Справа № 640/20929/19 Прізвище судді (суддів) першої інстанції:
Амельохін В.В.
16 березня 2023 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді Костюк Л.О.;
суддів: Бужак Н.П., Кобаля М.І.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 вересня 2022 року (розглянута в спрощеному позовному провадженні без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання, м. Київ, дата складання повного тексту рішення - відсутня) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України про визнання протиправним та скасування наказу від 25.09.2019, поновлення,
У жовтні 2019 року, ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Генеральної прокуратури України (далі - відповідач) про: визнання протиправним та скасування наказу Генерального прокурора від 25.09.2019 №950ц, згідно з яким державний радник юстиції 3 класу ОСОБА_1 вважається звільненим з посади заступника Генерального прокурора з 25.09.2019; поновлення позивача на посаді заступника Генерального прокурора.
Позовні вимоги обґрунтовані протиправністю прийняття оскаржуваного рішення.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 вересня 2022 року в задоволенні позову відмовлено повністю.
Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій просять скасувати рішення суду першої інстанції як таке, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, та прийняти нове, яким позов задоволити.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, як це передбачено ст. 311 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню та погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог, з огляду на наступне.
Як встановлено судом першої інстанції, що наказом Генерального прокурора України №525ц від 31.03.2015 старшого радника юстиції ОСОБА_1 призначено заступником Генерального прокурора України.
Наказом Генерального прокурора від 25.09.2019 №950ц на підставі ст. 9 Закону України «Про прокуратуру» та п.п. 4 п. 21 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів з реформи органів прокуратури» звільнено державного радника юстиції 3 класу ОСОБА_1 з посади заступника Генерального прокурора з 25.09.2019.
Не погоджуючи з оскаржуваним наказом про звільнення, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам та матеріалам справи, а також наданим додатковим поясненням та запереченням сторін, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 1 та 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VII (далі - Закон №1697-VII) визначені правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон України «Про прокуратуру».
Відповідно до ст. 4 Закону №1697-VII організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Пунктом 1 ч. 1 ст. 16 Закону №1697-VII встановлено, що незалежність прокурора забезпечується, зокрема, особливим порядком його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності.
Відповідно до приписів ч. 3 цієї статті, прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом.
До Закону України «Про прокуратуру» внесені зміни Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-IX (діє з 25 вересня 2019 року).
Зокрема, в тексті Закону №1697-VII слова «Генеральна прокуратура України», «регіональні прокуратури», «місцеві прокуратури» замінено відповідно на «Офіс Генерального прокурора», «обласні прокуратури», «окружні прокуратури».
Також, п.п. 4 п. 21 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону №1697-VII передбачено, що з дня набрання чинності цим Законом: особи, які на день набрання чинності цим Законом займають адміністративні посади першого заступника Генерального прокурора, заступника Генерального прокурора, заступника Генерального прокурора - Головного військового прокурора, вважаються звільненими з указаних адміністративних посад. Дія цього пункту не поширюється на заступника Генерального прокурора - керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, а також на першого заступника і заступників Генерального прокурора, призначених на посаду після 30 серпня 2019 року.
У той же час, пунктом 3 частини 1 статті 9 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що Генеральному прокурору надано право звільняти прокурорів з адміністративних посад.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, наказом Генерального прокурора України №525ц від 31.03.2015 старшого радника юстиції ОСОБА_1 призначено заступником Генерального прокурора України.
Наказом Генерального прокурора від 25.09.2019 №950ц на підставі ст. 9 Закону України «Про прокуратуру» та п.п. 4 п. 21 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів з реформи органів прокуратури» звільнено державного радника юстиції 3 класу ОСОБА_1 з посади заступника Генерального прокурора з 25.09.2019.
Враховуючи те, що позивача призначено на посаду заступника Генерального прокурора до 30.08.2019, Генеральним прокурором на виконання вимог пп. 4 п. 21 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113- IX у день набрання ним чинності (25.09.2019) видано наказ № 950ц, відповідно до якого ОСОБА_1 вважається звільненим з вказаної адміністративної посади.
Таким чином, оскаржуваний наказ видано з метою реалізації зазначених норм Закону № 113- IX.
У той же час Генеральний прокурор видаючи оскаржуваний наказ лише відтворив зміст та виконав положення п.п. 4 п. 21 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури».
Тобто, фактично позивач був звільнений з посади заступника Генерального прокурора на підставі п.п. 4 п. 21 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів з реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-IX.
Слід зазначити, що п.п. 4 п. 21 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів з реформи органів прокуратури» на підставі якого позивача звільнено з посади заступника Генерального прокурора має ознаки акта правозастосування у відносинах за участю ОСОБА_1 та Генеральної прокуратури України і не містить вимоги щодо видання будь-яких рішень на його реалізацію.
За таких обставин доводи скарги про невідповідність Закону № 113-ІХ Конституції України не заслуговують на увагу, оскільки повноваженнями визнавати закон чи окремі його положення такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), наділений єдиний орган - Конституційний Суд України.
Водночас Конституційним Судом України не приймалося рішення про визнання неконституційним пп. 4 п. 21 розд. II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113- IX, на виконання якого Генеральним прокурором видано оскаржуваний наказ.
Крім того, ч. 2 ст. 15 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що прокурори в Україні мають єдиний статус незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України чи адміністративної посади, яку прокурор обіймає у прокуратурі.
Згідно з п. З ч. 1 ст. 39 Закону України «Про прокуратуру» посада заступника Генерального прокурора є адміністративною.
Відповідно до положень ч. ч. 4, 5 ст. 41 Закону України «Про прокуратуру» звільнення прокурора з адміністративної посади чи припинення його повноважень на адміністративній посаді, крім випадку, передбаченого п. 2 ч. 2 цієї статті, не припиняє його повноважень прокурора.
Так, ст. 41 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що після звільнення прокурора з адміністративної посади або припинення його повноважень на цій посаді він не пізніше 1 місяця призначається на одну з вакантних посад у цьому ж органі прокуратури або в разі відсутності вакантних посад переводиться на посаду до іншого органу прокуратури того ж або нижчого рівня за його письмовою згодою.
У разі відмови прокурора від призначення на вакантну посаду у відповідному органі прокуратури або від переведення на посаду до іншого органу прокуратури у зазначений строк прокурор звільняється з посади прокурора.
До моменту прийняття рішення про призначення прокурора на посаду, переведення на посаду до іншого органу прокуратури або звільнення з посади прокурора повноваження відповідного прокурора зупиняються зі збереженням гарантій матеріального, соціального та побутового забезпечення, передбачених законодавством для прокурорів.
Таким чином, відповідно до вимог ч. 4 ст. 41 Закону України «Про прокуратуру» видання Генеральним прокурором наказу про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника Генерального прокурора не припиняло його повноважень прокурора та не потягло за собою припинення трудових відносин з ним.
У подальшому, наказом Генерального прокурора від 17.10.2019 № 1144ц, який позивачем не оскаржується, ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора Генеральної прокуратури України.
Згідно з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 07.03.2018 у справі №807/211/17, під час вирішення справ щодо звільнення публічних службовців, пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
Норми Закону України «Про прокуратуру» та Закону №113-IX, які визначають умови і підстави звільнення прокурора з посади, у тому числі з адміністративної, є спеціальними по відношенню до інших нормативних актів, у тому числі КЗпП України.
За таких обставин твердження позивача про порушення Конституції України, Європейської конвенції з прав людини, які начебто допущені внаслідок видання оскаржуваного наказу, є необґрунтованими.
Щодо посилання позивача про невідповідність вказаного Закону №113-IX Конституції України, колегія суддів зазначає наступне.
Так, суд апеляційної інстанції не приймає до уваги зазначені вище посилання, оскільки Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до цієї Конституції (ст. 147 Конституції України).
Так, встановлено, що на офіційному сайті Конституційного Суду України наявна інформація про відкриття конституційного провадження за конституційним поданням 54 народних депутатів України (3/116/20) щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів з реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-IX (зі змінами) в цілому.
Станом на дату прийняття рішення у даній адміністративній справі, Конституційним Судом України не прийнято рішення за результатами розгляду вказаного вище конституційного подання народних депутатів України.
Щодо послання апелянта на те, що судом першої інстанції неправомірно не зупинено провадження відповідно до п.3 ч.1 ст. 236 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
Так, положення ст. 236 КАС України наділяє суди правом, а не обов'язком щодо зупинення провадження у справі.
Окрім зазначеного вище, клопотання про зупинення провадження не надходило.
У зв'язку із зазначеним вище суду апеляційної інстанції не вбачає підстав для зупинення провадження у справі.
Також слід зазначити, що згідно з частинами 4, 5 статті 41 Закону України «Про прокуратуру» звільнення прокурора з адміністративної посади чи припинення його повноважень на адміністративній посаді, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини другої цієї статті, не припиняє його повноважень прокурора.
Після звільнення прокурора з адміністративної посади або припинення його повноважень на цій посаді він не пізніше одного місяця призначається на одну з вакантних посад у цьому ж органі прокуратури або в разі відсутності вакантних посад переводиться на посаду до іншого органу прокуратури того ж або нижчого рівня за його письмовою згодою. У таких випадках рішення про призначення на посаду приймається керівником відповідного органу прокуратури.
У разі відмови прокурора від призначення на вакантну посаду у відповідному органі прокуратури або від переведення на посаду до іншого органу прокуратури у зазначений строк прокурор звільняється з посади прокурора.
До моменту прийняття рішення про призначення прокурора на посаду, переведення на посаду до іншого органу прокуратури або звільнення з посади прокурора повноваження відповідного прокурора зупиняються із збереженням гарантій матеріального, соціального та побутового забезпечення, передбачених законодавством для прокурорів.
Таким чином, відповідно до вимог ч. 4 ст. 41 Закону України «Про прокуратуру» оскаржуваний наказ Генерального прокурора про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника Генерального прокурора не припиняв його повноважень прокурора та не призвів припинення трудових відносин з ним.
У той же час, матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_1 не скористався своїм правом щодо подання у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення його до Офісу Генерального прокурора та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію.
А тому, Генеральний прокурор керуючись ст. 9 Закону України «Про прокуратуру», п.п. 4 п. 21 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів з реформи органів прокуратури» прийняв наказ №1144ц від 17.10.2019, яким ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора Генерального прокуратури України на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» з 18.10.2019.
Разом з тим, колегія суддів не приймає до уваги твердження позивача, що його було звільнено у період перебування у щорічній відпустці, з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, наказом Генерального прокурора України №3833-вц від 28.08.2019, заступнику Генерального прокурора державному раднику юстиції 3 класу ОСОБА_1 надано щорічну відпустку з 09.09.2019 по 27.09.2019.
У той же час, наказом Генерального прокурора №3969вц від 06.09.2019, скасовано наказ Генерального прокурора України від 28.08.2019 №3833-вц про надання відпустки заступнику Генерального прокурора ОСОБА_1 з 9 до 27 вересня 2019 року.
Таким чином, станом на час видання оскаржуваного наказу позивач у відпустці не перебував.
Як вбачається з матеріалів справи, про прийняття наказу №3969вц від 06.09.2019 позивача було повідомлено на його мобільний номер телефону програмою «Viber».
Отже, на момент прийняття оскаржуваного наказу №950ц від 25.09.2019, наказ про надання щорічної відпустки ОСОБА_1 №3833-вц від 28.08.2019 був скасований, а тому твердження позивача, що його було звільнено у період відпустки є безпідставними.
Окрім зазначеного, колегія суддів звертає увагу на те, що Закон України «Про прокуратуру» жодних обмежень щодо звільнення прокурора з адміністративної посади під час відпустки або тимчасової непрацездатності не містить. Таку правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 24.04.2019 у справі № 808/1350/17.
Також, звертає увагу на те, що наказ про скасування наказу про надання щорічної відпустки позивачем не оскаржено.
Окрім зазначеного, колегія суддів звертає увагу на те, що надана позивачем довідка від 27.10.2022 року (а.с. 79) не впливає на розгляд справи по суті, оскільк наказ позивачем не оскаржено.
Таким чином, на підставі вищевикладеного колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуваний наказ Генерального прокурора від 25.09.2019 №950ц прийнятий на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначений п.п. 4 п. 21 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів з реформи органів прокуратури» та ст. 9 Закону України «Про прокуратуру»; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано.
Інші доводи та аргументи учасників не спростовують висновків суду.
Згідно з ч. 1 ст. 9, ст. 72, ч.ч. 1, 2, 6 ст. 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
Щодо посилання відповідача на те, що ОСОБА_1 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , колегія суддів зазначає наступне.
Так, зазначене вище не приймається судом апеляційної інстанції до уваги оскільки як до суду першої інстанції так і до суду апеляційної інстанції відомостей, які б підтверджували смерт позивача, заяв, звернень не надходило.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції в повній мірі досліджено обставини справи на підставі яких суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі.
Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Зі змісту частин 1-4 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Згідно з п.1 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням вище викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст. 241, 242, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 вересня 2022 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не підлягає касаційному оскарженню.
Головуючий суддя: Л.О. Костюк
Судді: Н.П. Бужак
М.І. Кобаль