Справа № 361/3514/22
Провадження № 1-кп/361/624/23
06.03.23 Броварський міськрайонний суд Київської області у складі:
головуючого судді - ОСОБА_1
при секретарі судового засідання - ОСОБА_2 ,
за участю:
прокурора - ОСОБА_3 ,
обвинуваченого - ОСОБА_4 ,
захисника - ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому в судовому засіданні в залі суду в м. Бровари Київської області обвинувальний акт у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12022111130000560, від 19 березня 2022 року, за обвинуваченням:
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець с. Голубече, Крижопільського р-ну., Вінницької обл., українець, громадянин України, зареєстрований та проживаючий за адресою: АДРЕСА_1 , не одружений, освіта вища, не інвалід, пенсіонер, раніше не судимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 436-2 КК України,-
ОСОБА_4 , здійснив виправдування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України, а також глорифікації осіб, які здійснювали збройну агресію Російської Федерації проти України за наступних обставин.
24 жовтня 1945 року набув чинності Статут Організації Об'єднаних Націй, підписаний 26 червня 1944 року, яким фактично створено Організацію Об'єднаних Націй /далі - ООН/.
До складу ООН входять Україна, Російська Федерація та ще 49 країн-засновниць, а також інші країни світу.
Відповідно до частини 4 статті 2 Статуту ООН, усі Члени зазначеної організації утримуються у своїх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй.
Декларацією Генеральної Асамблеї ООН № 36/103 від 9 грудня 1981 року про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав та декларацій, затверджених резолюціями Генеральної Асамблеї ООН № 2131 (ХХ) від 21 грудня 1965 року, що містить Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав та про захист їх незалежності та суверенітету, № 2625 (XXV) від 24 жовтня 1970 року, що містить Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, № 2734 (ХХV) від 16 грудня 1970 року, що містить Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки, № 3314 (ХХІХ) від 14 грудня 1974 року, що містить Визначення агресії, встановлено, що жодна з держав не має права здійснювати інтервенцію або втручання в буд- якій формі або з будь-якої причини у внутрішні та зовнішні справи інших держав. Цими ж міжнародними документами закріплені обов'язки держав: утримуватися від озброєної інтервенції, підривної діяльності, військової окупації, здійснення сприяння, заохочення або підтримки сепаратистської діяльності; не допускати на власній території навчання, фінансування та вербування найманців або посилання таких найманців на територію іншії держави.
Крім того, у статтях 1-5 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (ХХІХ) «Визначення агресії», серед іншого вказано, що ознаками агресії є застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності чи політичної незалежності іншої держави, застосування збройної сили державою, порушуючи Статуту ООН.
Будь-яка з наступних дій, незалежно від оголошення війни, кваліфікується, як акт агресії:
- вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, хоч би який тимчасовий характер вона мала, що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або її частини;
- бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;
- блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;
- напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські і повітряні флоти іншої держави;
- застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за угодою з державою, що приймає, порушуючи умови, передбачені в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припинення дії угоди;
- дія держави, яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала у розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави;
- засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, що мають настільки серйозний характер, що це рівносильно наведеним вище актам, або його значну участь у них.
Жодні міркування будь-якого характеру, будь-то політичного, економічного, військового чи іншого характеру, не можуть бути виправданням агресії.
Крім того, принципи суверенної рівності, поваги до прав, властивих суверенітету, незастосування сили або загрози силою, непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, мирного врегулювання суперечок та невтручання у внутрішні справи держав закріплені у Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 01 серпня 1975 року, підписаний СРСР, правонаступником якого є Російська Федерація.
Статтями 1 та 2 III Конвенції про відкриття воєнних дій від 18 жовтня 1907 року, вступила в дію 26 січня 1910 року, 07 березня 1955 року визнано СРСР, правонаступником якого є Російська Федерація, передбачено, що військові дії між державами не повинні починатися без попереднього і недвозначного попередження, яке буде мати форму мотивованого оголошення війни або форму ультиматуму з умовним оголошенням війни. Про існування стану війни має бути негайно повідомлено нейтральним державам, і він матиме для них дійсну силу лише після отримання повідомлення.
У преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року вказано, що Верховна Рада Української РСР проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.
Відповідно до розділу V Декларації територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.
24 серпня 1991 року Верховною Радою Української РСР схвалено Акт проголошення незалежності України, яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави - України. Територія України є неподільною та недоторканною.
Незалежність України визнали держави світу, серед яких є і Російська Федерація.
Відповідно до пунктів 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтвердили Україні свої зобов'язання згідно з принципами Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 01 серпня 1975 року поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, зобов'язались утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони, або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН.
Згідно з пунктами 3, 8 Меморандуму про підтримання миру та стабільності у Співдружності Незалежних Держав від 10 лютого 1995 року, укладеного між державами СНД, серед яких є Україна та Російська Федерація, держави підтвердили непорушність існуючих кордонів одна одної та зобов'язалися виступати проти будь-яких дій, що підривають їх непорушність, а також вирішувати всі суперечки, що виникають з питань кордонів та територій лише мирними засобами. Держави також зобов'язалися не підтримувати на території інших держав-учасниць сепаратистські рухи, а також сепаратистські режими, якщо вони виникнуть; не встановлювати із нею політичних, економічних та інших зв'язків; не допускати використання ними територій та комунікацій держав-учасниць Співдружності; не надавати їм економічну, фінансову, військову та іншу допомогу.
31 травня 1997 року відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань за Заключним актом Наради з безпеки і співробітництва в Європі, Україна та Російська Федерація уклали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (ратифікований Законом України від 14 січня 1998 року №13/98-ВР та Федеральним Законом Російської Федерації від 02 березня 1999 року № 42 ФЗ). Відповідно до статей 2-3 цього Договору Російська Федерація зобов'язалася поважати територіальну цілісність України, підтвердила непорушність існуючих між ними кордонів і зобов'язалася будувати відносини один з одним на основі принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності сил, загрози або мирного врегулювання, у тому числі економічних та інших способів тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, дотримання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов'язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права.
Відповідно до опису та карти державного кордону, які є додатками до Договору між Україною та Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 28 січня 2003 року (ратифікований Російською Федерацією 22 квітня 2004 року), територія Автономної Республіки Крим, м. Севастополя, Донецької та Луганської областей належить до території України.
Положеннями статей 1 - 2 Конституції України визначено, що Україна є суверенною та незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
Згідно зі ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
Кожен зобов'язаний неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68 Конституції України).
Статтею 73 Конституції України передбачено, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.
Відповідно до статей 132-134 Конституції України територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь. Місто Севастополь має спеціальний статус, Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.
24 лютого 2022 року о 05 год. 00 хв. Президент Російської Федерації оголосив про рішення розпочати військову операцію в Україні.
Надалі Збройними Силами Російської Федерації, що діяли за наказом керівництва Російської Федерації, здійснено пуск крилатих та балістичних ракет по аеродромах, військових штабах та складах Збройних Сил України, а також підрозділам Збройних Сил України та інших військових формувань, після чого Російською Федерацією здійснено вторгнення на територію суверенної держави Україна.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ із 05:30 год. 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан строком на 30 діб та в подальшому продовжено до 25.04.2022 року.
Так, у невстановлений досудовим розслідуванням час, у ОСОБА_4 , виник умисел направлений на здійснення і виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України, а також глорифікацїї осіб, які здійснювали збройну агресію Російської Федерації проти України.
В подальшому реалізовуючи свій умисел перебуваючи за адресою Київська область, м. Бровари, на перехресті вул. М. Лагунової та Короленка, тобто у публічному місці, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дів, публічно говорив, що необхідно визнавати, що Крим це Російська Федерація, Луганську та Донецьку область, також потрібно передати до Російської Федерації, що росіяни хочуть допомогти Україні, що збройні сили України несправляться, що потрібно скласти зброю, також демонстрував на своєму телефоні фото та відеоматеріали, у яких були заклики російською мовою, щодо війни в Україні, прапори Російської Федерації та військова техніка зі свастикою «Z».
Таким чином, ОСОБА_4 вчинив злочин, передбачений ч. 1 ст.436-2 КК України.
Допитаний в судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_4 вину в інкримінованому йому кримінальному правопорушенні, передбаченому ч. 1 ст.436-2 КК України, визнав повністю та не оспорюючи фактичних обставин, місця та часу події, про яку зазначено в обвинувальному акті, надав показання, які за своїм змістом повністю відповідають викладеним вище обставинам.
З'ясувавши думку учасників судового провадження про те, які докази потрібно дослідити, та порядок їх дослідження, відповідно до ч.3 ст.349 КПК України, суд, вважає за недоцільне досліджувати докази щодо тих обставин, які ніким не оспорюються, оскільки про таке не заперечують всі учасники судового провадження, які показали, що правильно розуміють зміст цих обставин, така їх позиція є добровільною, вони розуміють, що будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.
Враховуючи показання обвинуваченого у співставленні з пред'явленим обвинуваченням, добровільність його відмови від свого права на повний розгляд кримінального провадження, та приймаючи до уваги, що фактичні обставини справи ніким не оспорюються, суд приходить до висновку, що вина обвинуваченого в обсязі обвинувачення, викладеного у обвинувальному акті, повністю доведена і його дії необхідно кваліфікувати за ч.1 ст.436-2 КК України, як виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України, а також глорифікація осіб, які здійснювали збройну агресію Російської Федерації проти України.
Вирішуючи питання про призначення покарання, суд приходить до наступного.
Відповідно до положень ст.50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. При цьому покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.
Згідно з вимогами ст. 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
Суд, призначаючи покарання, зобов'язаний враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, які пом'якшують і обтяжують покарання.
Визначаючи міру покарання для ОСОБА_4 суд, у відповідності до ст. 65 КК України, враховує характер та ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, дані про особу та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання.
Відповідно до класифікації злочинів, передбаченої ст. 12 КК України, кримінальне правопорушення, вчинене ОСОБА_4 , відноситься до категорії нетяжких злочинів.
Вивченням особи ОСОБА_4 судом встановлено, що він є осудною особою, раніше не судимий, вдівець, пенсіонер, на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває, проживає на території Броварського району Київської області, де характеризується позитивно.
Обставинами, які пом'якшують покарання, суд визнає активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення, що полягають у наданні обвинуваченим викривальних показів під час судового розгляду.
Що стосується посилання в обвинувальному акті на можливість визнання судом обставиною, що пом'якшує покарання, «щире каяття», то суд вважає, за необхідне зазначити про таке.
Так, виходячи із системного тлумачення законодавства та із судової практики, щире каяття, характеризуючи ставлення винної особи до вчиненого нею злочину, означає, що особа визнає свою вину, дає правдиві показання, щиро жалкує про вчинене, негативно оцінює злочин, бажає виправити ситуацію, що склалася, співчуває потерпілому, демонструє готовність понести заслужене покарання.
Розкаяння передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому злочині, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого та готовність нести покарання. Щире каяття - це не формальна вказівка на визнання свої вини, а відповідне ставлення до скоєного, яке передбачає належну критичну оцінку винним своєї протиправної поведінки, її осуд та бажання залагодити провину, що має підтверджуватися конкретними діями, спрямованими на виправлення зумовленої кримінальним правопорушенням ситуації. Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє відображення у матеріалах кримінального провадження.
Для визнання щирого каяття обставиною, яка пом'якшує покарання, не має значення, на якій стадії воно відбулося, головне встановити фактори, які б свідчили про справжність, щирість каяття.
Таким чином, можна зробити висновок, що щире каяття - це певний психічний стан особи винного, коли він засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об'єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх обставин справи, вчиненням дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину або відшкодуванню заданих збитків чи усуненню заподіяної шкоди.
Отже, суд, в ході судового розгляду не встановив пом'якшуючою обставиною - щире каяття ОСОБА_4 .
Обставин, що обтяжують відповідальність ОСОБА_4 , згідно ст. 67 КК України, судом не встановлено.
Частиною 2 ст.50 КК України передбачено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 24.10.2003 № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» звертає увагу на те, що призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов'язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 682/956/17 вказала про те, що визначені у ст.65 КК України загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов'язковому врахуванню. Під час вибору покарання мають значення обставини, які його пом'якшують і обтяжують, відповідно до положень статей 66, 67 КК України.
Підставою звільнення особи від відбування покарання з випробуванням є переконання суду, викладене у мотивованому висновку про можливість її виправлення без відбування покарання. Висновок суду ґрунтується на тих відомостях, які він оцінює на час ухвалення вироку, зокрема на відомостях про вчинений особою злочин, посткримінальну поведінку та її характеристику, спосіб життя, соціальні зв'язки тощо.
Враховуючи викладене, суд вважає за необхідне призначити обвинуваченому ОСОБА_4 покарання в межах санкції ч.1 ст.436-2 КК України у виді позбавлення волі, однак, враховуючи, що обвинувачений раніше не судимий, дачу обвинуваченим визнавальних показань, активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення, суд дійшов висновку, що виправлення обвинуваченоого та попередження скоєння ним нових злочинів можливо без ізоляції від суспільства, з застосуванням ст. 75 КК України - звільненням від відбування покарання з випробуванням, та покладенням обов'язків, передбачених ст. 76 КК України.
На переконання суду у даному випадку досягнуто справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи, а також враховано інтереси усіх суб'єктів кримінально-правових відносин.
Запобіжний захід щодо ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до набрання вироком законної сили, змінити на особисте зобов'язання, визначивши йому відповідно до ч. 5 ст. 194 КПК України обов'язки.
Арешт, накладений ухвалою слідчого судді Броварського міськрайонного суду Київської області від 20 березня 2022 року у справі № 361/1242/22 (провадження № 1-кс-361/283/22) - скасувати.
Долю речових доказів суд вирішує у відповідності до вимог ст. 100 КПК України.
Відповідно до положень п.4 ч.1 ст.96-2 КК України та п.1 ч.9 ст.100 КПК України, ноутбук «Lenovo» s/n MP09MS89 із зарядним пристроєм; мобільний телефон «Samsung Galaxy A7», imei:1) НОМЕР_1 , imei:2) НОМЕР_2 - конфіскувати на користь держави, як знаряддя злочину для своєї протиправної діяльності.
Судові витрати, згідно ст.124 КПК України, що підтверджені документально, покласти на обвинуваченого ОСОБА_4 .
Цивільний позов не заявлявся.
Керуючись ст. 369-371, 373-375 КПК України, суд,
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.436-2 КК України, та призначити покарання у виді 2 /двох/ років позбавлення волі.
На підставі ст. 75 КК України, звільнити ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 від відбування призначеного покарання з випробуванням, якщо він протягом іспитового строку в 2 (два) роки не вчинить нового кримінального правопорушення і виконає покладені на нього обов'язки.
Згідно ст. 76 КК України, зобов'язати ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання; періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації.
Початок іспитового строку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , слід рахувати з моменту проголошення вироку.
В строк покарання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зарахувати строк попереднього ув'язнення з 19.03.2022 року по 06.03.2023 року.
Запобіжний захід щодо ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до набрання вироком законної сили, змінити на особисте зобов'язання, визначивши йому відповідно до ч. 5 ст. 194 КПК України обов'язки:
- не відлучатися із населеного пункту, в якому він проживає чи перебуває, без дозволу суду;
- повідомляти суд про зміну свого місця проживання та/або місця роботи.
Звільнити ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з-під варти в залі судового засідання.
Арешт, накладений ухвалою слідчого судді Броварського міськрайонного суду Київської області від 20 березня 2022 року у справі № 361/1242/22 (провадження № 1-кс-361/283/22) - скасувати.
Речові докази:
- ноутбук «Lenovo» s/n MP09MS89 із зарядним пристроєм; мобільний телефон «Samsung Galaxy A7», imei:1) НОМЕР_1 , imei:2) НОМЕР_2 - конфіскувати на користь держави.
- квитанції щодо оплати комунальних послуг за договором постачання електричної енергії за січень 2022 року на ім'я ОСОБА_4 , який проживає за адресою: АДРЕСА_2 на 1 арк.; партійний квиток (КПСС) на ім'я ОСОБА_4 , № НОМЕР_3 ; «Учётная карточка члена КПСС № 23356371» - повернути власнику.
Стягнути з ОСОБА_4 на користь держави процесуальні витрати - на проведення судово-лінгвістичної експертизи № 15540/22-39 від 26.12.2022 року у сумі 11 892 (одинядцять тисяч вісімсот девяносто дві) грн. 51 коп.
Вирок може бути оскаржений до Київського апеляційного суду через Броварський міськрайонний суд Київської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Відповідно до ч. 2 ст. 394 КПК України цей вирок не може бути оскаржений в апеляційному порядку, з підстав заперечення обставин, які ніким не оспорювалися під час судового розгляду і дослідження яких було визнано судом недоцільним відповідно до положень частини третьої статті 349 КПК України.
Вирок набирає законної сили після спливу закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого ч. 2 ст.395 КПК України, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.
Копію вироку суду негайно після його проголошення вручити обвинуваченому та прокурору в порядку, визначеному ст. 376 КПК України.
Головуючий суддя ОСОБА_1