Головуючий у суді першої інстанції Хоменко В.С.
Єдиний унікальний номер справи № 752/6163/17
Апеляційне провадження № 22-ц/824/1694/2023
11 квітня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Мережко М.В.,
суддів - Ігнатченко Н.В., Савченка С.І.,
секретар - Олешко Л.Ю,
Розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 12 жовтня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права власності.
Заслухав доповідь судді апеляційного суду, дослідив матеріали справи, перевірив доводи апеляційної скарги, -
У березні 2017 року позивачі звернулись до суду із вказаним позовом.
Вимоги обґрунтували тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 . Позивач ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_3 є синами ОСОБА_4 . Позивачка ОСОБА_1 рідна сестра ОСОБА_4
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 успадкували після померлої ОСОБА_4 по 1\4 частини земельної ділянки та по 1\4 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 є власником 1\2 частини земельної ділянки та 1\2 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Київським міським бюро інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна 10 листопада 2010 року видано довідку про показники об'єкта нерухомого майна, відповідно до якої будинок за адресою: АДРЕСА_1 , має такі показники: загальна площа - літ. А - 229,7 м2, літ. О - 92,5 м2; житлова площа - літ. 111,6 м2, літ. О - 55,5 м2.
Крім того, самовільно збудовані: літ. А - 7, житловий будинок літ. О, переобладнаний з літньої кухні.
Вказали, що у березні 2017 року їм стало відомо про те, що 01 червня 2012 року ОСОБА_3 зареєстровано в Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у м. Києві Декларацію про готовність об'єкта до експлуатації, а саме садибного житлового будинку літ. О, переобладнаного з літньої кухні. При цьому, документом, що посвідчує право власності на земельну ділянку в Декларації про готовність об'єкта до експлуатації від 01 червня 2012 року вказано - Державний акт на право приватної власності на землю серії ІІІ-КВ № 146253, виданий на підставі рішення Київської міської ради від 03 квітня 2001 року № 252-3/1229, що зареєстрований в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 79-2-01692 від 15 квітня 2002 року; початком будівництва визначено 1998 рік, а закінченням будівництва - 2008 рік.
Позивачі вважають, що на момент відкриття спадщини, тобто станом на 17 лютого 2010 року, садибний житловий будинок літ. О, переобладнаний з літньої кухні, вже був побудований та входив до складу спадщини, так як збудований на території земельної ділянки, що належала на праві приватної власності спадкодавцю ОСОБА_4 та ОСОБА_1 та є обслуговуючою будівлею житлового будинку на АДРЕСА_1 , що належав на праві приватної власності спадкодавцю ОСОБА_4 та належить на праві власності ОСОБА_1 .
У прохальній частині позову просили:
- визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/4 садибного житлового будинку літ. О, переобладнаного з літньої кухні з прибудовою літ. «О-1» та мансардою над літ. «О», загальною площею 92,5 м2, за адресою: АДРЕСА_1 ;
- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/ 2 садибного житлового будинку літ. О, переобладнаного з літньої кухні з прибудовою літ. «О-1» та мансардою над літ. «О», загальною площею 92,5 м2, за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідач подав заперечення на позов, в яких проти заявлених позовних вимог заперечив, просив відмовити у їх задоволенні. Вказав, що спірний будинок був побудований ним особисто за власні кошти. Також вказав, що позивачами було надано нотаріальну заяву про те, що вони не заперечують проти будівництва та введення в експлуатацію житлового будинку та мансарди над будинком, позначених на плані літ «О». На підтвердження своєї позиції надав копії квитанцій на придбання будівельних матеріалів, постанову № 119/1 від 18 січня 2012 року про накладення на нього штрафу у справі про адміністративне правопорушення за ч. 3 ст. 97 КУпАП, а також копію нотаріально посвідченої заяви відповідачів від 29 жовтня 2011 року (т. 1 а.с. 171-237).
Також, подав заяву про застосування строків позовної давності (т. 1 а.с. 238-239).
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 12 жовтня 2022 року у позові відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, позивачі подали апеляційну скаргу, в якій просять рішення суду скасувати, посилаючись на порушенням норм матеріального права, та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов. В апеляційній скарзі зазначили, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини справи, що мають значення для вирішення спору, не з'ясував що саме входило до спадкової маси після померлої ОСОБА_4 .
У відзиві на апеляційну скаргу зазначила, що рішення суду є законним і обґрунтованим,
Відповідно до ст. 44 ЦПК України, особи, які беруть участь у справі зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.
Відповідно до ст.ст 128-131 ЦПК України особи, які приймають участь у справі були своєчасно повідомлені про день та час розгляду справи на 11 квітня 2023 року за адресами, які були зазначені в матеріалах справи. Заяв щодо зміни місця проживання або місцезнаходження від сторін не надходило. Апелянти та їх представник приймали участь у розгляді справи в суді апеляційної інстанції.
Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Враховуючи, що особи, які приймають участь у справі, належним чином повідомлені про день та час розгляду справи, доказів поважності неявки суду не надали, тому колегія суддів вважає, що неявка осіб не може бути визнана судом поважною, підлягає.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість:
1) керує ходом судового процесу;
2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;
3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;
4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;
5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Суд першої інстанції встановив, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 . Позивач ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_3 є синами ОСОБА_4 . Позивачка ОСОБА_1 рідна сестра ОСОБА_4
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 успадкували після померлої ОСОБА_4 по 1\4 частини земельної ділянки 0,1000 га, кадастровий номер 900046008, та по 1\4 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 є власником 1\2 частини земельної ділянки та 1\2 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Київським міським бюро інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна 10 листопада 2010 року видано довідку про показники об'єкта нерухомого майна, відповідно до якої будинок за адресою: АДРЕСА_1 , має такі показники: загальна площа - літ. А - 229,7 м2, літ. О - 92,5 м2; житлова площа - літ. 111,6 м2, літ. О - 55,5 м2.
Відповідно до тексту довідки, на земельній ділянці наявні самовільно збудовані будівлі : літ. А - 7, житловий будинок літ. О, переобладнаний з літньої кухні.
Згідно інформаційної довідки Другої київської державної нотаріальної контори № 2794/02-14 від 25 травня 2019 року на момент видачі свідоцтва про право спадщини за законом після смерті ОСОБА_4 житловий будинок літ .О, переобладнаний з літньої кухні, був самочинним, тому відповідно свідоцтво не видавались.
Рішенням про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень № 48039753 від 31 липня 2019 року відповідачам відмовлено у державній реєстрації права власності на самовільно побудований житловий будинок літ. «О», переобладнаного з літньої кухні (т. 2 а.с. 65-68).
При вирішенні спорів щодо спадкування права власності на нерухоме майно судам слід застосовувати редакцію закону, яка діяла на час виникнення права у самого спадкодавця та на час відкриття спадщини.
При вирішенні спору про визнання права власності на спадкове майно потрібно розмежовувати час і підстави виникнення права власності у спадкодавця, які кваліфікуються відповідно до законодавства України чинного на час виникнення права власності та підстави спадкування зазначеного майна, що визначаються на час відкриття спадщини та згідно із п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.
Якщо за життя спадкодавець не набув права власності на нерухоме майно, то спадкоємець також не набуває права власності у порядку спадкування. До спадкоємця переходять лише визначені майнові права, які належали спадкодавцеві на час відкриття спадщини. Для набуття права власності у встановленому законодавством порядку спадкоємець повинен здійснити дії, які необхідні для набуття права власності на визначене нерухоме майно, зокрема на житловий будинок, іншу споруду.
Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Згідно зі ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦК України).
За змістом ст. 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.
У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у ст. ст. 1261-1265 ЦК України.
За загальним правилом ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Стаття 331 ЦК України регулює питання набуття права власності на новостворене майно та об'єкти незавершеного будівництва: право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.
Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).
Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.
Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Враховуючи те, що за змістом ст. ст. 316, 317 ЦК України право власності це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але у межах, передбачених законом, здійснення особою самочинного будівництва відповідно до ч. 2 ст. 376 ЦК України не породжує в неї права власності на таке майно, відтак виключає це майно із цивільного обороту.
Частиною 3 ст. 331 ЦК України визначено, що до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Не набувають такого права і спадкоємці цих осіб.
Право власності на об'єкти самочинного будівництва може бути визнано за спадкоємцем, що має право вимагати визнання такого права, виключно за умови наявності документів про право власності на землю або про право користування земельною ділянкою, що видані на ім'я спадкодавця або спадкоємця, та актів введення будівлі в експлуатацію, якщо їх наявність необхідна відповідно до вимог законодавства, чинного на час завершення будівництва.
Стаття 328 ЦК України передбачає, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно дозволу № 525 від 16 жовтня 2003 року на введення в експлуатацію закінченого будівництвом (розширенням, реконструкцією) приватного житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , забудовники: ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , прибудови: А3, а5, а6, літню кухню О, гараж Н, сарай М на земельній ділянці по АДРЕСА_1 прийняли в експлуатацію.
Згідно постанови Кабінету Міністрів України № 923 від 08 жовтня 2008 року «Про Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів» підставою для укладення договорів про постачання на прийняті в експлуатацію закінчені будівництвом об'єкти необхідних для їх функціонування ресурсів - води, газу, тепла, електроенергії тощо, включення даних про такий об'єкт до державної статистичної звітності та оформлення права власності на зазначений об'єкт є Сертифікат відповідності.
Сертифіката відповідності щодо житлового будинку літ. О, переобладнаного з літньої кухні з прибудовою літ. «О-1» та мансардою над літ. «О», загальною площею 92,5 м2, за адресою АДРЕСА_1 , матеріали справи не містять, так само як відомостей про введення останнього в експлуатацію спадкодавцем ОСОБА_4 .
Крім того, Верховний Суд у постанові від 21 жовтня 2020 року у справі № 910/2939/19З висловив таку правову позицію, що зміст приписів ст. 376 ЦК України підтверджує неможливість застосування інших, ніж ті, що встановлені цією статтею, способів легітимізації (узаконення) самочинного будівництва та набуття права власності на такі об'єкти. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка його здійснила, не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного.
Згідно свідоцтв про право особистої власності на домоволодіння, виданих 20 вересня 1989 року на ім'я ОСОБА_4 , та ОСОБА_1 слідує що будинок, який є спадковим, побудований до 1989 року.
Крім того, суд встановив, що станом на 2010 рік на земельній ділянці наявні самовільно збудовані будівлі: літ. А - 7, житловий будинок літ. О, переобладнаний з літньої кухні.
При цьому жодна особа не реєструвала права власності на добудови, відповідно до особливого порядку реєстрації права власності на нерухоме майно, який діє із прийняттям Закону України « Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року № 1952-1У, згідно порядку реєстрації права власності ,який було встановлено Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України 09 червня 1998 року № 121, Наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України «Про затвердження змін до Порядку прийняття в експлуатацію індивідуальних (садибних) житлових будинків,садових, дачних будинків,господарських (присадибних) будівель і споруд, прибудов до них, громадських будинків 1 та 11 категорій складності, які збудовані без дозволу на ви конання будівельних робіт, і проведення технічного обстеження їх будівельних конструкцій та і інженерних мереж» від 13 червня 2012 року № 304.
Так, вказаними нормами, встановлено порядок прийняття в експлуатацію як житлового будинку, так і прибудов (господарських будівель) такого будинку, їх реєстрація.
Разом з тим, матеріали справи не містять належних і допустимих доказів, які б підтверджували право ОСОБА_4 на майно, яке перебудоване, добудовано, збільшено після 1989 року (дати отримання свідоцтва про право власності на будинок).
В той же час, суд встановив, що відповідач у 2012 році, тобто після смерті ОСОБА_4 , отримав дозвіл про готовність об'єкта до експлуатації - садибного житлового будинку літ. О, переобладнаного з літньої кухні з прибудовою літ. «О-1» та мансардою над літ. «О», загальною площею 92,5 м2, за адресою: АДРЕСА_1 , що в подальшому стало підставою для проведення реєстрації права власності на вказаний об'єкт в установленому порядку.
У розумінні ч. 1 ст. 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об'єкт, а і об'єкт нерухомості, який виник в результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови уже існуючого об'єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки в результаті таких дій об'єкт втрачає тотожність з тим, на який власником (власниками) отримано право власності.
Об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти не є об'єктами права власності (ч. 2 ст. 376 ЦК України), а тому не можуть бути предметом поділу (виділу) згідно із нормами ст. ст. 364, 367 ЦК України. ( Верховний Суд України справа № 6-130 цс 13 від 04 грудня 2013 року )
Порядок проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток житлових будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна при підготовці проектних документів щодо можливості проведення цих робіт визначається Інструкцією щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об'єктів нерухомого майна, затвердженою наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18 червня 2007 року № 55 (далі - Інструкція № 55).
Згідно з пунктами 1.2, 2.1, 2.4 Інструкції № 55 поділ об'єкта нерухомого майна (виділ частки) на окремі самостійні об'єкти нерухомого майна здійснюються відповідно до законодавства на підставі висновку щодо технічної можливості такого поділу (виділу) з дотриманням чинних будівельних норм та з наданням кожному об'єкту поштової адреси.
Пунктом 2.3 розділу 2 Інструкції № 55 передбачено, що не підлягають поділу об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об'єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону.
Зазначені положення узгоджуються з нормами статей 316, 317, частинами першою, другою статті 376 ЦК України.
Ураховуючи те, що за змістом статей 316, 317 ЦК України право власності це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але у межах, передбачених законом, здійснення особою самочинного будівництва відповідно до частини другої статті 376 ЦК України не породжує в неї права власності на таке майно, відтак виключає це майно із цивільного обороту.
За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво жилого будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво, або відведена не для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.
Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга статті 376 ЦК України).
Самочинно збудоване нерухоме майно не є об'єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу) згідно з нормами статей 364, 367 ЦК України.
Не підлягають поділу (виділу) об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна.
Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах: від 04 грудня 2013 року у справі № 6-130 цс 13, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-286 цс 15, є незмінною.( постанова Верховного Суду від 21 жовтня 2019 року справа 487/ 6723/ 15ц)
Враховуючи, що матеріали справи не містять жодного належного і допустимого доказу щодо набуття ОСОБА_4 права власності на збудовані і перебудовані після 1989 року будівлі і господарські споруди, тому це дає підстави вважати ,що будівництво є самочинним.
З огляду на вказане, рішення суду про відмову у задоволенні позову є обґрунтованим.
Положеннями ч. 4 ст. 41 Конституції України і ст. 321 ЦК України встановлено принцип непорушності права власності, відповідно до якого ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).
Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч. ч. 1, 3 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Вказана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорювань право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнані права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Особа, права якої порушено, може скористатись не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
Висновок суду, що відповідно до ст.76-81 ЦПК України позивачами не надано належних і допустимих доказів на підтвердження своїх вимог, відповідає встановленим обставинам справи.
Позивачами не доведено, порушення їх права відповідачем, з огляду на те, що останні були обізнані про наявні самочинні будівлі і господарські споруди, натомість дій щодо введення цих об'єктів в енксмплуата3ці. Відповідно до вимог законодавства не вчиняли. Не вчиняла таких дій і ОСОБА_4 , а тому висновок суду про відсутність підстав вважати, що спірний об'єкт увійшов до спадкової маси після смерті ОСОБА_4 є вірним.
З огляду на вказане, рішення суду про відмову у задоволенні позову є обґрунтованим.
Доводи апеляційної скарги не спростовують вказаних висновків суду першої інстанції ,зводяться до незгоди із висновками суду першої інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, відповідно до ст. 367 ЦПК України, колегія суддів вважає рішення законним та обґрунтованим, постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, відповідає фактичним обставинам справи, підстави для його скасування відсутні.
Керуючись ст.ст. 365, 367, 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 12 жовтня 2022 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
Касаційна скарга на постанову може бути подана до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 17 квітня 2023 року.
Головуючий
Судді