Закупівлі
Аукціони
Увійти до системи
Тарифи та оплата
Про систему Справа № 240/40234/21
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Горовенко А.В.
Суддя-доповідач - Гонтарук В. М.
15 березня 2023 року м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Гонтарука В. М.
суддів: Білої Л.М. Матохнюка Д.Б. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Департаменту регіонального розвитку Житомирської обласної державної адміністрації на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 26 травня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту регіонального розвитку Житомирської обласної державної адміністрації про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії,
Позивач звернувся до суду із позовом до Департаменту регіонального розвитку Житомирської обласної державної адміністрації, в якому просив суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ Департаменту регіонального розвитку Житомирської обласної державної адміністрації "Про відсторонення від роботи ОСОБА_2 " від 08.11.2021 №287-К;
- зобов'язати Департамент регіонального розвитку Житомирської обласної державної адміністрації виплатити заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 26 травня 2022 року адміністративний позов задоволено частково.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати, прийняти постанову про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що призвело до неповного з'ясування обставин справи і, як наслідок, невірного вирішення справи та прийняття необґрунтованого рішення.
05 вересня 2022 року до суду від представника позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено про безпідставність її доводів.
27 вересня 2022 року та 03 жовтня 2022 року представником позивача подано до суду додаткові пояснення та заперечення.
Сьомий апеляційний адміністративний суд ухвалою від 15 серпня 2022 року, з урахуванням ст. 311 КАС України, вирішив розглядати дану справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Ухвалою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 17 жовтня 2022 року було зупинено провадження у справі до закінчення розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи №130/3548/21.
Оскільки, обставини які були підставою для зупинення провадження відпали, ухвалою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2023 було поновлено провадження у справі та призначено розгляд справи в порядку письмового провадження.
За таких умов згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України при розгляді справи в порядку письмового провадження фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши апеляційну скаргу в межах її доводів, а також доводи відзиву, заперечень та додаткових пояснень, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з наступного.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду неоспорені факти про те, що ОСОБА_1 на даний час працює на посаді головного спеціаліста відділу містобудування, архітектури та містобудівного кадастру управління регіонального розвитку та містобудівного кадастру в Департаменті регіонального розвитку Житомирської обласної державної адміністрації, що не заперечується сторонами.
Тобто, позивач є державним службовцем та перебуває на публічній (державній) службі.
04 жовтня 2021 року на веб-сайті МОЗ України було опубліковано прийнятий Наказ МОЗ України «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» №2153 від 04.10.2021 року (далі Наказ МОЗ №2153), який містив такі положення: «Обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники:
1. Центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів;
2. Місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів;
3. Закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності».
Листом від 28.10.2021 за вих.№ 02.1-3919 Департамент регіонального розвитку Житомирської обласної державної адміністрації повідомив ОСОБА_1 про обов'язковість надання до 05.11.2021 документу, який підтверджує наявність профілактичного щеплення проти COVID-19 або довідки про абсолютні протипоказання (а.с.14).
Згідно з актом "Про випадок ухилення працівника від проходження щеплення" №02 від 04.11.2021, складеного Департаментом регіонального розвитку Житомирської обласної державної адміністрації встановлено не подання до 05.11.2021 ОСОБА_1 документів, що підтверджують наявність профілактичного щеплення проти COVID-19 або довідки про абсолютні протипоказання, що в свою чергу свідчить про ухилення державного службовця ОСОБА_1 від проходження щеплення .
Наказом Департаменту регіонального розвитку Житомирської обласної державної адміністрації №287-к від 08.11.2021 "Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ", керуючись статтею 46 Кодексу законів про працю України, частиною другою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», Постановою Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних пртиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої корона вірусом SARS-CoV-2» від 09 грудня 2020 року № 1236, Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 04 жовтня 2021 року №2153, розпорядженням голови Житомирської обласної державної адміністрації "Про забезпечення контролю за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19" №608 від 01.11.2021 Бєльського Геннадія Павловича - головного спеціаліста відділу містобудування, архітектури та містобудівного кадастру управління регіонального розвитку та містобудівного кадастру департаменту відсторонено від роботи з 08.11.2021 без збереження заробітної плати на час відсутності щеплення проти COVID-19.
Позивач вважаючи оскаржуваний наказ протиправним, звернувся до суду для його скасування.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, колегія суддів зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Правові підстави відсторонення працівника від роботи власником або уповноваженим органом визначені статтею 46 КЗпП України.
Так, відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.
Отже, відсторонення від роботи - це тимчасове позбавлення працівника, який перебуває у трудових правовідносинах із підприємством, можливості реального здійснення ним права на працю на підставі виявленого власником чи уповноваженим ним органом факту, через який він має право усунути або зобов'язаний усунути працівника від роботи.
Таким чином, за змістом статті 46 КЗпП України допускається відсторонення працівника або у випадках, перелічених у статті, або в інших випадках, які повинні бути також передбачені певним нормативним документом.
Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 17.06.2020 року у справі №185/676/18, від 12.08.2021 у справі №755/3373/19.
В оскаржуваному наказі серед правових підстав його видання вказано посилання на ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», однак суд зазначає, що вимоги цієї статті не було дотримано при видачі оскаржуваного наказу, що підтверджується наступним.
Відповідно до ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.
Зміст ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» свідчить, що обов'язковою та єдиною підставою для визначення додаткових профілактичних щеплень є діяльність, яка може призвести до зараження працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб.
Отже, фактом, який має бути також виявлений власником чи уповноваженим ним органом для відсторонення працівника з підстав, передбачених ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», є і те чи є нормативно-правовий акт чи інший доказ, який би підтверджував чи встановлював, що має місце діяльність, яка може призвести до зараження працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб.
В даному випадку відповідно до змісту преамбули Наказу МОЗ №2153 слідує, що: «обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники…»
Тобто, Наказ МОЗ №2153 не встановлює та не передбачає, що діяльність перелічених в ній працівників може призвести до зараження працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, тому підстави для відсторонення, що передбачені в передбачених ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» - відсутні.
Крім того, «в інші випадки, передбачених законодавством», що вказані в ст.46 КЗпП України, слід враховувати не лише ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», а й такий спеціальний нормативно-правовий акт, як календар профілактичних щеплень в Україні, затверджений Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 16.09.2011 року №595 (далі - Календар профілактичних щеплень).
Календар профілактичних щеплень в Україні - нормативно-правовий акт центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, яким встановлюються перелік обов'язкових профілактичних щеплень та оптимальні строки їх проведення. Цей Календар включає обов'язкові профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на дифтерію, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз. Інші обов'язкові щеплення встановлюються відповідно до цього Календаря для груп населення: за віком; щеплення дітей з порушенням цього Календаря; щеплення ВІЛ-інфікованих осіб; за станом здоров'я; щеплення дітей після алло/ауто-ТСГК (трансплантація стовбурових гемопоетичних клітин); щеплення на ендемічних і ензоотичних територіях та за епідемічними показаннями (п. 1 р. І Календаря профілактичних щеплень в Україні)
Тобто, Календар профілактичних щеплень є єдиним визначеним нормативно-правовим актом, який містить перелік видів обов'язкового щеплення, в тому числі, і за епідемічними показниками, при цьому слід врахувати, що Наказ МОЗ №2153 містить лише перелік професій та не є нормативно-правовим актом, який визначає перелік обов'язкових щеплень, оскільки такі повноваження не передбачені ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»
З огляду на системний аналіз правових норм слідує висновок, що навіть у разі наявності епідемічних показань обов'язкові щеплення мають бути встановлені саме Календарем профілактичних щеплень в Україні, бо це єдиний встановлений законодавством нормативно-правовий акт, який визначає перелік обов'язкових щеплень, інші ж органи можуть приймати рішення про проведення обов'язкових щеплень тільки в тому випадку, якщо вони передбачені переліком у Календарі профілактичних щеплень в Україні.
Серед іншого, пункт 2 розділу І Календаря профілактичних щеплень містить положення про те, що обов'язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв'язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи.
При цьому, розділ IV Календаря профілактичних щеплень в Україні визначає перелік обов'язкових щеплень, які можуть бути введені за епідемічними показаннями, до якого входять щеплення від таких захворювань: дифтерії, правця, гепатиту A, поліомієліту, кору, епідемічного паротиту, краснухи, менінгококової інфекції, гепатиту B, сибірської виразки, вітряної віспи, кашлюку.
Отже, Календар профілактичних щеплень в Україні серед переліку обов'язкових щеплень, які можуть бути введені за епідемічними показаннями, не передбачає щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Окрім того, згідно зі змістом оскаржуваного наказу, він прийнятий з метою забезпечення епідемічного благополуччя, а отже в даному випадку підлягають застосуванню норми, які є спеціальними та регулюють питання епідемічного благополуччя.
Також в свою чергу, відповідно до ст.7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» підприємства, установи і організації зобов'язані усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов'язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Отже, ще одним фактом, який має бути також виявлений власником чи уповноваженим ним органом для відсторонення працівника, є наявність подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби про усунення від роботи особи, яка ухиляється від щеплення, крім того, з даної норми також слідує, що єдиним компетентним органом для встановлення факту ухилення від щеплення є виключно посадова особа державної санітарно-епідеміологічної служби, а не роботодавець.
В даному ж випадку жодного подання посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби, а отже не було і належним чином встановленого факту ухилення особи від щеплення.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що за відсутності у роботодавця належним чином оформленого подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби, відсторонення ним від роботи працівника, який відмовляється або ухиляється від профілактичних щеплень, є неправомірним.
Також, колегія суддів звертає увагу, що Постановою Кабінету Міністрів України № 1236 від 9 грудня 2020 р. (в редакції, що діяла на час спірних правовідносин) з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19), з 19 грудня 2020 року до 31 грудня 2021 року на території України встановлено карантин.
Пунктом 41-6 Постанови №1236 визначено, що керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій необхідно забезпечити:
1) контроль за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я від 4 жовтня 2021 р. № 2153 (далі - перелік);
2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" та частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу", крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я;
3) взяття до відома, що:
- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України "Про оплату праці" та частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу";
- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов'язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;
- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.
Наказом Міністерства охорони здоров'я України «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» від 04.10.2021 №2153, визначено, що обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають зокрема працівники: 1) центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2) місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 3) закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.
Наказом Міністерства охорони здоров'я України «Про затвердження Змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» від 01.11.2021 №2393 доповнено Перелік новими пунктами такого змісту: 4. підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади
Також Наказом Міністерства охорони здоров'я України «Про затвердження Дорожньої карти з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках» від 24.12.2020 №3018 передбачено, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для усіх груп населення та професійних груп.
За приписами статті 72 Закону України "Про державну службу" державний службовець може бути відсторонений від виконання посадових обов'язків у разі виявлення порушень, встановлених пунктами 1, 7-10 та 14 частини другої статті 65 цього Закону, за які до нього може бути застосовано дисциплінарне стягнення.
Рішення про відсторонення державного службовця від виконання посадових обов'язків приймається відповідно керівником державної служби або суб'єктом призначення одночасно з прийняттям рішення про порушення дисциплінарного провадження або під час його здійснення у разі:
- наявності обставин, що дають підстави вважати, що такий державний службовець може знищити чи підробити речі і документи, які мають суттєве значення для дисциплінарного провадження;
- впливу на працівників державного органу та інших осіб, зокрема, здійснення протиправного тиску на підлеглих, погрози звільненням з роботи;
- перешкоджання в інший спосіб об'єктивному вивченню обставин вчинення дисциплінарного проступку.
Доказів, що на час прийняття оскарженого наказу стосовно позивача проводилося дисциплінарне провадження суду надано не було.
Відсторонення працівника від роботи - це призупинення виконання ним своїх трудових обов'язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати.
Відсторонення від роботи можливе лише у випадках, що передбачені законодавством. Про це оголошується наказом або розпорядженням керівника підприємства, установи чи організації, і про це працівник повинен бути повідомлений. Термін відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили. Працівник має право оскаржити наказ про відсторонення від роботи у встановленому законом порядку.
За змістом статті 46 КЗпП України допускається відсторонення працівника або у випадках, перелічених у статті, або в інших випадках, які повинні бути також передбачені певним нормативно-правовим актом.
Так, відповідач повідомивши позивача про необхідність подання перелічених в ньому документів та відсторонивши позивача від роботи без збереження заробітної плати на час відсутності щеплення від COVID-19, фактично поклав на нього обов'язок вчинити дії (виконати обов'язок - зробити щеплення), які не визначені державою як обов'язкові.
Окрім того, в оскаржуваному наказі зазначено, що позивача відсторонено від роботи на час відсутності щеплення проти COVID-19, однак вказана підстава як «відсутність щеплення» не передбачена жодною нормою чинного законодавства.
Отже, на переконання колегії суддів така підстава як «в інших випадках, передбачених законодавством», що вказана в ст. 46 КЗпП України не може бути застосована до спірних правовідносин, оскільки так званий інший випадок, який зазначають з посиланням на ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», не настав, оскільки по -перше, відсутній будь-який документ, який би встановлював, що діяльність працівників може призвести до зараження працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, по-друге щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 не передбачено Календарем профілактичних щеплень, як єдиним нормативним актом, який встановлює види обов'язкових щеплень, в тому числі, і за епідемічними показниками.
При цьому суд зауважує, що ст.46 КЗпП України містить вичерпний перелік підстав для відсторонення та не підлягає розширеному тлумаченню.
Правовий висновок про те, що статтею 46 КЗпП України встановлений вичерпний перелік випадків відсторонення працівника від роботи висловлено Верховним Судом у постановах від 01.04.2020 року у справі №761/12073/18, від 23.01.2019 року у справі №755/6458/15-ц.
Здійснивши аналіз вищенаведених обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що при прийнятті відповідачем наказу про відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати на час відсутності щеплення від COVID-19 порушено право позивача на працю.
Право на працю та право заробляти працею на життя, яке гарантоване статтею 43 Конституції, включено до розділу ІІ Конституції і належить до основних прав і свобод людини та громадянина.
Пунктом 1 статті 92 Конституції встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина визначаються виключно законами України.
Колегія суддів наголошує, що відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, в силу положень пункту 1 статті 92 Конституції таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать Постанова КМУ і Наказ МОЗ.
Відповідно до пункту 2 статті 116 Конституції Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянами, втім цей орган не наділений повноваженнями ухвалювати нормативно-правові акти, спрямовані на звуження або обмеження цих прав.
Проте, апелянтом ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції не надано доказів, що обмежувальний захід, у виді відсторонення позивача від роботи, який мав для останнього негативні наслідки, сприяв запобіганню зараженню вірусом інших працівників, що відповідачем застосовувалися інші альтернативні заходи обмеження контакту з працівниками, які б враховували, що позивач не був хворим, а також неефективності інших протиепідемічних заходів, зокрема дотримання правил респіраторної гігієни, дотримання соціальної дистанції, дезінфекція тощо.
Таким чином, в даному випадку не дотримано справедливого балансу між суспільними інтересами та повагою до прав позивача, гарантованих Конституцією України.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, та у постанові Верховного Суду від 08 березня 2023 року у справі № 120/17495/21.
З огляду на вищенаведені обставини, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що наказ Департаменту регіонального розвитку Житомирської обласної державної адміністрації №287к від 08.11.2021 "Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 " є протиправним, оскільки в ньому відсутні належні правові підстави, адже ст. 46 КЗпП України містить вичерпний перелік підстав для відсторонення, а така підстава як «в інших випадках, передбачених законодавством», не може бути застосована до спірних правовідносин, оскільки:
- наказ МОЗ №2153 не встановлює та не передбачає, що діяльність перелічених в ній працівників може призвести до зараження працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, тому підстави для відсторонення, що передбачені в ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» - відсутні;
- обов'язковості щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 не передбачено Календарем профілактичних щеплень, як єдиним нормативним актом, який встановлює види обов'язкових щеплень в Україні, в тому числі, і за епідемічними показниками;
- в порушення ст.7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» відповідачем не було надано єдиним компетентним органом для встановлення факту ухилення - посадовою особою державної санітарно-епідеміологічної служби відповідного подання про усунення особи від роботи.
В даному випадку не дотримано справедливого балансу між суспільними інтересами та повагою до прав позивача, гарантованих Конституцією України.
Відтак, оскільки спірний наказ прийнятий не у законний спосіб та порушує гарантоване Конституцією України право заробляти працею на життя, він має бути визнаний протиправним та скасований.
Суд вказує, що виходячи з принципу індивідуального застосування відповідальності за порушення трудових прав позивача, негативні наслідки, зокрема, у вигляді позбавлення права на отримання заробітної плати, можуть бути захищені лише шляхом визнання протиправним та скасування оскаржуваного наказу з метою стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у результаті неправомірного відсторонення від роботи.
З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що наказ Департаменту регіонального розвитку Житомирської обласної державної адміністрації №287к від 08.11.2021 "Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 " є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
Щодо доводів апелянта в частині зобов'язання Департаменту регіонального розвитку Житомирської обласної державної адміністрації виплатити заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до постанови Верховного Суду у справі №712/3841/17 від 21.08.2019, роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв'язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.
Правила обрахунку середнього заробітку визначені постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі постанова КМУ № 100). Відповідно до абз. 3 п. 2 Розділу ІІ цієї постанови середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, в даному випадку з моменту видання наказу про відсторонення.
З матеріалів справи встановлено, що 08.11.2021 відповідачем видано наказ №287 К відповідно до якого позивача було відсторонено від роботи з 08.11.2021 без збереження заробітної плати. Однак в подальшому, 01.03.2022 Департаментом регіонального розвитку Житомирської обласної державної адміністрації прийнято наказ №2-к/вс "Про допуск до роботи ОСОБА_1 " відповідно до змісту якого ОСОБА_2 з 01.03.2022 допущено до роботи та наказ Департаменту регіонального розвитку Житомирської обласної державної адміністрації №287к від 08.11.2021 "Про відсторонення від роботи ОСОБА_2 " визнано таким, що втратив чинність.
Відповідно до довідки про доходи №01.1-786 від 09.05.2022 заробітна плата ОСОБА_2 за два місяці до настання події становила:
- вересень 2021 року - 12489,07 грн.
- жовтень 2021 року - 12489,07 грн.
Відповідно до п. 8 Розділу IV Постанови КМУ №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).
З урахуванням постанов Кабінету Міністрів України про визначення святкових та неробочих днів, кількість робочих днів у вересні 2021 року - 22, а у жовтні 2021 року 20.
Середньоденний заробіток за останні два місяці роботи перед звільненням складає ((12489,07+12489,07)/(22+20)) = 594,72 грн.
Період вимушеного прогулу становить з 08.11.2021 по 28.02.2022 (до моменту допуску до роботи позивача відповідно до наказу відповідача №2-к/вс від 01.03.2022).
З урахуванням постанов Кабінету Міністрів України про визначення святкових та неробочих днів, під час розрахункового періоду з 08.11.2021 по 28.02.2022 встановлено 78 робочих днів.
З огляду на викладене, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу в період з 08.11.2021 по 28.02.2022 складає (594,72 грн х 78 днів) = 46388,16 грн.
Таким чином, враховуючи вищенаведені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що з метою належного захисту порушеного права позивача, правильним способом захисту порушених прав позивача буде стягнення з Департаменту регіонального розвитку Житомирської обласної державної адміністрації на користь ОСОБА_2 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 08.11.2021 по 28.02.2022 у сумі розміром 46388,16 грн.
Також, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що з урахуванням реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерій розумності, враховуючи, що дана категорія справи відноситься до незначної складності, на користь позивача підлягають стягнення витрати на правову допомогу в суді першої інстанції в розмірі 3000,00 грн.
З огляду на викладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв'язку з чим підстав для його скасування не вбачається.
Інші доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Колегія суддів зазначає, що у відзиві на апеляційну скаргу позивач просить суд стягнути на його користь витрати на правову допомогу у розмірі 50000 грн.
Відповідно до ч.1 ст.132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Пунктом 1 ч.3 ст.132 КАС України встановлено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
З вказаної статті слідує, що додаткове судове рішення є засобом усунення неповноти судового рішення, внаслідок якої залишилися невирішеними певні вимоги особи, яка бере участь у справі.
Згідно з ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Статтею 19 вказаного Закону визначено такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Отже, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.
Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").
Згідно з ст. 30 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Відповідно до ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Згідно з ч. 3 ст. 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до частини четвертої статті 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч.5 ст.134 КАС України).
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 134 КАС України).
При цьому, обов'язок доведення не співмірності витрат відповідно до вимог частини сьомої цієї статті покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Варто зазначити, що відповідачі не скористались своїм правом та не подали заяви щодо зменшення витрат на оплату правничої допомоги.
Колегія суддів зазначає, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат підлягає оцінці кожен окремий доказ надання правової допомоги та у їх сукупності співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката, а також заперечення суб'єкта владних повноважень щодо обґрунтованості їх розміру.
При визначенні суми відшкодування суд також враховує критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерій розумності, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Аналогічні критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява № 19336/04).
Так, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумний розмір.
При цьому, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Так, на підтвердження витрат на правову допомогу під час розгляду даної справи, позивачем до суду надано договір про надання професійної правничої допомоги від 14.11.2021 року; кошторис витрат у суді апеляційної інстанції від 29 червня 2022 року.
Згідно вищезазначених документів, загальна вартість наданих послуг складає 50000 грн. з яких: 5000 грн. - консультування клієнта до початку складання (написання) адміністративного позову, збір та опрацювання матеріалів (доказів) по адміністративній справ, аналіз судової практики; 15000; написання (складання) відзиву на апеляційну скаргу; 10000 написання (складання) додаткових письмових пояснень по справі; 5000 - написання (складання) заперечення по справі; 5000 грн. написання (складання) інших заяв у справі; 5000 грн. моніторинг ходу справи у судовій системі та надання інформації про хід справи клієнту.
Крім того, варто зауважити, що у вказаному кошторисі також зазначено витрати на правову допомогу: 5000 грн. - дії щодо отримання виконавчого листа, в той час, як станом на час розгляду поданої представником позивача така заява не подавалась.
При цьому суд зауважує, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
Однак суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02.07.2020у справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19) та від 30.09.2020 у справі № 201/14495/16-ц.
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Так, як зазначено у пунктах 268-269 рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява № 19336/04, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим. Угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також чи була їх сума обґрунтованою (див. рішення щодо справедливої сатисфакції у справі "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece), пункт 55 з подальшими посиланнями).
Крім того, згідно з рішенням ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі "Лавентс проти Латвії" (Lavents v. Latvia), відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір і які були дійсно необхідними.
Отже, при визначенні суми відшкодування витрат, пов'язаних з наданням правничої допомоги, необхідно виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи, оскільки надані стороною докази не є безумовною підставою для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у заявленому розмірі.
Надаючи оцінку переліченим послугам правничої допомоги, колегія суддів зазначає, що такий вид правничої послуги, як консультування клієнта до початку складання (написання) адміністративного позову, збір та опрацювання матеріалів (доказів) по адміністративній справ, аналіз судової практики був наданий при розгляді справи в суді першої інстанції, та вказаному виду допомоги судом першої інстанції надавалась оцінка при вирішенні питання про стягнення витрат на правову допомогу, у зв'язку з чим суд апеляційної інстанції при обрахунку витрат на правову допомогу дає оцінку лише обсягу надання правової допомоги в суді апеляційної інстанції.
Суд зазначає, що моніторинг ходу справи у судовій системі та надання інформації про хід справи клієнту, не вимагала від представника позивача надмірного обсягу юридичної і технічної роботи.
Більше того, як вбачається зі змісту вказаного договору представник позивача дублює такий вид правової допомоги, як написання (складання) додаткових письмових пояснень по справі -10000; написання (складання) заперечення по справі -5000; написання (складання) інших заяв у справі у розмірі 5000 грн.
Як вбачається із кошторису витрат адвокатом надано послугу зі складання відзиву на апеляційну скаргу вартістю 15000 грн.
Проте, колегія суддів зазначає, що вказаний відзив в більшій частині дублює адміністративний позов, що викликає сумнів у необхідність затрати значного часу на її підготування на етапі апеляційного перегляду справи.
Водночас, колегія суддів звертає увагу, що представником позивача до суду апеляційної інстанції не надано акту виконаних робіт, або будь якого іншого документу із зазначенням конкретно витраченого часу по кожній наданій послузі, що позбавляє суд можливості наддати оцінку раціональності заявленої до стягнення суми гонорару відносно обсягу виконаних робіт та затраченого на це часу.
Також колегія суддів зазначає, що позивач та його представник не надали обґрунтованих доказів того, що підготовка відзиву на апеляційну скаргу та інших документів у даній справі вимагала значного обсягу та за своїми характеристиками була віднесено до обсягу складних справ.
Отже, враховуючи складність справи, обсяг та якість виконаних адвокатом робіт, з урахуванням відсутності розрахунку витраченого часу по кожній наданій послузі, колегія суддів дійшла висновку, що заявлені витрати є необґрунтованими та неспівмірними із складністю цієї справи, а відтак, вимоги про відшкодування 50000 грн. як витрат на правничу допомогу - необґрунтованими.
Оцінивши усі необхідні аспекти: складність та обсяг виконаних адвокатом робіт, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що винагорода за послуги адвоката підлягає зменшенню.
Відповідно до конкретної та послідовної практики Верховного Суду, визначаючись із відшкодуванням понесених витрат на правничу допомогу суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. Аналогічні правила застосовуються до визначення витрат на проведення експертизи та залучення експерта (постанови Верховного Суду від 09 березня 2021 року у справі №200/10535/19-а, від 18 березня 2021 року у справі №520/4012/19, від 23 квітня 2021.
При вирішенні питання щодо відшкодування позивачам витрат на правову допомогу апеляційний суд бере до уваги характер заявлених позовних вимог, що був предметом апеляційного розгляду, значення даної справи для позивачів, а також обсяг наданих послуг та затрачений час.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі “Лавентс проти Латвії” зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
При визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі “Схід/Захід Альянс Лімітед” проти України” (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 268).
Вказаний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №521/15516/19, від 14 червня 2021 року у справі №826/13244/16).
Враховуючи викладене вище, колегія суддів дійшла висновку про те, що на користь позивача підлягає стягненню обґрунтований розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката в сумі 2000 грн.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Департаменту регіонального розвитку Житомирської обласної державної адміністрації залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 26 травня 2022 року - без змін.
Заяву представника ОСОБА_2 про стягнення витрат на правничу допомогу за подання відзиву на апеляційну скаргу задовольнити частково.
Стягнути з Департаменту регіонального розвитку Житомирської обласної державної адміністрації на користь Департаменту регіонального розвитку Житомирської обласної державної адміністрації витрати на оплату правничої допомоги у розмірі 2000 грн. (дві тисячі) гривень 00 копійок.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
Головуючий Гонтарук В. М.
Судді Біла Л.М. Матохнюк Д.Б.