13 квітня 2023 р.м.ОдесаСправа № 420/19150/22
Головуючий в 1 інстанції: Бездрабко О.І.
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду
у складі: головуючої судді - Шевчук О.А.,
суддів: Бойка А.В., Федусика А.Г.
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 лютого 2023 року у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
В грудні 2022 року позивач звернувся до суду з позовною заявою до відповідача, в якій просив визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.05.2020 р. по 19.12.2022 р. включно;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні виходячи з грошового забезпечення за останні 2 календарні місяці роботи, що передують звільненню за період з 16.05.2020 р. по 19.12.2022 р. включно в сумі 226566,86 грн.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 та відповідно до наказу від 15.05.2020 р. № 107 його звільнено з військової служби. Однак при звільненні позивачу не була виплачена індексація грошового забезпечення. На виконання постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 09.12.2021 р. у справі № 420/9871/22, 20.12.2022 р. отримав від відповідача належну суму індексації - 84638,93 грн. Враховуючи невчасну виплату індексації та стягнення коштів лише у судовому порядку, позивач вважає, що з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з огляду на приписи ст.ст.116, 117 КЗпП України.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 21 лютого 2023 року позовну заяву задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.05.2020 р. по 20.12.2022 р. включно. Стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 43968 (сорок три тисячі дев'ятсот шістдесят вісім) грн. В решті позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням, позивач надав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить змінити рішення суду першої інстанції шляхом зміни суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з « 43968 грн.» на « 69923,68 грн.». Доводами апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції, окрім зменшеного розміру середнього заробітку до шести місяців згідно статті 117 Кодексу законів про працю України у новій редакції, додатково проводить зменшення середнього заробітку що є необґрунтованим. Посилання суду першої інстанції на правову позицію Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц є необґрунтованим, оскільки такі висновки суду стосуються статті 117 Кодексу законів про працю України, яка діяла до 19.07.2022 року згідно якої виплата середнього заробітку повинна була здійснюватися за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Апелянт вказує, що виплата середнього заробітку повинна проводитись за весь час затримки розрахунку при звільненні. Сума грошового забезпечення позивача, яку відповідачем протиправно не було нараховано за час проходження позивачем військової служби та не виплачено при розрахунку при звільненні у розмірі 84638,93 грн., для позивача є значною, оскільки дорівнює річному його доходу, а отримано її було більше ніж через рік після звільнення у примусовому порядку, тому рішення суду про стягнення з відповідача у якості компенсації 43968,00 грн. не буде відповідати принципам співмірності, розумності, справедливості та пропорційності.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач зазначає, що Військова частина НОМЕР_1 погоджується у частині відмовлених позовних вимог, вважає, що рішення у цій частині було винесено з дотриманням норма матеріального та процесуального права, а також відповідно до чинного законодавства. Але не погоджується з рішенням суду першої інстанції у частині задоволеного, оскільки судом першої інстанції не були взяті до уваги обставини, що мають істотне значення для вирішення справи. При звільненні з позивачем був проведений повний розрахунок з дотриманням діючого законодавства, з наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 15.05.2020 №107 позивач погодився, заперечень та пропозицій не надав. Відповідач вказує, що оскільки відповідач виплатив позивачу кошти на рішення суду, що останнім визнається, то відсутні підстави визнавати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати такої компенсації. А право на виплату середнього заробітку за час затримки виплати грошової компенсації позивачем не доведено. З огляду на зазначене, відповідач просить скасувати рішення суду першої інстанції, яким частково задоволено позовні вимоги та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
Згідно з ч.1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: 1) відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю; 2) неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання; 3) подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу у лавах Збройних Сил України та має статус ветерана війни - учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням НОМЕР_2 .
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 15.05.2020 р. № 107 старшого солдата ОСОБА_1 з 15.05.2020 р. виключено зі списків особового складу частини, знято з усіх видів забезпечення.
При звільненні з військової служби ОСОБА_1 не було виплачено індексацію за деякі періоди проходження служби, тому він звернувся до суду.
За даними КП "ДСС" рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17.10.2022 р. у справі № 420/9871/22 визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати в повному обсязі ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення у періоді з 01.12.2015 по 28.02.18 включно; зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 включно, із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року, з урахуванням виплачених сум; у задоволені решти позовних вимог відмовлено.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 09.12.2022 р. у праві № 420/9871/22 рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17.10.2022 р. змінено в частині підстав відмови в задоволенні позовних вимог.
На виконання вказаного рішення відповідачем 20.12.2022 р. нараховано та виплачено позивачу індексацію грошового забезпечення у сумі 84638,93 грн. з утриманням військового збору 1,5 %, що підтверджується наданою позивачем інформацією з карткового рахунку (а.с. 6 оборот).
Вважаючи, що відповідачем порушено строки розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з позовною заявою про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що остаточний розрахунок з позивачем відповідач провів 20.12.2022 року, що становить 946 календарних днів. Враховуючи зміни до ст. 117 КЗпП України від 01.07.2022 року, суд першої інстанції вважає, що позивач має право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок не більше як за шість місяців, що становить 184 календарні дні.
При цьому зазначив, що суд може зменшити розмір відшкодування враховуючи розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
У зв'язку з викладеними обставинами, суд першої інстанції з врахуванням принципу справедливості та співмірності, прийшов до висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі 43968 грн.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган у всякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під “належними звільненому працівникові сумами” необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що уразі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).
Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
На підставі наведеного, враховуючи, що не проведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, колегія суддів приходить до висновку, що у позивача наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати індексації грошового забезпечення на підставі статті 117 КЗпП України.
Висновки суду у даній справі відповідають правовій позиції Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах щодо стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні у випадку визначення суми виплат судовим рішенням, яка викладена у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17. Так, Великою Палатою Верховного Суду у вказаному рішенні визначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Також, у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 Великою Палатою Верховного Суду вказано, що у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Водночас, вирішуючи справу, колегія суддів враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц та від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, згідно якої, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Велика Палата Верховного Суду у наведених справах дійшла висновку, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
В свою чергу, визначаючи розмір відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, колегія суддів виходить з наступного.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, відповідач провів остаточний розрахунок з позивачем 20.12.2022 р., виплативши на виконання рішення суду індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 р. по 28.02.2018 р. у сумі 84638,93 грн.
Затримка розрахунку при звільненні становить 946 календарних днів (період з 16.05.2020 р. по 20.12.2022 р.).
Водночас, з 19.07.2022 р. набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" № 2352-IX від 01.07.2022 р. (далі - Закон № 2352-ІХ), яким викладено в новій редакції норму ст.117 КЗпП України, а саме встановлено обмеження, згідно з якими виплати працівникові його середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку здійснюються не більш, як за шість місяців.
З урахуванням дати проведення остаточного розрахунку з позивачем (20.12.2022 р.), суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма ст.117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX. А відтак, позивач має право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні починаючи з 16.05.2020 р. проте не більш як за шість місяців, що становить 184 календарні дні (з 16.05.2020 р. по 16.11.2020 р.).
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КзпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Колегія суддів вважає правильним застосування судом першої інстанції критерію зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст.117 КЗпП України, у зв'язку з врахуванням принципу справедливості та співмірності у розмірі 43968 грн.
З матеріалів справи вбачається, що заборгованість по індексації грошового забезпечення виникла у період з грудня 2015 по лютий 2018 року. Відповідно до наказу від 15.05.2020 року № 107 позивача звільнено з військової служби. До суду, про зобов'язання нарахувати та виплатити індексації грошового забезпечення позивач звернувся лише у липні 2022 року.
Таким чином, з урахуванням обстави, що призвели до такого великого періоду затримки (прострочення) виплати заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та прийнято справедливе та законне рішення.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин справи.
На підставі вищевикладеного, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що рішення Одеського окружного адміністративного суду ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв'язку з чим підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ч.1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 лютого 2023 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає крім випадків, передбачених підпунктами а), б), в), г) пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Головуюча суддя: О.А. Шевчук
Суддя: А.В. Бойко
Суддя: А.Г. Федусик