Апеляційне провадження № 22-ц/824/5157/2023
Справа № 755/13012/22
Іменем України
05 квітня 2023 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Мороз Н.В.,
розглянувши у судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного судусправу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва, ухвалене у складі судді Коваленко І.В. в м. Київ 19 грудня 2022 року у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа ОСОБА_2 про видачу обмежувального припису,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про видачу обмежувального припису, просила видати обмежувальний припис стосовно ОСОБА_2 строком на 6 місяців, яким визначити наступні тимчасові обмеження його прав: заборонити ОСОБА_2 перебувати в місці проживання з ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_1 , заборонити ОСОБА_2 наближатися на 300 м. до місця проживання ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 .
Заявлені вимоги мотивувала тим, що є власником квартири за даною адресою, разом з нею проживає ОСОБА_2 , який є її чоловіком, тривалий час здійснює насильницькі дії психологічного характеру по відношенню до заявника, які полягають у образі заявника та вчиненні сварок на побутовому підгрунті, крім того, постійно виганяє заявника з квартири. В березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до правоохоронних органів в зв'язку з вчиненням до заявника заінтересованою особою насильницьких дій психологічного характеру, після чого відносно заінтересованої особи було складено протокол про адміністративне правопорушення і Дніпровським районним судом м. Києва прийнято постанову від 19 червня 2019 року, якою ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 173-2 КУпАП. Після притягнення до адміністративної відповідальності заінтересована особа дещо змінила своє ставлення до заявника, проте, починаючи з 2020 року, знову вчиняє по відношенню до заявника насильство психологічного характеру. 05 січня 2020 року працівниками поліції відносно заінтересованої особи видано терміновий заборонний припис, відповідно до якого заінтересованій особі було заборонено контактувати в будь-який спосіб з заявником. 05 січня 2022 року працівниками поліції відносно заінтересованої особи складено протокол про адміністративне правопорушення, і 21 листопада 2022 року Дніпровським районним судом м. Києва визнано ОСОБА_2 винним в скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 173-2 КУпАП, накладено стягнення у вигляді громадських робіт, направлено заінтересовану особу для проходження програми для кривдників, передбаченої Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» на строк 3 місяці. Таким чином, ОСОБА_2 нехтує будь-яким нормальним ставленням до заявника, що може призвести до погіршення психологічного здоров'я заявника, а також небажанням змінювати свої звички та ставлення до заявника з метою нормалізувати ситуацію, що склалася.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2022 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про видачу обмежувального припису відмовлено.
Заявник ОСОБА_1 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність рішення, порушення норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2022 року та прийняти нову постанову, якою задовольнити її заяву про видачу обмежувального припису.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, повторно викладала обставини, зазначені в заяві про видачу обмежувального припису.
Наводила зміст ст. 24, 1, 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», ст. 350-4, 350-6 ЦПК України, правові висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 21 листопада 2018 року в справі № 756/2072/18, від 09 грудня 2019 року в справі № 756/11732/18, від 29 серпня 2019 року в справі № 640/23804/18, від 02 вересня 2020 року в справі № 635/4854/19-ц, від 10 лютого 2021 року в справі № 761/49109/19.
Відзивів на апеляційну скаргу не надійшло.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону.
Відмовляючи в задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив із недоведеності вимог про видачу обмежувального припису, зазначивши, що викладені в постановах суду та терміновому заборонному приписі стосовно кривдника фактичні обставини не можуть бути безумовною підставою для застосування спеціального заходу у вигляді обмежувального припису щодо ОСОБА_2 із заявленими заявником тимчасовими обмеженнями, та встановив, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 існує тривалий конфлікт на побутовому ґрунті.
Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 12 лютого 2007 року є співвласниками квартири за адресою АДРЕСА_1 , в якій вони зареєстровані та проживають з 05 червня 2007 року (а. с. 8, 9).
Заявник та заінтересована особа перебувають у шлюбі, в якому народжено дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 7 зворот).
На а. с. 12 - 13 наявна копія постанови Дніпровського районного суду м. Києва від 19 червня 2019 року в справі № 755/8626/19, якою ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 173-2 КУпАП, в зв'язку з тим, що ОСОБА_2 22 лютого 2019 року о 18 год. за адресою АДРЕСА_1 вчинив насильство психологічного характеру щодо дружини ОСОБА_1 , виганяв з квартири, ображав. Провадження в справі закрито в зв'язку із закінченням на день розгляду справи строків накладення адміністративного стягнення.
На а. с. 14 знаходиться копія термінового заборонного припису стосовно кривдника серії АА № 006211 від 05 січня 2020 року, виданого ДОП Дніпровського управління Національної поліції у м. Києві згідно зі ст. 25 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" та з урахуванням існування безпосередньої загрози життю чи здоров'ю постраждалої особи, а саме виданого стосовно ОСОБА_2 у зв'язку зі скоєнням ним домашнього насильства 05 січня 2020 року за адресою АДРЕСА_1 відносно ОСОБА_1 . Заходи термінового заборонного припису встановлено у вигляді заборони в будь-який спосіб контактувати з постраждалою особою. Припис винесено строком на 1 добу з 05 січня 2020 року по 06 січня 2020 року.
Постановою Дніпровського районного суду м. Києва від 21 листопада 2022 року в справі № 755/10441/22 ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 173-2 КУпАП, в зв'язку з тим, що 05 жовтня 2022 року о 08:30 ОСОБА_2 за адресою АДРЕСА_1 вчиняв домашнє насильство психологічного характеру до дружини, а саме ображав, погрожував. Накладено на ОСОБА_2 адміністративне стягнення у виді громадських робіт в розмірі 30 годин, направлено ОСОБА_2 до Служби у справах дітей та сім'ї Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації для проходження програми для кривдників, передбаченої Законом України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" на строк 3 місяці (а. с. 15 - 17).
На а. с. 20 знаходиться оптичний диск із аудіофайлами, датованими липнем - листопадом 2022 року.
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Крім того, 17 лютого 2023 року до апеляційного суду в електронній формі надійшло клопотання представника заявника ОСОБА_1 - адвоката Константинова О.Г. про долучення нових доказів, а саме копії постанови Дніпровського районного суду м. Києва від 16 січня 2023 року про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви (ч. 2 ст. 83 ЦПК України).
Частиною 1 статті 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ст. 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Крім того, в постановах Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі № 752/1839/19 (провадження № 61-976св20) та від 11 листопада 2020 року у справі № 760/16979/15-ц (провадження № 61-4848св19) зазначено, що за змістом статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції.
В постановах Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 336/1461/19 (провадження № 61-17391св20), від 07 липня 2021 року у справі № 509/4286/16-ц (провадження № 61-2393св21), від 14 липня 2021 року у справі № 405/2098/18 (провадження № 61-106св21) зроблено правовий висновок про те, що така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 367 ЦПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність.
Враховуючи викладене, оскільки постанова, копія якої надана заінтересованою особою, не існувала на час ухвалення рішення судом першої інстанції та не досліджувались ним, то апеляційний суд не може її врахувати як доказ, яким заявник обґрунтовує свої вимоги.
Відтак, в судовому засіданні 22 лютого 2023 року в задоволенні клопотання про долучення вказаного доказу було відмовлено.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Основним нормативно-правовим актом, який регулює спірні правовідносини, є Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».
Цей Закон визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства.
Згідно з пунктами 3, 4, 14 та 17 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» домашнє насильство - це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім'ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім'єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.
Психологічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров'ю особи.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 24 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належить обмежувальний припис стосовно кривдника.
За пунктом 7 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» обмежувальний припис стосовно кривдника - це встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов'язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи.
Згідно з частиною третьою статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків.
У пункті 9 частини першої статті 1 цього Закону визначено, що оцінка ризиків - це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 350-4 ЦПК України у заяві про видачу обмежувального припису повинно бути зазначено обставини, що свідчать про необхідність видачі судом обмежувального припису, та докази, що їх підтверджують (за наявності).
Відповідно до частини першої статті 350-6 ЦПК України, розглянувши заяву про видачу обмежувального припису, суд ухвалює рішення про задоволення заяви або про відмову в її задоволенні.
Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» визначено, що видача обмежувального припису є заходом впливу на кривдника, який може вживатися лише в інтересах постраждалих осіб та у разі настання певних факторів та ризиків.
Під час вирішення питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві.
Подібна позиція викладена у постановах Верховного Суду: від 17 квітня 2019 року у справі № 363/3496/18, від 26 вересня 2019 року у справі № 452/317/19-ц, від 17 червня 2020 року у справі № 509/2131/18, від 23 грудня 2020 року у справі № 753/17743/19, від 24 лютого 2021 року у справі № 570/2528/20, від 12 січня 2022 року в справі № 752/9731/21, від 09 січня 2023 року в справі № 161/5807/22.
У постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 369/7782/19 (провадження № 61-21337св19) зроблено висновок, що «відповідно до частини третьої статті 26 Закону № 2229-VIII рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків. Оцінка ризиків полягає в оцінюванні вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи. Оцінка ризиків має проводитись за факторами небезпеки (ризиків) щодо вчинення домашнього насильства шляхом відібрання свідчень від постраждалої від такого насильства особи, з'ясування обставин конфлікту та виявлення чинників і умов, які створюють або можуть створювати небезпеку для цієї особи. Фактори небезпеки (ризику) щодо вчинення домашнього насильства мають визначатися за результатами оцінки дій кривдника, які свідчать про ймовірність настання летальних наслідків у разі вчинення домашнього насильства та загальної оцінки ситуації вчинення домашнього насильства з метою виявлення вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті такої особи.
Частиною 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Характеристиками доказів є їх належність, достовірність, допустимість та достатність. Так, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 77 - 80 ЦПК України).
Звертаючись до суду із заявою про видачу обмежувального припису, ОСОБА_1 посилалась на те, що ОСОБА_2 вчиняє щодо неї психологічне насильство, тривалий час здійснює насильницькі дії психологічного характеру по відношенню до заявника, які полягають у образі заявника та вчиненні сварок на побутовому підґрунті із заявником, крім того, заінтересована особа постійно виганяє заявника з квартири, з приводу чого вона неодноразово зверталась до правоохоронних органів із заявами, за результатами розгляду яких складено протоколи про адміністративне правопорушення і постановами суду ОСОБА_1 було визнано винним в скоєнні домашнього насильства відносно неї.
Так, до заяви про видачу обмежувального припису ОСОБА_1 надано копії постанов Дніпровського районного суду м. Києва від 19 червня 2019 року та від 21 листопада 2022 року, якими ОСОБА_2 був визнаний винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 173-2 КУпАП, копію термінового заборонного припису стосовно кривдника, складеного Дніпровським ГУНП у м. Києві 05 січня 2020 року згідно зі ст. 25 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» строком на 1 добу, яким заборонено ОСОБА_2 в будь-який спосіб контактувати з постраждалою особою ОСОБА_1 , та оптичний диск із звукозаписами.
Вказані докази були предметом оцінки суду першої інстанції, який дійшов обґрунтованих висновків, з якими погоджується апеляційний суд, що викладені в постановах суду та терміновому заборонному приписі стосовно кривдника фактичні обставини не можуть бути безумовною підставою для застосування спеціального заходу у вигляді обмежувального припису щодо ОСОБА_2 , натомість встановлено існування між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 тривалого конфлікту на побутовому ґрунті.
Апеляційний суд вважає такі висновки правильними, враховуючи, що відповідно до ст. 39 КУпАП якщо особа, піддана адміністративному стягненню, протягом року з дня закінчення виконання стягнення не вчинила нового адміністративного правопорушення, то ця особа вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню.
Оскільки перша з наданих заявником постанова Дніпровського районного суду м. Києва про визнання ОСОБА_2 винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 173-2 КУпАП, прийнята в 2019 році, а друга - лише 21 листопада 2022 року, станом на час її прийняття ОСОБА_2 в силу прямої вказівки закону вважався таким, що не був підданий адміністративному стягненню, таким чином, відсутня ознака повторності і систематичності протиправних дій.
При цьому суд першої інстанції правильно врахував постанови Верховного Суду від 03 серпня 2021 року в справі № 761/27704/20, від 10 лютого 2021 року в справі № 761/49109/19, від 08 квітня 2020 року в справі № 336/5627/19, від 26 травня 2021 року в справі № 336/5727/19.
Враховуючи наведене, заявником не було підтверджено належними та допустимими доказами здійснення заінтересованою особою впродовж тривалого часу насильницьких дій психологічного характеру по відношенню до заявника, які, згідно доводів заявника, полягають у образах заявника та вчиненні конфліктних дій, а також здійсненні перешкод у користуванні нею квартирою.
Апеляційний суд враховує, що в апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилалася на погіршення її психологічного здоров'я в зв'язку з діями ОСОБА_2 , однак будь-яких доказів на підтвердження даних обставин нею надано не було.
Таким чином, судом першої інстанції обґрунтовано не встановлено випадків домашнього насильства відносно заявника, зазначені нею в заяві, а також, враховуючи, що вчинення насильства у вигляді психологічного, економічного чи фізичного насильства не встановлено - також і ризиків настання насильства у майбутньому.
Натомість із обставин справи вбачається наявність між сторонами обопільних конфліктних відносин на ґрунті спору між ними щодо користування квартирою, що не може саме по собі розцінюватись як насильство в сім'ї, і розглядається в порядку позовного провадження.
Апеляційний суд приймає до уваги, що спір між сторонами щодо користування нерухомим майном не може бути вирішений шляхом застосування заходів обмежувального припису. До такого правового висновку прийшов Верховний Суд в постанові від 10 лютого 2023 року в справі № 676/3259/22 (провадження № 61-10646св22).
Крім того, суд першої інстанції обґрунтовано звернув увагу про неможливість допущення порушення прав ОСОБА_2 на право користування квартирою, яка є його єдиним житлом, у випадку задоволення заяви про видачу обмежувального припису із заявленими заявником обмеженнями.
Оцінюючи правильність таких висновків, апеляційний суд враховує наступне.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (East/West Alliance Limited v. Ukraine, № 19336/04, § 166-168, від 23 січня 2014 року).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу
у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;
- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;
- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Відповідно до частин першої, другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Тлумачення наведених норм дає підстави для висновку, що тимчасове обмеження права власності кривдника з метою забезпечення безпеки постраждалої особи шляхом встановлення судом обмежувального припису у порядку, визначеному Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», є легітимним заходом втручання у права та свободи особи. При вирішенні питання щодо застосуванні такого заходу суд на підставі установлених обставин справи та оцінки факторів небезпеки (ризиків) щодо вчинення домашнього насильства має оцінити пропорційність втручання у права і свободи особи враховуючи, що ці заходи пов'язані із протиправною поведінкою такої особи.
Разом із тим, в межах даної справи позивачем не доведено наявності підстав для застосування заходу втручання у право на мирне володіння майном і обмеження права заінтересованої особи на житло, співвласником якого він є і місце його проживання в якому зареєстроване, оскільки не доведено необхідності забезпечення безпеки заявника шляхом встановлення судом обмежувального припису у порядку, визначеному Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», так і не доведено, що таке втручання в права і свободи особи є пропорційним.
Оцінюючи в цілому аргументи ОСОБА_1 , апеляційний суд приходить до висновку, що доводи її апеляційної скарги не містять відомостей, передбачених ч. 5 ст. 2 ст. 356 ЦПК України, а саме, в чому полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення або ухвали (неповнота встановлення обставин, які мають значення для справи, та (або) неправильність установлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок необґрунтованої відмови у прийнятті доказів, неправильного їх дослідження чи оцінки, неподання доказів з поважних причин та (або) неправильне визначення відповідно до встановлених судом обставин правовідносин тощо), а формальне зазначення заявником в апеляційній скарзі про незаконність рішення і порушення судом першої інстанції при ухваленні рішення норм матеріального та процесуального права нічим не обґрунтовується та є безпідставним.
Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, зводяться до переоцінки доказів, яким було надано належної оцінки судом, і не спростовують висновків суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2022 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 06 квітня 2023 року.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.