Справа №752/16411/21
Провадження № 2/752/1368/23
Іменем України
28.02.2023 року Голосіївський районний суд м.Києва в складі:
головуючого судді - Колдіної О.О.
з участю секретаря - Ракоїд Є.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини, стягнення аліментів, поділ спільного майна подружжя,
позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, укладеного 30.04.1997 р. та зареєстрованого у Відділі реєстрації актів цивільного стану Залізничного району м.Києва, актовий запис № 246.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 30.04.1997 р. між сторонами був укладений шлюб, який зареєстровано у Відділі реєстрації актів цивільного стану Залізничного району м.Києва, про що складено актовий запис № 246.
Позивач посилається на те, що спільне життя з відповідачем не склалось через різні погляди на життя та несумісність характерів, внаслідок чого почали виникати конфлікти. Позивач посилається на те, що хоча вони і мешкають з відповідачкою в одному будинку, однак протягом трьох років не підтримують шлюбних стосунків, відновлення сім'ї є неможливим, і подальше збереження шлюбу суперечить його інтересам.
06.09.2021 р. на підставі ухвали Голосіївського районного суду м.Києва було відкрито провадження у справі. Розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження. Відповідачу встановлено строк для подання відзиву.
08.10.2021 р. ОСОБА_2 звернулась з зустрічним позовом до ОСОБА_1 , відповідно до якого просить визначити місце проживання неповнолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з матір'ю, визнати в порядку поділу майна подружжя за ОСОБА_2 право власності на частину будинку (57/100 домоволодіння), розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , визнати за ОСОБА_2 право власності на частину від частини земельної ділянки (57/1000 частини земельної ділянки),розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , стягнути з ОСОБА_1 на її користь на утримання неповнолітньої доньки, ОСОБА_3 , 2007 р. народження, аліменти в розмірі 3000 гривень, щомісячно, починаючи стягнення з дня ухвалення рішення і до повноліття дитини, а також стягнути з відповідача судові витрати у справі.
Вимоги за зустрічним позовом обґрунтовані тим, що в шлюбі, 15.03.2002 р. сторонами придбано у власність та оформлено на ім'я ОСОБА_1 частину житлового будинку (57/100 частин домоволодіння) за адресою: АДРЕСА_1 , а також 57/100 частини земельної ділянки за даною адресою.
Зазначене майно є спільним майном подружжя, будь-якого договору щодо розміру часток у спільній сумісній власності між сторонами не укладалось, в зв'язку з чим відповідач просить в порядку поділу спільного майна подружжя визнати за нею право власності на частину придбаного нерухомого майна.
Крім того, відповідач посилається на те, що в шлюбі у них зі ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 народилась донька - ОСОБА_4 , яка проживає з матір'ю, оскільки вона має постійний дохід, може створити належні умови для соціального, духовного, фізичного та морального розвитку дитини, спілкується про її стан здоров'я, має психологічний контакт з донькою. Відповідач мешкає за кордоном, однак це не позбавляє його обов'язку утримувати дитину.
26.07.2021 р. на підставі ухвали Голосіївського районного суду м.Києві зустрічний позов прийнято в провадження та призначено розгляд справи за правилами загального позовного провадження. Засідання для розгляду справи по суті замінено на підготовче судове засідання.
10.02.2022 р. позивачем (відповідачем за зустрічним позовом) подано відзив на позовну заяву, відповідно до якого останній не заперечує щодо задоволення позову, крім стягнення витрат на правничу допомогу.
25.07.2022 р. судом вирішено питання про закриття підготовчого провадження.
Позивач та представник відповідача в ході судового розгляду визнали вимоги за первісним позовом та зустрічним позовом і не заперечували проти їх задоволення.
Вислухавши позивача, представника відповідача, дослідивши матеріали справи, зважаючи на позицію сторін, які визнали вимоги за пред'явленими позовами, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено, що 30.04.1997 р. між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб, який зареєстровано Відділом реєстрації актів цивільного стану Залізничного району м.Києва, про що складено актовий запис № 246.
Від даного шлюбу сторони мають неповнолітню доньку - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Частиною 2 ст.104 Сімейного кодексу України встановлено, що шлюб припиняється внаслідок його розірвання.
Як визначено у ч.1 ст.110 Сімейного кодексу України позов про розірвання шлюбу може бути пред'явленим одним із подружжя.
Відповідно до ч. 2 ст. 112 Сімейного Кодексу України суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
В силу п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їх дітей.
Судом встановлено, що сторони не підтримують шлюбних стосунків, не ведуть спільне господарство та не пов'язані спільним побутом.
Подальше існування сім'ї є неможливим, оскільки між сторонами відсутнє почуття любові, взаєморозуміння, відсутнє бажання для відновлення шлюбних стосунків і подальшого існування сім'ї. Шлюб існує формально.
Обставин, які б вказували на бажання сторін примиритися, відновити сумісний побут, піклуватися одне про одного, проживати разом, вести спільне господарство, судом не встановлено.
Відповідно до ст.24 Сімейного кодексу України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
Відповідно до ст.3 Сімейного кодексу України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Таким чином, суд вважає за можливе задовольнити позовні вимоги, оскільки подальше існування сім'ї є неможливим в зв'язку з відсутністю бажання сторін на відновлення шлюбних стосунків, втратою почуттів та відсутністю взаєморозуміння. Сім'я існує формально, а отже шлюб може бути розірваний.
Звертаючись до суду з зустрічним позовом ОСОБА_2 просить визначити місце проживання неповнолітньої дитини разом з нею.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини.
Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до частин другої, четвертої статті 29 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.
Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Відповідно до статті 160 Сімейного кодексу України місце проживання дитини, яка не досягла 10 років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла 10 років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла 14 років, визначається нею самою.
Відповідно до частин першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Тобто, аналізуючи дані норми, що регулюють правовідносини щодо визначення місця проживання дитини, вбачається, що закон передбачає можливість визначення місця проживання дітей, які не досягли 14 років, у разі наявності спору між батьками.
Однак, на момент розгляду справи неповнолітня дитина сторін ОСОБА_3 досягла 14 років, а отже в силу закону самостійно визначає своє місце проживання.
З огляду на викладене, вимоги відповідача (позивача за зустрічним позовом) в цій частині не підлягають задоволенню.
Вимоги ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_1 аліментів на утримання дитини є обґрунтованими і підлягають задоволенню з огляду на наступне.
Як встановлено судом після розірвання шлюбу дитина залишається проживати разом з матір'ю.
Відповідно до ст. 180 Сімейного кодексу України, батьки зобов"язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Згідно з ч.1 ст. 182 Сімейного кодексу України, при визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров'я та матеріальне становище дитини; стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення.
Мінімальний розмір аліментів в силу положень ст.182 СК України на одну дитину не може бути меншим, ніж 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
В силу ст.184 Сімейного кодексу України, якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення, суд за заявою платника або одержувача може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі.
При визначенні розміру аліментів суд враховує вік платника аліментів, відсутність у нього аліментних зобов'язань, а також зважає на визнання позову в цій частині батьком дитини.
Відомості про розмір його доходів, а також наявність на праві власності майна, на яке він несе витрати, матеріали справи не містять, а отже не можуть бути враховані судом.
Відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» прожитковий мінімум для дитини віком від 6 років до 18 років з 1 січня 2023 року - 2833 гривень.
При визначенні розміру аліментів суд враховує, що він повинен бути достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.
Відповідно до вимог чинного законодавства, що регулює даний вид правовідносин, утримання неповнолітніх дітей є обов'язком обох батьків, і він не може бути покладений лише на батька або матір в частині повного забезпечення життєдіяльності неповнолітньої дитини.
Беручи до уваги викладені обставини, аналізуючи всі зібрані у справі докази, суд вважає за необхідне визначити аліменти на утримання неповнолітньої дитини в розмірі 3000 гривень.
Відповідно до ст. 191 Сімейного кодексу України, аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову, а в разі подання заяви про видачу судового наказу - із дня подання такої заяви.
Однак, при зверненні до суду ОСОБА_2 , просить стягнути аліменти з моменту ухвалення рішення.
Зважаючи на принцип диспозитивності судового процесу суд позбавлений можливості вийти за межі позовних вимог, а отже до стягнення з відповідача підлягають аліменти з моменту ухвалення рішення суду і до повноліття дитини.
Крім того, відповідач просить вирішити в судовому порядку при вирішенні питання про розірвання шлюбу питання про поділ спільного майна подружжя.
Судом встановлено, що 15.03.2002 р. на підставі договору купівлі-продажу частини житлового будинку ОСОБА_1 було придбано 57/100 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , а також 57/100 частини земельної ділянки за зазначеною адресою.
У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
Частиною першою статті 57 СК України встановлено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка, є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
За ч.6 ст.57 СК України суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте ним, нею за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
Згідно з ч.7 ст.57 СК України, якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів кошти, що належали одному із подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.
За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Така правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі N 372/504/17 (провадження N 14-325цс18).
Як роз'яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року N 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Згідно із положеннями частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи, і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Позивач не заперечував та визнав, що майно, яке підлягає поділу, було придбано у шлюбі і є спільним майном подружжя.
Оскільки ОСОБА_1 визнав позов, обставини щодо належності майна подружжю не підлягають доказуванню.
Враховуючи викладене, суд вважає вимоги ОСОБА_2 про поділ майна подружжя обґрунтованими, доведеними, а тому вони підлягають задоволенню.
З урахуванням викладених обставин встановлених судом в ході розгляду справи, суд приходить до висновку, що первісний позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню, а зустрічний позов підлягає задоволенню частково, а саме в частині стягнення аліментів та поділу спільного майна подружжя.
Питання щодо судових витрат суд вирішує на підставі положень ст.141 ЦПК України, в зв'язку з чим з відповідачки ОСОБА_2 на користь позивача підлягають стягненню судові витрати у виді сплаченого судового збору в розмірі 908 гривень, а також з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню понесені нею судові витрати при зверненні до суду з зустрічним позовом у формі сплаченого судового збору в розмірі 7137 гривень.
Керуючись ст.ст.12, 13, 76, 77, 78, 81, 259, 261, 265, 273, 274-279, 354 ЦПК України, суд
позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу задовольнити.
Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , укладений 30.04.1997 р., який зареєстровано у Відділі реєстрації актів цивільного стану Залізничного району м.Києва, про що складено актовий запис № 246 - розірвати.
Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини, стягнення аліментів, поділ спільного майна подружжя задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 ( РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) аліменти на утримання доньки - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 3000 гривень, щомісяця, з дня ухвалення рішення і до досягнення дитиною повноліття.
Визнати за ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на частину від 57/100 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 .
Визнати за ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на частину від 57/100 частин земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:79:142:0109.
Визнати за ОСОБА_1 ( РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на частину від 57/100 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 .
Визнати за ОСОБА_1 ( РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на частину від 57/100 частин земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:79:142:0109.
Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) судовий збір в розмірі 908 гривень.
Стягнути з ОСОБА_1 ( РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) судовий збір в розмір 7137 гривень.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Рішення суду після набрання ним законної сили надіслати до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення для внесення відомостей до Державного реєстру актів цивільного стану громадян та проставлення відмітки в актовому записі про шлюб.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду
Суддя:
Повний текст рішення виготовлено 09.03.2023 р.