"03" квітня 2023 р.м. Одеса Справа № 916/382/23
Господарський суд Одеської області у складі судді Литвинової В.В., розглянувши справу
за позовом Державного публічного акціонерного товариства “Національна акціонерна компанія “Украгролізинг”
до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю “Укрзерно Трейд”
про стягнення 201082,94 грн, розірвання договору та вилучення майна
До суду надійшла позовна заява Державного публічного акціонерного товариства “Національна акціонерна компанія “Украгролізинг” до Товариства з обмеженою відповідальністю “Укрзерно Трейд” про:
- стягнення з відповідача 201082,94 грн заборгованості за договором фінансового лізингу від 18.05.2021 № 15-21-99 ств-фл/203, з яких - 194302,25грн основного боргу, 2432,38грн пені, 389,41грн втрат від інфляції, 3516,90грн 25% річних та 442грн штрафу,
- розірвання договору фінансового лізингу від 18.05.2021 № 15-21-99 ств-фл/203, укладеного між сторонами,
- вилучення у відповідача трактору Беларус-892 зав. № 89206581 (1 од.), залишковою вартістю 206741,89грн та передати позивачу.
Позивач просить розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження.
Ухвалою від 02.02.2023 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи. Встановлено відповідачу строк 15 днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження для подання до суду відзиву. Позивачу встановлено строк для подання відповіді на відзив 5 днів з моменту отримання відзиву.
Відповідач отримав ухвалу 18.02.2023 відповідно до поштового повідомлення про вручення.
21.02.2023, у встановлений строк, до суду надійшов відзив (разом з доказами направлення позивачу), яким відповідач просить суд залишити без розгляду позовну заяву в частині вимог про розірвання договору та вилучення майна, а в частині стягнення - відмовити в повному обсязі. Крім того, відповідач просить стягнути з позивача судові витрати відповідача.
28.02.2023, у встановлений строк, до суду надійшла відповідь на відзив (разом з доказами надіслання відповідачу), у якій позивач наполягає на задоволенні позовних вимог.
Згідно з ст. 248 ГПК України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Враховуючи, що сторони належним чином повідомлені про розгляд справи, з метою дотримання процесуальних строків вирішення спору, справа може бути розглянута за наявними у ній документами.
Дослідивши матеріали справи, суд
18 травня 2021 року між Державним публічним акціонерним товариством “Національна акціонерна компанія “Украгролізинг” (лізингодавець, позивач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю “Укрзерно Трейд” (лізингоодержувач, відповідач у справі) укладено договір фінансового лізингу від 18.05.2021 № 15-21-99 ств-фл/203 (а.с. 16-26), за умовами якого позивач зобов'язався набути у власність у постачальника предмет лізингу відповідно до встановлених відповідачем специфікацій та умов та передати його (предмет лізингу) за плату (лізингові платежі) у користування відповідачу на визначений у цьому договорі строк не менше одного року (п. 1.1).
Відповідно до п. 1.2 договору сторони погодились, що специфікацією та умовами предмета лізингу є найменування, кількість, тип, модель, марка, інші технічні характеристики, вартість предмета лізингу, що визначені у додатках до цього договору “Найменування, кількість, ціна і вартість предмета лізингу”.
Згідно з п. 2.2 договору строк лізингу відраховується з дати підписання акту приймання-передачі між сторонами, що укладається в 5 автентичних примірниках.
У додатку № 1 до договору (а.с. 25) сторони узгодили, що постачальник ТОВ “Техноторг”, предмет лізингу Трактор Беларус-892, строк лізингу 36 місяців, ціна 520000 грн, попередній лізинговий платіж у розмірі 15% його вартості складає 78000 грн, предмет лізингу буде передано в термін не пізніше 18.05.2022.
У додатку № 2 до договору (а.с. 26) сторони узгодили графік лізингових платежів.
21.05.2021 сторонами підписано акт № 14 приймання-передачі господарської техніки (а.с. 27), відповідно до якого позивач передав відповідачу предмет лізингу - трактор Беларус-892 зав. № 89206581 вартістю 520000 грн.
Відповідно до п. 4.1 договору протягом 7 календарних днів з моменту набрання чинності цим договором відповідач перераховує позивачу попередній лізинговий платіж в розмірі 15 % вартості, включаючи ПДВ.
Згідно з п. 4.2 договору з моменту підписання акту відповідач сплачує позивачу лізингові платежі, що включають:
4.2.1 відшкодування вартості предмета лізингу рівними частками за весь термін лізингу від невідшкодованої попереднім лізинговим платежем вартості предмета лізингу,
4.2.2 комісію за організацією лізингової операції в розмірі 2 відсотків без ПДВ від вартості предмету лізингу відповідно до законодавства України щодо оподаткування податком на додану вартість, яка сплачується одночасно із сплатою першого, другого та третього лізингового платежу в частині відшкодування вартості предмета лізингу та комісії за супроводження договору згідно з графіком сплати лізингових платежів, що є додатком до цього договору,
4.2.3 комісію за супроводження договору в розмірі 14 відсотків річних (без ПДВ) від невідшкодованої попереднім лізинговим платежем та черговими лізинговими платежами вартості предмета лізингу, відповідно до законодавства України щодо оподаткування податком на додану вартість.
Комісія за супроводження договору є складовою частиною лізингового платежу, не відноситься до послуг та не є об'єктом оподаткування податком на додану вартість.
Якщо з дня отримання повідомлення про готовність передати предмет лізингу, надісланого позивачем відповідно до п. 3.4.1 договору, відповідач відмовляється від його отримання, відповідач зобов'язаний сплачувати лізингові платежі, визначені у п. 4.2 договору, починаючи з 6-го календарного дня отримання від позивача повідомлення про готовність передати предмет лізингу та сплачуються щомісячно.
Пунктом 4.3 договору передбачено, що лізингові платежі у частині відшкодування вартості предмета лізингу та комісії за супроводження договору сплачуються відповідачем на користь позивача щомісячно. Термін сплати кожного лізингового платежу встановлюється числом дати підписання акта. Перший лізинговий платіж сплачується через 1 місяць з дати підписання акта, всі наступні лізингові платежі - щомісячно.
Згідно з п. 4.4 договору розмір лізингових платежів, їх складових встановлюється графіком оплати лізингових платежів, що є додатком до цього договору.
Отже, враховуючи, що акт приймання-передачі був підписаний 21.05.2021, відповідач відповідно до графіку сплати лізингових платежів (додаток № 7 до договору) повинен був сплатити лізингові платежі: № 1 в сумі 20901,11 грн до 21.06.2021, № 2 в сумі 20757,87 грн до 21.07.2021, № 3 в сумі 20614,65 грн до 21.08.2021, № 4 в сумі 17004,72 грн до 21.09.2021, № 5 в сумі 16861,48 грн до 21.10.2021, № 6 в сумі 16718,24 грн до 21.11.2021, № 7 в сумі 16575 грн не пізніше 21.12.2021, № 8 в сумі 16431,76 грн не пізніше 21.01.2022, № 9 в сумі 16288,52грн не пізніше 21.02.2022, № 10 в сумі 16145,28грн не пізніше 21.03.2022, № 11 в сумі 16002,04 грн не пізніше 21.04.2022, № 12 в сумі 15858,80 грн не пізніше 21.05.2022, № 13 в сумі 15715,56 грн не пізніше 21.06.2022, № 14 в сумі 15572,32 грн не пізніше 21.07.2022, № 15 в сумі 15429,08 грн не пізніше 21.08.2022, № 16 в сумі 15285,84 грн не пізніше 21.09.2022, № 17 в сумі 15142,59 грн не пізніше 21.10.2022, № 18 в сумі 14999,35 грн не пізніше 21.11.2022, № 19 в сумі 14856,11 грн не пізніше 21.12.2022, всього 204302,25грн.
Однак, за посиланнями позивача, відповідач несвоєчасно та не в повному обсязі сплачував зазначені лізингові платежі.
Так, відповідно до поданого позивачем розрахунку боргу (а.с. 33-36), відповідач сплатив позивачу 41658,98 грн 17.08.2021, 20614,65 грн 30.08.2021, 17004,72 грн 19.11.2021, 33579,72 грн 29.11.2021, 10000грн 04.11.2022.
Таким чином, станом на 26.12.2022 заборгованість відповідача в частині лізингових платежів становить 194302,25 грн, на підтвердження чого позивачем додано до позову довідку позивача від 10.01.2023 № 16/13 (а.с. 28).
Згідно з ст. 292 ГК України лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне володіння та користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.
Відповідно до ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у володіння та користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.
До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.
Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 21 Закону України “Про фінансовий лізинг” лізингоодержувач зобов'язаний своєчасно сплачувати передбачені договором фінансового лізингу лізингові та інші платежі.
Частиною 1 ст. 193 ГК України передбачено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Аналогічні положення містить і ст. 526 ЦК України, а саме - зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідач станом на день розгляду справи не надав доказів сплати 194302,25 грн основного боргу, тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню як обгрунтовані.
Відповідач посилається на те, що він не сплачував платежі за договором через форс-мажорні обставини, а саме воєнний стан, що підтверджується листом Торгово-промислової палати України від 28.02.2022.
Суд відхиляє зазначені посилання, оскільки відповідно до п. 3.4.14 договору сторони узгодили, що лізингоодержувач (відповідач) не має права в односторонньому порядку на зменшення сум чи затримку сплати лізингових платежів внаслідок будь-яких обставин, в тому числі форс-мажору.
Тобто, наявність форс-мажору може бути підставою для звільнення від відповідальності, а не звільняє від виконання зобов'язань. Продовження строку дії договору та строку виконання зобов'язань внаслідок форс-мажору чи інших обставин є можливим лише якщо сторони це прямо вказали в умовах договору, або уклали додаткову угоду про це за взаємною згодою сторін вже після виникнення таких обставин (постанова Верховного Суду від 31.08.2022 у справі № 910/15264/21).
До того ж, позивач, враховуючи введення воєнного стану в країні з 24.02.2022, нарахував пеню, втрати від інфляції та річні станом на 23.02.2022, тобто за період до введення воєнного стану в країні.
За загальним правилом обов'язковою передумовою для покладення відповідальності за порушення зобов'язання є вина особи, яка його порушила (частина перша статті 614 ЦК України), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.
У пункті 1 частини першої статті 263 ЦК України наведено ознаки непереборної сили та визначено, що непереборна сила це надзвичайна або невідворотна за даних умов подія. Отже, непереборною силою є надзвичайна і невідворотна подія, що повністю звільняє від відповідальності особу, яка порушила зобов'язання, за умови, що остання не могла її передбачити або передбачила, але не могла її відвернути.
За змістом частини другої статті 218 ГК України підставою для звільнення від відповідальності є тільки непереборна сила, що одночасно має ознаки надзвичайності та невідворотності.
Так, норма частини другої статті 218 ГК України передбачає, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.
В статті 14-1 Закону України "Про Торгово-промислові палати в Україні" вказано, що Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб'єктів малого підприємництва видається безкоштовно. Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, експропріація, примусове вилучення, захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, блокада, страйк, аварія, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибух, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, закриття морських проток, ембарго, заборона (обмеження) експорту/імпорту тощо, а також викликані винятковими погодними умовами і стихійним лихом, а саме: епідемія, сильний шторм, циклон, ураган, торнадо, буревій, повінь, нагромадження снігу, ожеледь, град, заморозки, замерзання моря, проток, портів, перевалів, землетрус, блискавка, пожежа, посуха, просідання і зсув ґрунту, інші стихійні лиха тощо.
Ознаками форс-мажорних обставин є такі елементи: вони не залежать від волі учасників цивільних (господарських) відносин; мають надзвичайний характер; є невідворотними; унеможливлюють виконання зобов'язань за таких умов здійснення господарської діяльності.
Форс-мажорні обставини не мають преюдиціальний (заздалегідь встановлений) характер. При їх виникненні сторона, яка посилається на дію форс-мажорних обставин, повинна це довести. Сторона, яка посилається на конкретні обставини повинна довести те, що вони є форс-мажорними, в тому числі, саме для конкретного випадку. Виходячи з ознак форс-мажорних обставин, необхідно також довести їх надзвичайність та невідворотність.
Наявність форс-мажорних обставин засвідчується Торгово-промисловою палатою України та уповноваженими нею регіональними торгово-промисловими палатами відповідно до статей 14, 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати України" шляхом видачі сертифіката.
Статтями 4.1, 4.2, 4.3 Регламенту засвідчення Торгово-промисловою палатою України та регіональними торгово-промисловими палатами форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), затвердженого рішенням Президії Торгово-промислової палати України від 18.12.2014 № 44 (5) (нова редакція), Торгово-промислова палата України відповідно до статті 14 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" здійснює засвідчення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) з усіх питань договірних відносин, інших питань, а також зобов'язань/обов'язків, передбачених законодавчими, відомчими нормативними актами та актами органів місцевого самоврядування, крім договірних відносин, в яких сторонами уповноваженим органом із засвідчення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) визначено безпосередньо регіональну ТПП.
ТПП України уповноважує регіональні ТПП засвідчувати форс-мажорні обставини з усіх питань, що належать до компетенції ТПП України, за винятком засвідчення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), що стосуються зобов'язань за:
- умовами зовнішньоторговельних угод і міжнародних договорів України;
- умовами зовнішньоекономічних договорів, контрактів, типових договорів, угод, в яких безпосередньо передбачено віднесення такої функції до компетенції ТПП України;
- умовами договорів, контрактів, типових договорів, угод між резидентами України, в яких безпосередньо передбачено віднесення такої функції до компетенції ТПП України.
У випадку настання тимчасової неможливості виконання регіональною ТПП своєї функції із засвідчення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), зокрема, через відсутність уповноваженої особи, окупацію території, настання форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) тощо дану функцію виконує ТПП України або інша регіональна торгово-промислова палата, найближча за розташуванням, якщо це не суперечить умовам договору, контракту, угоди тощо між сторонами, або за письмовою угодою сторін.
Верховний Суд у ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи на підставі доказів у порядку статті 86 ГПК України. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Отже, саме лише посилання відповідача на воєнний стан як форс-мажор, який унеможливлює виконання ним зобов'язання, не звільняє автоматично від відповідальності за невиконання зобов'язання, а відповідач повинен довести, як саме проявився форс-мажор під час виконання такого зобов'язання (постанова Верховного Суду від 17.08.2022 у справі № 922/854/21)
Згідно з ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до п. 8.3 договору сторони домовились і встановили, що за кожен день прострочення сплати лізингових платежів (встановлюється графіком) нараховується пеня у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період нарахування пені, та відсотки (проценти) у розмірі 25% річних.
Враховуючи прострочення здійснення відповідачем платежів за графіком (додаток № 2 до договору), позивач нарахував 389,41грн втрат від інфляції та 3516,90грн 25% річних станом на 23.02.2022.
Перевіривши розрахунок 25% річних та втрат від інфляції, суд встановив, що він здійснений вірно, тому позовні вимоги про стягнення 389,41грн втрат від інфляції та 3516,90грн 25% річних підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог про стягнення 2432,38 грн пені суд виходить з наступного.
Відповідно до ст. 220 ГК України, боржник, який прострочив виконання господарського зобов'язання, відповідає перед кредитором (кредиторами) за збитки, завдані простроченням, і за неможливість виконання, що випадково виникла після прострочення.
Статтею 230 ГК України передбачено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до ч. 6 ст. 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Згідно зі ст. 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»).
Згідно з п. 8.3. Договору, за кожен день прострочення сплати лізингових платежів (встановлюється графіком) нараховується пеня у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період нарахування пені.
Внаслідок того, що відповідачем належним чином не виконувались договірні зобов'язання в частині своєчасної оплати лізингових платежів, відповідачу було нараховано позивачем пеню у розмірі 2432,38 грн станом на 23.02.2022.
Перевіривши розрахунок пені, виконаний позивачем, суд дійшов висновку, що він здійснений вірно і позовні вимоги про стягнення 2432,38 грн пені підлягають задоволенню.
Крім того, відповідно до п. 8.1 договору, сторони домовились, що за будь-яке порушення умов договору (у тому числі строків розрахунків та сум платежів), що не передбачене п. 8.4 цього договору, відповідач зобов'язаний сплатити на користь позивача штраф у розмірі 0,1 % від невідшкодованої вартості предмета лізингу.
Позивач нарахував штраф в сумі 442 грн (а. .с 36) в розмірі 0,1% від невідшкодованої вартості предмета лізингу 442000грн.
Однак, суд дійшов висновку, що позивач невірно розрахував штраф, оскільки необхідно рахувати від невідшкодованої вартості предмета лізингу в сумі 194302,25 грн, оскільки відповідач все ж таки здійснював часткове погашення вартості предмета лізингу, сплачуючи лізингові платежі, в склад яких входить зокрема і погашення вартості предмета лізингу (платежі на суму 41658,98 грн 17.08.2021, 20614,65 грн 30.08.2021, 17004,72 грн 19.11.2021, 33579,72 грн 29.11.2021, 10000грн 04.11.2022, як зазначалось вище). Щодо решти вартості предмета лізингу, то станом на день визначення основного боргу в сумі 194302,25 грн, строк їх сплати ще не настав.
Отже, розмір штрафу, який підлягає стягненню, становить 0,1 % від 159611,14 грн, що становить 159,61грн, тому позовні вимоги про стягнення штрафу підлягають частковому задоволенню.
Щодо вимоги позивача про розірвання договору фінансового лізингу від 18.05.2021 №15-21-99 ств-фл/203, то суд виходить з наступного.
Відповідно до ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Відповідно до п. 9.1 договору цей договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами і діє до закінчення строку лізингу, зазначеного в додатку № 1 до договору (36 місяців) та до виконання сторонами всіх зобов'язань за цим договором, якщо інше не визначено договором.
Згідно з п. 9.3 договору, позивач має право повністю або частково відмовитись від договору (достроково припинити дію договору), зокрема, за несплату (повністю чи частково) відповідачем протягом 30 календарних днів лізингового платежу).
Відповідно до п. 9.4 договору у випадках дострокового припинення договору (відмови від договору) відповідно до п. 9.3 договору дія цього договору вважається достроково припиненою за угодою сторін з 10 дня від дати відправлення цінного листа з повідомленням про відмову від договору (про дострокове припинення дії договору) на адресу відповідача, зазначену у договорі.
Крім того, відповідно до п. 3.1.6 позивач має право відмовитись від цього договору (достроково припинити його дію) та вимагати повернення простроченої заборгованості і предмета лізингу у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо відповідач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення становить більше 30 календарних днів та з інших підстав, передбачених цим договором.
Згідно з ч. 4 ст. 17 Закону України “Про фінансовий лізинг” після отримання лізингоодержувачем об'єкта фінансового лізингу лізингодавець має право відмовитися від договору фінансового лізингу в односторонньому порядку, письмово повідомивши про це лізингоодержувача, та/або вимагати повернення об'єкта фінансового лізингу, у тому числі у безспірному порядку, на підставі виконавчого напису нотаріуса:
1) у разі якщо лізингоодержувач не сплатив за договором фінансового лізингу лізинговий платіж частково або в повному обсязі та прострочення становить більше 60 календарних днів;
2) за наявності інших підстав, встановлених договором фінансового лізингу або законом.
Позивач надіслав відповідачу претензію від 12.07.2022 № 14/292 (а.с. 29-32) з вимогою сплати заборгованість за договором.
Однак, позивач в односторонньому порядку не відмовився від договору від 18.05.2021 № 15-21-99 ств-фл/203 у зв'язку з несплатою відповідачем платежів за договором, не звернувся до нотаріусу за виконавчим написом, а відразу звернувся з позовом до суду.
Відповідач вважає, що позивач обрав неналежний засіб захисту, оскільки не здійснив досудового врегулювання спору, не звернувшись до нотаріуса задля виконавчого напису та не надіслав відповідачу відмови від позову.
Суд відхиляє зазначені посилання відповідача, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, норми якої мають пряму дію та найвищу юридичну силу, гарантується.
Частина 4 статті 13 Конституції України встановлює обов'язок держави забезпечити захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання. До таких суб'єктів належать, зокрема, юридичні особи та інші суб'єкти господарських відносин.
Тобто можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору.
Крім того, згідно позиції Конституційного Суду України, викладеної в рішенні від 9 липня 2002 року № 15-рп/2002 у справі за конституційним зверненням товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Кампус Коттон клаб" щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України, випливає, що кожен із суб'єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Суб'єктами таких правовідносин можуть бути громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи та інші суб'єкти цих правовідносин. Зазначена норма, як й інші положення Конституції України, не містить застережень щодо допустимості судового захисту тільки після досудового врегулювання спору та неприпустимості здійснення правосуддя без його застосування.
Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту, держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.
Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.
Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.
З урахуванням викладеного, положення частини 2 статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
Згідно частин 1, 2 статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Крім того, відповідно до статті 20 ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд.
Статтею 4 ГПК України встановлено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Зважаючи на наведені законодавчі положення, суд дійшов висновку про те, що звернення позивача до суду за захистом своїх порушених прав у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором є правом позивача, яке не може бути обмежене з огляду на умови цього договору.
Згідно з ч. 2 ст. 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
За таких обставин, суд розглядаючи вимоги позивача про розірвання договору фінансового лізингу через істотне порушення відповідачем договору (ч. 2 ст. 651 ЦК України), враховує наступне.
Згідно зі статтею 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Частиною першою статті 611 ЦК Українивизначено, що в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору, зміна умов зобов'язання, сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди.
Отже, істотним є таке порушення, що тягне за собою для іншої сторони неможливість досягнення мети договору, тобто, вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, слід встановити: наявність істотного порушення договору та шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може полягати у реальних збитках і (або) упущеної вигоди; її розмір, а також чи є істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що вона змогла отримати.
Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - «значної міри» позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Це (друге) оціночне поняття значно звужує сферу повноважень суду. Істотність порушення визначається виключно за об'єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. В такому випадку вина (як суб'єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 ЦК України.
Відповідно до статті 16 ЦК України розірвання порушеного договору є способом захисту цивільних прав, оскільки розірвання кредитором порушеного договору спрямоване на припинення правовідношення у такому договорі. Такий спосіб захисту (1) застосовується у відповідь на порушення боржником договору (2) застосовується з ініціативи кредитора (3) спрямований на захист прав кредитора та (4) позбавляє боржника певних суб'єктивних прав. У такому разі боржник позбавляється права вимагати виконання договору кредитором, оскільки розірвання договору тягне для боржника, який допустив порушення, цілком конкретний негативний наслідок - він позбавляється суб'єктивних прав, наданих йому договором.
Відповідно до статті 19 ЦК України особа має право на самозахист свого цивільного права від порушень і протиправних посягань. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства. Водночас частина друга статті 13 ЦК України встановлює загальне правило, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Таким чином, частина друга статті 651 ЦК України дозволяє розірвання договору лише тоді, коли порушення має істотний характер, оскільки має дотримуватися принцип пропорційності порушення і відповідальності.
Контрагент може порушити як основне зобов'язання, заради якого укладався договір, так і будь-який інший договірний обов'язок. Якщо має місце порушення будь-якого договірного обов'язку, у кредитора теоретично виникає право на розірвання договору, але і таке порушення має бути істотним для наділення кредитора правом на судове розірвання порушеного договору.
Оскільки частина друга статті 651 ЦК України вказує на те, що договір може бути розірвано і в деяких випадках, передбачених законом або договором, то і в цьому випадку має застосовуватись критерій істотності порушення договірних умов, оскільки зворотнє може призвести до того, що кредитор, який має відповідно до закону або договору право на відмову від нього або розірвання, може ним скористатися за найменший відступ від умов договору. Таке положення є неприпустимим, оскільки може підірвати стабільність цивільного обороту і є надзвичайно несправедливим нехтуванням правовим принципом пропорційності тяжкості порушення і відповідальності.
Незастосування критерію істотності позбавляє порушника можливості заперечувати проти розірвання договору і провокує кредитора відмовлятися від договору (розривати) під прикриттям найменшого порушення.
При оцінці істотності порушення умов договору як підстави для його розірвання необхідно враховувати такі чинники: 1) значущість шкоди від порушення;
2) фактор неможливості або ускладненості покладання відповідальності
за збитки на боржника; 3) значущість порушення як такого; 4) втрату кредитором інтересу у виконанні договору; 5) втрату довіри до боржника; 6) фактор передбачуваних негативних наслідків порушення; 7) принциповість суворого дотримання умов договору; 8) інтерес боржника у збереженні договору;
9) ступінь виконання договору до моменту його розірвання; 10) відсутність інтересу боржника у збереженні договору; 11) не оспорювання боржником здійсненої кредитором односторонньої відмови протягом розумного строку;
12) звільнення боржника від відповідальності за допущене порушення;
13) недобросовісність боржника; 14) врахування вини кредитора і його добросовісності; 15) неодноразовість порушення (визначення істотності порушення за сукупністю); 16) публічний характер порушеного договору;
17) неусунення боржником порушення в додатковий термін; 18) ненадання боржникові можливості усунути порушення; 19) готовність боржника усунути порушення, виражена у вигляді відповідного запиту; 20) об'єктивну неможливість усунення порушення; 21) можливість легкого виправлення порушення силами кредитора або залучених ним осіб.
Одним із факторів, що може братися до уваги, є питання про те, наскільки боржник, який порушив договір, реально заінтересований у збереженні договору: чи не спричинить розірвання договору для нього значної шкоди. Розірвання порушеного договору як санкція має бути максимально збалансованим і відповідати тяжкості правопорушення.
Оскільки договір фінансового лізингу укладався на 36 місяців з дати його укладення, то неістотність порушення відповідачем умов договору, тривалий проміжок часу, що передував зверненню позивача до суду з указаним позовом, зацікавленість відповідача у збереженні договору, часткова сплата боргу після отримання претензії та інші критерії свідчать про те, що немає правових підстав для розірвання договору у судовому порядку.
Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору. При цьому йдеться не лише про грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору.
Вирішальне значення для застосування зазначеного положення закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона.
У кожному конкретному випадку питання про істотність порушення повинне вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення. Так, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, а й наявність шкоди, завданої цим порушенням другій стороні, яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору; а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати. Такий висновок зробив Верховний Суд України у постановах від 18 вересня 2013 року у справі № 6-75цс13, від 14 жовтня 2014 року у справі № 3-143гс14.
При цьому, наявності складових елементів правопорушення, з якими законодавство пов'язує виникнення збитків (шкоди) (протиправна поведінка, розмір збитків (шкоди), причинний зв'язок між протиправною поведінкою і збитками, вина) позивачем також не обґрунтовано та не доведено.
Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 09.12.2020 у справі №199/3846/19 та від 07.05.2020 у справі № 904/299/16.
Оскільки позивач не довів обставин, що дають підстави для розірвання договору відповідно до частини другої статті 651 ЦК України, а саме: істотність порушення відповідачем умов договору; завдання позивачеві шкоди, внаслідок якої позивач позбавився того, на що він розраховував при укладенні договору, у задоволенні позову про розірвання договору слід відмовити.
Відповідно до п. 9.7 договору протягом 5 календарних днів з моменту дострокового припинення дії цього договору (відмови від договору) відповідач зобов'язаний повернути позивачу предмет лізингу.
Згідно з п. 7 ч. 2 ст. 21 Закону України “Про фінансовий лізинг” у разі закінчення строку, на який лізингоодержувачу передано об'єкт фінансового лізингу у володіння та користування (якщо до лізингоодержувача не переходить право власності на об'єкт фінансового лізингу), а також у разі дострокового розірвання договору фінансового лізингу та в інших випадках дострокового повернення об'єкта фінансового лізингу, повернути об'єкт фінансового лізингу у стані, в якому його було прийнято у володіння та користування, з урахуванням нормального зносу, або у стані, визначеному договором фінансового лізингу та супровідною документацією на об'єкт фінансового лізингу.
Оскільки судом відмовлено у розірванні договору, то суд відмовляє і в задоволенні вимог позивача про вилучення у відповідача предмету лізингу.
Враховуючи викладене, заявлений позивачем позов підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).
Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, дійшов висновку задовольнити позовні вимоги частково.
Відповідно до ч. 1, 9 ст. 129 ГПК України судові витрати в розмірі сплаченого судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.
На підставі вищевикладених норм права, керуючись ст.ст. 129, 232-240, 243, Господарського процесуального кодексу України, суд
ухвалив:
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “Укрзерно Трейд” (код 39461403, Одеська область, Ширяївський район, с. Миколаївка вул. Назарова 1В) на користь Державного публічного акціонерного товариства “Національна акціонерна компанія “Украгролізинг” (код 30401456, м. Київ вул. Мечникова 16А) 194302,25грн основного боргу, 2432,38грн пені, 389,41грн втрат від інфляції, 3516,90грн 25% річних, 159,61 грн штрафу та 3012,01 грн витрат зі сплати судового збору.
3. В решті позову відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Південно-західного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 03 квітня 2023 р.
Суддя В.В. Литвинова