Справа № 754/8583/20 Головуючий в суді І інстанції Таран Н.Г.
Провадження № 22-ц/824/791/2023 Доповідач в суді ІІ інстанції Мельник Я.С.
13 квітня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Мельника Я.С.,
суддів: Матвієнко Ю.О., Гуля В.В.,
за участі секретаря Ковтун М.В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 17 серпня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Василенко Олег Анатолійович про визнання договору купівлі - продажу квартири недійсним,
У липні 2020 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом, який обґрунтовував тим, що спірна квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 67,8 кв. м., житловою площею 40,2 кв. м. належала йому на праві власності на підставі договору купівлі-продажу між ним та ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , посвідченого 26.07.2004 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко Л.Л., та реєстраційного посвідчення, виданого 30.07.2004 року Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна.
Вказував, що 02.06.2020 року йому стало відомо, що приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Василенком О.А. 04.06.2019 року здійснено державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру за ОСОБА_3 .
Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна підставою такої реєстрації став посвідчений цим самим нотаріусом цього самого дня (04.06.2019 року) договір купівлі-продажу квартири, укладений на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі.
На підставі викладеного, просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 04.06.2019 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом КМНО Василенко О.А., реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна № 1844662980000 та стягнути з відповідачів понесені судові витрати.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 17 серпня 2022 року позов залишено без задоволення.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, неповне з'ясування судом усіх обставин справи.
Обґрунтовує доводи апеляційної скарги тим, що суд першої інстанції безпідставно не врахував, що будь-яких повідомлень про намір іпотекодержателя задовольнити свої вимоги шляхом відчуження спірної квартиру він не отримував, та вказував, що факту направлення вимоги іпотекодержателя не достатньо, оскільки із свідоцтва нотаріуса Деревянко В.В. , виданого 11.12.2018 року не слідує змісту вимоги, а саме розміру заборгованості, не вбачається хто її отримав за довіреністю, а тому вважав, що ОСОБА_2 не мав права відчужувати спірну квартиру ОСОБА_3 .
Від представника відповідачів надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він вказує на необґрунтованість доводів апеляційної скарги та просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення з наступних підстав.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 04.06.2019 року був укладений згідно діючого на той момент законодавства і відповідав волевиявленню сторін, що вони і засвідчили своїми підписами, а надані позивачем докази не підтверджують його невідповідність.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, спірна квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 67,8 кв. м., житловою площею 40,2 кв. м. належала позивачу на праві власності на підставі договору купівлі-продажу між ним та ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , посвідченого 26.07.2004 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко Л.Л., та реєстраційного посвідчення, виданого 30.07.2004 року Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна.
Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Василенком О.А. 04.06.2019 за ОСОБА_3 здійснено державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру. Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна підставою такої реєстрації став посвідчений цим самим нотаріусом цього самого дня (04.06.2019 року) договір купівлі-продажу зазначеної вище квартири, укладений на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі.
Відповідно до ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
За змістом ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово підкреслював необхідність ефективного захисту прав заявників. Наприклад, у п. 75 рішення від 05 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» (заява №38722/02) ЄСПЛ зазначає, що засіб захисту, який вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним», як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.
Конституційний Суд України у рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Способом захисту права є передбачені законом дії, що безпосередньо спрямовані на захист права. Такі дії є завершальними актами захисту у вигляді матеріально-правових дій або юрисдикційних дій щодо усунення перешкод на шляху здійснення суб'єктами своїх прав або припинення правопорушень, відновлення становища, яке існувало до порушення. Саме застосування конкретного способу захисту порушеного чи запереченого права і є результатом діяльності по захисту прав.
Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Для ефективного поновлення порушеного права необхідно, щоб існував чіткий зв'язок між правопорушенням та способом захисту права. Іншими словами, метою заявлених позовних вимог має бути усунення перешкод у здійсненні права, а її досягненням - визначений спосіб захисту права, який би вичерпував себе.
На підставі викладеного, перевіривши наявні у матеріалах справи докази, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, з огляду на те, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 04.06.2019 року був укладений згідно діючого на той момент законодавства і відповідав волевиявленню сторін.
Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 не мав права відчужувати спірну квартиру ОСОБА_3 , оцінюються колегією суддів критично, з огляду на таке.
Статтею 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
Згідно зі ст. 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
Аналіз наведеної норми дає підстави для висновку, що сторони у договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя.
Відповідно до частин 1 та 2 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
Згідно п 4.1 Договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 08.11.2017 сторони погодили, що право власності на об'єкт нерухомості предмет іпотеки переходить до іпотекодержателя після спливу 31 денного строку з моменту надіслання на адресу іпотекодавця письмової вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання зазначеної вимоги (а.с.169-170 т.1).
Відповідно до свідоцтва від 11 грудня 2018 року, виданого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дерев'янко В.В., за реєстровим №2043, нотаріус посвідчила, що нею 14 вересня 2018 року заяву-вимогу ОСОБА_2 передано ОСОБА_1 (а.с.171 т.1). Ця заява передана шляхом направлення поштового відправлення зі зворотним повідомленням 14 вересня 2018 року, яке було вручено адресату «за довіреністю».
Таким чином, з матеріалів справи вбачається, що при набутті ОСОБА_3 права власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 04.06.2019 року, було дотримано вимог ст. 203, 215 ЦК України, а тому відсутні підстави для задоволення позову.
Крім цього, колегія суддів звертає увагу, що звертаючись до суду з даним позовом позивачем не заявлено вимоги про визнання права власності на спірну квартиру чи витребування майна із чужого незаконного володіння, а відтак суд вважає, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту порушеного права.
Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції та власного тлумачення характеру спірних правовідносин і встановлених судом обставин.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга та зміст оскаржуваного рішення не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи були допущені такі порушення норм матеріального чи процесуального права, які б відповідно до ст. 376 ЦПК України, могли б бути підставою для його скасування, тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. ст. 374, 375 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Деснянського районного суду м. Києва від 17 серпня 2022 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий: Судді: