Справа № 369/8410/20 Головуючий у суді І інстанції Дубас Т.В.
Провадження № 22-ц/824/107/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В.
2 березня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Ігнатченко Н.В.,
суддів: Мережко М.В., Савченка С.І.,
за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 січня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Свириденко Анатолій Михайлович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Василенко Олег Анатолійович, про визнання правочинів недійсними, витребування майна із чужого незаконного володіння та скасування записів про реєстрацію нерухомого майна,
У липні 2020 року ОСОБА_3 звернулася до суду з вищевказаним позовом, в якому просила:
визнати недійсною довіреність, видану ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_4 , посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Свириденком А.М. 20 травня 2020 року за реєстровим № 125, з моменту її вчинення;
визнати недійсною довіреність, видану ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_4 , посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Свириденком А.М. 20 травня 2020 року за реєстровим № 124, з моменту її вчинення;
визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 , від імені якої діяла ОСОБА_4 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Свириденком А.М. 20 травня 2020 року за реєстровим № 125, та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Василенком О.А. від 27 травня 2020 року за реєстровим № 3609, з моменту його вчинення;
визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0,0223 га, кадастровий номер 3222486200:03:007:5447, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), укладений між ОСОБА_3 , від імені якої діяла ОСОБА_4 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Свириденком А.М. 20 травня 2020 року за реєстровим № 124, та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Василенком О.А. від 27 травня 2020 року за реєстровим № 3611, з моменту його вчинення;
визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Василенком О.А. від 4 червня 2020 року за реєстровим № 4016, з моменту його вчинення;
визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0,0223 га, кадастровий номер 3222486200:03:007:5447, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Василенком О.А. від 4 червня 2020 року за реєстровим № 4018, з моменту його вчинення;
визнати недійсним договір іпотеки, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Василенком О.А. від 4 червня 2020 року за реєстровим № 4029, з моменту його вчинення;
витребувати від ОСОБА_5 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 належний їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 22 листопада 2017 року за реєстровим № 292 житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;
витребувати від ОСОБА_5 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 належну їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 22 листопада 2017 року за реєстровим № 293 земельну ділянку, площею 0,0223 га, кадастровий номер 3222486200:03:007:5447, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , цільове призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка);
скасувати у Державному реєстрі прав на нерухоме майно записи про право власності за ОСОБА_1 № 36648328 від 27 травня 2020 року, за ОСОБА_5 № 36760002 від 4 червня 2020 року, записи про державну реєстрацію іпотеки № 36762580 від 4 червня 2020 року та запис про державну реєстрацію обтяжень № 36762655 від 4 червня 2020 року на житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1389487232224);
скасувати у Державному реєстрі прав на нерухоме майно записи про право власності за ОСОБА_1 № 36648449 від 27 травня 2020 року, за ОСОБА_5 № 36760230 від 4 червня 2020 року, запис про державну реєстрацію іпотеки № 36762753 від 4 червня 2020 року та запис про державну реєстрацію обтяжень № 36762808 від 4 червня 2020 року на земельну ділянку, площею 0,0223 га, кадастровий номер 3222486200:03:007:5447, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , цільове призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1334893332224).
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на підставі договорів купівлі-продажу від 22 листопада 2017 року, укладених з ОСОБА_6 та посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дорменком С.М. за реєстровими № 292 та № 293, ОСОБА_3 є власником житлового будинку, загальною площею 116,9 кв. м, житловою площею 79,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та земельної ділянки, площею 0,0223 га, кадастровий номер 3222486200:03:007:5447, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка). На укладання зазначених договорів купівлі-продажу у встановленому законом порядку чоловік позивача - ОСОБА_7 надав письмову згоду, про що 20 листопада 2017 року приватним нотаріусом Новокаховського міського нотаріального округу Сердюк Л.І. на заяві за реєстровим № 2388 засвідчений його підпис. За придбаний будинок та земельну ділянку позивач сплатила продавцю 58 000,00 доларів США, про що останній 22 листопада 2017 року склав розписку.
З часу придбання вказаного нерухомого майна у будинку АДРЕСА_1 проживали дочка позивача - ОСОБА_8 , її чоловік - ОСОБА_9 , та їх малолітня дитина - ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позивач разом з чоловіком - ОСОБА_7 весь час проживають в м. Нова Каховка Херсонської області і під час подій, які відбувалися без їх відома та поза їх волею, перебували за адресою свого зареєстрованого місця проживання та у зв'язку із запровадженням карантину на період з 12 березня 2020 року до 22 червня 2020 року до м. Києва не приїжджали. З реєстру речових прав позивачу випадково стало відомо, що будинок та земельна ділянка, що належить їй на праві власності, вибули з її володіння без відома, на підставі правочинів, яких вона ніколи не вчиняла.
Позивач вказала, що 20 травня 2019 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Дорменок С.М. за реєстровими № 672 та № 673 посвідчив та видав ОСОБА_4 дублікати договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 22 листопада 2017 року. 20 травня 2020 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Свириденко А.М. посвідчив та видав ОСОБА_4 довіреності за реєстровими № 125 та № 124 на продаж належних на праві власності ОСОБА_3 житлового будинку та земельної ділянки. 20 травня 2020 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мазарчук Н.В. засвідчила підпис чоловіка позивача - ОСОБА_7 на заяві за реєстровим № 862 про його згоду на укладання договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки. 27 травня 2020 року на підставі довіреності від 20 травня 2020 року за реєстровим № 125 ОСОБА_4 як продавець уклала з ОСОБА_1 як покупцем договір купівлі-продажу житлового будинку, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Василенком О.А. за реєстровим № 3609. Також, 27 травня 2020 року на підставі довіреності від 20 травня 2020 року за реєстровим № 124 ОСОБА_4 уклала з ОСОБА_1 договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Василенком О.А. за реєстровим № 3611. 4 червня 2020 року між ОСОБА_1 як продавцем та ОСОБА_5 як покупцем були укладені договори купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки, посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Василенком О.А. за реєстровими № 4016 та № 4018 відповідно. У цей же день - 4 червня 2020 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 укладений договір іпотеки спірних житлового будинку та земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Василенком О.А. за реєстровим № 4029; а до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено інформацію щодо рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також накладено заборону відчуження зазначеного в договорі іпотеки майна, за реєстровими № 4029 та № 4034 відповідно. Вказаним договором іпотеки забезпечено виконання зобов'язання до 4 червня 2023 року за договором позики, укладеним 4 червня 2020 року у простій письмові формі між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 на суму 267'500,00 грн, що еквівалентно 10 000,00 доларів США.
Стверджувала, що спірне майно вибуло з її володіння поза її волею шляхом підроблення документів та незаконного втручання в державний реєстр власності на нерухоме майно, з якого незаконно виключили записи про її права власності на це майно. Оригінали правовстановлюючих документів на нерухоме майно, як-то договір купівлі-продажу житлового будинку від 22 листопада 2017 року за реєстровим № 292 та договір купівлі-продажу земельної ділянки від 22 листопада 2017 року за реєстровим № 293 знаходяться у неї. Про вказаний факт 3 липня 2020 року повідомлено правоохоронні органи, а 8 липня 2020 року до ЄРДР за № 12020100100005414 внесені відомості про вчинення кримінального правопорушення. Довіреностей на ім'я ОСОБА_4 щодо поновлення документів на житловий будинок та земельну ділянку, а також на продаж цієї нерухомості, позивач ніколи не підписувала і не надавала, документів про її права власності на нерухомість не втрачала, відтак правочини вчинені поза її волею та є недійсними з підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України. Незаконним відчуженням нерухомого майна та передачею його в іпотеку грубо порушено право власності ОСОБА_3 на вільне володіння, користування та розпорядження своєю власністю.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 січня 2022 року позов задоволено частково.
Витребувано від ОСОБА_5 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 належний їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 22 листопада 2017 року за реєстровим № 292 житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Витребувано від ОСОБА_5 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 належну їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 22 листопада 2017 року за реєстровим № 293 земельну ділянку, площею 0,0223 га, кадастровий номер 3222486200:03:007:5447, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , цільове призначення земельної ділянки: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка).
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання розподілу судових витрат у вигляді судового збору.
В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1 просить зазначене судове рішення скасувати з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального і неправильного застосування норм матеріального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що жоден з наданих стороною позивача танаявних у матеріалах справи доказів на підтвердження позовних вимог ОСОБА_3 не відповідає вимогам належності, допустимості та достовірності доказів, передбачених статтями 77, 78, 79 ЦПК України, та були подані з порушенням вимог частин другої, четвертої, восьмої статті 83 ЦПК України, а відтак у своїй сукупності не можуть вважатися достатніми в розумінні статті 80 ЦПК України.
У своїй апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 в особі представника - адвоката Ванджурака Р.В. просить вказане вище рішення суду скасувати з мотивів невідповідності висновків суду першої інстанції, викладених в цьому рішенні, обставинам справи та недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, й ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Аргументи даної апеляційної скарги зводяться до того, що оскільки позивачем порушувалося питання про визнання правочинів, в тому числі й довіреностей недійсними з підстав їх не укладення (не підписання), то єдиними доказами на підтвердження вказаних обставин можуть бути лише висновки експертів з відповідних галузей спеціальних знань, якими суд не володіє, проте в матеріалах справи відсутні такі висновки експертів. Інформація, яка надійшла від приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Мазарчук Н.Ю. на виконання ухвали суду від 28 серпня 2020 року, про те, що ОСОБА_7 до неї не звертався, підпис на заяві на ім'я ОСОБА_3 20 травня 2020 року вона не засвідчувала, а нотаріальна дія за реєстровим № 862 була посвідчена 10 квітня 2020 року, не могла слугувати належним доказом у справі, адже заява чоловіка позивача не є предметом спору у цій справі й жодним чином не підтверджує висновки суду про неукладення позивачем оспорюваних правочинів. Отже, висновки суду першої інстанції ґрунтуються на припущеннях про відмінність копії паспорту позивача від його оригіналу, двох довідок, квитанції з банкомату і витягу з ЄРДР, що не є достатньою підставою для задоволення позовних вимог.
Отже, відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 оскаржують в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції лише в частині задоволених позовних вимог про витребування майна із чужого незаконного володіння, а в іншій частині це судове рішення не оскаржується, тому відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України апеляційним судом не переглядається.
У відзиві на апеляційні скарги позивач в особі представника - адвоката Шутого Д.С. просить апеляційні скарги відповідачів залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на законність та обґрунтованість зроблених судом першої інстанції висновків щодо необхідності витребування спірного майна із чужого незаконного володіння.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з'явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, а також відзиву на них, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення з таких підстав.
За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом встановлено, що на підставі договорів купівлі-продажу від22 листопада 2017 року, укладених з ОСОБА_6 та посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дорменок С.М. за реєстровими № 292 та № 293, ОСОБА_3 була власником житлового будинку, загальною площею 116,9 кв. м, житловою площею 79,3 кв. м, з господарськими та побутовими будовами та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та земельної ділянки, площею 0,0223 га, кадастровий номер 3222486200:03:007:5447, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , цільове призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) (а.с. 15-18, т. 1).
14 травня 2020 року від імені ОСОБА_3 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Свириденком А.М. за реєстровим № 118 посвідчена довіреність ОСОБА_4 , на підставі якої остання уповноважувалася, зокрема, на поновлення документів на належні ОСОБА_3 житловий будинок та земельну ділянку (а.с. 57, 153, 169, т. 1).
20 травня 2020 року від імені ОСОБА_3 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Свириденком А.М. за реєстровим № 125 посвідчена довіреність на ім'я ОСОБА_4 , на підставі якої остання уповноважувалася бути представником позивача з питань розпорядження та продажу належного їй житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 176, т. 1).
20 травня 2020 року від імені ОСОБА_3 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Свириденком А.М. за реєстровим № 124 посвідчена довіреність на ім'я ОСОБА_4 , на підставі якої остання уповноважувалася, зокрема, на продаж належної позивачу земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 172, т. 1).
27 травня 2020 року між ОСОБА_4 , яка діяла від імені ОСОБА_3 на підставі довіреності від 20 травня 2020 року за реєстровим № 125, та ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу житлового будинку, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Василенком О.А. за реєстровим № 3609.
Також 27 травня 2020 року між ОСОБА_4 , яка діяла від імені ОСОБА_3 на підставі довіреності від 20 травня 2020 року за реєстровим № 124, та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0,0223 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Василенком О.А. за реєстровим № 3611 (а.с. 20, 21, т. 1).
У подальшому, між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 були укладені договори купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 4 червня 2020 року, посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Василенком О.А. за реєстровими № 4016 та № 4018 відповідно (а.с. 22, 23, т. 1).
Того ж дня - 4 червня 2020 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 укладений договір іпотеки спірних житлового будинку та земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Василенком О.А. за реєстровим № 4029 (а.с. 24-26, т. 1).
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що житловий будинок та земельна ділянка вибули з володіння власника, яким є позивач, не з її волі шляхом відчуження на підставі договорів купівлі-продажу, укладених особою, яка не була уповноважена на це власником, тому на підставі положень статей 387, 388 ЦК України спірне майно підлягає витребуванню на користь позивача з незаконного володіння відповідачів ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .
Такий висновок суду відповідає обставинам справи та вимогам закону з огляду на наступне.
Відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 4 ЦПК України кожна особамає право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Право на звернення до суду (право на захист у процесуальному розумінні) гарантується Конституцією та законами України, у тому числі статтями 15, 16 ЦК України та статтями 4, 5, 19 ЦПК України і може бути реалізоване, зокрема, коли особа вважає, що її право або право особи в інтересах якої вона звертається до суду порушено. У разі доведення в установленому законодавством порядку обставин, якими обґрунтовувалися вимоги, особа має суб'єктивне матеріальне право на їх задоволення.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Отже, об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Аналогічні положення закріплені також у Цивільному кодексі України (далі - ЦК України).
Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частина перша, друга статті 321 ЦК України).
У статті 328 ЦК України передбачено, що право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно з частиною першою, другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину, однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права.
Серед загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначених у статті 203 цього Кодексу в частинах третій та п'ятій визначено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети.
Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.
Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.
У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
Відповідно до частини другої статті 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Згідно із статтею 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов'язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє.
Згідно із частинами першою, третьою статті 238 ЦК України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
За загальним правилом довірена особа, яка виступає від імені довірителя, зобов'язана діяти в її інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
Частиною першою статті 241 ЦК України встановлено, що правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.
Статтею 244 ЦК України передбачено, що представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника. Повноваження виникає незалежно від згоди останнього, а правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі, тому що повноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майнових або особистих немайнових прав. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.
Схожі висновки викладені у постанові Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі № 360/1742/18 (провадження № 61-16849св19).
За своєю правовою природою довіреністю є односторонній правочин, що укладається у вигляді письмового документа, у якому визначаються повноваження представника. Довіреність свідчить про надання представнику від імені довірителя відповідних повноважень стосовно вчинення правочину, стороною якого є третя особа.
Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19).
Згідно частини першої статті 245 ЦК України форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.
Згідно з частиною першою статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов?язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов?язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
За статтею 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Ураховуючи вимоги частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши належні, допустимі, достовірні та достатні докази відповідно до вимог статей 77-80 ЦПК України.
За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 не видавала довіреностей від 14 і 20 травня 2020 року на ім'я ОСОБА_4 , не уповноважувала останню на поновлення документів на належні їй житловий будинок та земельну ділянку і не уповноважувала відповідача на відчуження від її імені та в її інтересах зазначеного нерухомого майна.
Судом першої інстанції встановлено, що паспорт ОСОБА_3 , ксерокопія сторінок якого надійшли на виконання ухвали суду від 28 серпня 2020 року про забезпечення доказів (а.с. 77-81, т. 1), відмінний від паспорту позивача як за фото в ньому, так і за вчиненими в паспорті обов'язковими написами про прізвище, ім'я, по-батькові, підпис власника паспорту, дати та місця народження, відомостей про орган, дати та підпис посадової особи, яка його видала, а також відомостями про сімейний стан, який в ксерокопії паспорта, наданого приватним нотаріусом Свириденком А.М. відсутній взагалі, а відтиск печатки про місце проживання, інформація внесена до нього та підпис особи, яка внесла дані про місце прописки за порядком розміщення не відповідають оригіналу паспорта ОСОБА_3 . При цьому перша сторінка паспорту не містить зображення державного прапора України (а.с. 170, 194, 195 зворот, т. 1).
Картка платника податків, надана суду приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Свириденком А.М., є відмінною від картки платника податків ОСОБА_3 , як за розміщеним в цих документах текстах та відтисків печатки, так і за підписом посадової особи органу ДПС, що видав довідку про присвоєння індивідуального податкового номера.
Оригінал паспорту ОСОБА_3 оглядався судом першої інстанції при встановленні особи позивача і клопотання про його додаткового дослідження судом апеляційної інстанції сторони не заявляли.
Наведене свідчить, що позивач ніяких намірів та дій щодо надання довіреностей на ім'я ОСОБА_4 і відчуження належного їй на праві власності майна не здійснювала.
Як встановлено судом та не спростовано відповідачами, позивач на час вчинення оспорюваних правочинів перебувала за місцем свого фактичного проживання та реєстрації - м. Нова Каховка Херсонської області, що підтверджується: довідкою лікаря-стоматолога від 1 липня 2020 року про те, що серед інших дат20 травня 2020 року ОСОБА_3 була на прийомі у лікаря-стоматолога за адресою: АДРЕСА_3 ; довідкою від 2 липня 2020 року закладу дошкільної освіти ясла-садок комбінованого типу № 4 «Журавлик» про присутність у травні 2020 року ОСОБА_3 на робочому місці, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 ; квитанцією від 20 травня 2020 року терміналу самообслуговування ПриватБанку, встановленого в АДРЕСА_5 , в якому позивачем саме 20 травня2020 року здійснювалася оплата послуг за домашній інтернет, енерго- та газопостачання (а.с. 188-193, т. 1).
Окрім того, за повідомленням приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Мазарчук Н.Ю. від 21 вересня 2020 року № 107/01-16 громадянин ОСОБА_7 до неї не звертався; підпис на заяві на ім'я ОСОБА_3 20 травня 2020 року вона не засвідчувала; нотаріальна дія за реєстровим № 862 в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій була посвідчена 10 квітня 2020 року; реєстраційні номери, за якими посвідчувалися документи 20 травня 2020 року починались з реєстраційного № 1076 та закінчувалися реєстраційним № 1082; нотаріус підпис на цьому документі не ставила (а.с. 138, т. 1).
Вказані вище обставини справи встановлені місцевим судом на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Зокрема суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
З огляду на викладене, належним чином оцінивши наявні в матеріалах справи докази, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що належне на праві власності позивачу нерухоме майно вибуло з її володіння поза волею власника на підставі посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Свириденком А.М. довіреностей від 14 травня 2020 року за реєстровим № 118 та від 20 травня 2020 року за реєстровими № 124 і № 125, яких ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_4 не видавала, а відтак не надавала відповідних повноважень останній на відчуження житлового будинку та земельної ділянки в її інтересах, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_6 .
Обставин наявності у ОСОБА_3 волевиявлення на укладення договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки на підставі дублікатів правовстановлюючих документів за наявності їх оригіналів, а також схвалення зазначених правочинів та отримання нею грошових коштів за продане майно, судовим розглядом також встановлено не було.
Згідно з частиною першою статті 316 ЦК України правом власності особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб.
За положеннями статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, серед іншого вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Частиною третьої вказаної статті передбачено, що якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
У відповідності до статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Таким чином, у відповідності до вимог статей 330, 387, 388, 396 ЦК України право власності на нерухоме майно, яке було відчужено поза волею власника не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15 та від 16 квітня 2014 року у справі № 6-146цс13.
Одночасно колегія суддів враховує, що Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17).
Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14 захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
Згідно із пунктами 146, 152, 153, Постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (провадження №14-2цс21) набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення) з цієї особи нерухомого майна. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав (записів до Державного реєстру прав). З відображенням таких відомостей (записів) у Державному реєстрі прав рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпує свою дію. Отже, вимога про скасування такого рішення після внесення на його підставі відповідних відомостей (записів) до Державного реєстру прав не відповідає належному способу захисту. Пред'явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.
У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74), 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 148) та інших.
Отже, вимога про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18, пункти 146-147.
Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) зазначено, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).
Отже, вирішуючи спір та частково задовольняючи позов, суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права, встановив фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення на підставі поданих сторонами доказів та дійшов законного і обґрунтованого висновку, що оскільки житловий будинок та земельна ділянка вибули з володіння позивача як власника не з її волі шляхом відчуження на підставі договорів купівлі-продажу, укладених особою, яка не була уповноважена на це власником, спірне майно підлягає витребуванню на користь ОСОБА_3 з незаконного володіння відповідачів ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .
В оцінці доводів апеляційних скарг відповідачів про те, що у даному випадку єдиними доказами на підтвердження обставин не укладення (не підписання) оспорюваних довіреностей позивачем можуть бути лише висновки експертів у сфері іншій, ніж право, а саме проведеною у справі судовою почеркознавчою експертизою документів, колегія суддів відзначає таке.
За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також, справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.
У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії», заява № 48778/99).
Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.
Рішеннями ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі «Белле проти Франції» від 4 грудня 1995 року). Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права» (рішення у справі «Белле проти Франції» від 4 грудня 1995 року та «Нун'єш Діаш проти Португалії» від 10 квітня 2003 року).
Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі(рішення ЄСПЛ у справі «Фрідлендер проти Франції» «Федіна проти України»від 2 вересня 2010 року, «Смірнова проти України» від 8 листопада 2005 року, «Матіка проти Румунії» від 2 листопада 2006 року, «Літоселітіс проти Греції» від 5 лютого 2004 року).
У рішенні ЄСПЛ у справі «Дульський проти України» зазначено, що очевидне безпідставне призначення судової експертизи є порушенням наведених приписів, що має наслідком порушення прав та охоронюваних законом інтересів учасників справи, у тому числі права на розгляд справи судом встановленим законом, у розумний строк.
ЄСПЛ зауважив, що внутрішньодержавним судам при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом (пункт 110 рішення ЄСПЛ від 20 лютого 2014 року у справі «Шишков проти Росії»).
Згідно статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Судова експертиза - це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об'єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду (стаття 1 Закону України «Про судову експертизу»).
Підставою проведення судової експертизи є відповідне судове рішення чи рішення органу досудового розслідування, або договір з експертом чи експертною установою - якщо експертиза проводиться на замовлення інших осіб.
За змістом частин другої, третьої статті 102 ЦПК України предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи.
За правилами статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності. У разі необхідності суд може призначити декілька експертиз, додаткову чи повторну експертизу.
У відповідності до частини першої статті 104 ЦПК України про призначення експертизи суд постановляє ухвалу, в якій зазначає підстави проведення експертизи, питання, з яких експерт має надати суду висновок, особу (осіб), якій доручено проведення експертизи, перелік матеріалів, що надаються для дослідження, та інші дані, які мають значення для проведення експертизи.
Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні (стаття 110 ЦПК України).
Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку про те, що судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для з'ясування обставин, що мають значення для справи (фактичних даних, що входять до предмета доказування), без яких встановити відповідні обставини неможливо, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування, наявні у справі докази є взаємно суперечливими.
Викладене узгоджується з правовими висновками, наведеними у постановах Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року в справі № 6-9цс12, від 17 вересня 2014 року в справі № 6-131цс14 та у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року в справі № 496/4851/14-ц (провадження 61-7835сво19).
Таким чином питання про призначення судової експертизи повинно вирішуватися лише після ґрунтовного вивчення обставин справи і доводів сторін щодо необхідності такого призначення. Недотримання порядку призначення та проведення судової експертизи має наслідком затягування судового процесу і призводить до порушення вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи упродовж розумного строку.
Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 8 листопада 2018 року справі № 910/14672/17, від 24 квітня 2018 року у справі № 910/9394/17 та від 26 жовтня 2018 року у справі № 910/9971/17.
Як свідчать матеріали справи, ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 квітня 2021 року за клопотанням відповідача ОСОБА_1 була призначена судова почеркознавча експертиза, проведення якої доручено експертам КНДІСЕ та на вирішення якої поставлені наступні питання:
1. Чи виконано підпис від імені ОСОБА_3 та рукописний запис « ОСОБА_3 » у рядку «Підпис» у довіреності від імені ОСОБА_3 від 20 травня 2020 року, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Свириденко А.М., зареєстрованої у реєстрі нотаріальних дій за № 124, ОСОБА_3 чи іншою особою?
2. Чи виконано підпис від імені ОСОБА_3 та рукописний запис « ОСОБА_3 » у довіреності від імені ОСОБА_3 від 20 травня 2020 року, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Свириденко А.М., зареєстрованої у реєстрі нотаріальних дій за № 125, ОСОБА_3 чи іншою особою?
3. Чи виконано підпис від імені ОСОБА_3 та рукописний запис « ОСОБА_3 » у рядку «Підпис» у довіреності від імені ОСОБА_3 від 20 травня 2020 року, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Свириденко А.М., зареєстрованої у реєстрі нотаріальних дій за № 124, навмисно зміненим почерком?
4. Чи виконано підпис від імені ОСОБА_3 та рукописний запис « ОСОБА_3 » у довіреності від імені ОСОБА_3 від 20 травня 2020 року, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Свириденко А.М., зареєстрованої у реєстрі нотаріальних дій за № 125, навмисно зміненим почерком?
Для забезпечення можливості проведення експертизи витребувано у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Свириденка А.М. довіреності з оригінальними підписами та рукописними текстами від імені ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_4 за реєстровими № 124 та № 125 від 20 травня 2020 року, які зберігаються в матеріалах нотаріальної справи (а.с. 16-20, т. 2).
22 липня 2021 року до суду надійшло клопотання експерта КНДІСЕ про надання матеріалів необхідних для проведення експертизи, яким порушувалося питання про надання оригіналів досліджуваних документів, серед яких довіреності, які складені від імені ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_4 від 20 травня 2020 року, посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Свириденком А.М., зареєстровані в реєстрі нотаріальних дій за номерами 124 та 125 (а.с. 23-25, т. 2).
25 жовтня 2021 року до суду надійшов лист приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Свириденка А.М. від 5 жовтня 2021 року, зі змісту якого вбачається, що ухвала суду від 16 квітня 2021 року в частині направлення оригіналів документів не може бути виконана з причин вилучення довіреностей з оригінальними підписами та рукописними текстами від імені ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_4 за реєстровими № 124 та № 125 від 20 травня 2020 року старшим слідчим СВ Святошинського УП ГУНП у м. Києві 21 вересня 2020 року на підставі ухвали слідчого судді Святошинського районного суду м. Києва від 15 вересня 2020 року № 759/15434/20 (а.с. 96, т. 2).
В постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 372/1862/17 (провадження № 61-10937св19) наведено правовий висновок про те, що відповідно до пункту 1.8 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 8 жовтня 1998 року № 53/5, підставою для проведення експертизи у цивільному, господарському та адміністративному судочинствах є ухвала суду про призначення експертизи або договір з експертом чи експертною установою, укладений на замовлення учасника справи. Відповідно до статті 7-1 Закону України «Про судову експертизу» підставою проведення судової експертизи є відповідне судове рішення чи рішення органу досудового розслідування, або договір з експертом чи експертною установою - якщо експертиза проводиться на замовлення інших осіб. Відповідно до статті 106 ЦПК України учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення.
У постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 523/7567/20 (провадження № 61-18501св20) визначено, що судова експертиза - це експертиза проведена експертом (фахівцем) щодо дослідження процесів, явищ, предметів тощо, які є або будуть предметом судового розгляду, а не тільки експертиза, яка призначена судом.
Отже, законодавством передбачена можливість проведення експертизи не тільки за ухвалою суду та/або на замовлення учасника справи, а і на підставі рішення органу досудового розслідування.
Зі змісту ухвали слідчого судді Святошинського районного суду м. Києва від 15 вересня 2020 року у справі № 759/15434/20 вбачається, що клопотання про надання дозволу старшому слідчому СВ Святошинського УП ГУНП у м. Києві Косинському Д.С. на тимчасовий доступ до речей та оригіналів документів, що перебувають у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Свириденка А.М., а саме нотаріальних справ № 124 та 125 від 20 травня 2020 року щодо довіреностей виданих ОСОБА_3 на ОСОБА_4 , з можливістю їхнього вилучення було подане саме з метою забезпечення проведення судової почеркознавчої експертизи у кримінальному провадженні № 12020100080003768 від 5 вересня 2020 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 190 КК України(а.с. 244-246, т. 2).
При цьому слід врахувати, що вказане кримінальне провадження було внесене до ЄРДР саме на підставі заяви ОСОБА_2 із зазначенням інформації про те, що на початку червня 2020 року ОСОБА_5 звернувся до нього з проханням надати йому в борг грошові кошти у розмірі 10 000 доларів США (256 000 грн) під заставу належного ОСОБА_5 нерухомого майна, а саме житлового будинку АДРЕСА_1 . 4 червня 2020 року між вище вказаними особами було укладеного договір іпотеки строком на 3 роки. Однак, в подальшому ОСОБА_2 зателефонувала раніше невідома йому особа, яка назвалась ОСОБА_3 та повідомила, що вона є власником будинку АДРЕСА_1 та що невідомі особи підробили її підпис в договорі купівлі-продажу вказаного будинку. На зауваження ОСОБА_2 , що будинок є предметом іпотеки, остання пояснила, що про будь-які договори іпотеки їй нічого не відомо. У подальшому ОСОБА_2 намагався зателефонувати ОСОБА_11 , щоб з'ясувати ситуацію, однак за наявним в нього номером телефону ніхто не відповідав. 7 вересня 2020 року слідчим у вказаному провадженні винесена постанова про призначена судової почеркознавчої експертизи, для забезпечення проведення якої виникла необхідність у безпосередньому вилучені саме оригіналів документів, а не їх копій.
Отже, відсутність оригіналів об'єктів дослідження за будь-яких умов унеможливлювало суд першої інстанції проведення почеркознавчих досліджень рукописних записів та підписів у відповідності до вимог ЦПК України та пункту 1.1 Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 року № 53/5, а в матеріалах справи було достатньої письмових доказів для ухвалення законного і обґрунтованого рішення без проведення експертних досліджень документів, оригінали яких знаходяться в матеріалах кримінального провадження № 12020100080003768, тому доводи апеляційних скарг відповідачів є безпідставні.
Поруч з цим, незважаючи на те, що ОСОБА_2 є заявником (потерпілим) у кримінальному провадженні № 12020100080003768 від 5 вересня 2020 року, з часу порушення якого і призначення почеркознавчої експертизи в межах здійснення по якому пройшло майже 2,5 роки на день апеляційного перегляду даної справи, останній подав до суду апеляційної інстанції клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи, яке колегія суддів відхилила як необґрунтоване, перед цим, оголосивши в судовому засіданні 15 грудня 2022 року перерву для надання можливості ОСОБА_2 та/або його представнику - адвокату Ванджураку Р.В. надати відомості про проведену почеркознавчу експертизу довіреностей з матеріалів кримінального провадження, якою вони не скористалися.
Відповідно до вимог статей 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»). Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», § 58).
У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції по суті спору визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційних скарг відповідачів.
За таких обставин суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення в оскаржуваній частині, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційних скаргах, відсутні.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Оскільки апеляційні скарги залишаються без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, то розподіл судових витрат у вигляді сплаченого відповідачами судового збору відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 січня 2022 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Головуючий Н.В. Ігнатченко
Судді: М.В. Мережко
С.І. Савченко