про відмову в забезпечені позову
10 березня 2023 р. м. Чернівці Справа № 600/1149/23-а
Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Анісімова О.В., розглянувши у порядку письмового провадження заяву представника фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про забезпечення позову у справі за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Чернівецькій області про визнання протиправним та скасування наказу,-
У поданому до суду позові фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі - позивач) просить:
- визнати протиправним та скасувати наказ Управління Державної податкової служби у Чернівецькій області № 226-п «Про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки ОСОБА_1 » від 17.02.2023.
Ухвалою суду від 10.03.2023 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження у справі.
Разом із позовною заявою представником позивача адвокатом Зайцевою О.О. подано до суду заяву про забезпечення позову, в якій просить:
- постановити ухвалу про забезпечення позову шляхом зупинення дії Наказу № 226-п «Про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки ОСОБА_1 » від 17 лютого 2023 року до набрання судовим рішенням законної сили.
Розглянувши заяву про забезпечення позову, суд вважає, що вона не підлягає задоволенню виходячи із наступного.
Відповідно до частини 1 статті 154 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) заява про забезпечення позову розглядається судом, у провадженні якого перебуває справа або до якого має бути поданий позов, не пізніше двох днів з дня її надходження, без повідомлення учасників справи.
Так, відповідно до частин 1, 2 статті 150 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.
Згідно із частиною 1 статті 151 КАС України позов може бути забезпечено: зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; забороною відповідачу вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.
У частині 2 статті 151 КАС України передбачено, що заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб.
Із системного аналізу вимог наведених норм слідує, що заходи забезпечення позову повинні відповідати і бути співмірними заявленим позовним вимогам, безпосередньо пов'язаними з предметом спору, необхідними і достатніми для забезпечення виконання судового рішення. При цьому, заявник обов'язково повинен обґрунтувати свою заяву і з цією метою подати докази наявності фактичних обставин, з якими пов'язує застосування певного заходу забезпечення позову. Доказами у даному випадку вважатимуться будь-які відомості, що вказують на ймовірне порушення чиїхось прав (свобод, інтересів) під час провадження у справі.
Інститут забезпечення позову за своєю сутністю та з урахуванням європейського досвіду є інститутом попереднього судового захисту порушеного права.
На цій стадії процесу суд не констатує факт порушення права, однак забезпечує можливість виконання рішення суду, яке може бути прийнято на користь позивача.
Конституційний Суд України в рішенні від 30.01.2003 року, №3-рн/2003 “У справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора)” зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13) (пункт 9 мотивувальної частини рішення).
Європейський суд з прав людини у своєму рішення від 23.01.2014 року, №19336/04 “Справа “East/West Alliance Limited” проти України”” вказав на те, що межі обов'язків за статтею 13 різняться залежно від характеру скарги заявника відповідно до Конвенції. Незважаючи на це, засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача (див., серед інших джерел, вищезазначене рішення у справі "Аксой проти Туреччини", п. 95, та рішення у справі "Кудла проти Польщі" [ВП], заява N 30210/96, п. 157, ECHR 2000-XI) (пункт 227).
Окрім цього, в рішенні від 18.02.2010, № 54131/08 “Справа “Байсаков та інші проти України”” Європейський суд зазначив, " ... що процедура такого судового контролю становить, у принципі, ефективний засіб юридичного захисту у значенні статті 13 Конвенції стосовно скарг, пов'язаних з рішеннями про вислання та екстрадицію, але за умови існування можливості ефективної перевірки судами законності - з матеріально-правового та процесуального погляду - дискреційних дій органу виконавчої влади і можливості скасування ними такого рішення в разі необхідності (див. ухвалу у справі "Сливенко проти Латвії" [ВП], N 48321/99, п. 99, ЄСПЛ 2002-II).
Отже, підсумовуючи наведене, слід прийти до висновку, що існування інституту забезпечення позову, обумовлено потребою в ефективному юридичному захисті прав та інтересів людини. Ефективне використання інституту забезпечення позову унеможливить порушення права людини, яке на думку останньої є порушеним.
Водночас використання засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади.
У цій справі заявник стверджує, що в позові детально викладено обставини та обґрунтування, що вказують на протиправність виданого Головним управління ДПС у Чернівецькій області наказу. При цьому, звертає увагу на те, що e постанові від 30 січня 2020 року у справі №460/607/19 Верховний Суд КАС зробив наступний висновок за подібних обставин: "проведення перевірки у період оскарження у судовому порядку рішення про її призначення та до вирішення питання про законність цього рішення є нівелюванням зазначеного права платника податку. Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року (справа №813/112/18) та від 27 березня 2019 року (справа №0440/5193/18) і колегія суддів бере їх до уваги."
З таких міркувань представник позивача вважає, що суд має зупинити дію наказу №226-п «Про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки ОСОБА_1 » від 17 лютого 2023 року до набрання судовим рішенням законної сили.
Разом з цим, суд наголошує, що обраний спосіб забезпечення позову по своїй сутності є прямим перешкоджання діяльності Головного управління ДПС у Чернівецькій області, як контролюючого органу, в частині проведення перевірок. При цьому, на цій стадії судового процесу суд не може оцінювати оскаржуваний наказ та вважати його таким, що містить очевидні ознаки протиправності, оскільки в іншому випадку втрачається сенс розгляду самої справи по суті, під час якого такому наказу буде надана оцінка на предмет його правомірності.
Окрім цього, представником позивача не наведеного жодного обґрунтування існування критеріїв, визначених частиною 2 статті 150 КАС України, за наявність яких суд може застосувати заходи забезпечення позову (невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю).
А тому, забезпечуючи такий позов шляхом зупинення дії наказу №226-п «Про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки ОСОБА_1 » від 17 лютого 2023 року до набрання судовим рішенням законної сили, судом фактично ухвалюється рішення без розгляду справи по суті, що не відповідає меті застосування правового інституту забезпечення позову.
При цьому варто зазначити, що у разі задоволення позову позивача, поновити порушене на його думку право, не буде проблематичним, а тому підстав для забезпечення цього позову не має.
Суд також звертає увагу на те, що Верховний Суд у постанові 22 вересня 2020 року у справі № 520/8836/18 сформував висновок, що перевірка є способом реалізації владних управлінських функцій контролюючим органом як суб'єктом владних повноважень, який зобов'язаний діяти тільки на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України та законами України. Невиконання вимог закону щодо підстави для проведення документальної позапланової перевірки призводить до визнання перевірки незаконною та не породжує правових наслідків такої перевірки; акт перевірки, виходячи із положень щодо допустимості доказів, закріплених частиною другою статті 74 КАС України, не може визнаватися допустимим доказом у справі, оскільки одержаний з порушенням порядку, встановленого законом. Таким чином, податкове повідомлення-рішення, прийняте за наслідками перевірки та на підставі акту перевірки, який є недопустимим доказом, не може вважатись правомірним та підлягає скасуванню. Встановлені судами обставини щодо протиправності призначення та проведення відповідачем перевірки, за наслідками якої і було прийнято оскаржуване податкове повідомлення-рішення, є достатніми для висновку про протиправність такого рішення.
Тобто, навіть за умови проведення перевірки попри оскарження наказу про її проведення, позивач не позбавлений права в подальшому оскаржувати прийняті за її наслідками рішення, обґрунтовуючи їх протиправність порушенням вимог законодавства щодо процедури проведення перевірки.
Таким чином, беручи до уваги встановлені обставини та відсутність належних доказів в обґрунтування поданої заяви, які б свідчили про існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та охоронюваним законом інтересам позивача, або про те, що захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття відповідних заходів забезпечення позову, суд приходить до висновку, що відсутні підстави для забезпечення позову.
Відтак, суд вважає, що заява представника позивача про забезпечення позову є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.
З огляду на викладене, керуючись статтями 150,151,154,243,248,256 КАС України, суд -
1. У задоволенні заяви представника фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про забезпечення позову - відмовити.
Згідно статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею.
У відповідності до статей 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України ухвали суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду повністю або частково. Апеляційна скарга на ухвалу подається протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення (складання).
Суддя О.В. Анісімов