справа № 761/33417/19 головуючий у суді І інстанції Притула Н.Г.
провадження № 22-ц/824/334/2023 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
10 квітня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді -Березовенко Р.В.,
суддів:Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Жванко О.Є.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником - ОСОБА_2 , на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 липня 2022 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , акціонерного товариства «Альфа - Банк», державного реєстратора комунального підприємства «Світоч» м. Києва Урупи Андрія Федоровича, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Юдіна Максима Анатолійовича про визнання протиправним та скасування рішення, витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності на квартиру,-
У серпні 2019 року до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Акціонерного товариства «Укрсоцбанк», державного реєстратора Комунального підприємства «Світоч» м. Києва Урупа Андрія Федоровича, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Юдіна Максима Анатолійовича про визнання протиправним та скасування рішення, витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності на квартиру.
Під час слухання справи відповідача Акціонерне товариство «Укрсоцбанк» було замінено на належного відповідача - Акціонерне товариство «Альфа банк».
У позовних вимогах позивач просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 45385021 від 06.02.2019 10:33:21, прийняте державним реєстратором Комунального підприємства «Світоч», м.Києва Урупою А.Ф. з виключенням з реєстру запису про право власності за номером 30162002 Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1405959280000);
- витребувати з чужого незаконного володіння майно, а саме: групу нежитлових приміщень НОМЕР_2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1405959280000) та визнати право власності на групу нежитлових приміщень НОМЕР_2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1405959280000) за ОСОБА_1 .
Вимоги позову обґрунтовані тим, що за договором купівлі-продажу квартири від 27.04.2007 року позивач набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
27.04.2007 року між позивачем та АКІБ «Укрсоцбанк» був укладений кредитний договір за умовами якого Банк надав позивачу кредит. На забезпечення виконання власних зобов'язань за кредитним договором, 27.04.2007 року між позивачем та банком був укладений Іпотечний договір, за яким банк отримав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 .
Як зазначає позивач, 20.03.2019 року до квартири АДРЕСА_1 , яка є єдиним житлом позивача, ввірвалися невідомі особи та повідомили що власником квартири є Акціонерне товариство «Укрсоцбанк». В цей день було замінено замки в квартирі та із застосуванням фізичної сили було викинуто позивача та її речі.
З інформаційної довідки позивачу стало відомо, що Акціонерне товариство «Укрсоцбанк» набуло право власності на квартиру на підставі виконавчого напису від 16.12.2013 року та іпотечного договору від 27.04.2007 року.
В той же час позивач зазначає, що виконавчий напис визнано таким, що не підлягає виконанню на підставі рішення Апеляційного суду м.Києва від 12.07.2016 року (справа №761/31532/15-ц), а отже, він не міг бути підставою для виникнення права власності, державний реєстратор не мав права вчиняти реєстраційні дії щодо квартири позивача.
19.07.2019 року позивач отримала інформаційну довідку та дізналась, що власниками квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 18.04.2019 року є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в рівних частках.
Крім того, квартира вже не належить до житлового фонду, є нежитловим приміщенням та зміна її функціонального призначення відбулась незаконно.
Позивач не погоджується з рішенням державного реєстратора від 06.02.2019 року за №45385021 та вважає його протиправним на тій підставі, що виконавчий напис №3624 від 16.12.2013 року, що став підставою для реєстрації права власності за Банком був визнаний таким, що не підлягає виконанню за рішенням Апеляційного суду м.Києва від 12.07.2016 року (справа №761/31532/15-ц), а тому відповідно право власності за Банком не могло бути зареєстровано.
Крім того, позивач зазначає, що між нею та Банком не укладався окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя, а іпотечне застереження не є договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Сама по собі умова договору іпотеки про можливість набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки не свідчить про волевиявлення іпотекодавця на вибуття майна з його володіння.
В позові позивач зазначає, що на момент реєстрації за банком права власності на квартиру заборгованість не була безспірною, оскільки рішенням суду було відмовлено в задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Оскільки квартира є єдиним житлом позивача, звернення стягнення відбулось з порушенням норм Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого на забезпечення кредитів в іноземній валюті» - майно, надане на забезпечення кредиту в іноземній валюті, таке відчуження відбулось без згоди власника, загальна площа квартири не перевищує 140,00 кв.м.
В порушення положень ч.1 ст.20 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державний реєстратор не повідомив позивача про реєстрацію за АТ «Укрсоцбанк» права власності на квартиру АДРЕСА_1 .
В порушення вимог ч.1 ст.18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» було зареєстроване 22.01.2019 року, тобто до прийняття рішення реєстратора 06.02.2019 року.
Позивач зазначає, що оскільки квартира вибула з її власності незаконно, тому відповідно вибула з її власності поза її волею та незаконно право власності виникло у ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , отже, існують підстави для витребування майна з їх володіння.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 05 липня 2022 року у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Акціонерного товариства «Альфа банк», державного реєстратора Комунального підприємства «Світоч» м. Києва Урупа Андрія Федоровича, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Юдіна Максима Анатолійовича про визнання протиправним та скасування рішення, витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності на квартиру відмовлено в повному обсязі.
Не погодившись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 , через представника - адвоката Самчук Марину Валеріївну, подала апеляційну скаргу.
У апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити в повному обсязі.
При цьому зазначає, що судом першої інстанції не взято до уваги, що виконавчий напис, на підставі якого виникло право власності в АТ «Укрсоцбанк», 12 липня 2016 року визнано таким, що не підлягає виконанню на підставі рішення Апеляційного суду м. Києва від 12 липня 2016 року (справа № 761/31532/15-ц). А відтак, такий виконавчий напис не може бути підставою для виникнення права власності, тому державний реєстратор не мав права вчиняти реєстраційні дії щодо квартири позивача, зокрема, змінювати власника на АТ. «Укрсоцбанк».
Також апелянт вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність порушення положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Звертає увагу апеляційного суду на те, що квартира АДРЕСА_3 не належить позивачу на праві власності. Так, відповідно до Договору дарування квартири від 11 жовтня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Матюховою Т.П., зареєстровано в реєстрі за № 1971, ОСОБА_1 передала у власність ОСОБА_5 дану квартиру.
Однак, зазначена обставина не може впливати на поширення норм Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки цей Закон прийнятий 03 червня 2014 року, тобто вже після укладення 11 жовтня 2013 року Договору дарування.
На думку апелянта, спірна квартира підпадає під дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки виступає предметом іпотеки за споживчим кредитом в іноземній валюті, загальна площа якої не перевищує 140 кв.м., та використовувалося як місце постійного фактичного проживання позивача. Окрім того, стверджує, що у власності позивача не знаходиться інше нерухоме житлове майно, що на думку апелянта, підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 220895401, копією довідки про реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 .
При цьому апелянт посилається на практику Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а, від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18.
Разом з тим, апелянт також вважає, що судом першої інстанції безпідставно не надано оцінку очевидним, на думку апелянта, порушенням Закону щодо зміни відповідачами функціонального призначення спірної квартири. Зазначає. що зміна функціонального призначення спірної квартири є незаконною, оскільки вчинена з порушенням відповідної процедури, та вчинена з метою створити для позивача перешкоди для поновлення порушеного права власності.
Окрім того, в апеляційній скарзі зазначено, що стаття 37 Закону України «Про іпотеку» на час укладення Кредитного та Іпотечного договорів (27.04.2007 року) діяла в редакції, яка передбачала виключно укладення окремого Договору про задоволення вимог іпотеко держателя. Однак, такий договір між ОСОБА_1 та банком не укладався і вона згоди на перехід права власності на спірну квартиру не надавала. Вказує, що сама по собі умова договору іпотеки про можливість набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки не свідчить про волевиявлення іпотекодавця на вибуття майна з його володіння.
Також апелянт зазначала, що надані копії документів, які знаходяться на а.с. 134-137 в томі 1 підтверджують невиконання Банком вимог законодавства, оскільки вони підтверджують той факт, що позивач не отримала повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки такі їй не надсилалися.
Ще одним доводом апеляційної скарги є те, що право власності на спірне майно зареєстровано за АТ «Укрсоцбанк» у період дії арешту цього майна, накладеного Відділом державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві 16 січня 2014 року. Вказує, що про наявність зазначеного арешту вказує відповідний запис про обтяження (а.с.13-17, т. 1). Окрім цього, ще однією обставиною на підтвердження викладеного зазначає про наявність судової справи № 761/14952/18.
Окремо апелянт звертає увагу апеляційного суду на те, що суд першої інстанції не перевірив виконання вимог закону щодо надання державному реєстратору всіх необхідних документів для здійснення державної реєстрації прав на спірне нерухоме майно. Ухвала суду про витребування матеріалів реєстраційної справи залишена без виконання.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року відкрито апеляційне в справі та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
Однак відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.
13 лютого 2023 року на адресу Київського апеляційного суду надійшли додаткові пояснення адвоката Єфіменко В.С., подані в інтересах відповідача 2 - ОСОБА_4 . У вказаних додаткових поясненнях представник відповідача 2 просив у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. При цьому зазначав, що іпотечний договір містить застереження про задоволення вимог іпотеко держателя, а, отже, є документом, що підтверджує перехід права власності на предмет іпотеки до банку та, відповідно, є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Банк реалізував своє право, передбачене Іпотечним договором у визначений в такому договорі спосіб. Посилання апелянта на визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, як на підставу позовної вимоги про визнання протиправним і скасування оскаржуваного рішення, вважає безпідставним, оскільки державна реєстрація права власності на об'єкт за банком була здійснена на підставі іншого альтернативного способу звернення стягнення на предмет іпотеки: на підставі застереження в Іпотечному договорі, яке за законом, на думку відповідача 2, прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя.
Окрім того, зазначає, що згідно правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених в постанові від 13 березня 2019 року у справі № 753/1534/16-ц позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі або згідно з окремим нотаріально посвідченим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог останнього.
ОСОБА_4 уважає, що положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України» не можуть бути застосовані, оскільки в даному випадку звернення стягнення на об'єкт, як предмет іпотеки, шляхом прийняття рішення про державну реєстрацію права власності за іпотекодержавтелем здійснено не у примусовому порядку й, окрім того, на момент реєстрації права власності на спірне приміщення за АТ Укрсоцбанк» ОСОБА_1 не використовувала спірне приміщення як своє постійне місце проживання, а на момент придбання ОСОБА_4 та ОСОБА_3 спірного приміщення, воно було облаштоване під нежитлове приміщення. Наголошує, що ОСОБА_1 з 04 березня 2002 року по 28 лютого 2019 року була зареєстрована як фізична особа-підприємець. При цьому, місцем проживання ОСОБА_1 в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань було зазначено іншу адресу. Вважає, що ОСОБА_1 сама використовувала спірне приміщення як нежитлове у своїй власній господарській діяльності.
Також зазначає, що висновок суду першої інстанції про відсутність законодавчої вимоги укладення окремого договору відповідає положенням статті 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин. Наголошує, що позиція представника позивача про те, що реєстрацію права власності на спірне приміщення проведено в період дії арешту, накладеного відділом ДВС Шевченківського районного управління юстиції від 16 січня 2014 року не відповідає дійсності і спростовується інформаційною довідкою №196673891 від 17 січня 2020 року, з якої, зокрема, вбачається, що на момент набуття АТ «Укрсоцбанк» права власності на спірне приміщення арешт був відсутній (знятий).
У судовому засіданні представник апелянта просив апеляційну скаргу задовольнити на підставі наведених в ній доводів.
Представники відповідачів ОСОБА_4 - адвокат Єфіменко В.С. та АТ «Альфа - Банк» Андросович Г.С. просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.
Інші учасники справи належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи до суду не з'явилися, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, виходячи з такого.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції встановлено, що за договором купівлі-продажу квартири від 27.04.2007 року ОСОБА_1 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Право власності ОСОБА_1 на вказану квартиру 11.05.2007 року було зареєстровано Комунальним підприємством «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна».
За Іпотечним договором №013/193-І від 27.04.2007 року ОСОБА_1 передала АКІБ «Укрсоцбанк» в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 в забезпечення виконання зобов'язань за Договором кредиту №40.29-48/169 від 27.04.2007 року.
Сторони домовились та визначили в п.2.4.3 Іпотечного договору, що у разі невиконання або неналежного виконання Іпотекодавцем основного зобов'язання, Іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Стаття 4 договору визначає порядок звернення стягнення на предмет іпотеки та його реалізації.
Пункт 4.1 Договору іпотеки передбачає, що у разі невиконання або неналежного виконання Іпотекодавцем Основного зобов'язання, Іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на Предмет іпотеки.
Пункт 4.5 Договору передбачає способи звернення стягнення, зокрема і шляхом передачі Іпотекодержателю права власності на Предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».
Отже, договір іпотеки містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».
З Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що 22.01.2019 року 15:52:22 державним реєстратором Комунального підприємства «Світоч» м.Києва Урупа А.Ф. на підставі виконавчого напису №3624 від 16.12.2013 року, вчиненого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Паракуда І.В., іпотечного договору від 27.04.2007 року, посвідченого 27.04.2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу м.Києва Смірновим І.В., рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 45385021 від 06.02.2018 10:33:21, за Акціонерним товариством «Укрсоцбанк» було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 (номер запису про право власності 30162002, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1405959280000) (а.с.18 т.1).
На підставі договору купівлі-продажу квартири від 18.04.2019 року, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 набули в рівних частках право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
В подальшому, 17.05.2019 року, квартира змінила функціональне призначення та була переведена в нежитловий фонд.
Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Апеляційного суду м.Києва від 12.07.2016 року (справа №761/31523/15-ц) визнано виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі №3624 від 16.12.2013 року, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Паракудою І.В. таким, що не підлягає виконанню.
Позивач при зверненні до суду з позовом посилається на ту обставину, що рішеннями судів було відмовлено Акціонерному товариству «Укрсоцбанк» в стягненні заборгованості за кредитним договором та в зверненні стягнення на предмет іпотеки.
Так судом встановлено, що рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 10.05.2019 року (справа №761/40850/16-ц) відмовлено ПАТ «Укрсоцбанк» в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1 . Як вбачається, рішення суду мотивоване тим, що Банком пропущено строк позовної давності.
Банк не оскаржував зазначене рішення. Рішення суду набрало законної сили.
Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 18.10.2016 року в задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» про стягнення заборгованості за кредитним договором було відмовлено (справа №761/16430/16-ц).
Рішення суду було перевірено апеляційною та касаційною інстанцією та залишено без змін.
Зазначеним рішенням встановлено, що 27.04.2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк») та ОСОБА_1 (далі - Відповідач) було укладено Договір кредиту № 40.29-48/169 (далі - Кредитний договір).
Відповідно до п. 1.1 Кредитного договору Кредитор надає Позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у сумі 144 500 доларів США зі сплатою 12,5% річних, та з кінцевим терміном повернення заборгованості по кредиту до 26 квітня 2021 року (включно), на умовах визначених цим Договором.
Відповідач своїх зобов'язань за Договором кредиту № 40.29-48/169 від 27.04.2007р. належним чином не виконує в частині своєчасної сплати заборгованості за кредитом та процентів за користування кредитними коштами, на підтвердження чого Позивачем надано розрахунок заборгованості Позичальника за кредитним договором, згідно якого станом на 26.02.2016р. заборгованість Відповідача перед Позивачем складає 326 180,14 доларів США (еквівалент у гривні - 8 887 965,85 грн.), що складається з: - суми заборгованості за кредитом - 126 336,00 доларів США (еквівалент у гривні - 3 442 284,44 грн.); - суми заборгованості за відсотками 122 176,67 доларів США (еквівалент у гривні - 3 329 148,28 грн.); - розміру пені за несвоєчасне повернення кредиту - 33 350,52 доларів США (еквівалент у гривні - 908 756,33 грн.); - розміру пені за несвоєчасне повернення відсотків - 44 316,95 доларів США (еквівалент у гривні - 1 207 576,79 грн.).
Суд дійшов висновку, що позов Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, - не підлягає задоволенню в зв'язку зі спливом строків позовної давності щодо заявлених вимог.
У відповідності до положень ч.4 ст.82 ЦПК України обставини встановлені рішенням суду не підлягають доказуванню.
В той же час під час слухання справи позивач, стверджуючи що відсутня заборгованість за кредитним договором, не надала суду доказів належного виконання зобов'язань. Варто зауважити, що відмова в задоволенні позовних вимог в зв'язку із пропуском Банком строків позовної давності не свідчить про відсутність такої заборгованості перед банком.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що під час слухання справи судом не встановлено та позивач не довела належними та допустимими доказами, що квартира АДРЕСА_1 є єдиним місцем проживання позивача, тому суд дійшов до висновку, що при реєстрації права власності за банком на вказану квартиру не порушені положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
Суд вважав, що звернення стягнення на квартиру ОСОБА_1 як предмет іпотеки шляхом прийняття рішення про державну реєстрацію права власності за іпотекодержателем здійснено не у примусовому порядку, оскільки ОСОБА_1 надала іпотекодержателю згоду на перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя за рішенням іпотекодержателя. Тобто, реєстрація права власності на предмет іпотеки за АТ «Укрсоцбанк» здійснена за згодою ОСОБА_1 , що висловлена в договорі іпотеки, а тому Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає застосуванню до цих правовідносин. Отже, доводи ОСОБА_1 про те, що вона як іпотекодавець не надавала згоди на перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя за рішенням іпотекодержателя, є безпідставними.
Крім того, суд першої інстанції взяв до уваги, що квартира на даний час не належить до житлового фонду, є нежитловим приміщенням. Позивач не надала суду доказів, що вона оскаржувала відповідні рішення, які стали підставою для зміни функціонального призначення. В той же час, суд в межах даного провадження позбавлений можливості оцінити законність зміни функціонального призначення приміщення, оскільки відповідні вимоги заявлені не були та позивач в прохальній частині позовної заяви просить витребувати на її користь саме нежитлове приміщення, а не квартиру.
Поряд з цим, суд першої інстанції вказував, що як вбачається з матеріалів справи, 03.09.2018 року на адреси позивача, зокрема, АДРЕСА_4 та АДРЕСА_5 були направлені вимоги про усунення порушень з попередженням про звернення стягнення на предмет іпотеки у випадку її невиконання. Суду не надано доказів отримання вказаних листів позивачем. Однак Банк на виконання вимог умов договору направив вказані листи за відомими йому адресами, позивач їх не отримала. Отже, як встановлено судом, на той час ПАТ «Укрсоцбанк» у спосіб, визначений положеннями договору направив позивачу повідомлення, яке було ним проігнороване, що в свою чергу свідчить про недобросовісність іпотекодавця та порушення прав іпотекодержателя в очікуванні таких дій (стаття 13 ЦК України). В той же час, згідно з умовами договору вказане повідомлення вважається отриманим.
Колегія суддів не може повною мірою погодитися з висновками суду першої інстанції, зважаючи на таке.
Частина 1 статті 4 ЦПК України передбачає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Як визначає стаття 1 Закону України «Про іпотеку» (в редакції станом на 06.02.2019 року), іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
За рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання (ч.1 ст.7 Закону України «Про іпотеку»).
У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (стаття 33 Закону України «Про іпотеку»).
За правилом частини 1 статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Згідно з ч.ч. 3, 6 ст. 36 ЗУ «Про Іпотеку» договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: - передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; - право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
Завершенням позасудового врегулювання є державна реєстрація прав власності на всі предмети іпотеки, що виступають забезпеченням за основним зобов'язанням: за іпотекодержателем (якщо звернено стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття його у власність іпотекодержателем); за покупцем (якщо звернено стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу іпотекодержателем третій особі).
Відповідно до частин 1, 3 статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.
Щодо позовної вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння.
На думку апеляційного суду, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що звернення стягнення на квартиру ОСОБА_1 як предмету іпотеки шляхом прийняття рішення про державну реєстрацію права власності за іпотекодержателем здійснено не у примусовому порядку, оскільки ОСОБА_1 надала іпотекодержателю згоду на перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя за рішенням іпотекодержателя.
Так, підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.
У контексті зазначеного, Велика Палата Верховного Суду у постановах від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18а (провадження № 11-474апп19) та від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) зробила висновок про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, визначений сторонами в іпотечному застереженні, є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому способі) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодателя без згоди останнього на таке відчуження.
Отже, доводи ОСОБА_1 про те, що вона як іпотекодавець не надавала згоди на перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя за рішенням іпотекодержателя, є обгрунтованим.
Поряд з цим, колегія суддів також погоджується з доводами апеляційної скарги в частині доводів про поширення положень Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" до цих правовідносин.
Так, 07 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», підпунктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.
Пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19) викладено правовий висновок про те, що обмеження, встановлені Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», поширюються не лише на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду, а й на позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, яким є реєстрація права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі.
Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.
Водночас Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження у зв'язку з невиконанням умов кредитного договору.
З огляду на викладене, предмет іпотеки, а саме нерухоме житлове майно, яке використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя, не може бути примусово стягнуто на підставі положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі і шляхом реєстрації права власності за банком як забезпечення виконання позичальником/майновим поручителем умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті.
Такий правовий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постановах від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а.
Висновки про те, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» підлягає застосуванню навіть у разі звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку містяться і в постановах Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 201/7014/18 (провадження № 61-7373св20), від 30 вересня 2021 року у справі № 127/15802/15-ц (провадження № 61-16395св20), від 02 травня 2022 року у справі № 754/716/19 (провадження № 61-12633св21).
При цьому згідно зі статтею 36 Закону України "Про іпотеку" (в редакції станом на час укладення договору іпотеки) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.
Відповідно до статті 37 Закону України "Про іпотеку" (яка діяла станом на день укладення іпотечного договору) іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.
Звертаючись до суду з позовом, позивач зазначала, що при вчиненні реєстраційних дій було порушено вимоги Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (в редакції станом на 06.02.2019 року) визначав, що протягом дії цього Закону:
1) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:
таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;
загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку;
2) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) інше майно (майнові права), яке відповідно до законодавства або кредитного договору підлягає стягненню з позичальника, зазначеного у підпункті 1 цього пункту, при недостатності коштів, одержаних стягувачем від реалізації (переоцінки) предмета застави (іпотеки);
3) кредитна установа не може уступити (продати, передати) заборгованість або борг, визначений у підпункті 1 цього пункту, на користь (у власність) іншої особи.
Отже, у даній справі перехід права власності на квартиру відбувся під час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
У той же час позивач в позовній заяві зазначала, що квартира АДРЕСА_1 є її єдиним місцем проживання, а тому банк не мав права звертати стягнення на предмет іпотеки.
Як вбачається з матеріалів справи, 27.07.2010 року ОСОБА_1 зверталась до Департаменту містобудування та архітектури про зміну функціонального призначення квартири АДРЕСА_1 (а.с.41 т.1).
Крім того, з Реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що ОСОБА_1 на праві власності належала квартира АДРЕСА_3 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 10.09.2010 року (а.с.15-16 т.1), яка відповідно до Договору дарування квартири від 11 жовтня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Матюховою Т.П., зареєстровано в реєстрі за № 1971, була подарована ОСОБА_5 .
Отже, ОСОБА_1 13.09.2018 року зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1 і доказів наявності в неї іншого житлового приміщення у власності матеріали справи не містять.
При цьому матеріали справи не містять і жодних належних доказів наявності в позивачки іншого постійного місця проживання.
А відтак, колегія апеляційного суду вважає помилковим висновок суду першої інстанції про недоведеність позивачкою тієї обставини, що квартира АДРЕСА_1 є єдиним місцем її проживання.
Отже, враховуючи вищевикладене, апеляційним судом встановлено порушення положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» при реєстрації права власності за банком на вказану квартиру.
Щодо отримання ОСОБА_1 вимоги іптекодержателя, слід зазначити наступне.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021 року в справі № 205/1096/19 (провадження № 61-6207св21) зазначено, що: «за змістом частини першої статті 33 та частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов'язання. І лише якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку». Вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» не перешкоджають іпотекодержателю здійснювати права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця тільки тоді, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті). Умови договору іпотеки та вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» пов'язують можливість задоволення вимог кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки з дотриманням іпотекодержателем процедури належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов'язання. Належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв'язку чи кур'єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270.
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 р. у справі №757/13243/17 належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення також слід вважати таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання. Направлення такої вимоги іпотекодавцю про усунення порушень основного зобов'язання обґрунтовується саме тим, що іпотекодавець має право замість боржника усунути порушення основного зобов'язання і тим самим убезпечити себе від звернення стягнення на належний йому предмет іпотеки.
З матеріалів справи вбачається, що банк обґрунтовує виконання свого обов'язку щодо направлення вимоги інформаційними довідками ПП «Єкспрес МЕЙЛ» від 19 листопада 2019 року (а.с.126,127 т.1), згідно яких вимога іпотекодержателя від 03.09.2018 року була надіслана на адресу боржника ТОВ «ТЕМАПОЛ» і не була отримана боржником у зв'язку з відмовою.
Враховуючи вказані вище висновки Верховного Суду апеляційний суд вважає, що доводи апелянта щодо неналежного повідомлення є такими, що заслуговують на увагу, виходячи з наступного.
Належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв'язку чи кур'єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270.
Поряд з цим вбачається, що відправлення, на які посилається банк відправлено іншою особою, а не банком, що не передбачено умовами договору, тобто суперечить порядку, що визначений сторонами договору. Крім того, вказані відправлення не містять змісту відправлення, що позбавляє суд можливості встановити факт відправлення саме вимоги(повідомлення)від 03.09.2018 року.
За таких обставин, висновок суду першої інстанції щодо належного повідомлення позивача іпотекодержаталем про намір звернути стягнення на предмет іпотеки є помилковим.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 наголошувала на тому, що захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. У випадку подальшого відчуження нерухомого майна (що є предметом іпотеки за іпотечним договором № 506) задоволення заявлених позовних вимог є неможливим.
Якщо позивач звернеться до суду з вимогою про витребування нерухомого майна від його кінцевого набувача, про якого містяться відповідні відомості у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, такий набувач має бути відповідачем.
Апеляційний суд бере до уваги, що після державної реєстрації прав та їх обтяжень, індексний номер: 45385021 від 06.02.2018 10:33:21, за Акціонерним товариством «Укрсоцбанк» на квартиру АДРЕСА_1 (номер запису про право власності 30162002, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1405959280000), на підставі договору купівлі-продажу квартири від 18.04.2019 року, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 набули в рівних частках право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Отже, встановлено, що спірне нерухоме майно відчужене третім особам.
А відтак, на думку апеляційного суду позивачем вірно обрано спосіб захисту своїх порушених прав шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останніх співнабувачів цього майна.
Що стосується заперечень відповідачів з приводу неможливості витребування майна, оскільки квартира була переведена новими власниками в нежитлове приміщення, а, отже, як такого предмету іпотеки вже не існує, апеляційний суд зауважує наступне.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що з огляду на приписи статей 387 і 388 ЦК України помилковими є висновки судів щодо неможливості витребування власником майна, зокрема земельних ділянок, які були поділені та/або об'єднані. Формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об'єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб.
З врахуванням наведеного, апеляційний суд вважає, що зміна цільового призначення з квартири у нежитлове приміщення не може бути перешкодою і не впливає на можливість у даному випадку захисту порушеного права позивача у визначений законодавством спосіб.
Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про витребування майна та визнання права власності з підстав їх недоведеності, вищевказаного не врахував, а відтак, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 липня 2022 року в цій частині підлягає скасуванню з ухвалення нового судового рішення про їх задоволення.
Щодо позовної вимоги про визнання протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 звертала увагу, що судове рішення про задоволення позовних вимог про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем тільки за умови, що на час вчинення реєстраційної дії право власності зареєстроване за відповідачем, а не за іншою особою.
Отже, у зв'язку з подальшим відчуженням нерухомого майна (що є предметом іпотеки) Акціонерним товариством «Укрсоцбанк» на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 45385021 від 06.02.2019 10:33:21, прийняте державним реєстратором Комунального підприємства «Світоч», м.Києва Урупою А.Ф. з виключенням з реєстру запису про право власності за номером 30162002 Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1405959280000) не зможе забезпечити поновлення порушених прав позивача на відповідне нерухоме майно. Більше того, за наявних обставин, задоволення такого позову може призвести до порушення прав іншої особи - набувача майна, на що, зокрема, вказує практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Так, відповідно до рішення у справі «Атіма Лімітед» проти України» (заява № 56714/11) заявник (другий покупець) купив акції у іншої юридичної особи (першого покупця), яка, своєю чергою, купила акції на аукціоні в межах програми приватизації. Прокурор в інтересах Київської міської ради звернувся з позовом до першого покупця з вимогою про визнання договору купівлі-продажу недійсним і повернення акцій територіальній громаді. Позов був задоволений, а акції зареєстровані за територіальною громадою. У рішенні ЄСПЛ наголошено, що судові рішення de facto призводять до втручання в майно заявника, і що витребування акцій від заявника могло бути можливим лише шляхом подання проти нього віндикаційного позову. ЄСПЛ, зокрема, постановив, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
На підставі викладеного колегія апеляційного суду дійшла висновку, що за наведених обставин скасування рішення про державну реєстрацію права власності від 06 лютого 2019 року не є ефективним способом захисту порушених прав позивача.
Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18.
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19).
Отже, у задоволенні позовної вимоги про скасування рішення державного реєстратора слід відмовити у зв'язку з обранням позивачем неналежного способу захисту в цій частині.
Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні даної позовної вимоги з підстав її недоведеності, вищевказаного не врахував, а відтак, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 липня 2022 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 45385021 від 06.02.2019 10:33:21, прийняте державним реєстратором Комунального підприємства «Світоч», м.Києва Урупою А.Ф. з виключенням з реєстру запису про право власності за номером 30162002 Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1405959280000) підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позовної вимоги у зв'язку з обранням позивачем неналежного способу захисту, враховуючи мотиви, викладені апеляційним судом в даній постанові.
Поряд з цим, колегія суддів враховує правовий висновок Верховного Суду № 524/3490/17-ц від 27.03.2019 року, згідно якого: «Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги заявника, яким судами надана належна оцінка, Верховний Суд доходить висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх».
Ухвалюючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Отже, враховуючи викладене, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 липня 2022 року підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , акціонерного товариства «Альфа - Банк», державного реєстратора комунального підприємства «Світоч» м. Києва Урупи Андрія Федоровича, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Юдіна Максима Анатолійовича про визнання протиправним та скасування рішення, витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності на квартиру слід задовольнити частково.
Згідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України апеляційний суд, в зв'язку з ухваленням нового судового рішення, змінює розподіл судових витрат.
Ураховуючи, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, судові витрати по сплаті судового збору за розгляд справи судом апеляційної інстанції слід стягнути зі ОСОБА_3 та зі ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 по 8 710 грн. 13 коп. з кожного.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - ОСОБА_2 , - задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 липня 2022 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , акціонерного товариства «Альфа - Банк», державного реєстратора комунального підприємства «Світоч» м. Києва Урупи Андрія Федоровича, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Юдіна Максима Анатолійовича про визнання протиправним та скасування рішення, витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності на квартиру задовольнити частково.
Витребувати з чужого незаконного володіння майно, а саме: групу нежитлових приміщень НОМЕР_2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1405959280000) та визнати право власності на групу нежитлових приміщень НОМЕР_2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1405959280000) за ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ).
Стягнути зі ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 8 710 грн. 13 коп. - судового збору за розгляд справи судом апеляційної інстанції.
Стягнути зі ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 8 710 грн. 13 коп. - судового збору за розгляд справи судом апеляційної інстанції.
У іншій частині позовних вимог відмовити.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова