на ім'я ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_2 (зв.б. а.с. 82), що відповідно до наявної в матеріалах справи копії паспорту (а.с. 11) є зареєстрованою адресою місця проживання позивача (станом на дату відправлення рекомендованого листа).

Однак, з наявного в матеріалах справи повідомлення про вручення поштового відправлення, на яке посилається апелянт як на доказ вчинення ним всіх дій спрямованих на вручення спірної постанови позивачу, неможливо встановити який саме документ було направлено на зареєстровану адресу місця проживання ОСОБА_1 , оскільки останній не містить жодного посилання на спірну постанову. Крім того, список згрупованих відправлень №ВФ_928, наданий відповідачем, також не містить відмітки про направлення ОСОБА_1 вказаним листом саме постанови від 08.12.2021 серії ВМ № 00001966.

За встановлених у справі обставин колегія суддів вважає, що надані відповідачем документи не підтверджують надіслання (вручення) засобами поштового зв'язку ОСОБА_1 постанови від 08.12.2021 серії ВМ № 00001966; інших доказів на підтвердження вказаних обставин сторонами не надано.

Отже, враховуючи, що десятиденний строк для звернення до суду, передбачений ч. 2 ст. 286 КАС України, починає спливати з моменту вручення постанови по справі про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксовані в автоматичному режимі, у спірних правовідносинах такий строк не можна вважати таким, що почав спливати, оскільки позивачу у розумінні вказаної статті не було вручено спірну постанову.

З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для поновлення ОСОБА_1 строку звернення до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам апеляційної скарги, колегія суддів виходить з такого.

Порядок дорожнього руху на території України відповідно до Закону України "Про дорожній рух" встановлено Правилами дорожнього руху, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 року № 1306 (зі змінами та доповненнями) (далі по тексту - ПДР).

Відповідно до ч. 5 ст. 14 Закону України "Про дорожній рух" учасники дорожнього руху зобов'язані знати і неухильно дотримувати вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху, створювати безпечні умови для дорожнього руху, не завдавати своїми діями або бездіяльністю шкоди підприємствам, установам, організаціям і громадянам, виконувати розпорядження органів державного нагляду та контролю щодо дотримання законодавства про дорожній рух.

На виконання приписів п. 1.9 Правил дорожнього руху, особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.

Пунктом 1.3 Правил дорожнього руху передбачено, що учасники дорожнього руху зобов'язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил.

Згідно з ч. 2 ст. 29 Закону України “Про дорожній рух”, з метою збереження автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів участь у дорожньому русі транспортних засобів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні, допускається за наявності дозволу на участь у дорожньому русі таких транспортних засобів. Порядок видачі дозволу на участь у дорожньому русі транспортних засобів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні, та розмір плати за його отримання встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Положеннями п. 4 Правил проїзду великогабаритних та великовагових транспортних засобів автомобільними дорогами, вулицями та залізничними переїздами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2001 № 30 (далі - Правила № 30) встановлено, що рух великовагових та великогабаритних транспортних засобів автомобільними дорогами, вулицями та залізничними переїздами здійснюється на підставі дозволу на участь у дорожньому русі транспортних засобів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні, виданим перевізникові уповноваженим підрозділом Національної поліції, або документа про внесення плати за проїзд таких транспортних засобів. Допускається перевищення вагових параметрів порівняно з визначеними у пункті 22.5 ПДР України на 2% (величина похибки) без оформлення відповідного дозволу та внесення плати за проїзд.

На виконання п. 22.5 ПДР за спеціальними правилами здійснюється дорожнє перевезення небезпечних вантажів, рух транспортних засобів та їх составів у разі, коли хоч один з їх габаритів перевищує за шириною 2,6 м (для сільськогосподарської техніки, яка рухається за межами населених пунктів, дорогами сіл, селищ, міст районного значення, - 3,75 м), за висотою від поверхні дороги - 4 м (для контейнеровозів на встановлених Укравтодором і Національною поліцією маршрутах - 4,35 м), за довжиною - 22 м (для маршрутних транспортних засобів - 25 м), фактичну масу понад 40 т (для контейнеровозів - понад 44 т, на встановлених Укравтодором і Національною поліцією для них маршрутах - до 46 т), навантаження на одиночну вісь - 11 т (для автобусів, тролейбусів - 11,5 т), здвоєні осі - 16 т, строєні - 22 т (для контейнеровозів навантаження на одиночну вісь - 11 т, здвоєні осі - 18 т, строєні - 24 т) або якщо вантаж виступає за задній габарит транспортного засобу більш як на 2 м.

Осі слід вважати здвоєними або строєними, якщо відстань між ними (суміжними) не перевищує 2,5 м.

Рух транспортних засобів та їх составів з навантаженням на одиночну вісь понад 11 т, здвоєні осі - понад 16 т, строєні осі - понад 22 т або фактичною масою понад 40 т (для контейнеровозів - навантаження на одиночну вісь - понад 11 т, здвоєні осі - понад 18 т, строєні осі - понад 24 т або фактичною масою понад 44 т, а на встановлених Укравтодором і Національною поліцією для них маршрутах - понад 46 т) у разі перевезення подільних вантажів автомобільними дорогами забороняється.

Забороняється рух транспортних засобів з навантаженням на вісь понад 7 т або фактичною масою понад 24 т автомобільними дорогами загального користування місцевого значення.

Таким чином, пунктом 22.5 ПДР передбачені обмеження як вагових, так і габаритних параметрів транспортних засобів та їх составів.

Згідно з ч. 2 ст. 132-1 КУпАП перевищення встановлених законодавством габаритно-вагових норм під час руху великогабаритними і великоваговими транспортними засобами автомобільними дорогами, вулицями або залізничними переїздами тягне за собою накладення штрафу в розмірі: п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - у разі перевищення встановлених законодавством габаритно-вагових норм від 5% до 10% включно; однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян у разі перевищення встановлених законодавством габаритно-вагових норм понад 10%, але не більше 20%; двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян у разі перевищення встановлених законодавством габаритно-вагових норм понад 20%, але не більше 30%; трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян у разі перевищення встановлених законодавством габаритно-вагових норм понад 30%.

У разі виявлення адміністративного правопорушення у сферах забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованого за допомогою працюючих в автоматичному режимі спеціальних технічних засобів, що мають функції фото - і кінозйомки, відеозапису, безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані за допомогою засобів фото - і кінозйомки, відеозапису, у тому числі в автоматичному режимі, правопорушення, передбаченого статтею 132-2 цього Кодексу, та/або порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксованих у режимі фотозйомки (відеозапису), протокол про адміністративне правопорушення не складається, а постанова у справі про адміністративне правопорушення виноситься без участі особи, яка притягається до адміністративної відповідальності (ч. 7 ст.258 КУпАП).

Відповідно до ст. 9 КУпАП, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

За визначенням ст. 7 КУпАП ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом. Додержання вимог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення забезпечується систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, правом оскарження, іншими встановленими законом способами.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 14-3 КУпАП, адміністративну відповідальність за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, передбачені частиною другою статті 122-2, частинами другою і третьою статті 132-1 цього Кодексу, зафіксовані за допомогою засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі в автоматичному режимі (за допомогою комплексу технічних засобів автоматичного визначення вагових, габаритних та інших параметрів транспортного засобу з функціями фотозйомки та/або відеозапису, що функціонують згідно із законодавством про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах), несе відповідальна особа - фізична особа або керівник юридичної особи, за якою зареєстровано транспортний засіб, а в разі якщо до Єдиного державного реєстру транспортних засобів внесено відомості про належного користувача відповідного транспортного засобу - належний користувач транспортного засобу, а якщо в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань на момент запиту відсутні відомості про керівника юридичної особи, за якою зареєстрований транспортний засіб, - особа, яка виконує повноваження керівника такої юридичної особи.

Виходячи зі змісту ч. 3 ст. 14-3 КУпАП, відповідальна особа, зазначена у частині першій цієї статті, або особа, яка ввезла транспортний засіб на територію України, звільняється від відповідальності за адміністративні правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані за допомогою засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі в автоматичному режимі, у випадках, передбачених статтею 279-7 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 279-7 КУпАП, відповідальна особа, зазначена у частині першій статті 14-3 цього Кодексу, або особа, яка ввезла транспортний засіб на територію України, звільняється від адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані за допомогою засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі в автоматичному режимі, якщо протягом 20 календарних днів з дня вчинення відповідного правопорушення або з дня набрання постановою про накладення адміністративного стягнення законної сили:

- така особа надала документ, який підтверджує, що до моменту вчинення правопорушення транспортний засіб вибув з її володіння;

- внаслідок протиправних дій інших осіб, або щодо протиправного використання іншими особами номерних знаків, що належать її транспортному засобу;

- особа, яка користувалася транспортним засобом на момент вчинення зазначеного правопорушення, звернулася особисто до органу (посадової особи), уповноваженого розглядати справи про адміністративні правопорушення, із заявою про визнання зазначеного факту адміністративного правопорушення та надання згоди на притягнення до адміністративної відповідальності, а також надала документ (квитанцію) про сплату відповідного штрафу.

Положеннями ч. 1 ст. 279-5 КУпАП встановлено, що у разі якщо адміністративні правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, передбачені частиною другою статті 122-2, частинами другою, третьою статті 132-1 цього Кодексу, зафіксовані за допомогою засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі в автоматичному режимі, або в разі вчинення адміністративних правопорушень, передбачених статтею 132-2 цього Кодексу, уповноважені на те посадові особи центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики з питань безпеки на наземному транспорті, за даними Єдиного державного реєстру транспортних засобів, а в разі необхідності - за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань встановлюють відповідальну особу, зазначену у частині першій статті 14-3 цього Кодексу, або вантажовідправника.

Згідно з п. 2 Порядку № 1197, який діяв на час винесення спірної постанови, належний користувач - фізична особа, яка на законних підставах користується транспортним засобом, що їй не належить, а також керівник юридичної особи - лізингоодержувача (особа, яка виконує повноваження керівника такої юридичної особи - лізингоодержувача) або працівник, визначений керівником юридичної особи, яка є власником транспортного засобу або отримала в установлений законодавством спосіб право користуватися ним, які в разі внесення щодо них відомостей до Реєстру, відповідно до статті 14-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення несуть відповідальність за адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, або за порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксовані в режимі фотозйомки (відеозапису).

З аналізу наведених норм слідує, що постанова про притягнення до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 132-2 КУпАП, зафіксоване в автоматичному режимі, виноситься на власника транспортного засобу або належного користувача.

Колегією суддів встановлено, що відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_5 власником транспортного засобу спеціального вантажного самоскиду марки VOLVO FM 400HP, реєстраційний номер НОМЕР_6 , є ТОВ «Базовий Фактор».

При цьому, відповідно до наданого позивачем до матеріалів справи наказу ТОВ "Базовий Фактор" №1-к від 22.07.2004 «Про призначення директора» ОСОБА_1 призначено на посаду директора ТОВ «Базовий Фактор». Також відповідно до наявного в матеріалах справи витягу з Єдиного державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань керівником юридичної особи ТОВ "Базовий Фактор" є Подоляка В.М.

Як зазначено вище, ч. 1 ст. 14-3 КУпАП визначені суб'єкти адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 132-1 КУпАП, якими можуть бути фізична особа або керівник юридичної особи, за якою зареєстровано транспортний засіб, а також належний користувач транспортного засобу, за умови, що відомості про такого користувача внесені до Єдиного державного реєстру транспортних засобів.

Таким чином, позивач, як керівник юридичної особи ТОВ "Базовий Фактор", якій належить транспортний засіб спеціальний вантажний самоскид марки VOLVO FM 400HP, реєстраційний номер НОМЕР_6 , може бути суб'єктом адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 132-1 КУпАП.

Варто зазначити, що відповідно до договору оренди автомобілів № 30/09-2019 від 30.09.2019, укладеного між ТОВ «Базовий Фактор» (орендодавець) та ТОВ «ФПК «Вітязь» (орендар), орендодавець зобов'язується передати Орендареві у платне користування транспортні засоби (надалі автомобілі), що визначені в п.1.2 договору, зокрема автомобіль VOLVO FM 400HP, реєстраційний номер НОМЕР_6 .

Пунктом 2.2.4 договору оренди автомобілів № 30/09-2019 від 30.09.2019 встановлено, що орендар має право передати автомобілі у суборенду третій особі за письмовою згодою орендодавця.

У свою чергу, позивачем на підставі п.2.2.4 вищевказаного договору 01.11.2021 надано згоду ТОВ «ФПК «Вітязь», на укладення договору суборенди транспортних засобів суборендарю «АТП -15339» (договір суборенди № 01/11 від 01.11.2021 року).

З огляду на те, що вказаний транспортний засіб не перебував у користуванні власника, а саме ТОВ «Базовий Фактор», позивач вважає, що постанову складено щодо неналежного суб'єкта.

Разом з цим, процедура внесення до Єдиного державного реєстру транспортних засобів відомостей про належного користувача транспортного засобу регулюється Порядком №1197.

Згідно з п.п. 3 п.2 Порядку №1197 належний користувач - фізична особа, яка на законних підставах користується транспортним засобом, що їй не належить, а також керівник юридичної особи - лізингоодержувача (особа, яка виконує повноваження керівника такої юридичної особи - лізингоодержувача) або працівник, визначений керівником юридичної особи, яка є власником транспортного засобу або отримала в установлений законодавством спосіб право користуватися ним, які в разі внесення щодо них відомостей до Реєстру, відповідно до статті 14-2 КУпАП несуть відповідальність за адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, або за порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксовані в режимі фотозйомки (відеозапису).

Відповідно до п.п. 2 п. 3 вищезазначеного Порядку, підставою внесення до Реєстру відомостей про належного користувача, є: визначення керівником юридичної особи, яка є власником транспортного засобу або отримала в установлений законодавством спосіб право користуватися ним, свого працівника належним користувачем.

Згідно з п. 24 Порядку №1197 внесення до Реєстру відомостей про належного користувача - працівника, визначеного керівником юридичної особи, яка є власником транспортного засобу або отримала в установлений законодавством спосіб право користуватися ним, здійснюється у сервісному центрі МВС за заявою уповноваженого в установленому законодавством порядку представника юридичної особи або належного користувача.

З аналізу вказаних норм Порядку № 1197 вбачається, що внесення до Єдиного державного реєстру транспортних засобів відомостей про належного користувача може здійснюватися як власником транспортного засобу так і належним користувачем, що спростовує висновки суду першої інстанції про покладання такого обов'язку виключно на представника юридичної особи користувача.

При цьому, позивачем не надано доказів того, що відомості про ТОВ «АТП - 15339» або ТОВ «ФПК «Вітязь», як належних користувачів транспортного засобу VOLVO FM 400HP, реєстраційний номер НОМЕР_6 , внесені до Єдиного державного реєстру транспортних засобів.

За таких обставин, адміністративна відповідальність за перевищення встановлених законодавством габаритно-вагових норм під час руху автомобільними дорогами транспортного засобу VOLVO FM 400HP, реєстраційний номер НОМЕР_6 покладається на особу за якою зареєстровано транспортний засіб, а саме ОСОБА_1 , як керівника ТОВ «Базовий Фактор».

При цьому, за умови наявності належного користувача вказаних транспортних засобів, відповідно до положень ч. 1 ст. 279-7 КУпАП, позивач може бути звільнений від адміністративної відповідальності за правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 132-1 КУпАП, якщо протягом 20 календарних днів з дня вчинення відповідного правопорушення або з дня набрання постановою про накладення адміністративного стягнення законної сили ТОВ «АТП - 15339», як особа, яка користувалася транспортним засобом на момент вчинення зазначеного правопорушення, звернулася б особисто до Державної служби України з безпеки на транспорті із заявою про визнання зазначеного факту адміністративного правопорушення та надання згоди на притягнення до адміністративної відповідальності, а також надала документ (квитанцію) про сплату відповідного штрафу.

З огляду на те, що ані сторона позивача, ані сторона відповідача не надала суду інформації про відповідне звернення належного користувача до уповноваженого органу за фактом перевищення встановлених законодавством габаритно-вагових норм під час руху транспортного засобу VOLVO FM 400HP, реєстраційний номер НОМЕР_6 , та з урахуванням відсутності відомостей з Єдиного державного реєстру транспортних засобів про внесення належного користувача вказаних транспортних засобів, колегія суддів зазначає, що ТОВ «АТП-15339» не є належним користувачем вказаного транспортного засобу у розумінні ч. 1 ст. 14-3 КУпАП.

Крім того, внесення відомостей про належного користувача до Єдиного державного реєстру транспортних засобів є правом, а не обов'язком власника транспортного засобу або особи, якій передано транспортний засіб у користування, отже, не реалізація зазначеного права не звільняє особу від відповідальності за вчинення правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 132-1 КУпАП.

Враховуючи вказане вище, відсутні підстави вважати, що відповідачем невірно визначено особу щодо якої складено спірну постанову

Згідно зі ст. 280 КУпАП орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до ст. 283 КУпАП розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі. Постанова повинна містити: найменування органу (посадової особи), який виніс постанову, дату розгляду справи; відомості про особу, щодо якої розглядається справа; опис обставин, установлених при розгляді справи; зазначення нормативного акта, який передбачає відповідальність за дане адміністративне правопорушення; прийняте по справі рішення.

Постанова по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, крім даних, визначених частиною 2 цієї статті, повинна містити відомості про: дату, час і місце вчинення адміністративного правопорушення; транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак); технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис; розмір штрафу та порядок його сплати; правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження; відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що постанова від 08.12.2021 серії ВМ № 00001966 містить всі обов'язкові відомості, передбачені ст. 283 КУпАП.

Згідно з пунктом 3 розділу ІІ Інструкції № 512, під час опрацювання матеріалів інформаційного файлу та встановлення факту вчинення адміністративного правопорушення, розгляд якого віднесено до компетенції Державної служби України з безпеки на транспорті, уповноважена посадова особа виносить сформовану системою у автоматичному режимі постанову без складання протоколу про адміністративне правопорушення. Постанова по справі про адміністративне правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксоване в автоматичному режимі стосовно особи, яка має реєстрацію місця проживання/перебування (місцезнаходження юридичної особи) на території України, оформлюється відповідно до додатка 1 до цієї Інструкції.

Вказане свідчить, що Інструкцією № 512 затверджено лише форму, а не вимоги до змісту постанови.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає помилковими висновки суду першої інстанції стосовно невідповідності постанови від 08.12.2021 серії ВМ № 00001966 вимогам Інструкції № 512, оскільки обов'язкові вимоги до змісту постанови встановлені ст. 283 КУпАП були дотримані відповідачем, а вказана Інструкція, як підзаконний нормативно-правовий акт, визначає перелік інформаційних даних, які можуть, а не повинні, міститися у постанові в залежності від обставин вчинення порушення.

Статтею 245 КУпАП встановлено, що завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Обов'язковою умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події та складу адміністративного правопорушення. Наявність події правопорушення доводиться шляхом надання доказів (ч.1 ст. 247 КУпАП).

Статтею 69 КАС України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Відповідно до ст. 251 КпАП України, доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

На виконання вимог ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

За змістом норм ч.ч. 1 та 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Колегія суддів зазначає, що за змістом диспозиції норми ч. 2 ст. 132-1 КУпАП, для визначення складу адміністративного правопорушення з'ясуванню та перевірці підлягає факт перевищення вагової норми та її відсоток, тобто величини, що підлягає обчисленню шляхом порівняння граничної допустимої фактичної маси типу транспортного засобу з інформацією про фактичну масу транспортного засобу в момент зважування.

Отже, дані вимірювання фактичної маси (ваги) транспортного засобу та фактичного навантаження на осі є визначальними для висновку про наявність чи відсутність складу адміністративного правопорушення.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що провідним фахівцем цифрової трансформації та інформаційно-технічного забезпечення департаменту аналітики та цифровізації Соколюк Л.М. винесено постанову серії ВМ № 00001966 від 08.12.2021 про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксоване в автоматичному режимі, якою ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.2 ст. 132-1 КУпАП у вигляді штрафу в сумі 34 000,00 грн (а.с. 13).

Зі змісту постанови вбачається, що 06.12.2021 о 19:16 за адресою М-22, км 74+810, Полтавська обл., відповідальна особа допустила рух транспортного засобу VOLVO FM 400HP, реєстраційний номер НОМЕР_6 із перевищенням нормативних параметрів, зазначених пунктом 22.5 ПДР України: навантаження на здвоєні осі транспортного засобу на 20% (6 876 тон) та скоїла адміністративне правопорушення, відповідальність за яке передбачено ч. 2 ст. 132-1 КУпАП.

Так, в якості доказів вчинення правопорушення відповідач посилається на наявну в матеріалах справи постанову від 08.12.2021 серії ВМ № 00001966, яка містить посилання на загальнодоступний веб-сайт в мережі інтернет та ідентифікатор доступу, картку габаритно-вагового контролю та фото в момент проїзду автомобіля позивача через пункт габаритно-вагового контролю. Крім того, зауважив, що зазначене правопорушення зафіксовано в автоматичному режимі за допомогою сертифікованого комплексного технічного засобу марки зав. №1, WAGA-WIM35, щодо якого наявний позитивний висновок повірки.

Разом з цим, суд апеляційної інстанції зазначає, що в матеріалах справи відсутні фото, якими б було зафіксовано момент проїзду транспортного засобу VOLVO FM 400HP, реєстраційний номер НОМЕР_6 , через пункт габаритно-вагового контролю. Відповідачем дійсно долучено до матеріалів справи дві фотокартки, однак одна з них містить виключно збільшений номерний знак, а з іншої через дуже низьку якість взагалі неможливо ідентифікувати автомобіль. Крім того, сама постанова від 08.12.2021 серії ВМ № 00001966 також містить фотографію, однак не дає можливості побачити ані номерного знаку, ані транспортного засобу.

Враховуючи ненадання відповідачем доказів на підтвердження проїзду автомобілю позивача через пункт габаритно-вагового контролю, колегія суддів вважає, що автоматично сформована таким пунктом інформаційна карта ГВК не є доказом на підтвердження вчинення ОСОБА_1 правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 132 КУпАП.

Колегія суддів зазначає, що відповідачем також не надано до суду ані додаткових фото, ані відеозапису, ані витягу з сайту «Сервіс перевірки адміністративних правопорушень в галузі безпеки на транспорті зафіксованих в автоматичному режимі», ані інших документів, якими б було підтверджено, що транспортний засіб позивача дійсно пересувався з навантаженням на здвоєні осі, що перевищує допустиму норму на 6,876 тон.

Варто зазначити, що оскаржувана постанова не може бути безперечним доказом вчинення позивачем адміністративного правопорушення, оскільки є саме тим рішенням суб'єкта владних повноважень, в якому уповноважена особа відображає власне бачення порушень, допущених водієм, і саме в цьому акті мають бути відображені докази, якими підтверджується факт вчинення правопорушення.

При цьому, в спірній постанові дійсно міститься посилання на загальнодоступний веб-сайт в мережі інтернет: https://wim.dsbt.gov.ua/r/a/BM00001966/, на якому особа може ознайомитися із зображенням чи відеозаписом (за наявності) транспортного засобу в момент вчинення правопорушення та постановою в електронній формі, використавши ідентифікатор доступу mmBC7nxjTvs5Y, однак їх неможливо переглянути у зв'язку з тим, що вказано неправильний ідентифікатор доступу, що підтверджується довідкою начальника відділу ІТЗ Другого апеляційного адміністративного суду від 24.04.2023.

Таким чином, у суду апеляційної інстанції відсутня можливість перейшовши за посиланням, обравши відповідну рубрику та ввівши необхідні параметри (серію та номер постанови, а також серію та номер транспортного засобу), перевірити даний доказ на предмет його належності, об'єктивності та достовірності.

Доводи апелянта щодо того, що ідентифікатор доступу до зазначеної інформації не є активним у зв'язку з кібератакою на сайт відповідача, колегія суддів відхиляє, оскільки жодних доказів на підтвердження вказаних обставин або втрати відомостей в результаті такої атаки відповідачем не надано.

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що Державною службою України з безпеки на транспорті, як суб'єктом владних повноважень, на якого ч. 2 ст. 77 КАС України покладено обов'язок доказування в адміністративному суді правомірності прийнятих рішень, не доведено перевищення позивачем нормативних параметрів зазначених у п. 22.5 ПДР України, що на думку колегії суддів, є достатньою підставою для задоволення позову та скасування постанови по справі про адміністративне правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксоване в автоматичному режимі стосовно особи, яка має реєстрацію місця проживання/перебування на території України, від 08.12.2021 серії ВМ № 00001966.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 247 КУпАП провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за відсутності події і складу адміністративного правопорушення.

Відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 286 КАС України, за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право скасувати рішення суб'єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення.

Наведеним положенням кореспондують норми ст. 293 КУпАП, якими регламентовано повноваження органу, який розглядає скарги на постанову по справі про адміністративне правопорушення.

Так, орган (посадова особа) при розгляді скарги на постанову по справі про адміністративне правопорушення перевіряє законність і обґрунтованість винесеної постанови і приймає одне з таких рішень:

1) залишає постанову без зміни, а скаргу без задоволення;

2) скасовує постанову і надсилає справу на новий розгляд;

3) скасовує постанову і закриває справу;

4) змінює захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.

Враховуючи, що відповідачем не доведено наявності у діях позивача складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 132-1 КУпАП, провадження у справі про адміністративне правопорушення відносно позивача підлягає закриттю.

Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення “Серявін та інші проти України”) та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Як зазначено в п.58 рішення Європейського суду з прав людини по справі “Серявін та інші проти України”, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Щодо позовних вимог в частині розподілу витрат на професійну правничу допомогу, заявлених до стягнення позивачем з відповідача, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

За приписами ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву (ч.7 ст.139 КАС України).

Відповідно до ч.3, 4 ст.143 КАС України, якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.

Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше п'ятнадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог.

Положеннями ч.ч. 3, 4 ст. 134 КАС України визначено, що для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що розмір суми витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу та вартості виконаних робіт, витрати на проведення яких понесені в межах розгляду конкретної судової справи. При цьому розмір витрат має бути співмірним із складністю виконаних адвокатом конкретних робіт та часом, витраченим на виконання цих робіт.

Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у ч. 5 ст. 134 КАС України. Так, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч.5 ст.134 КАС України).

Згідно з ч.6 ст.135 КАС України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч.7 ст.135 КАС України).

З аналізу положень ст. 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, пов'язаних безпосередньо з розглядом певної судової справи, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат.

Тобто, питання розподілу судових витрат пов'язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Положеннями ст. 19 цього Закону визначено такі види адвокатської діяльності, як надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Отже, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (пункт 9 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

Відповідно до ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Так, надаючи оцінку понесеним позивачем витратам на правничу допомогу колегія суддів зазначає, що суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Також, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 липня 2020 року в справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19).

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/WestAllianceLimited» проти України, заява № 19336/04, п. 269).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу позивач надав до суду першої інстанції: копію договору про надання правової допомоги від 10.11.2022, ордер серії ВІ № 1113625 від 10.11.2022, копію акту про прийняття-передачу наданих послуг від 06.02.2023, копію квитанції до прибуткового касового ордера № 11 від 06.02.2023 на суму 4000 грн.

Колегією суддів встановлено, що 10.11.2022 ОСОБА_1 , як клієнт, та адвокат Заліській Ю.М., уклали договір про надання юридичної допомоги згідно з п.1.1 якого, адвокат зобов'язується за завданням клієнта надавати правову допомогу (далі - «послуги»), а клієнт зобов'язується оплатити надання послуг та фактичні витрати адвоката, необхідні для виконання цього договору.

Під послугами у цьому договорі розуміється наступне: захист, представництво та надання інших видів правової допомоги. Адвокат надає правову допомогу у вигляді:

- забезпечення захисту прав, свобод і законних інтересів клієнта;

- представництва інтересів клієнта в будь-яких судах (у т.ч. в будь-яких інстанціях, в будь-яких судочинствах), а також в інших державних органах (у т.ч., але не виключно, правоохоронних, контролюючих тощо) та органах місцевого самоврядування, перед фізичними та юридичними особами, в органах державної виконавчої служби та перед приватними виконавцями;

- надання клієнту правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складання заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів Клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.

Відповідно до п. 3.2 Договору від 10.11.2022 розмір гонорару та порядок його оплати визначається сторонами у Додатку № 1 до цього Договору. При визначенні розміру гонорару враховується: обсяг і час роботи, що потрібний адвокату для належного виконання доручення; ступінь складності правових питань, що стосуються доручення; вірогідність того, що прийняття доручення перешкоджатиме прийняттю адвокатом інших доручень або суттєво ускладнить їх виконання; необхідність виїзду адвоката у відрядження; важливість доручення з точки зору інтересів клієнта, особливі або додаткові вимоги клієнта стосовно строків виконання доручення; характер і тривалість професійних відносин адвоката з Клієнтом; кваліфікація, професійний досвід, науково-теоретична підготовка та репутація адвоката.

Відповідно до акту про прийняття-передачу наданих послуг від 06.02.2023 виконавець з 10 листопада 2022 року надав клієнту юридичні послуги відповідно Договору про надання правової допомоги, в рамках судової справи № 530/1185/22, а клієнт прийняв надані послуги, а саме:

- виїзна консультація - 300 грн;

- вивчення та збір інформації з реєстру Автоматизованої системи виконавчих проваджень 500 грн;

- збір документів для доказової бази - 200 грн;

- написання позовної заяви та її подання то суду - 1300 грн;

- написання заяви на поновлення строків позовної давності - 600 грн;

- написання заяви про забезпечення позову - 700 грн;

- представлення клієнта у судових засіданнях 400 грн.

Вартість послуг за період, вказаний в п. 1 цього Акту, становить 4000,00 грн.

На підтвердження оплати за надані послуги позивачем надано копію квитанції до прибуткового касового ордеру №11 від 06.02.2023 на суму 4000 грн.

Так, відповідно до правової позиції Верховного Суду, висловленої у постанові від 23.04.2019 по справі № 826/9047/16, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

Зі змісту норм ч.ч. 4-6 ст.134 КАС України вбачається, що від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою (саме така позиція викладена в постанові Верховного Суду від 13.12.2018 у справі № 816/2096/17).

При цьому, колегія суддів зауважує, що при розгляді питання про відшкодування витрат на правничу допомогу учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань і саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони (саме така позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц).

Відповідач у поясненнях від 20.04.2023, надісланих до суду апеляційної інстанції, вказав, що не отримував документів на підтвердження понесення позивачем судових витрат, у зв'язку з чим був позбавлений можливості надати відповідні заперечення. Вказує, що сума, стягнута судом з відповідача є документально не підтвердженою належними та допустимими доказами.

Колегією суддів з матеріалів справи встановлено, що клопотання представника позивача про долучення документів від 07.02.2023 (а.с. 91), надане до суду першої інстанції разом з актом про прийняття-передачу наданих послуг від 06.02.2023 та квитанцією, не було надіслано відповідачу, а отже останній дійсно був позбавлений можливості висловити власну позицію стосовно заявленого позивачем до стягнення розміру судових витрат. У зв'язку з викладеним, колегія суддів вважає за можливе прийняти заперечення відповідача подані до суду апеляційної інстанції.

За правилами оцінки доказів, встановлених ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну суму.

Колегія суддів зазначає, що звертаючись до суду першої інстанції з позовною заявою, позивач надав до суду всі необхідні докази щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, яка сплачена адвокату.

При цьому, загальна вартість наданих юридичних послуг відповідно до акту про прийняття-передачу наданих послуг від 06.02.2023 за договором про надання правової допомоги від 10.11.2022 становила 4000,00 грн.

Стягуючи з відповідача всю заявлену позивачем до відшкодування суму, суд першої інстанції взагалі не дослідив наявні в матеріалах справи докази на підтвердження понесених ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу та не надав їм належної оцінки щодо відповідності вимогам співмірності, розумності та неминучості.

Дослідивши подані заявником докази, колегія суддів враховує, що вчинення адвокатом таких дій як виїзна консультація - 300 грн, вивчення та збір інформації з реєстру Автоматизованої системи виконавчих проваджень - 500 грн, збір документів для доказової бази - 200 грн є складовими процесами написання адміністративного позову, а не самостійними послугами з надання правової (правничої) допомоги, а тому не підлягають окремій компенсації за рахунок відповідача, а їх вартість необхідно визначити на рівні вартості послуг зі складання позовної заяви, а саме 1300 грн.

Також, проаналізувавши зміст заяви про поновлення строку давності, колегія суддів встановила, що остання є незначною за обсягом, частково дублює інформацію, зазначену в позовній заяві, а отже її складання не вимагало тривалого часу та додаткових зусиль адвоката, що в свою чергу виключає можливість стягнення з відповідача 600 грн за її складання.

Щодо надання позивачу правничої допомоги в частині складання заяви про забезпечення позову, оцінену представником позивача у 700 грн, колегія суддів зазначає, що вказана вартість є завищеною та неспівмірною зі складністю справи та витраченим адвокатом часом на такий вид послуги, оскільки така заява є незначною за обсягом, містить здебільшого цитування норм та правових позицій Верховного Суду, а отже вартість юридичних послуг в цій частині судом апеляційної інстанції оцінено у 300 грн.

Крім того, колегія суддів вважає необґрунтованою та документально не підтвердженою суму, що заявлена до стягнення з відповідача за представлення клієнта у судових засіданнях - 400 грн, оскільки з протоколів судових засідань, наявних в матеріалах справи, вбачається, що представник позивача, зокрема адвокат Заліський Ю.М., не брав участі у жодному судовому засіданні, а у клопотанні від 07.02.2023 просив суд розглядати справу за його відсутності. Отже, стягнення судом з відповідача на користь позивача витрат на правничу допомогу в цій частині є безпідставним.

Враховуючи викладене, а також фактичний обсяг виконаної роботи та її незначну складність, колегія судів вважає розумно обґрунтованими заявлені витрати на професійну правничу допомогу, які підлягають компенсації позивачу за рахунок бюджетних асигнувань відповідача за складання та подання позовної заяви, а також заяви про забезпечення позову у загальному розмірі 1600 грн.

Щодо стягнення з відповідача на користь позивача витрат зі сплати судового збору у розмірі 992 грн 40 коп., колегія суддів зазначає таке.

З матеріалів справи вбачається, що при зверненні до суду першої інстанції позивач сплатив судовий збір згідно з квитанцією № 0.0.2753944420.1 від 24.11.2022 на суму 992 грн. 40 коп.

Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 543/775/17, у справах щодо оскарження постанов про адміністративне правопорушення у розумінні статей 287, 288 КУпАП, як і в інших справах, які розглядаються судом у порядку позовного провадження, слід застосовувати статті 2-5 Закону України "Про судовий збір" від 08.07.2011 № 3674-VI, які пільг за подання позовної заяви, відповідних скарг у цих правовідносинах не передбачають. Розмір судового збору за подання позовної заяви у справах щодо накладення адміністративного стягнення складає 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2022 встановлений в розмірі 2481 грн.

Відтак, розмір судового збору який підлягав сплаті при поданні позовної заяви позивачем становить 496 грн 20 коп. (2481*0.2).

Отже, враховуючи, що відшкодуванню підлягають судові витрати, зокрема судовий збір, який сплачено відповідно до положень КАС України, тобто у тому розмірі, встановленому законом, а не у фактично сплаченому позивачем розмірі, стягненню з відповідача підлягає сума судового 496 грн 20 коп., а не 992 грн 40 коп., як визначено судом першої інстанції.

З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивача підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС України суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Підставами для зміни рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи (частина перша статті 317 КАС України). Зміна судового рішення може полягати, зокрема, у доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 317 КАС України).

З урахуванням встановлених обставин у справі, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції щодо недотримання відповідачем вимог Інструкції № 512 та неправильним визначенням особи, яку притягнуто до відповідальності, при винесенні спірної постанови не відповідають обставинам справи, а розмір витрат на правничу допомогу, який підлягає відшкодуванню ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань відповідача, визначений судом невірно, тому рішення Зіньківського районного суду Полтавської області від 07.02.2023 у справі № 530/1185/22 слід змінити шляхом викладення мотивувальної частини рішення в редакції цієї постанови, а абзац четвертий резолютивної частини рішення в наступній редакції: «Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП - НОМЕР_2 ) за рахунок бюджетних асигнувань Державної служби України з безпеки на транспорті (01135, м. Київ, пр. Перемоги, 14, код ЄДРПОУ 39816845) - 496 (чотириста дев'яносто шість) грн 20 коп. витрат зі сплати судового збору та 1600 (тисяча шістсот) грн 00 копійок витрат на правничу допомогу.».

Керуючись ст.ст.134, 139, ч. 4 ст. 229, ч.4 ст.241, ст.ст. 242, 243, 250, 308, 310, 317, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу Державної служби України з безпеки на транспорті задовольнити частково.

Рішення Зіньківського районного суду Полтавської області від 07.02.2023 по справі № 530/1185/22 змінити з підстав та мотивів задоволення позовних вимог, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови, а абзац четвертий резолютивної частини рішення в наступній редакції:

«Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП - НОМЕР_2 ) за рахунок бюджетних асигнувань Державної служби України з безпеки на транспорті (01135, м. Київ, пр. Перемоги, 14, код ЄДРПОУ 39816845) 496 (чотириста дев'яносто шість) грн 20 коп. витрат зі сплати судового збору та 1600 (тисяча шістсот) грн 00 коп. витрат на правничу допомогу.».

В іншій частині рішення Зіньківського районного суду Полтавської області від 07.02.2023 по справі №530/1185/22 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та відповідно до ч. 3 ст. 272 КАС України є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т.С. Перцова

Судді В.Б. Русанова С.П. Жигилій

Попередній документ

110406555

Наступний документ

110406557

Інформація про рішення:

№ рішення:	110406556
№ справи:	530/1185/22
Дата рішення:	24.04.2023
Дата публікації:	26.04.2023
Форма документу:	Постанова
Форма судочинства:	Адміністративне
Суд:	Другий апеляційний адміністративний суд
Категорія справи:	Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо забезпечення громадського порядку та безпеки, національної безпеки та оборони України, зокрема щодо; дорожнього руху, транспорту та перевезення пасажирів, з них; транспорту та перевезення пасажирів

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	Виконання рішення (29.09.2023)
Дата надходження:	25.11.2022
Предмет позову:	адміністративний позов про визнання протиправною та скасування постанови Державної служби з безпеки на транспорті

Розклад засідань:

Минулі засідання (3)

19.01.2023 08:45	Зіньківський районний суд Полтавської області
07.02.2023 09:00	Зіньківський районний суд Полтавської області
24.04.2023 13:00	Другий апеляційний адміністративний суд