справа №759/14584/21 Головуючий у І інстанції -Петренко Н.О .
апеляційне провадження №22-ц/824/2530/2023 Доповідач у ІІ інстанції - Гуль В.В.
09 березня 2023 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого Гуля В.В.,
суддів Матвієнко Ю.О., Шебуєва В.А.,
за участю секретаря Линок В.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 листопада 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства водних шляхів «Укрводшлях», третя особа:Міністерство інфраструктури України про стягнення середнього заробітку із затримкою розрахунку при звільненні,-
встановив:
У липні 2021 року адвокат Бєлов А.Г.,який діє в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ДП водних шляхів «Укрводшлях» про стягнення середнього заробітку у зв'язку з несвоєчасною виплатою заробітної плати за період з 03.06.2019р. по 24.02.2021р., який становить 632 дні у сумі 458 516 грн.; стягнути моральну шкоду у розмірі 100 000,00 грн. та судові витрати.
В обґрунтування позову посилався на те, що позовні вимоги позивача в рамках цивільної справи 759/10161/19 охоплені періодом у часі з 27.07.2018р. по 02.06.2019р. а отже період з 03.06.2019р. по 24.02.2021р. (дата ухвалення ВС рішення) перебувала поза межами позовних вимог. Зазначає, що період у часі з 03.06.2019р. по 24.02.2021р. відповідач не здійснював жодних дій, направлених на вирішення спору мирним шляхом.
Зменшуючи суму позовних вимог з 282 945,00 грн. до 33 374,14 грн. суд безпосередньо виходив із того, що позивач звернувся із позовними вимогами 282 945 грн. за конкретний період у часі,а саме з 27.07.2018р. по 02.06.2019р.
З урахуванням вище викладеного, стягнення з відповідача середнього заробітку за весь період затримки, який охоплено судовим рішенням по цивільній справі № 759/10161/19 вважає справедливим та законним.
Просив стягнути з відповідача «середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку», зокрема за період з 03.06.2019р. по 24.02.2021р. , який становить 632 дні. Сума до стягнення обраховується наступним чином 632 (кількість днів) х 725,50 грн. (середньоденна заробітна плата, визначена згідно порядку № 100) = 458 516,00 грн. Крім того, при визначенні моральної шкоди позивачем враховано тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих відносинах, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, порушення умов трудового законодавства, зменшення грошових коштів, які мав сплатити відповідач, власне несвоєчачний розрахунок із позивачем.
Отже позивач вважає справедливим визначити суму компенсації у розмірі 100 000,00грн. Також просить стягнути судові витрати, в тому числі, понесені на професійну правничу допомогу.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 10 листопада 2021 року відмовлено в задоволенні позову.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, просив оскаржуване рішення скасувати та ухвалити по справі нове судове рішення, яким позов задовольнити.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення ухвалене з порушенням вимог процесуального та матеріального права, щодо всебічного й повного з'ясування обставин справи та наявних в матеріалах справи доказів.
Вказує, що забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні правовідносини. Вказує, що фактично суд першої інстанції відмовив у доступі до правосуддя, з надмірним формалізмом застосувавши строки позовної давності. Також, що фактично дізнався про порушення свого права 05 квітня 2021 року отримавши лист від відповідача, в якому останнє просило повернути надмірно сплачені кошти, а отже ним не було пропущено строк на звернення до суду, який встановлено ст.235 КЗПП України.
Щодо стягнення з відповідача моральної шкоди зазначає, що позов в цій частині підлягає задоволенню та не потребує доказуванню в силу ст. 82 ЦПК України, оскільки рішенням Верховного Суду було встановлено незаконність його звільнення та фактичне відсторонення від роботи не у спосіб встановлений КзПП України і позбавили його невід'ємного, встановленого Конституцією України права на працю.
У відзові державне підприємство водних шляхів «Укрводшлях», посилається на пропуск строку звернення до суду згідно ч. 1 ст. 233 Кодексу законів про працю України та вказують, що поважних причин пропуску строку на звернення до суду не наведено. Моральна шкода не доведена.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги суд дійшов висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги та залишення рішення суду першої інстанції без змін.
Судом першої інстанції встановлено наступне.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 06.02.2020р. відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ДП водних шляхів «Укрводшлях», третя особа: Міністерство інфраструктури України про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування у зв'язку з несвоєчасною виплатою заробітної плати /а.с.37-40/.
Постановою Київського апеляційного суду від 02.09.2020р. рішення Святошинського районного суду міста Києва від 06.02.2020 року скасовано та ухвалено нове наступного змісту, яким стягнуто з ДП водних шляхів «Укрводшлях» на користь ОСОБА_1 не виплачену заробітну плату за період з 18.05.2018 року по 26.07.2018 року в сумі 22 249, 43 грн., а також стягнуто з ДП водних шляхів «Укрводшлях» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 150 000, 00 (сто п'ятдесят тисяч) грн. та судовий збір у розмірі 3615,89 грн. В іншій частині позовних вимог відмовити/а.с.41-50/.
Вказана постанова набрала законної сили з дня прийняття.
Постановою Верховного суду від 24.02.2021р. рішення Святошинського районного суду м. Києва від 06.02.2020 р. та постанову Київського апеляційного суду від 02.09.2020 скасовано стягнуто з ДП водних шляхів «Укрводшлях» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період із 18 травня по 26 липня 2018 року у сумі 33 374,14 грн, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 33 374,14 грн, а всього стягнуто 66 748,28 грн з відрахуванням податків та зборів. У задоволенні вимог ОСОБА_1 в іншій частині відмовлено/а.с.51-67/.
Судом встановлено, що ДП водних шляхів «Укрводшлях» у жовтні 2020р. з ОСОБА_1 було здійснено розрахунок згідно постанови Київського апеляційного суду від 02.09.2020р. у розмірі 175 865,31 грн./а.с.108-114/.
Судом встановлено та не заперечувалось представником, що постанова Верховного Суду постановлена 24.02.2021р., а отримана позивачем 20.03. 2021р.
Тобто перебіг строку звернення до суду за вирішенням спору щодо затримки відповідачем повного розрахунку при звільненні, почався з 21.03.2021 року (з наступного дня після отримання позивачем повного тексту рішення) та сплив через три місяці - 20.06. 2021 року.
До суду з позовом про стягнення середнього заробітку позивач звернувся 01.07.2021 року, пропустивши при цьому строк визначений статтею 233 КЗпП України.
Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з пропуску строків позовної давності в даній категорії справ визначеного ст.233 КЗпП України.
З такими висновками суду першої інстанції погоджується і апеляційний суд враховуючи наступне.
Згідно ч.ч. 5, 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Згідно ч. 4 ст. 263 ЦПК при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Велика Палата ВС у постанові від 8 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21) констатувала, що середній заробіток за час вимушеного прогулу, передбачений ч. 2 ст. 235 КЗпП України, та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, визначений ст. 117 цього Кодексу, мають різну правову природу.
Середній заробіток за ч. 2 ст. 235 КЗпП України за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло в працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин, оскільки особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.
Спір про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що виник у зв'язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений можливості виконувати роботу не з власної вини, є трудовим спором, пов'язаним з недотриманням роботодавцем законодавства про працю та про оплату праці. За пред'явлення вимоги про стягнення середнього заробітку, передбаченого ч. 2 ст. 235 КЗпП України, позивачі звільняються від сплати судового збору в усіх судових інстанціях. Працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення середнього заробітку без обмеження будь-яким строком (ч. 2 ст. 233 КЗпП України) і не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі згодом звернутися до суду з позовом про стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу (ч. 2 ст. 235 КЗпП України).
Середній заробіток за ст. 117 КЗпП України за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується в розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на які працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) та є своєрідною санкцією для роботодавця за винні дії щодо порушення трудових прав найманого працівника. Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.
ВП ВС відступила від висновків об'єднаної палати КЦС ВС, викладених у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19).
Таким чином середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати в зв'язку з чим із вимогою про його стягнення відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП позивач мав звернутися до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Встановлено, що постановою Верховного Суду від 24.02.2021 року стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27.07.2018 року по 02.06.2019 року. У цій справі позивач просить стягнути середній заробіток за період з 03.06.2019 року по 24.02.2021 року. Повний розрахунок за затримку розрахунку при звільненні з позивачем здійснено відповідно до постанови старшого державного виконавця Подільського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції Бабенко О.О. від 23.10.2020 року у виконавчому провадженні №63131860 на суму 150 000 грн, яка є більшою ніж сума стягнута за рішення Верховного Суду.
З викладеного вбачається, що відповідно до ст.117 КЗпП України позивач має право на стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 03.06.2018 року до вказаного повного розрахунку з ним в порядку виконання рішення ДВС.
Отже, встановивши, що позивача було звільнено з роботи на підставі наказу відповідача № 201-О від 26.07.2018 року, а з позовом звернувся у липні 2021 року, то позивач пропустив тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Як на поважність пропуску строку позивач посилався на те, що 2 роки і 2 місяці період затримки обумовлений карантином і нокдауном з встановленими обмеженнями з 18.02.2021 по 01.05.2021 року.
Велика Палата Верховного Суду визначилася, коли воєнний стан, карантин і незнання української мови не є поважними причинами для пропуску строку для звернення до суду. Відповідну позицію ВП ВС висловила у справі №990/102/22 від 8 грудня 2022 року.
Поважними причинами пропуску процесуального строку є ті, які унеможливлюють або ускладнюють можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк, є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду та підтверджені належними і допустимими доказами. Незнання про порушення своїх прав через байдужість або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
ВП ВС зазначає, що розумні строки в адміністративному судочинстві - це найкоротші за конкретних обставин строки (якщо інше не визначено законом або встановлено судом), протягом яких сторона повинна вжити певних дій, демонструючи свою зацікавленість у їх результатах, і які об'єктивно оцінюються судом стосовно відповідності принципам добросовісності та розсудливості, а також на предмет дотримання прав інших учасників (забезпечення балансу інтересів).
Пунктом 3 розділу VI «Прикінцеві положення» КАС України передбачено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення.
Ті самі положення містяться у п. 3 Прикінцевих положень ЦПК України.
Натомість позивач не посилається на обставини об'єктивного та непереборного характеру, які були б пов'язані з обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином або з введенням воєнного стану, становили реальні перешкоди у подані позову, значно утруднили або унеможливили своєчасне подання цього позову.
При цьому, такий позов міг бути поданий ним поштою.
Таким чином, за відсутності поважних причин пропуску суд, суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову за пропуском строку звернення до суду.
Обгрунтовуючи підстави для стягнення моральної шкоди позивач посилається на постанову Верховного Суду від 24 лютого 2021 року, де судом було встановлено порушення трудового законодавства.
При цьому апелянт взагалі нічого не вказує в чому полягає завдана апелянту моральна шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, та з яких саме конкретних міркувань він виходив визначаючи розмір шкоди та якими доказами підтверджується.
У той же час, відповідно до п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31.03.1995 року «Про практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових витрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховується стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Відповідно до п.4 цієї постанови у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди та якими доказами це підтверджується.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.
Таким чином суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що заявляючи вимоги про відшкодування моральної шкоди позивач не підтвердив доказами спричинення йому моральних страждань, а також за яких обставин спричинена моральна шкода, якими діями чи бездіяльністю завдана, чим підтверджується вина Відповідача у спричиненні Апелянту моральної шкоди, не надано доказів наявності причинно-наслідкового зв'язку між діями Відповідача та завданою Апелянту моральною шкодою. Крім того, Апелянту також не вказано, з яких міркувань він виходив, визначаючи суму моральної шкоди в розмірі саме 100000,00 гри., а тому суд прийшов до логічного та обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог і в цій частині.
Встановлені Верховним Судом порушення трудових прав, на які посилається позивач, за своєю суттю та характером свідчать про наявність трудового спору у вказаних правовідносинах та не дають підстав для стягнення морально шкоди.
Що стосується доводів апеляційної скарги, щодо формалізму апеляційний суд зазначає наступне.
Згідно з практики Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, та як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішення питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
Європейським судом з прав людини зазначено, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду скарг заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (див. рішення у справах «Белеш та інші проти Чеської Республіки», «ЗУБАЦ ПРОТИ ХОРВАТІЇ» (ZUBAC v. CROATIA), (Beles and Others v. the Czech Republic), №47273/99, пп. 50-51 та 69, ЄСПЛ 2002 IX, та «Волчлі проти Франції» (Walchli v. France), №35787/03, п. 29, від 26 липня 2007 року).
При цьому, Європейський суд з прав людини провів лінію між формалізмом та надмірним формалізмом. Так, формалізм є явищем позитивним та необхідним, оскільки забезпечує чітке дотримання судами процесу. Надмірний ж формалізм заважає практичному та ефективному доступу до суду. Формалізм не є надмірним, якщо сприяє правовій визначеності та належному здійсненню правосуддя.
У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії», заява №48778/99).
Застосовуючи до даних правовідносин строки позовної давності суд першої інстанції виходив з положень ст. 233 КЗпП України, яким передбачено тримісячний строк позовної давності та врахував тривалі судові спори з даного питання, а отже дії суду першої інстанції не підпадають під надмірний формалізм враховуючи вищевикладене.
Щодо неможливості зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні апеляційний суд зазначає наступне.
Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року № 63566/00 "Проніна проти України (Pronina v. Ukraine)", § 23).
Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 листопада 2021 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий В.В. Гуль
Судді Ю.О. Матвієнко
В.А. Шебуєва