Ухвала
05 квітня 2023 року
м. Київ
справа № 759/16496/17
провадження № 61-15372св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач -ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуОСОБА_2 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 02 лютого 2021 року у складі судді Сенька М. Ф., та постанову Київського апеляційного суду від 04 серпня 2021 року у складі колегії суддів:Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М.,
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину, визнання частково недійсним договору дарування, визнання права власності в порядку спадкування.
Позов обґрунтовано тим, що під час перебування у шлюбі їх батьками
ОСОБА_4 та ОСОБА_5 придбано дві квартири: АДРЕСА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5 .
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 13 травня 2016 року визнано частку померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 в праві спільної сумісної власності із ОСОБА_4 на частини квартири № НОМЕР_1 та на частини квартири АДРЕСА_2 . За
ОСОБА_4 визнано право власності на частку у спільній сумісній власності із ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 на наступне майно: майно як частина квартири № НОМЕР_1 та на частини квартири АДРЕСА_2 .
Після смерті ОСОБА_5 відповідно до статті 1220 ЦК України відкрилася спадщина на частини квартири № НОМЕР_1 та на частини квартири АДРЕСА_2 .
За життя ОСОБА_5 складено заповіт, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Громовою О. П. 30 листопада 2010 року, яким вона заповіла все своє майно рухоме та нерухоме, де б воно не було і з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що на день її смерті належало їй та на що вона за законом мала б право, своєму сину ОСОБА_1 . Цим заповітом всі інші заповіти, складені раніше від імені ОСОБА_5 були скасовані.
Згодом заповіт від 30 листопада 2010 року ОСОБА_5 був скасований за заявою 51493987 28 липня 2011 року.
12 липня 2011 року мати склала заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Толстіковою О. М., яким заповіла належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_3 Дитячому будинку « Малятко ».
Після смерті ОСОБА_5 . Дитячий будинок « Малятко » спадщину не прийняв.
Всупереч положенням чинного законодавства України ОСОБА_4 , скориставшись заповітом складеним ОСОБА_5 23 квітня 1999 року та посвідченим Вісімнадцятою Київською міською державною нотаріальною конторою, статус якого в Спадковому реєстрі є архівним до 01 грудня 2000 року, а тому стан значиться як чинний, але який був скасований, отримав свідоцтва про право на спадщину за заповітом на частину квартири № НОМЕР_2 та на частину квартири № НОМЕР_1 , видані П'ятнадцятою Київською державною нотаріальною конторою 27 січня 2017 року.
Оскільки ОСОБА_4 не входить до числа осіб, які є спадкоємцями за законом після смерті ОСОБА_5 , то він не мав права на спадкування частини квартир, а отже свідоцтва про право на спадщину за заповітом, видані
ОСОБА_4 27 січня 2017 року, є недійсними.
13 лютого 2017 року ОСОБА_4 подарував квартиру № НОМЕР_2 ОСОБА_2 . На момент укладення договору дарування ОСОБА_4 належала лише частка квартири № НОМЕР_2 , якою він мав право розпоряджатися. Отже, договір в частині дарування частки спірної квартири, яку успадкували діти після смерті матері, є недійсним в цій частині.
Тому частка позивача у спадковому майні складає 1/6.
Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд:
визнати недійсними свідоцтва про право на спадщину за заповітом після ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на частку квартири АДРЕСА_3 , за реєстровим № 11-32, та на частку квартири АДРЕСА_2 за реєстровим № 11-31;
визнати недійсними договір дарування (в частині права власності на частку квартири АДРЕСА_2 );
визнати за ним право власності на 1/6 частку квартири АДРЕСА_3 в порядку спадкування за законом після
ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
визнати за ним право власності на 1/6 частку квартири АДРЕСА_2 в порядку спадкування за законом після
ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 02 лютого 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 04 серпня 2021 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково.
Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_5 на частку квартири
АДРЕСА_3 , що видане ОСОБА_4 державним нотаріусом П'ятнадцятої Київської державної нотаріальної контори Мазур О. Ю. 27 січня 2017 року за реєстровим № 11-32.
Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_5 на частку квартири
АДРЕСА_2 , що видане ОСОБА_4 державним нотаріусом П'ятнадцятої Київської державної нотаріальної контори Мазур О. Ю. 27 січня 2017 року за реєстровим № 11-31.
Визнано недійсним договір дарування, що укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 і посвідчений 13 лютого 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коваленко І. Є. за реєстровим № 86, в частині дарування частки квартири
АДРЕСА_2 (загальна площа 114,4 кв. м., житлова площа 67,4 кв. м.).
В задоволенні інших вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що заповіт ОСОБА_5 від
23 квітня 1999 року, на підставі якого ОСОБА_4 отримав свідоцтва про право на спадщину за заповітом, скасований новими заповітами. Той факт, що заповіт на користь позивача було скасовано за заявою заповідача, не є підставою для відновлення дії попередніх заповітів.
З витягу із Спадкового реєстру вбачається, що на час відкриття спадщини був чинним лише заповіт посвідчений 12 липня 2012 року приватним нотаріусом КМНО Толстіковою О. М. за реєстровим № 3715, відповідно до якого
ОСОБА_5 заповіла квартиру АДРЕСА_3 дитячому будинку «Малятко», що знаходиться в Святошинському районі
м. Києва. Проте, дана установа правом на спадщину не скористалась. Тому спадщина після ОСОБА_5 мала бути розподілена між спадкоємцями в порядку спадкування за законом, а саме між дітьми спадкодавця ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які своєчасно подали відповідні заяви про прийняття спадщини. ОСОБА_4 до кола спадкоємців не входив.
Отже, спірні свідоцтва про право на спадщину видані особі, яка не мала права на спадкування, а відтак вони підлягають визнанню недійсними на підставі статті 1301 ЦК України. Оскільки ОСОБА_4 в порядку, визначеному законом, не набув право власності на частку квартири АДРЕСА_2 , то він не міг і розпорядитися цим майном, а відтак договір дарування має бути визнаний недійсним в цій частині на підставі статей 203, 215 ЦК України як такий, що суперечить вимогам цивільного законодавства.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідно до статті 1254 ЦК України всі попередні заповіти, в тому числі заповіт від 23 квітня
1999 року, складений ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 , 13 листопада 2010 року, складений ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 , були скасовані ОСОБА_5 . При цьому, заповіт від 23 квітня 1999 року був скасований заповітом від 13 листопада 2010 року, а заповіт від 13 листопада 2010 року був скасований заявою спадкодавця. Дитячий будинок « Малятко » спадщину за складеним ОСОБА_5 заповітом не прийняв. Таким чином, спадкування після смерті ОСОБА_5 мало відбуватися за законом. Спадкоємцями за законом були її діти ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , які прийняли спадщину, звернувшись протягом шести місяців після відкриття спадщину з заявами до нотаріальної контори. Оскільки заповіт від 23 квітня 1999 року, складений спадкодавцем на користь ОСОБА_4 , був скасований
ОСОБА_5 та на момент смерті шлюб ОСОБА_5 та ОСОБА_4 був розірваний, останній не мав права на спадкування. За таких обставин висновок суду першої інстанції про визнання свідоцтв про право на спадщину за заповітом, виданих ОСОБА_4 27 січня 2017 року державним нотаріусом П'ятнадцятої київської державної нотаріальної контори щодо майна померлої ОСОБА_5 є правильним. Встановивши, що ОСОБА_4 , в порядку визначеному законом не набув права власності на частку квартири АДРЕСА_2 , відповідно не мав повноважень на розпорядження цим майном, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про визнання договору дарування від 13 лютого 2017 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 в частині дарування частки квартири недійсним.
Аргументи учасників справи
У вересні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували, що нікчемний заповіт не породжує настання правових наслідків, тому не впливає на попередній заповіт та не може його відновлювати чи скасовувати. У матеріалах справи є вирок Святошинського районного суду м. Києва від 06 червня 2014 року по справі № 759/12332/13к, провадження № 1-кп/759/19/14 по обвинуваченню ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 185 КК України, який систематично скоював злочини відносно своєї матері ОСОБА_5 . Крім цього, рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 08 квітня 2014 року у справі № 759/19316/13-ц, провадження № 2/759/1065/14, позов прокурора Святошинського району
м. Києва в інтересах ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні власністю, виселення без надання іншої житлової площі задоволено. Зобов'язано Святошинське РВ ГУДМС України в м. Києві зняти ОСОБА_1 з реєстраційного обліку в квартирі. Оскільки вчинення наступного нікчемного заповіту не може скасовувати попередній заповіт, ОСОБА_4 мав право на спадкування на підставі заповіту.
Після смерті ОСОБА_7 , його батько ОСОБА_4 , скориставшись заповітом складеним 23 квітня 1999 року та посвідченим Вісімнадцятою Київською міською державною нотаріальною конторою, статус якого в Спадковому реєстрі значиться як чинний отримав свідоцтва про право на спадщину за заповітом на 1/2 частку квартири № НОМЕР_1 та на 1/2 частку квартири № НОМЕР_2 , видане П'ятнадцятою Київською державною нотаріальною конторою 27 січня
2017 року. Нотаріус не відмовив у вчиненні нотаріальної дії. При цьому нотаріусу заборонено лише безпідставно відмовляти у вчиненні нотаріальної дії.
Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Ухвалою Верховного Суду від 07 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі.
В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушив норми процесуального права та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі
№ 473/1878/19, у постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11).
Ухвалою Верховного Суду від 28 березня 2023 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про участь у судовому засіданні; справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, щоОСОБА_5 та ОСОБА_4 перебували в зареєстрованому шлюбі з 31 березня 2001 року по 21 вересня 2007 року.
ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 є дітьми ОСОБА_4 та
ОСОБА_5 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла.
23 квітня 1999 року ОСОБА_5 складений заповіт, що посвідчений державним нотаріусом Вісімнадцятої київської державної нотаріальної контори Коновал З. Ф. за реєстровим № 2-1757, відповідно до якого ОСОБА_5 на випадок смерті розпорядилась, що все належне їй рухоме та нерухоме майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що на день її смерті буде належати їй та на що вона за законом буде мати право, передати
ОСОБА_4
13 листопада 2010 року ОСОБА_5 склала заповіт, що посвідчений приватним нотаріусом КМНО Громовою О. П. за реєстровим № 5457, яким розпорядилась всім своїм майном на користь ОСОБА_1
28 липня 2011 ОСОБА_5 своєю заявою 51493987 скасувала заповіт від
13 листопада 2010 року.
12 липня 2012 року приватним нотаріусом КМНО Толстіковою О. М., за реєстровим № 3715 посвідчено заповіт ОСОБА_5 , відповідно до якого вона заповіла квартиру АДРЕСА_3 дитячому будинку «Малятко», що знаходиться у Святошинському районі м. Києва. Проте ця установа правом на спадщину не скористалась.
Спадкоємцями після смерті ОСОБА_5 за законом були ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , які у встановлений законом строк звернулися до нотаріальної контори з заявами про прийняття спадщини 30 жовтня 2015 року, 23 листопада 2015 року та 30 жовтня 2015 року відповідно.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 13 травня 2016 року визначено частку померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 в праві спільної сумісної власності із ОСОБА_4 на таке майно як: частина квартири АДРЕСА_3 та на частини квартири АДРЕСА_2 . За ОСОБА_4 визнано право власності на частку у спільній сумісній власності із ОСОБА_5 , померлою ІНФОРМАЦІЯ_1 , на наступне майно: частина квартири АДРЕСА_3 та на частини квартири АДРЕСА_2 .
27 січня 2017 року ОСОБА_4 (батьку сторін) державним нотаріусом П'ятнадцятої київської державної нотаріальної контори видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, відповідно до якого спадщина, на яку видано це свідоцтво, складається з: частини квартири АДРЕСА_2 . Свідоцтво зареєстровано в реєстрі за № 11-31.
27 січня 2017 року ОСОБА_4 (батьку сторін) державним нотаріусом П'ятнадцятої київської державної нотаріальної контори видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, відповідно до якого спадщина, на яку видано це свідоцтво, складається з: частини квартири АДРЕСА_3 . Свідоцтво зареєстровано в реєстрі за № 11-32.
13 лютого 2017 року ОСОБА_4 подарував квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_2 . Договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коваленко І. Є.
ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .
ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , після смерті якого спадкоємцем за заповітом є ОСОБА_2 , який прийняв спадщину.
Позиція Верховного Суду
Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
У пункті 5 частини першої статті 396 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Аналіз пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України свідчить, що якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилалася особа у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними, то касаційне провадження закривається.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року в справі
№ 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначено, що процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб'єктний і об'єктний критерії. З поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб'єктний і об'єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб'єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об'єкт.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року в справі
№ 147/66/17 (провадження № 14-95цс20) зроблено висновок, що під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
У справі, що переглядається, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину, визнання частково недійсним договору дарування, визнання права власності в порядку спадкування, оскільки спірні свідоцтва про право на спадщину видані особі, яка не мав права на спадкування, оскільки складений на його користь заповіт був скасований наступними заповітами ОСОБА_5 .Оскільки ОСОБА_4 в порядку, визначеному законом, не набув право власності на спірне спадкове майно, то він не міг і розпорядитися ним. Суди виходили з того, що відповідно до частини третьої статті 1254 ЦК України всі попередні заповіти, в тому числі заповіт від 23 квітня 1999 року, складений ОСОБА_5 на користь
ОСОБА_4 , скасовані, зокрема заповітом ОСОБА_5 на користь
ОСОБА_1 від 13 листопада 2010 року. При цьому, скасування заявою спадкодавця заповіту від 13 листопада 2010 року не відновлює чинності попередніх заповітів, а Дитячий будинок «Малятко» спадщину за останнім складеним ОСОБА_5 заповітом не прийняв. Обставин нікчемності заповіту на користь ОСОБА_1 від 13 листопада 2010 року, який в подальшому скасований за заявою заповідача, суди не встановили. За таких обставин спадкування після смерті ОСОБА_5 мало відбуватися за законом дітьми спадкодавця, якими є ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , які прийняли спадщину. Оскільки заповіт від 23 квітня 1999 року на користь ОСОБА_4 був скасований новим заповітом ОСОБА_5 та на момент відкриття спадщини шлюб ОСОБА_5 та ОСОБА_4 був розірваний, він не мав права на спадкування.
У постанові Верховного Суду у складі у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 листопада 2018 року у справі
№ 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18), на яку є посилання в касаційній скарзі, особа звернулася до суду з позовом до про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом. Позовні вимоги мотивовані тим, що він і відповідачі у справі є спадкоємцями першої черги, однак із цих спадкоємців спадщину прийняв лише позивач, який фактично проживав із спадкодавцем. Крім того, невідома особа підробила підпис на заяві про видачу свідоцтва про право на спадщину, наслідком чого став неправильний розподіл спадщини. Суди встановили, що відповідачі прийняли спадщину після смерті спадкодавця і не пропустили строк передбачений частиною першою статті 1269 ЦК України. Згідно висновку судової почеркознавчої експертизи № 415 від 30 червня 2015 року факт підроблення заяви позивача про видачу копії свідоцтва про право на спадщину не знайшов свого підтвердження. За таких обставин зробили висновок, що спільну заяву ОСОБА_4 та ОСОБА_2 про видачу свідоцтва про право на спадщину № 276 від
12 березня 2007 року, з урахуванням вимог частини другої статті 1272 ЦК України, слід кваліфікувати як надання ОСОБА_2 письмової згоди як спадкоємцем, який прийняв спадщину. У наведеній справі Верховний Суд зробив висновки, що тлумачення частини другій статті 1272 ЦК України свідчить, що до кола спадкоємців, згода яких вимагається, включаються як спадкоємці, які своєчасно подали заяви про прийняття спадщини, так і спадкоємці, які вважаються такими, що прийняли спадщину відповідно до положень статті 1268 ЦК України. При цьому згода спадкоємців, які прийняли спадщину, повинна бути виражена у письмовій формі. У статті 1301 ЦК України, як підставу визнання свідоцтва недійсним, прямо вказано лише відсутність права спадкування в особи, на ім'я якої було видане свідоцтво. Це має місце, зокрема, у разі, якщо ця особа була усунена від спадкування; відсутні юридичні факти, що давали б їй підстави набути право на спадкування - утримання, спорідненість, заповіт; у випадку, коли спадкодавець, оголошений у судовому порядку померлим, виявився насправді живим і судове рішення про оголошення його померлим скасоване. Іншими підставами визнання свідоцтва недійсним можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв'язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб, включення до свідоцтва майна, яке не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини тощо.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 473/1878/19 (провадження
№ 61-20469св19), на яку є посилання в касаційній скарзі, особа звернулась до суду з позовом, в якому просила визнати незаконною та скасувати постанову відповідача про відмову у вчиненні нотаріальної дії та зобов'язати нотаріуса видати їй свідоцтво про право на спадщину за заповітом. Позовні вимоги мотивовані тим, що вона є спадкоємцем за заповітом від 18 квітня 2003 року та у встановлений законом строк звернулась із заявою про прийняття спадщини. 19 червня 2015 року спадкодавець склала заповіт на ім'я відповідачів. Постановою Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 473/1584/16-ц (провадження № 61-8101св18) відмовлено у задоволенні її позову про визнання заповіту недійсним на підставі статті 1257 ЦК України та встановлено, що він складений з порушенням порядку його посвідчення, а тому є нікчемним. Проте приватний нотаріус відмовив позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, мотивуючи тим, що існує заповіт від 19 червня
2015 року, а визнання цього заповіту рішенням суду нікчемним чинність попереднього заповіту на користь позивача не відновлює. Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду вказав, що тлумачення статті 216 та 1254 ЦК України свідчить, що частина четверта статті 1254 ЦК України стосується тільки тих випадків, за яких новий заповіт визнано недійсним через дефект волі заповідача на підставі статті 225 ЦК України (заповідач у момент вчинення заповіту не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними) чи статті 231 ЦК України (заповіт вчинено під впливом насильства), дія попереднього заповіту відновлюється; частина четверта статті 1254 ЦК України розрахована тільки на визначення правових наслідків недійсності оспорюваного заповіту (відповідно до статей 225 і 230 ЦК України) і не регулює впливу нікчемності заповіту на відновлення попереднього заповіту; частина четверта статті 1254 ЦК України не може регулювати правові наслідки нікчемності заповіту, оскільки нікчемний заповіт не породжує будь-який правовий результат. При нікчемності другого заповіту слід вести мову не про відновлення чинності першого заповіту, а про те, що вчинення наступного нікчемного заповіту, не може скасовувати попередній заповіт; положення частини четвертої статті 1254 ЦК України є виключенням із загального правила про наслідки недійсності правочину, а отже, за аналогією застосовані бути не можуть. Також немає підстав застосовувати аналогію закону (частина перша статті 8 ЦК України), оскільки питання наслідків нікчемності правочину (у тому числі й заповіту, як одностороннього правочину) врегульовані частинами першою та другою статті 216 ЦК України.
З урахуванням змісту позовних вимог, характеру спірних правовідносин та встановлених судами обставин у цій справі висновки щодо застосування норми права, які викладені у наведених постановах Верховного Суду, на які посилається ОСОБА_2 у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними до правовідносин в справі, що переглядається.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
З урахуванням того, що після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України Верховним Судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постановах Верховного Суду та на які посилалася особа у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними, то суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Касаційна скаргу мотивована також тим, що суди не дослідили зібрані у справі докази, зокрема судових рішень щодо протиправної поведінки відповідача по відношенню до спадкодавця, а також не врахували обставину, що нотаріус не відмовив у вчиненні нотаріальної дії при оформлення його батьком
ОСОБА_4 свідоцтва про право на спадщину за заповітом, складеним
23 квітня 1999 року.
Однак оскільки суд касаційної інстанції зробив висновок про закриття касаційного провадження з підстав, передбаченою пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, то відсутні підстави для висновку про те, що судом порушено норми процесуального права (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Доводи касаційної скарги не містять посилань на інші порушення судами норм процесуального права, визначені у частинах першій і третій статті 411 ЦПК України.
Керуючись статтями 389, 396, 400 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від
02 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 серпня 2021 року у справі № 759/16496/17.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук