06 квітня 2023 року
м. Київ
cправа № 908/1428/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Рогач Л. І. - головуючої, Краснова Є. В., Мачульського Г. М.,
розглянувши касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі філії "Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд" Акціонерного товариства "Українська залізниця" Виробничий структурний підрозділ "Дніпровська дирекція"
на рішення Господарського суду Запорізької області від 20.10.2021 та
постанову Центрального апеляційного господарського суду від 01.03.2023
у справі за позовом Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі філії "Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд" Акціонерного товариства "Українська залізниця" Виробничий структурний підрозділ "Запорізьке територіальне управління" філії "Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд" Акціонерного товариства "Українська залізниця"
до Фізичної особи - підприємця Закорецького Олександра Васильовича
про стягнення коштів,
Позивач звернувся до Господарського суду Запорізької області з позовними вимогами про стягнення з відповідача 251 764,48 грн боргу за договором оренди, 378 347,43 грн неустойки, 16 677,12 грн боргу за договором відшкодування, 15 166,31 грн інфляційних втрат, 6 267,74 грн 3 % річних.
Позивач зазначив, що відповідач порушив зобов'язання за договором оренди нерухомого майна щодо внесення орендних платежів, у зв'язку з чим виникла заборгованість за період з 10.07.2019 по 28.01.2021. Крім того, відповідач не виконує умови договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна щодо оплати наданих послуг у розмірі 16 677,12 грн. Тому на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позивач нарахував інфляційні збитки у розмірі 15 166,31 грн та 3% річних у розмірі 6 267,74 грн.
Господарський суд Запорізької області рішенням від 20.10.2021 задовольнив позов частково та стягнув з відповідача неустойку у розмірі 167 831,04 грн.
Задовольняючи позов частково, суд виходив з того, що у справі № 908/1689/19 суд встановив, що договір оренди, за яким позивач просить стягнути заборгованість, припинив свою дію 31.03.2017 та сторони не уклали договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна (на виконання рішення у справі № 908/5813/15), що є підставою для відмови у стягненні заборгованості з орендної плати, заборгованості за договором відшкодування та інфляційних втрат і 3% річних. При цьому суд частково стягнув неустойку на підставі частини другої статті 785 ЦК України з урахуванням спеціальної позовної давності.
Центральний апеляційний господарський суд постановою від 01.03.2023 скасував рішення суду першої інстанції в частині стягнення неустойки у розмірі 167 831,04 грн та стягнув неустойку у розмірі 206 450,40 грн.
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідний вид неустойки є самостійною формою майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, що визначається законодавцем як подвійна плата за користування річчю за час прострочення і тому щодо неї застосовується загальна, а не спеціальна позовна давність.
24.03.2023 скаржник звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Господарського суду Запорізької області від 20.10.2021 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 01.03.2023 (повний текст складений 07.03.2023), в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду цієї справи визначено колегію суддів у складі: Рогач Л. І. - головуюча, Краснов Є. В., Мачульський Г. М., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.03.2023.
Розглянувши доводи касаційної скарги, Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.
Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до пункту 9 частини третьої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) одним з основних засад (принципів) господарського судочинства є забезпечення права на касаційне оскарження у визначених законом випадках.
Частина сьома статті 12 ГПК України визначає, що для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" установлено прожитковий мінімум для працездатних осіб з 1 січня 2021 року у сумі 2270,00 грн.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Предметом позову у цій справі є стягнення 668 223,08 грн. Зазначена сума не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2021 року (1 135 000,00 грн).
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Суд звертає увагу, що аналіз наведеного законодавства дозволяє дійти висновку про те, що особи, які беруть участь у справі, у разі якщо не погоджуються з ухваленими судовими рішеннями у справах з ціною позову, що не перевищує п?'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.
Скаржник вказує, що його касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, що полягає у протиправному незастосуванні судом апеляційної інстанції приписів статті 795 ЦК України, якою регламентовано встановлення факту початку та відповідно припинення правовідносин в сфері передання наймачеві будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), а саме підписання акта приймання-передачі нерухомого майна як від орендаря до орендодавця, так і від орендодавця до орендаря на підставі постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 127/14633/16-ц. Так, суд апеляційної інстанції врахував постанову об?єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19, у якій суд дійшов висновку, що з орендаря, який не повертає майно після припинення строку дії договору, стягується неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення (частина друга статті 785 ЦК України), але не допускається стягнення за той самий період орендної плати за користування річчю. На думку скаржника, виключна правова проблема вбачається у необґрунтованому нерозповсюдженні умов договору оренди будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) в частині сплати орендної плати до дня фактичного повернення майна за актом приймання-передачі.
Крім того, у касаційній скарзі скаржник посилається на наявність для учасника справи, який подає касаційну скаргу, значного суспільного інтересу або виняткового значення результатів розгляду справи.
Відповідно до частини четвертої статті 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики (пункт 4).
Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об'єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою принципу правової визначеності.
При цьому фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми. Водночас формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права є метою вирішення виключної правової проблеми, яка має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів.
Кількісний вимір ілюструє той факт, що правова проблема наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Колегія суддів зазначає, що підставою передачі справи № 127/14633/16-ц на розгляд Великої Палати Верховного Суду було вирішення питання стосовно юрисдикції. При цьому касаційна скарга була мотивована тим, що всупереч статті 638, частині другій статті 640, статті 795 ЦК України спірним договором оренди визначено строк передачі приміщення та майна орендареві до 17.10.2018, тобто понад установлений строк дії договору (до 17.06.2018), що надає право орендодавцю не передавати орендарю майно в оренду під час дії договору; приміщення орендарю не було передано та ним не використовувалося, акт приймання-передачі не підписувався сторонами, у зв'язку із чим немає правових підстав для нарахування орендної плати; саме скаржниця відмовилася від договору оренди у зв'язку з відмовою орендодавця передати їй приміщення в користування в порядку, передбаченому пунктом 2.2.2 договору, а тому розірвання договору оренди в розумінні пункту 4.4.1 договору не відбулося.
Натомість у справі № 908/1428/21 спірним є питання про стягнення орендної плати після припинення дії договору оренди у зв?язку з неповернення об?єкта оренди та заборгованості за договором відшкодування балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна, а також неустойки в розмірі подвійної орендної плати. Водночас у цій справі не є спірним питання стосовно моменту укладення договору та передачі орендодавцем майна орендарю з підписанням акта-передачі.
За таких обставин постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 127/14633/16-ц не є релевантною до правовідносин, які склалися у справі № 908/1428/21.
Водночас об?єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19 у подібних правовідносинах дійшла наступного висновку:
"Обов'язок орендаря сплачувати орендну плату за користування орендованим майном зберігається до припинення Договору (до спливу строку дії Договору оренди), оскільки орендна плата є платою орендаря за користування належним орендодавцю майном та відповідає суті орендних правовідносин, що полягають у строковому користуванні орендарем об'єктом оренди на платній основі.
Неустойка, стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 ЦК України, є самостійною формою майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, яка застосовується у разі (після) припинення Договору - якщо наймач не виконує обов'язку щодо негайного повернення речі, і є належним способом захисту прав та інтересів орендодавця після припинення Договору, коли користування майном стає неправомірним. Для притягнення орендаря, що порушив зобов'язання, до зазначеної відповідальності необхідна наявність вини (умислу або необережності) відповідно до вимог статті 614 ЦК України".
Так, суд апеляційної інстанції при застосуванні частини другої статті 785 ЦК України врахував постанову об?єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19 у подібних правовідносинах.
Отже, скаржник не навів обґрунтованих доводів, що ця касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Суд звертає увагу, що, переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є "судом фактів".
Крім того, колегія суддів зазначає, що посилання скаржника на наявність для учасника справи, який подає касаційну скаргу, значного суспільного інтересу або виняткового значення результатів розгляду справи має загальний характер та жодним чином не обґрунтоване
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга у цій справі не містить належного обґрунтування наявності випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.05.2021 (справа №914/1570/20, провадження № 12-90гс20) зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення. Введення процесуальних фільтрів не порушує права на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, та можна стверджувати, що введення процесуальних фільтрів допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує права доступу до правосуддя.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Враховуючи викладене, з огляду на принципи господарського судочинства, Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження у справі №908/1428/21 за касаційною скаргою скаржника на підставі пункту 1 частини першої статті 293 ГПК України.
Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі № 908/1428/21 за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі філії "Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд" Акціонерного товариства "Українська залізниця" Виробничий структурний підрозділ "Дніпровська дирекція" на рішення Господарського суду Запорізької області від 20.10.2021 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 01.03.2023.
2. Копії ухвали у справі № 908/1428/21 надіслати учасникам справи.
3. Надіслати скаржнику касаційну скаргу разом з доданими до неї матеріалами. Копію касаційної скарги залишити у Верховному Суді.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуюча Л. Рогач
Судді Є. Краснов
Г. Мачульський