Справа № 638/7112/16-ц Номер провадження 22-ц/814/233/23Головуючий у 1-й інстанції Штих Т.В. Доповідач ап. інст. Кузнєцова О. Ю.
30 березня 2023 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Кузнєцової О.Ю.
суддів: Карпушина Г.Л., Хіль Л.М.
імена (найменування) сторін:
позивач: ОСОБА_1
відповідач: ОСОБА_2 ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2
на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 19 липня 2021 року, постановлене суддею Штих Т.В.
по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу,-
У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом та просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь грошові кошти визначені договором позики у розмірі 117845 грн.; суму, на яку збільшився борг за позикою внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення, у розмірі 62074 грн. 85 коп.; три проценти річних від простроченої суми позики - у розмірі 5211 грн. 01 коп.; проценти від суми позики - у розмірі 24790 грн. 92 коп., а всього 209921 грн. 78 коп. та судові витрати.
Позовні вимоги обгрунтовані тим, що 01 листопада 2013 року відповідач під розписку отримав від позивача грошові кошти у розмірі 57330 грн., що на момент написання розписки складало еквівалент 7000 доларів США, які зобов'язався повернути у строк до 01 листопада 2014 року у розмірі, еквівалентному 9100,00 доларів США.
Проте, в зазначений строк відповідач гроші не повернув та ухиляється від виконання свого зобов'язання.
Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 19 липня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в рахунок погашення зобов'язань за договором позики: позику у сумі 117845 грн.; суму, на яку збільшився борг за позикою внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення, у розмірі 62074 грн. 85 коп.; три проценти річних від простроченої суми позики - у розмірі 5211 грн. 01 коп.; проценти від суми позики - у розмірі 24790 грн. 92 коп., а всього 209921 грн. 78 коп. та судові витрати у розмірі 2099 грн. 22 коп.
Рішення суду вмотивоване тим, що відповідач взяті на себе зобов'язання не виконав та не повернув кошти позивачу, що є підставою для стягнення суми боргу за договором позики з урахуванням індексу інфляції, процентів за користування грошовими коштами та трьох процентів річних від простроченої суми.
Не погодившись з вказаним рішенням місцевого суду його в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду оскаржив ОСОБА_2 , просив його скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права та недотримання норм міжнародного права.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що з червня 2015 року він проживає за межами України та є резидентом США. Вказав, що отримав рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 19.07.2021 у справі № 638/7112/16-ц, а також позовну заяву та інші документи, проте вони були надані йому з порушенням норм міжнародного права, що викликає у нього сумнів щодо їх дійсності.
Зазначив, що розписка, на підставі якої було задоволено позовні вимоги, була ним написана, проте він її не підписував, оскільки на момент написання розписки у позивача не було при собі грошей і йому потрібно було проїхати до банку. Оскільки він фактично грошей не отримав, то і підпис на розписці не ставив.
Вважає, що його підпис на розписці було підроблено, проте внаслідок порушення процедури вручення документів він був позбавлений можливості заявити клопотання про призначення почеркознавчої експертизи. Тому позовні вимоги вважає необґрунтованими.
Від представника ОСОБА_1 адвоката Чечелюка Олега Юрійовича до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому просив рішення місцевого суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Відзив мотивовано тим, що суд першої інстанції у відповідності до вимог міжнародного права направляв компетентному органу Сполучених Штатів Америки прохання про вручення відповідачу, за адресою яку він зазначив, копію позовної заяви з додатками та копії інших судових документів. Проте, згідно повідомлення компетентного органу США, за вказаною відповідачем адресою він не проживає. Таким чином, судом здійснювалися всі розумні зусилля для направлення матеріалів справи відповідачу.
Окрім того, зауважує, що відповідач був обізнаний про наявність даного спору, мав уповноваженого представника, який ознайомився з матеріалами справи, однак відзиву на позовну заяву, заперечень, клопотань чи пояснень до суду не подавав.
Також, відповідач не заявляв клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції за допомогою власних технічних засобів з метою висловлення своєї позиції та ні він ані його представник не зверталися до суду першої інстанції з клопотанням про призначення почеркознавчої експертизи.
Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
За змістом ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Розпорядженням Верховного Суду від 25.03.2022 року № 14/0/9-22 «Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану» змінено територіальну підсудність справ Харківського апеляційного суду - Полтавському апеляційному суду.
Протоколом розподілу судової справи між суддями Полтавського апеляційного суду від 15 червня 2022 року визначено склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя-доповідач) Кузнєцова О.Ю. судді: Карпушин Г.Л., Хіль Л.М.
Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 17 червня 2022 року дану цивільну справу прийнято до свого провадження та призначено до розгляду.
Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення місцевого суду повною мірою відповідає вказаним вимогам.
Як встановлено місцевим судом та вбачається з матеріалів справи, 01.11.2013 року ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 57330 грн., що на момент написання розписки складало еквівалент 7000 доларів США, які зобов'язався повернути у строк до 01 листопада 2014 року у розмірі, еквівалентному 9100,00 доларів США, що підтверджується оригіналом розписки (т. 1, а.с 166).
В порушення вимог договору позики, укладеного між сторонами 01.11.2014 р., ОСОБА_2 грошові кошти, отримані від позивача не повернув, чим порушив свої зобов'язання за вказаним договором позики та продовжує ухилятися від виконання своїх грошових зобов'язань і надалі, чим порушує майнові права позивача.
У зв'язку з невиконанням відповідачем умов договору, 11 квітня 2016 року ОСОБА_1 на адресу ОСОБА_2 була надіслана вимога про повернення позики у якій позивач письмово висловив вимогу про негайне повернення вказаної вище суми позики, причому, з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми, як це передбачено статтею 625 Цивільного кодексу України.
Однак, у встановлений строк грошові кошти повернуті не були.
Місцевий суд, враховуючи вищевикладене прийшов до висновку, що відповідач ОСОБА_2 свої зобов'язання щодо повернення коштів за розпискою не виконав, що є підставою для задоволення позову.
Колегія суддів погоджується з даним висновком місцевого суду з наступних підстав.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Статтею 4 ЦПК України гарантовано право особи на звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У відповідності до положень частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способом захисту цивільних прав може бути визнання права.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики підтверджуючи як факт укладення договору та, зокрема, зміст умов договору, так і посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. Дана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22.08.2019 у справі № 369/3340/16-ц.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Такі правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року в справі № 6-2789цс16 та підтримані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц.
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання.
З метою забезпечення правового застосування статті 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказувався факт укладення договору позики і його умови. Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17.
У даній справі встановлено та підтверджується оригіналом розписки, що 01.11.2013 року ОСОБА_2 склав розписку, згідно якої він взяв 57330 гривень у ОСОБА_1 . Сума взята в борг на 01.11.2013 року складає 7000 доларів США. Зобов'язався повернути в строк до 01.11.2014 року в розмірі 9100 доларів США. Написано власноручно і вірно, що він підтвердив своїм підписом.
Стаття 545 ЦК України містить положення про підтвердження виконання зобов'язання, яке має бути здійснене шляхом видачі кредитором боржникові на вимогу останнього розписки про одержання виконання частково або в повному обсязі.
Так, згідно із статтею 545 ЦК України, кредитор, прийнявши виконання зобов'язання повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.
Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.
Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.
У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
У постановах Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18), від 07 серпня 2019 року у справі № 753/22661/14 (провадження № 61-10263св19), від 11 червня 2020 року у справі № 753/20532/14-ц (провадження № 61-46033св18), від 17 лютого 2021 року у справі № 233/4822/18 (провадження № 61-20667св19), від 14 квітня 2021 року у справі № 642/4200/17 (провадження № 61-6492св19), від 01 вересня 2021 року у справі № 266/5745/18 (провадження № 61-7017св21), від 29 вересня 2021 року у справі № 640/9165/19 (провадження № 61-14705св20), від 03 листопада 2021 року у справі № 705/3275/18 (провадження № 61-12851св21), від 09 грудня 2021 року у справі № 570/5689/16 (провадження № 61-258св21) викладено такі правові висновки щодо застосування статті 545 ЦК України: у частині другій статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку. У контексті презумпції належності виконання обов'язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов'язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов'язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов'язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов'язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов'язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов'язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов'язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов'язку».
Доводи апеляційної скарги, відносно того, що підпис на розписці не належить відповідачу не підтверджено належними, допустимими та достовірними доказами.
До суду першої інстанції та до суду апеляційної інстанції на підтвердження зазначеної відповідачем обставини не подано клопотання про призначення почеркознавчої експертизи.
Згідно з положенням статті 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі показань свідків, письмових доказів, речових і електронних доказів, висновків експертів.
Відповідно до частини третьої статті 12 і статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Велика Палата Верховного Суду у своїй Постанові від 03 липня 2019 року по справі N 342/180/17 (провадження N 14-131цс19) вказує, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Доказів повернення боргу відповідачем не надано та відсутні, а наявність у позивача оригіналу розписки, яка міститься в матеріалах справи, свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку.
Наявність оригіналу боргової розписки у позивача без зазначення на ній про повернення оспорюваних сум, свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане. Така позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12 листопада 2020 року в справі № 154/3443/18.
Таким чином, колегія суддів, погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для задоволення позовної вимоги про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суми боргу, оскільки позивач зобов'язання за договором позики виконав в повному обсязі, надавши відповідачу кошти і факт отримання грошової суми підтверджується розпискою, яка додається до матеріалів справи, а доводи апеляційної скарги та матеріали справи не містять доказів повернення ОСОБА_2 суми боргу позивачу.
Також колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду щодо наявності підстав для стягнення суми, на яку збільшився борг з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, процентів за користування грошовими коштами, а також трьох процентів річних від простроченої суми з огляду на наступне.
Згідно ст. ст. 525, 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається.
Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Частиною 1 статті 536 ЦК України передбачено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами, а відповідно до ч. 2 цієї ж норми - розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
Згідно ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
Частиною 1 статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Відповідно до ч. 1 ст. 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 ЦК України.
Згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Наданий позивачем розрахунок процентів за користування коштами, суми боргу з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних відповідачем не спростований.
Доводи відповідача щодо порушення місцевим судом норм міжнародного права, зокрема відносно неналежного повідомлення про розгляд справи, колегія суддів відхиляє з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 8 ЦПК України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.
Разом з тим, ч. 3 ст. 8 ЦПК України передбачено, що інформація щодо суду, який розглядає справу, учасників справи та предмета позову, дати надходження позовної заяви (скарги) чи будь-якої іншої заяви або клопотання у справі, у тому числі особи, яка подала таку заяву, вжитих заходів забезпечення позову та (або) доказів, стадії розгляду справи, місця, дати і часу судового засідання, руху справи з одного суду до іншого є відкритою та підлягає невідкладному оприлюдненню на офіційному веб-порталі судової влади України в порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).
Згідно зі статтею 128 ЦПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка-повідомлення повинна бути вручена завчасно.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 зареєстрований в АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 13).
В заяві, яка надійшла 02.12.2016 до суду першої інстанції, відповідач повідомив, що з 15 червня 2015 року постійно знаходиться за межами України, проте не повідомив де саме та не надав відповідних доказів (т. 1, а.с. 26).
В подальшому, ОСОБА_2 в клопотанні, яке зареєстроване 20.04.2017, зазначив, що постійно мешкає в США за адресою: АДРЕСА_2 , проте доказів на підтвердження цього не надав (т. 1, а.с. 43-45).
Відповідно до статті 498 ЦПК України у разі якщо в процесі розгляду справи суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, суд України може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Доручення суду України надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами.
Водночас необхідно враховувати, що названою нормою встановлено право, а не обов'язок суду звертатися у разі необхідності, з урахуванням обставин конкретної справи та вимог закону, до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави із судовим дорученням.
Вказана позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26 квітня 2022 року справа № 431/4201/15-ц, провадження № 61-17102св20.
Порядок передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном регулюється Конвенцією про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах (далі - Конвенція), до якої Україна приєдналася 19 жовтня 2000 року відповідно до Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2052-III «Про приєднання України до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах».
Відповідно до частини першої статті 1 Конвенції ця Конвенція застосовується у цивільних та комерційних справах щодо всіх випадків, коли існує потреба в передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном.
Згідно з частиною першою статті 2 Конвенції кожна Договірна Держава призначає Центральний Орган, обов'язком якого є отримання прохань про вручення документів, що виходять від інших Договірних Держав, і здійснення процесуальних дій відповідно до положень статей 3-6.
Відповідно до статті 5 Конвенції Центральний Орган запитуваної Держави власноручно вручає документ або забезпечує його вручення відповідним органом: a) у спосіб, визначений його внутрішнім правом для вручення документів, складених в цій державі, особам, що перебувають на її території, або b) в особливий спосіб, обумовлений запитуючим органом, якщо такий спосіб не є несумісним з законами запитуваної Держави. З урахуванням положень пункту (b) частини першої цієї статті документ може завжди бути вручений шляхом безпосередньої доставки одержувачу, який приймає його добровільно.
Водночас статтею 10 Конвенції передбачено, що якщо запитувана Держава не заперечує, то ця Конвенція не обмежує: a) можливості надсилати судові документи безпосередньо поштою особам, які перебувають за кордоном, b) можливості для судових працівників, службовців або інших компетентних осіб запитуючої Держави здійснювати вручення судових документів безпосередньо через судових працівників, службовців або інших компетентних осіб запитуваної Держави, c) можливості для будь-якої заінтересованої в судовому процесі особи здійснювати вручення судових документів безпосередньо через судових працівників, службовців або інших компетентних осіб запитуваної Держави.
Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 11.07.2017 ухвалено в порядку судового доручення направити прохання про вручення відповідачу ОСОБА_2 , який мешкає за адресою: АДРЕСА_2 , копію позовної заяви з додатками, копій інших процесуальних документів.
Доручено компетентному суду або іншому компетентному органу Сполучених Штатів Америки допитати в якості відповідача ОСОБА_2 , який мешкає за адресою: АДРЕСА_2 , і відібрати у нього пояснення, які надіслати на адресу суду, поставивши наступні питання: 1) Чи визнає відповідач позовні вимоги? Якщо не визнає - вказати причини; 2) чи згоден він, щоб справа розглядалась за його відсутності?
Провадження по справі зупинено до надходження відповіді від іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави на судове доручення.
На виконання даного судового доручення до суду надійшло документальне підтвердження від компетентного органу США, в якому засвідчено про те, що документи не були вручені з наступних причин: «10.12.2017 року, 17:25 за словами невстановленої особи, яка відмовилася представлятися, резидент, лисий білий чоловік, на вигляд віком приблизно 45-55 років, зростом 5?8-5?10?? і вагою180-200 фунтів, переїхав в Салуда, Південна Кароліна» (т. 1, а.с. 169-171).
Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 30.01.2019 повторно ухвалено в порядку судового доручення направити прохання про вручення відповідачу ОСОБА_2 , який мешкає за адресою: АДРЕСА_2 , копію позовної заяви з додатками, копій інших процесуальних документів.
Доручено компетентному суду або іншому компетентному органу Сполучених Штатів Америки допитати в якості відповідача ОСОБА_2 , який мешкає за адресою: АДРЕСА_2 , і відібрати у нього пояснення, які надіслати на адресу суду, поставивши наступні питання: 1) Чи визнає відповідач позовні вимоги? Якщо не визнає - вказати причини; 2) чи згоден він, щоб справа розглядалась за його відсутності?
Провадження у справі зупинено.
Від компетентного органу США на виконання даного судового доручення надійшло документальне підтвердження про те, що документи не були вручені з підстав того, що: «30.09.2019 12:33, за словами резидента, з яким встановлено контакт, особа переїхала» (т. 2, а.с. 38).
У відповідності до ст. 131 ч. 1, 3 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з'явилися в судове засідання без поважних причин.
Таким чином, дії суду першої інстанції свідчать про здійснення всіх розумних зусиль для направлення матеріалів справи відповідачу.
Згідно ст. 58 ч. 1 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.
Відповідно до пункту 9 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" ( далі - Закон) представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Представник, який має повноваження на ведення справи в суді, здійснює від імені особи, яку він представляє, її процесуальні права та обов'язки.
З матеріалів справи вбачається, що між ОСОБА_2 та адвокатом Муратовим С.А. було укладено договір про надання правової допомоги, на підставі якого видано ордер № 000098 від 21.07.2017 (т. 1, а.с. 75).
Цього ж дня, адвокат Муратов С.А. звернувся до місцевого суду з заявою про надання можливості для ознайомлення з матеріалами справи (т. 1, а.с. 74).
19 жовтня 2018 року від ОСОБА_2 до суду першої інстанції надійшло повідомлення про розірвання договору про надання правової допомоги укладеного з адвокатом Муратовим С.А. (т. 1, а.с.196-197).
Таким чином, понад 1 рік адвокат Муратов С.А. здійснював представництво інтересів відповідача в суді, проте, відзиву на позов не надав, клопотань, зокрема щодо призначення почеркознавчої експертизи не подавав.
Відповідно до статті 15 Конвенції, якщо документ про виклик до суду або аналогічний документ підлягав передачі за кордон з метою вручення відповідно до положень цієї Конвенції, і якщо відповідач не з'явився, то судове рішення не може бути винесено, поки не буде встановлено, що: a) документ був вручений у спосіб, передбачений внутрішнім правом запитуваної Держави для вручення документів, складених у цій країні, особам, які перебувають на її території; b) документ був дійсно доставлений особисто відповідачеві або за його місцем проживання в інший спосіб, передбачений цією Конвенцією, і що, в кожному з цих випадків, вручення або безпосередня доставка були здійснені в належний строк, достатній для здійснення відповідачем захисту. Кожна Договірна Держава може заявити, що суддя, незалежно від положень частини першої цієї статті, може постановити рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку, у разі, якщо виконані всі наступні умови: a) документ було передано одним із способів, передбачених цією Конвенцією; b) з дати направлення документа сплинув термін, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців; c) не було отримано будь-якого підтвердження, незважаючи на всі розумні зусилля для отримання його через компетентні органи запитуваної Держави.
З матеріалів справи вбачається, що з дати направлення документів в порядку судового доручення на адресу відповідача та з дати ознайомлення його представника з матеріалами справи минуло більше 6 місяців.
ЄСПЛ неодноразово формулював висновки про те, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належним їй процесуальним правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Отже, суд першої інстанції дотримався вимог передбачених ЦПК України надавши можливість представнику відповідача ознайомитися з матеріалами справи, та відповідно надати свої заперечення чи пояснення щодо позову та положень Конвенції, оскільки неодноразово направляв з дотриманням вимог Конвенції примірник позовної заяви та додатків до неї на адресу вказану ОСОБА_2 , тому прийшов до обгрунтованого висновку про можливість розгляду справи за відсутності відповідача.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів («DIYA 97 v. UKRAINE», № 19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії», заява № 48778/99).
Згідно з пунктом пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Визначальним для вирішення даної категорії спорів є дотримання справедливості як загальної засади цивільного законодавства. Відсутність чіткого визначення поняття «справедливість» у цивільному законодавстві дозволяє відносити його до оціночних, абстрактних категорій, які отримують своє змістовне оформлення, виходячи з конкретних обставин справи.
Як зазначається у Рішенні Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004 справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, провадження № 12-44гс20).
Відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Проблеми, пов'язані із недобросовісним виконання своїх процесуальних обов'язків та зловживанням процесуальним правом, можуть ущемити право кожного на судовий розгляд протягом розумного строку, що захищається гарантіями статті 6 Конвенції Про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.
Відповідно до п. 11 ч. 3 ст. 2 ЦПК України неприпустимість зловживання процесуальними правами визнана однією з засад (принципів) цивільного судочинства. Роль суду у реалізації принципу змагальності сторін полягає, зокрема, у запобіганні зловживанню учасниками судового процесу їх правами.
Добросовісне здійснення цивільних процесуальних прав потребує від осіб, котрі беруть участь у справі, такої реалізації прав, яка відповідала б їхньому призначенню та здійснювалась у спосіб, визначений цивільним процесуальним законом, не завдавала б шкоди правам інших учасників цивільного процесу.
У постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 318/89/18 зроблено висновок, що зловживання процесуальними правами - це протиправне, недобросовісне та неналежне використання учасником справи (його представником) належних йому процесуальних прав, що виражається у винних процесуальних діях (бездіяльності), які зовні відповідають вимогам цивільних процесуальних норм, але здійснюються з корисним або особистим мотивом, що спричиняє шкоду інтересам правосуддя у цивільних справах та (або) інтересам учасників справи, чи недобросовісна поведінка в інших формах.
Згідно із частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили.
Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин)».
Аналогічний за змістом висновок щодо «використання права на зло» зроблено у постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 (провадження № 61-6420св21) та постанові Верховного Суду від 22 березня 2023 року справа № 686/28302/20 (провадження № 61-249св22).
У справі, що переглядається, встановлено, що ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом у квітні 2016 року, тобто 7 років тому.
З поведінки ОСОБА_2 вбачається зловживання процесуальними правами з метою завдання шкоди позивачу, зокрема затягування розгляду справи щодо стягнення суми позики.
До суду апеляційної інстанції ним з електронної пошти було направлено клопотання, яку суд визнає офіційною електронною адресою для направлення судової кореспонденції включаючи і дане судове рішення.
Окрім того, відповідач звертався з заявою про зупинення розгляду справи посилаючись на введення на території України воєнного стану, що унеможливлює направлення до суду заяв та клопотань.
Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 14.02.2023 у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення апеляційного провадження відмовлено.
Разом з тим, в даній ухвалі з метою доступу ОСОБА_2 до правосуддя та надання йому можливості подати суду заяви (клопотання), письмові пояснення тощо, колегія суддів прийшла до висновку про необхідність відкладення розгляду справи.
Проте, до цього часу жодних клопотань від ОСОБА_2 до суду не надходило.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з прийнятим судовим рішенням та не спростовують правильних висновків місцевого суду.
Відповідно п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції в повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані та підтверджені матеріалами справи. Рішення суду прийняте з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.
У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Чечелюк О.Ю. просив стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати на правову допомогу надану в суді апеляційної інстанції у сумі 5000 грн.
Відповідно до статті 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу.
За вимогами статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.
Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу (ч. ч 1, 3 ст. 133 ЦПК України).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Пунктом 3.2 Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (ст.30 зазначеного Закону).
У постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/12876/19 зауважено, що розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини. Водночас чинне процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу. З урахуванням наведеного суд зазначив, що процесуальним законодавством передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України).
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Так, у справі «Схід / Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 268).
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia) зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.
За частиною другою статті 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
З аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.
Такий висновок міститься у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).
У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.
Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Ці висновки узгоджуються з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 9901/350/18 (провадження № 11-1465заі18) та додатковій постанові у вказаній справі від 12 вересня 2019 року, у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19), постанові від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18 (провадження № 12-136гс19) та постанові від 08 червня 2021 року у справі № 550/936/18 (провадження № 14-26цс).
Позивачем на підтвердження понесених ним витрат надано копію ордеру на надання правничої допомоги (т. 2, а.с.188 зворотня сторона), копію договору № 04-10-22 від 04.10.2022 (т. 2, а.с. 189 зворотня сторона), копію акту приймання-передачі наданих послугш № 1 від 19.10.2022 (т.2, а.с. 190).
Колегія суддів зауважує, що витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України).
Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18).
З огляду на викладене, заявлений розмір витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в сумі 5000 грн. підтверджений належними достатніми та достовірними доказами.
Визначений адвокатом Чечелюком О.Ю. розмір витрат на професійну правничу допомогу в апеляційному суді є співмірним із складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами) та часом, витраченим адвокатом на виконання цих робіт.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів, враховуючи принцип співмірності та розумності, критерій реальності адвокатських витрат, а також характер складності справи, обсяг виконаної адвокатом роботи дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 5000 грн. витрат на правничу допомогу при апеляційному перегляді даної справи.
Керуючись ст. 367, ст. 374 ч. 1 п. 1, ст. 375, ст. 382 ЦПК України, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 19 липня 2021 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати на правову допомогу у сумі 5000 грн.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий: О. Ю. Кузнєцова
Судді: Г. Л. Карпушин
Л. М. Хіль