27 березня 2023 року
м. Київ
єдиний унікальний номер судової справи 755/5421/22
номер провадження №22-ц/824/3403/2023
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - суддіЛапчевської О.Ф.,
суддівБерезовенко Р.В., Мостової Г.І.,
за участю секретаря судового засідання Потапьонок К.В.,
учасники справи: представник позивача ОСОБА_1 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_1
на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 листопада 2022 року /суддя Слободянюк А.В./
у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про припинення права користування житловим приміщенням, виселення, -
ОСОБА_2 , звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про припинення права користування житловим приміщенням, виселення. З урахуванням змін предмета позову, просив усунути перешкоди у користуванні майном шляхом виселення ОСОБА_5 та стягнути з відповідача витрати на правничу допомогу /а.с. 101/.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 22 листопада 2022 року у задоволенні позову відмовлено. /а.с. 132-138/
Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник ОСОБА_2 - ОСОБА_1 звернулась з апеляційною скаргою, в якій просила рішення скасувати, задовольнивши вимоги позову.
На підтвердження вимог, викладених в апеляційній скарзі, апелянт посилалась на необґрунтованість висновків суду першої інстанції. Вважає, що судом першої інстанції не повно з'ясовані обставини справи, зокрема, покладено в обґрунтування доводи відповідачки не підтверджені нею жодним доказом, а саме те, що ОСОБА_3 робила ремонт, сплачувала комунальні платежі, натомість позивачем до суду надані докази зворотного. Згідно довідки ТОВ «Євро-Реконструкція» станом на 01.10.2022 р. - борг за постачання гарячої води становить 23 769,18 грн, за централізоване опалення 19 869,84 грн. Тобто, відповідачка проживаючи у квартирі позивача свідомо не сплачує за комунальні послуги, при цьому має постійне місце роботи та регулярну заробітну плату, що є порушенням статті 162 ЖК Української PCP. Судом першої інстанції не встановлювався факт, що ОСОБА_2 ніколи не проживав у квартирі по АДРЕСА_1 , водночас, відповідачка, не є і ніколи не була членом сім'ї позивача, не є інвалідом, є повнолітньою. Факт спільного проживання однією сім'єю з спадкодавцем після розлучення нею не встановлювався, місця реєстрації у вказаній квартирі відповідачка не має. Тому, суд першої інстанції помилково посилався на погіршення матеріального становища відповідачки та спільне проживання із спадкодавцем однією сім'єю, оскільки вони були розлучені у 2009 році. Оскільки квартира що є власністю позивача, за адресою: по АДРЕСА_1 , має лише дві кімнати, то проживання разом з відповідачкою є неможливим. Тому легітимною метою у цій справі є захист прав власника квартири, які гарантовані статтею 41 Конституції України, статтями 317, 391 ЦК України, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки через незаконні дії відповідачки на позивача покладено індивідуальний та надмірний тягар у виді боргів, що утворює відповідачка, користуючись його власністю та через неможливість позивачем реалізувати своє право користування та розпорядження власною квартирою.
ОСОБА_3 в судове засідання не з'явились, про час та дату судового розгляду повідомлена належним чином, тому колегія суддів вважає за можливе розглядати справу за її відсутності у відповідності до положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явились у судове засідання, перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а судове рішення залишенню без змін на підставі наступного.
Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину від 15 вересня 2020 року, посвідченого державним нотаріусом Десятої Київської державної нотаріальної контори, реєстровий номер 6-537, позивач ОСОБА_2 успадкував після померлого ОСОБА_6 квартиру за адерсою: АДРЕСА_1 (а.с.10).
З інформаційної довідки № 300692184 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, сформованої 21 лютого 2022 року, підтверджується, що позивач є власником вказаної квартири (а.с.13,14).
Згідно свідоцтва про розірвання шлюбу, між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 27 жовтня 2009 року було розірвано шлюб, актовий запис № 995 Відділу реєстрації актів цивільного стану Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві (а.с.15).
Згідно витягу з Реєстру територіальної громади міста Києва, у квартирі АДРЕСА_2 , станом на 29 жовтня 2021 року зареєстровані: ОСОБА_4 (з 16 лютого 2001 року) та ОСОБА_3 (з 16 серпня 2001 року) (а.с.17).
Разом з тим, як вбачається з інформації про задеклароване/зареєстроване місце проживання особи № 81872750 від 15 вересня 2022 року, наданої відділом з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб, ОСОБА_3 , 1978 року народження, була зареєстрована у АДРЕСА_1 , з 16 серпня 2001 року по 14 липня 2022 року, тобто після звернення позивача до суду відповідач ОСОБА_3 була знята із зареєстрованого місця проживання у вказаній квартирі (а.с.76).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вірно керувався ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод якою закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція Європейського Суду з прав людини відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири так і на наймача.
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Так, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Водночас, у спірних правовідносинах права позивача, як власника квартири, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Європейський суд з прав людини у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Аналогічна правова позиція міститься також у Постанові Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження 14-64цс20.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до положень статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Так, відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок, квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК України, члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
За змістом зазначеної норми, право членів сім'ї особи на користування жилим приміщенням, що належало їй на праві приватної власності, є похідним від права останньої на користування зазначеною жилою площею.
Отже, члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, частина перша статті 405 ЦК), і таким законом є норми, передбачені главою 32 ЦК України.
Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Згідно зі статтею 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь - які дії, які не суперечать закону.
Частина перша статті 321 ЦК України передбачає, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до частини першої статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Однією із підстав припинення сервітуту, у тому числі особистого, згідно із пунктом четвертим частини першої статті 406 ЦК України, є припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Встановлено, що попередній власник квартири фактично встановив відповідачу ОСОБА_3 сервітут щодо проживання в квартирі.
Разом з тим, після набуття позивачем у порядку спадкування права власності на квартиру, припинилося і право відповідача ОСОБА_3 на користування спірною квартирою, оскільки воно було похідним від права власності її колишнього чоловіка.
Відповідно до ст. 406 ЦК України сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Тобто із припиненням права власності на квартиру попереднього власника та набуттям права власності на цю квартиру позивачем, припинилася обставина, яка була підставою для встановлення сервітуту для відповідача, оскільки новий власник заперечує проти користування його власністю відповідачем, просить усунути перешкоди з її боку в користуванні йому майном, що належить йому на праві власності, та виселити із спірної спірної нерухомості.
У постанові Верховного Суду від 15 січня 20220 року у справі № 754/613/18 міститься висновок, що при вирішенні справи, передбачених законом підстав для виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Судом першої інстанції вірно взято до уваги, що позивач ОСОБА_2 , успадковуючи спірне нерухоме майно, ніколи не проживав у даній квартирі, проживає за іншою адресою, про що було вказано відповідачем та підтверджено представником позивача. Будь-яких підстав, які б свідчили про те, що відповідач чинить перешкоди позивачу у користуванні спірною квартирою, судом в ході розгляду справи не встановлено та позивачем не доведено.
Разом з тим, відповідач тривалий час проживає у квартирі (більше 21 року), проводила з колишнім власником ремонт житла, сплачувала комунальні послуги до певного часу, коли настали матеріальні труднощі сплата здійснювалась частково, тобто ОСОБА_3 має тривалий зв'язок із спірною квартирою як із житлом, а тому незалежно від правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати спірну квартиру житлом відповідача в розумінні статті 8 Конвенції.
Враховуючи викладені вище обставини справи та норми закону, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для виселення відповідача із належної позивачу на праві власності квартири за адресою АДРЕСА_1 .
Доводи апеляційної скарги, про наявність заборгованості ОСОБА_3 за комунальні послуги відхиляються як такі, що були ретельно проаналізовані судом першої інстанції і це не може слугувати однозначною підставою для виселення. Доказів того, що відповідачка проживаючи у квартирі позивача свідомо не сплачує за комунальні послуги, при цьому має постійне місце роботи та регулярну заробітну плату, що є порушенням статті 162 ЖК Української PCP, апелянтом не надано.
Доводи апеляційної скарги щодо порушення права власності власника, апеляційним судом відхиляються з огляду на таке.
Так, втрата сімейних зв'язків сама по собі не є підставою для виселення колишнього члена сім'ї та припинення сервітуту на житлове приміщення (постанова Великої палати ВС від 13.10.2020 року у справі № 447/455/17)
При розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суд має приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін (постанови Великої палати ВС від 03.2021 у справі № 686/26093/19-ц, від 13.10.2020 року у справі № 447/455/17 та від 04.07.2018 року у справі 353/1096/16-ц, постанови ВС від 09.10.2019 у справі № 615/1636/17).
Суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою (постанови Великої Палати ВС від 10.03.2021 у справі № 686/26093/19-ц та від 21.08.2019 у справі № 569/4373/16-ц).
Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім'ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України (постанова Великої Палати ВС від 10.03.2021 у справі № 686/26093/19-ц).
Отримуючи спірну квартиру у спадок від батька, позивач не звертався до відповідачки з пропозицією щодо укладення договору найму.
Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та містяться на формальних міркуваннях.
Відповідно до ч.1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 листопада 2022 року - залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 листопада 2022 року - залишити без змін.
Постанову суду апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
Головуючий: Судді: