Справа № 448/1862/19 Головуючий у 1 інстанції: Кічак Ю.В.
Провадження № 22-ц/811/3183/22 Доповідач в 2 інстанції: Шеремета Н.О.
06 квітня 2023 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Шеремети Н.О.
суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.
секретаря: Назар Х.Б.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львовіцивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Мостиського районного суду Львівської області від 16 листопада 2022 року,-
у листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Мостиська міська рада Львівської області, про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
В обгрунтування позовних вимог покликається на те, що йому на праві приватної власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 . Стверджує, що у вищезазначеному житловому будинку зареєстровані його сини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , колишня дружина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , син колишньої дружини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , невістка ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та онук ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_6 . Зазначає, що відповідач зареєстрований в даному будинку, але не проживає з 2014 року, тобто більше п'яти років, що підтверджується актом обстеження матеріально-побутових умов сім'ї № 654 від 05 листопада 2019 року, складеним комісією Гостинцівської сільської ради Львівської області, не сплачує комунальні послуги, не несе жодних витрат по утриманню будинку та не приймає участі у спільному побуті. Вказує, що не створював та не створює відповідачу жодних перешкод у користуванні житловим будинком, однак, ОСОБА_2 самостійно виселився у 2014 році, особистих речей в будинку немає, що свідчить про втрату ним інтересу до даного житлового приміщення як до свого постійного місця проживання, а тому підлягає визнанню таким, що втратив право користування житловим приміщенням. Вважає, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, в тому числі і житловим приміщенням. З наведених підстав просить усунути перешкоди у користуванні будинком, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим будинком.
Рішенням Мостиського районного суду Львівської області від 16 листопада 2022 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду оскаржив ОСОБА_1 , в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи.
Апелянт стверджує, що суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про те, що будинок АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю його та його колишньої дружини, оскільки такий був збудований виключно його працею та коштами ще задовго до того, як він уклав шлюб з ОСОБА_3 , а відтак він є одноосібним власником та має право розпоряджатися спірним будинком на власний розсуд. Зазначає, що особа, яка вселилася як член сім'ї власника житлового будинку, набуває право користування чужим майном, яке по своїй суті є особистим сервітутом, відтак, право такої особи на користування чужим майном, за наявності обставин, які мають істотне значення, зокрема, у разі припинення сімейних відносин, підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі ч. 2 ст. 406 ЦК України. Вказує, що право членів сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, на користування цим житлом виникає на підставі волевиявлення власника житла, який дозволяє члену своєї сім'ї вселитися до нього, у зв'язку з чим обмеження власника у можливості виселення колишнього члена сім'ї є невиправданим втручанням у його право власності. Вважає, що після припинення шлюбних відносин та розірвання шлюбу з ОСОБА_3 відповідач втратив право користування його житловим будинком. Звертає увагу, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не є членами його сім'ї в розумінні ч. 2 ст. 64 ЖК України, що безпідставно не взято до уваги судом першої інстанції. Крім того, після розірвання шлюбу з ОСОБА_3 відповідач покинув належний йому житловий будинок та протягом тривалого часу проживає у АДРЕСА_2 , що ним не заперечується. Наголошує, що у суду першої інстанції не було підстав вважати причини не проживання відповідача поважними, оскільки останні добровільно виселився ще у 2014 році, жодних перешкод відповідачу у користуванні житловим будинком не чинилося. З наведених підстав просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
В судове засідання не з'явилися сторони, хоча були належним чином повідомлені про розгляд справи в суді апеляційної інстанції, тому відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксація судового засідання з допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
27 березня 2023 року ОСОБА_3 подала клопотання про відкладення розгляду справи, мотивуючи його тим, що її представник перебуває у відрядженні, однак не надала жодних доказів на підтвердження зазначених обставин.
27 березня 2023 року ОСОБА_1 також подав клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з відрядженням за межі області, однак до клопотання не долучив підтверджуючих документів.
З огляду на подання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 клопотань про відкладення судового засідання, призначеного на 27 березня 2023 року, колегія суддів вважає, що і ОСОБА_1 , і ОСОБА_3 було відомо про призначене судове засідання.
Якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є достатньою підставою для відкладення розгляду справи.
Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18.
Оскільки явка в суд апеляційної інстанції не є обов'язковою, сторони виклали свою позицію в письмовому вигляді шляхом подання апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, реалізувавши в такий спосіб свої процесуальні права, а звертаючись з клопотаннями про відкладення розгляду справи не надали доказів на підтвердження поважності причин відкладення, зокрема, обгрунтовуючи неможливість прибуття в судове засідання відрядженнями, не надали наказів про відрядження чи інших доказів, які б підтверджували перебування у відрядженні, колегія суддів вважає, що клопотання не підлягають до задоволення, а наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи.
Частиною 4 ст. 268 ЦПК України передбачено, що у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Оскільки текст постанови складено 06 квітня 2023 року, то незважаючи на те, що судове засідання призначене на 27 березня 2023 року, датою ухвалення постанови є саме 06 квітня 2023 року.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволення з огляду на таке.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України).
Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч.1 ст. 89 ЦПК України).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що позивач не є одноосібним власником житлового будинку АДРЕСА_1 , оскільки даний будинок набутий ОСОБА_1 та ОСОБА_3 за час перебування у шлюбі, а відтак, є їхньою спільною сумісною власністю, ОСОБА_2 є членом сім'ї ОСОБА_3 , яка як співвласник будинку надала відповідачу дозвіл на проживання в ньому, однак, відповідач не проживає у спірному будинку через неприязні стосунки та конфлікти з позивачем, що свідчить про відсутність підстав для визнання його таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
У відповідності до ст. 1 Першого протоколу до Європейської Конвенції з прав людини та основних свобод, що згідно ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до ст. ст.316, 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Частинами першою, другою статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Згідно з ч. 2 ст. 64 ЖК України, до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Судом встановлено що за ОСОБА_1 на підставі рішення виконкому Гостинцівської сільської ради Мостиського району Львівської області №50 від 03 вересня 2004 року зареєстровано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 367,6 кв.м., житловою площею 126 кв.м., що складається з семи житлових кімнат, кухні та 14 приміщень, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно серія НОМЕР_1 від 03 лютого 2005 року, виданим виконавчим комітетом Гостинцівської сільської ради, та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно серія СВО № 155096 від 03 лютого 2005 року, виданим Комунальним підприємством «Мостиське районне бюро технічної інвентаризації».
Довідкою про склад сім'ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб № 2663 від 05 листопада 2019 року, виданою Гостинцівською сільською радою Мостиського району Львівської області підтверджується, що в житловому будинку АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , його сини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , колишня дружина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , син колишньої дружини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , невістка ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та онук ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_6 .
З 22 грудня 1997 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Мостиського районного суду Львівської області від 03 червня 2015 року.
Таким чином, право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1 під час перебування у шлюбі.
Відповідно до ч. 1 ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ч. 1 ст. 60 СК України).
Статтею 68 СК України передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.
ОСОБА_3 як співвласник житлового будинку має право в ньому проживати, в тому числі разом з членами своєї сім'ї.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.
Отже, ОСОБА_2 , як член сім'ї співвласника житлового будинку, на законних підставах набув права користування житловим будинком АДРЕСА_1 , набутим ОСОБА_3 та позивачем ОСОБА_1 за час шлюбу.
Як вбачається з будинкової книги, ОСОБА_2 зареєстрований у вищезазначеному житловому будинку 16 лютого 2006 року, тобто, будучи неповнолітнім на момент реєстрації, що не потребувало згоди позивача як співвласника будинку на його вселення.
Проживаючи у спірному будинку, як член сім'ї співвласника, відповідач набув право користування чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом.
Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов'язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.
Частина 1 ст. 406 ЦК України передбачає, що сервітут припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом; 2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; 3)спливу строку, на який було встановлено сервітут; 4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; 5)невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; 6)смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.
Відповідно до ч.2 ст. 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
З акту обстеження матеріально-побутових умов сім'ї № 654 від 05 листопада 2019 року, складеного комісією у складі сільського голови Чури М.М. та депутата сільської ради Тарапацького Я.С., вбачається, що в будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_2 зареєстрований, але фактично не проживає.
Згідно з довідкою № 1/08-380/20 від 20 січня 2020 року, виданою Львівською філією Європейського університету, ОСОБА_2 є студентом 4 курсу денної форми навчання факультету економіки та менеджменту Львівської філії Європейського університету.
Судом першої інстанції встановлено, що з 01 вересня 2017 року по червень 2020 року ОСОБА_2 був студентом денної форми навчання Львівської філії Європейського університету, а після цього навчався на денній формі навчання економічного факультету Львівського національного університету ім. Франка.
Тобто, на час складення акту обстеження матеріально-побутових умов сім'ї № 654 від 05 листопада 2019 року, ОСОБА_2 не проживав за місцем своєї реєстрації, оскільки був студентом денної форми навчання в університеті, що знаходиться в іншому населеному пункті.
Перебування відповідача на навчанні, з врахуванням віддаленості від місця реєстрації, свідчить про поважність причин непроживання ОСОБА_2 у будинку АДРЕСА_1 .
При цьому матеріали справи не містять доказів належності ОСОБА_2 на праві власності іншого житла, в якому він міг би проживати.
З матеріалів справи вбачається, що в Мостиському відділенні поліції Яворівського відділу ГУНП у Львівській області 28 червня 2017 року зареєстрована заява ОСОБА_2 з приводу того, що ОСОБА_1 погрожував йому фізичною розправою та висловлювався нецензурними словами, за результатами перевірки якої ОСОБА_1 офіційно попереджено про недопустимість вчинення насильства в сім'ї.
19 липня 2017 року в Мостиському відділенні поліції Яворівського відділу ГУНП у Львівській області зареєстрована заява ОСОБА_3 , за якою розпочато досудове розслідування та внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань кримінальне провадження за №12017140230000443 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України.
20 липня 2017 року в Мостиському відділенні поліції Яворівського відділу ГУНП у Львівській області зареєстрована заява ОСОБА_2 щодо нанесення йому ОСОБА_1 тілесних ушкоджень.
Постановою слідчого СВ Мостиського відділення поліції Яворівського відділу ГУНП у Львівській області від 26 серпня 2017 року кримінальне провадження за №12017140230000443 від 19 липня 2017 року закрито у зв'язку з відсутністю складу правопорушення.
Разом з тим, до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено кримінальне провадження за № 12019140230000509 відносно ОСОБА_2 за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України.
Ухвалою Мостиського районного суду Львівської області від 12 листопада 2019 року кримінальне провадження за № 12019140230000509 за обвинуваченням ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України, закрито у зв'язку з відмовою потерпілого від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення.
Оскільки матеріалами справи підтверджується, що між позивачем та відповідачем виникли конфліктні відносини, що свідчить про вимушений характер непроживання відповідача у спірному будинку, а відтак, і про поважність причин непроживання відповідача за місцем своєї реєстрації.
Враховуючи те, що ОСОБА_2 , як член сім'ї ОСОБА_3 , яка є співвласником будинку АДРЕСА_1 , отримав право на проживання в будинку, однак відповідач через навчання та конфлікти з позивачем не проживає в спірному будинку, що свідчить про поважність причин непроживання за місцем реєстрації, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування будинком АДРЕСА_1 .
Доводи апеляційної скарги про те, що позивач є одноосібним власником будинку АДРЕСА_1 , не заслуговують на увагу, оскільки право власності на даний будинок зареєстровано за ОСОБА_1 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_3 , а жодних доказів на спростування презумпції спільності майна подружжя позивачем, всупереч вимогам ч. 1 ст. 81 ЦПК України, не надано.
Сам по собі намір ОСОБА_1 звернутися до суду з позовом до ОСОБА_3 про припинення права на частку у спільному майні, про який він наголошує в апеляційній скарзі, є голослівним та на момент виникнення спірних правовідносин жодним чином не впливає на висновки суду про те, що житловий будинок АДРЕСА_1 набутий ОСОБА_1 та ОСОБА_3 за час перебування у шлюбі, що дозволяє суду дійти висновків про спільність майна подружжя.
Покликання апелянта на неврахування судом першої інстанції правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17, є безпідставними, оскільки в справі № 447/455/17 позивач була одноосібним власником будинку, який було придбано за її особисті кошти, а в договорі купівлі-продажу будинку зазначено, що такий буде її особистою приватною власністю, на що відповідач, який вселився в будинок як член сім'ї власника, надав письмову згоду, а в даній справі будинок АДРЕСА_1 набутий за час перебування у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , за відсутності згоди іншого з подружжя про те, що будинок буде особистою приватною власністю одного з них.
В справі № 447/455/17 спірний будинок складався з двох житлових кімнат, що унеможливлювало спільне проживання позивачки з тринадцятирічним сином та колишнім членом сім'ї власника, шлюб з яким припинено, у зв'язку з чим власнику чинилися перешкоди у користуванні його майном, а в даній справі будинок складається з семи житлових кімнат, що не позбавляє позивача, як співвласника будинку, користуватися належним йому майном, непорушуючи при цьому житлових прав іншого співвласника будинку та члена його сім'ї.
Отже, обставини справи № 447/455/17 не є тотожними зі спірними правовідносинами, а відтак, не підлягають застосуванню до даної справи.
Крім того, безпідставними є доводи ОСОБА_4 щодо припинення у відповідача особистого сервітуту на будинок АДРЕСА_1 , оскільки такий надано не позивачем, а іншим співвласником будинку - ОСОБА_3 і, зважаючи на те, що ОСОБА_2 продовжує бути членом її сім'ї, сервітут не припинено.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, які достатньо мотивовані.
Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов'язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки оскаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційна скарга не підлягає до задоволення.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384 ЦПК України, суд, -
апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Мостиського районного суду Львівської області від 16 листопада 2022 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення постанови.
Постанова складена 06.04.2023 року.
Головуючий: Н.О. Шеремета
Судді: О.М. Ванівський
Р.П. Цяцяк