Єдиний унікальний номер справи: 753/2718/21 Головуючий у суді першої інстанції: Шаповалова К.В.
Номер провадження: 22-ц/824/3392/2022 Доповідач у суді апеляційної інстанції: Коцюрба О.П.
20 грудня 2022 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Коцюрби О.П.,
суддів: Білич І.М., Слюсар Т.А.,
при секретарі - Качалабі О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 серпня 2021 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Полтаваобленерго» про стягнення середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні, -
В Дарницький районний суд міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Акціонерного товариства «Полтаваобленерго» (далі - АТ «Полтаваобленерго», товариство, відповідач) про стягнення середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільнені.
Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що 29 жовтня 2015 року його було звільнено з посади директора з правових питань ПАТ «Полтаваобленерго» відповідно до наказу № 342-к за частинами третьою, четвертою статті 40 КЗпП України.
Рішенням Ленінського районного суду міста Полтави від 30 серпня 2017 року, позовні вимоги ОСОБА_1 до ПАТ «Полтаваобленерго» про відновлення положення, що існувало до порушення прав, визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі задоволені частково.
Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 16 листопада 2017 року апеляційну скаргу ПАТ «Полтаваобленерго» відхилено, апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задоволено частково. Рішення Ленінського районного суду міста Полтави від 30 серпня 2017 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення в частині звільнення його за пункту 4 статті 40 КЗпП України та поновлення його на роботі скасовано. Ухвалено в цій частині нове рішення, яким визнано незаконним та скасовано наказ ПАТ «Полтаваобленерго» № 342-К від 29 жовтня 2015 року в частині звільнення за пунктом 4 статтею 40 КЗпП України. Поновлено ОСОБА_1 на посаді директора з правової роботи ПАТ «Полтаваобленерго» з 30 жовтня 2015 року. В іншій частині, рішення Ленінського районного суду міста Києва від 30 серпня 2017 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 18 вересня 2019 року рішення Апеляційного суду Полтавської області від 16 листопада 2017 року скасовано, рішення Ленінського районного суду міста Полтави від 30 серпня 2017 року залишено в силі.
В подальшому, 28 листопада 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до АТ «Полтаваобленерго» про стягнення надлишково вирахуваних коштів, посилаючись на те, що відповідачем було неправомірно вирахувано з його заробітної плати у 2015 році та не донараховано і не виплачено при розрахунку під час звільнення 29 жовтня 2015 року 14 932,56 грн.
Рішенням Ленінського районного суду міста Полтава від 13 серпня 2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року апеляційну скаргу задоволено частково. Рішення Ленінського районного суду міста Полтави від 13 серпня 2020 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до АТ «Полтаваобленерго» про стягнення надлишково вирахуваних відповідачем коштів скасовано. Ухвалено в цій частині нове рішення. Стягнуто з АТ «Полтаваобленерго» на користь ОСОБА_1 надлишково вирахувані відповідачем кошти в розмірі 14 932,56 грн. (чотирнадцять тисяч дев'ятсот тридцять дві гривні 56 коп.). В іншій частині, рішення Ленінського районного суду міста Полтави від 13 серпня 2020 року залишено без змін. Рішення суду набрало законної сили.
Вказав, що кошти в розмірі 14 932,56 грн. мали бути йому виплачені відповідачем під час розрахунку при звільненні, а саме 29 жовтня 2015 року, проте, були сплачені лише 17 листопада 2020 року, а тому він має право на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який позивач визначив в розмірі 6 318 930,07 грн.
Посилаючись на вище викладені обставини, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільнені.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 17 серпня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 до АТ «Полтаваобленерго» про стягнення середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільнені задоволено частково.
Стягнуто з АТ «Полтаваобленерго» на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 30 000 грн.
Стягнуто з АТ «Полтаваобленерго» на користь держави судовий збір за подання позову до суду в розмірі 54,48 грн.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині визначення розміру середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі, посилаючись на необґрунтованість рішення суду, невідповідність висновків суду обставинам справи, просив змінити рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 серпня 2021 року, стягнувши з відповідача - АТ «Полтаваобленерго» кошти за затримку виплати заробітної плати при звільненні в сумі 4 212 608,64 грн.
Доводи апеляційної скарги обґрунтовував тим, що Дарницький районний суд міста Києва при розгляді справи неправильно обрахував суму боргу за правилами Порядку № 100, який виник у роботодавця - АТ «Полтаваобленерго» перед позивачем. На його думку, реальна сума заборгованості згідно з приписом ст. 117 КЗпП України становить 4 212 608.64 грн.
Також, апелянт вважає, що суд першої інстанції неправильно, всупереч засадам справедливості та добросовісності, зменшив стягувану суму на 99,993 відсотки, не врахувавши дійсний стан відносин сторін за матеріалами справи.
У відзиві на апеляційну скаргу, представник АТ «Полтаваобленерго» - адвокат Баранова В.І., проти доводів апеляційної скарги заперечила, посилаючись на їх необґрунтованість та безпідставність. Просила апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, так як суд першої інстанції в повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, обставини справи, перевірив доводи сторін і дав їм належну правову оцінку.
За змістом ст. 44 ЦПК України, особи, які беруть участь у справі зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.
Відповідно до ст.ст. 128-131 ЦПК України сторони були своєчасно повідомлені про дату, час та місце розгляду справи за адресами, які були зазначені в матеріалах справи.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи (ч. 2 ст. 372 ЦПК України).
У судовому засіданні в суді апеляційної інстанції, представник АТ «Полтаваобленерго» - адвокат Нижник О.М. проти задоволення апеляційної скарги заперечив, просив рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 серпня 2021 року залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з'явився, при цьому, 20 грудня 2022 року ОСОБА_1 надіслав до Київського апеляційного суду заяву про відкладення розгляду справи, однак, вказана заява не була задоволена судом, оскільки, не містить доказів та посилань на поважні причини неявки ОСОБА_1 у судове засідання.
Суд апеляційної інстанції, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
На думку колегії суддів, оскаржуване рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 серпня 2021 року повністю відповідає вказаним вимогам закону.
Судом встановлено, що 29 жовтня 2015 року позивач був звільнений з посади директора з правових питань ПАТ «Полтаваобленерго» відповідно до наказу № 342-к за частинами третьою, четвертою статті 40 КЗпП України.
Рішенням Ленінського районного суду міста Полтави від 30 серпня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ПАТ «Полтаваобленерго» про відновлення положення, що існувало до порушення прав, визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі задоволені частково.
Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 16 листопада 2017 року апеляційну скаргу ПАТ «Полтаваобленерго» відхилено, апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задоволено частково. Рішення Ленінського районного суду міста Полтави від 30 серпня 2017 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення в частині звільнення його за пункту 4 статті 40 КЗпП України та поновлення на роботі скасовано. Ухвалено в цій частині нове рішення, яким визнано незаконним та скасовано наказ ПАТ «Полтаваобленерго» № 342-К від 29 жовтня 2015 року в частині звільнення ОСОБА_1 за пунктом 4 статтею 40 КЗпП України. Поновлено ОСОБА_1 на посаді директора з правової роботи ПАТ «Полтаваобленерго» з 30 жовтня 2015 року. В іншій частині рішення Ленінського районного суду міста Києва від 30 серпня 2017 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 18 вересня 2019 року рішення Апеляційного суду Полтавської області від 16 листопада 2017 року скасовано, рішення Ленінського районного суду міста Полтави від 30 серпня 2017 року залишено в силі.
В подальшому, 28 листопада 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до АТ «Полтаваобленерго» про стягнення надлишково вирахуваних коштів, посилаючись на те, що відповідачем було неправомірно вирахувано з його заробітної плати у 2015 році та не донараховано і не виплачено при розрахунку під час звільнення 29 жовтня 2015 року 14 932,56 грн.
Рішенням Ленінського районного суду міста Полтава від 13 серпня 2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Ленінського районного суду міста Полтави від 13 серпня 2020 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до АТ «Полтаваобленерго» про стягнення надлишково вирахуваних відповідачем коштів скасовано. Ухвалено в цій частині нове рішення. Стягнуто з АТ «Полтаваобленерго» на користь ОСОБА_1 надлишково вирахувані відповідачем кошти в розмірі 14 932,56 грн. (чотирнадцять тисяч дев'ятсот тридцять дві гривні 56 коп.). В іншій частині рішення Ленінського районного суду міста Полтави від 13 серпня 2020 року залишено без змін. Рішення суду набрало законної сили.
Як вбачається з наданої позивачем виписки по рахунку в банку, АТ «Полтаваобленерго» перерахувало на його користь заробітну плату в розмірі 14 932,56 грн. 17 листопада 2020 року.
Вказані обставини не заперечувалось представником відповідача, як не оспорювався та не заперечувався той факт, що 14 932,56 грн., а саме, заробітною платою, яку, як встановив Полтавський апеляційний суд, не було виплачено ОСОБА_1 під час розрахунку з ним у зв'язку із звільненням з посади.
Позивач у позовній заяві та додаткових поясненнях вказав, що кошти в розмірі 14 932,56 грн. мали бути йому виплачені відповідачем під час розрахунку при звільненні, а саме 29 жовтня 2015 року, проте, були сплачені лише 17 листопада 2020 року, а тому він має право на стягнення з товариства середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який позивач визначив в розмірі 6 318 930,07 грн.
Згідно з положеннями ст.ст. 21, 22 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Суб'єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.
У ч. 3 ст. 15 вказаного Закону закріплено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов'язань щодо оплати праці.
Заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата (ч. 3 ст.115 КЗпП України, ч. 1 ст. 24 Закону України «Про оплату праці»).
Відповідно до ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Приписами ст. 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
У ч. 1 ст. 117 КЗпП України вказано, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Середній заробіток для виплати працівникові компенсації за час затримки розрахунку при звільненні визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).
Пунктом 2 Порядку визначено, що середньомісячна заробітна плата працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.
У пункті 3 Порядку вказано, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
При цьому, згідно з пунктом 5 Порядку, основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час затримки розрахунку при звільненні, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка відповідно до пункту 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - календарних днів за цей період.
Позивачем у позовній заяві зазначено, що ним для розрахунку середнього заробітку враховувались 2 повні місяці, які передували його звільненню.
Так, ОСОБА_1 був звільнений у жовтні 2015 року. В липні, серпні та вересні 2015 року він не працював з поважних причин (перебував на лікарняному) і за ним не зберігався середній заробіток, за період з лютого по червень 2015 року позивач також перебував на лікарняному, а тому, вказаний період не застосовується для визначення середнього заробітку. Таким чином, для розрахунку позивачем була взята заробітна плата за грудень 2014 та січень 2015 року.
Відповідно до довідок, наданих позивачем та виданих йому відповідачем, у грудні 2014 року його заробітна палата становила 64 334,20 грн. а у січні 2015 року - 27 363 грн. (а.с. 35-37).
Відповідачем не оспорювався та не заперечувався період, за який позивачем вираховувався середній заробіток, а також розмір заробітної плати, який був взятий для нарахування суми середнього заробітку.
Позивач, в свою чергу, середньоденну заробітну плату вираховував з огляду на приписи пункту 10 Порядку, а саме: у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також, за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого, за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення.
Отже, за підрахунком позивача, його середньоденний заробіток становить - 4 999,15 грн.
На думку колегії суддів, Дарницький районний суд міста Києва обґрунтовано не погодився із такими доводами позивача, щодо необхідності застосування пункту 10 Порядку при розрахунку середньоденної заробітної плати, та вважав розрахунок позивача в цій частині невірним.
Суд першої інстанції звернув увагу на те, що стосовно правомірності застосування вказаного пункту Порядку, Верховний Суд здійснив правовий висновок, який, відповідно до ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є обов'язковим для застосування судом.
Так, Верховний Суд у постанові від 11 липня 2019 року у справі № 466/5356/16-ц та від 09 червня 2021 року у справі № 569/11319/19 зазначив таке: «суди безпідставно визначили середній заробіток позивача з урахуванням відкоригованої заробітної плати за підвищеними у спірний період посадовими окладами головного бухгалтера КП «Управління майновим комплексом», оскільки залишили поза увагою те, що положення пункту 10 Порядку № 100 не підлягає застосуванню при обчисленні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, має разовий характер та не входить до фонду оплати праці.
При цьому суди безпідставно послалися на правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6-203цс14, згідно з якою відповідно до статті 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. Тлумачення частини другої статті 235, статті 236 КЗпП України та пункту 10 Порядку № 100 свідчить, що, якщо за період від часу звільнення працівника до часу поновлення його на роботі підприємство здійснювало підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів, при обчисленні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу в період затримки виконання рішення суду заробітна плата працівника підлягає коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів, оскільки вимога про відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не є тотожною вимозі про відшкодування середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Ці вимоги мають різну правову природу і походять з різних обов'язків роботодавця, а тому мають різне правове регулювання. Дохід у вигляді середньої заробітної плати, нарахованої (виплаченої) на підставі рішення суду на користь фізичної особи за час вимушеного прогулу, включається до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку як заробітна плата, за умови перебування такого платника у трудових відносинах з роботодавцем, тоді як середня заробітна плата за час затримки розрахунку, яка у всіх випадках нараховується (виплачується) після звільнення працівника, - як інший дохід.
З огляду на викладене, середній заробіток працівника за час затримки розрахунку при звільненні слід визначати за правилами, передбаченими пунктами 2, 8 Порядку № 100.»
Отже, з урахуванням вказаних даних, середньоденна заробітна плата позивача, за розрахунком суду першої інстанції, становить - 2 132,51 грн. (за грудень 2014року - 64 334,20 грн., за січень 2015 - 27 363,87 грн., а всього: 91 698,07 грн. (91 698,07 грн./43 робочих днів у грудні 2014 та січні 2015 = 2 132,51 грн.).
Загальна кількість днів просторочення виплати позивачем визначена у період з 30 жовтня 2015 року по 14 листопада 2020 року та становить 1 264 дні, отже середня заробітна плата за час затримки розрахунку при звільненні становить 2 695 492,64 грн. (2 132,51 грн. *1264 дні = 2 695 492,64 грн.).
Колегія суддів погоджується з таким розрахунком, так як він відповідає обставинам справи, висновкам Верховного Суду та вимогам пунктів 2, 8 Порядку № 100.
Доводи апеляційної скарги про те, що при розгляді справи судом першої інстанції неправильно обрахувано суму боргу за правилами Порядку № 100, який виник у роботодавця - АТ «Полтаваобленерго» перед позивачем є безпідставними.
Колегія суддів вважає, що при визначені суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд першої інстанції обгрунтовано зменшив таку суму з огляду на таке.
Як зазначено, зокрема у постанові Верховного Суду від 9 червня 2021 року у справі № 569/11319/19 «закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та у постанові від 31 травня 2017 року у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16).
Пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України передбачено, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас, у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи права, що вимагає, зокрема частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках, невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а в позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте, метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи із середнього заробітку.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків у момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони, законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.
Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи із середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв'язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом з тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Велика Палата Верховного Суду погодилася з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв'язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16, і зазначила, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Позивач заперечував щодо наявності підстав для зменшення розміру суми, що підлягає стягненню з відповідача на його користь як компенсаційна виплата за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки вказав, що рішенням Полтавського апеляційного суду на його користь було стягнуто всю суму заробітної плати, яка мала бути сплачена відповідачем позивачу при звільненні, а не частково, тому, суд не може зменшувати розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Проте, такі доводи позивача спростовуються викладеною вище позицією Верховного Суду, а судоми першої інстанції під час розгляду справи не встановлено мотивованих підстави відступати від такої позиції Верховного Суду.
Таким чином, зважаючи на все вище викладене, з огляду на розмір заробітної плати, яка не була виплачена відповідачем позивачу при звільненні, а саме, 14 932,56 грн., з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, колегія суддів вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідає обставинам цієї справи та наведеним вище критеріям, розмір відповідальності відповідача за прострочення сплати належних при звільненні позивача виплат в сумі 30 000 грн.
Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було б передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.
Суд першої інстанції врахував висновок про застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 359/10023/16-ц, згідно з яким суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів.
При цьому, Дарницький районний суд міста Києва звернув увагу на те, що відсутність фінансово-господарської діяльності або коштів у роботодавця, накладення органами державної виконавчої служби арештів на кошти роботодавця в банківських установах не виключає його вини у невиплаті належних звільненому працівникові коштів та не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України (такий висновок суду відповідає правовій позиції, сформульованій Верховним Судом України в постановах від 03 липня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 25 травня 2016 року у справі № 6-948цс16, Верховним Судом у постанові від 03 січня 2018 року у справі № 331/2814/16-ц).
Сам по собі факт фінансових труднощів на підприємстві не може позбавляти працівників права на виплати, що передбачені при їх звільненні.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Повно та всебічно з'ясувавши обставини справи, оцінивши зібрані у справі докази, зважаючи на те, що позивачем підтверджено належними доказами не здійснення відповідачем з ним повного розрахунку, відповідно до приписів КЗпП України у день звільнення, відповідачем не спростовано та не спростовано подані позивачем докази та розрахунки, а також з урахуванням викладених судом вище норм права та обставин, встановлених під час розгляду справи, колегія суддів вважає, що висновок Дарницького районного суду міста Києва про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 є правильним.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , повторюють доводи позовної заяви, належна оцінка яким надана судом першої інстанції.
Інших вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки Дарницького районного суду міста Києва та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, апеляційна скарга не містить.
Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів враховує вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, згідно з яким, Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
За таких обставин, при вирішенні вказаної цивільної справи, Дарницьким районним судом міста Києва правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, тому колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу ОСОБА_3 без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.
Керуючись ст. ст. 259, 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 389 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 серпня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Головуючий: О.П. Коцюрба
Судді: І.М. Білич
Т.А. Слюсар