Єдиний унікальний номер №943/18/22
Провадження № 2/943/145/2023
02 березня 2023 року
Буський районний суд Львівської області
в складі: головуючого-судді Кос І. Б.
за участю секретаря судового засідання Дутки С.І.,
за участю представника позивачки - адвоката Скоробогатого М.В.,
за участю відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , представника відповідачів- адвоката Лукащука Я.М.,
розглянувши у відкритому судовому засідання в місті Буську цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном,-
позивачка ОСОБА_3 через свого представника - адвоката Скоробогатого М.В. звернулася до суду з указаним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , у якому просить: усунути перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження її майном шляхом виселення усіх відповідачів з житлового будинку по АДРЕСА_1 без надання відповідачам іншого житлового приміщення зі звільненням вказаного будинку від їх особистих речей.
В обґрунтування заявлених вимог представник позивачки покликаються на те, що його довірительці на праві приватної власності належить 5/8 частин житлового будинку по АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом №1640 від 23.12.2019 (спадкова справа №76/2005), свідоцтвом про право на спадщину за законом №1055 від 01.07.2020 (спадкова справа №18/2019), рішенням Кізлівської сільської ради Буського району Львівської області №4 від 25.02.2010 із додатком №1 (про зміну нумерації вказаного житлового будинку), який позивачка успадкувала після смерті батька ОСОБА_8 . Натомість, свідоцтво про право на спадщину на інших 3/8 частини спірного житлового будинку нікому ще не видано. Спадкоємцем вказаного майна за заповітом була також ОСОБА_9 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , і яка до дня смерті була зареєстрована і проживала у спірному житловому будинку. Крім того, у вказаному житловому будинку проживають без реєстрації: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , які самовільно зайняли спірний житловий будинок і перешкоджають позивачці у користуванні належним їй (у частці) нерухомим майном, не допускаючи до нього. Відповідачі не є членами сім'ї позивачки, не пов'язані з нею спільним побутом чи взаємними правами та обов'язками, а між ними відсутні будь-які письмові домовленості щодо проживання у спірному будинку, а тому вони, на думку представника позивачки, підлягають виселенню. Крім того, відповідачі перестали сплачувати за житлово-комунальні послуги по спірному будинку, ведуть антигромадський спосіб життя, зловживають спиртними напоями, а також своїми діями доведи вказаний будинок до занедбаного стану, внаслідок чого припинено подачу газу. Остання спроба позивачки потрапити в згаданий житловий будинок завершилась її зверненням до поліції з письмовою заявою від 24.05.2021, внаслідок чого встановлено, що у спірному житловому будинку без реєстрації проживають усі відповідачі. Останні вже зруйнували частину сараю, самовільно зрізали дерева. Неодноразові прохання позивачки щодо звільнення вказаного будинку відповідачі ігнорують, вказуючи на те, що даний будинок є власністю матері відповідачки ОСОБА_1 та баби відповідачки ОСОБА_2 , а саме - ОСОБА_9 , яка спадщину на спірний житловий будинок не оформила, а самі ж відповідачі не звертались за прийняттям спадщини після смерті ОСОБА_9 , що свідчить про безпідставність їхнього вселення у спірний житловий будинок, що в частці належить позивачці. Відтак, на думку представника позивачки, порушення відповідачами права власності його довірительки, перешкоджання їй у праві володіння, користування та розпорядженням майном, є підставою для звернення до суду з указаним позовом, який просить задовольнити.
Ухвалою суду від 27.01.2022 року відкрито загальне позовне провадження у справі з призначенням підготовчого судового засідання.
Ухвалою суду від 22.11.2022 року закрито підготовче провадження із призначенням справи до судового розгляду по суті.
Представник позивачки ОСОБА_3 - адвокат Скоробогатий М.В. в судовому засіданні заявлені позовні вимоги підтримав повністю із вищенаведених мотивів та просив виселити відповідачів із житлового будинку, оскільки вони чинять перешкоди позивачці в користуванні спірним житлом і безпідставно вселились у спірний будинок, не маючи права власності на нього. Також даний будинок перебуває у спільній частковій власності, де частка у розмірі 5/8 цього будинку належить на праві власності його довірительці, а право власності на частку 3/8 нікому не належить та не зареєстровано. Відповідачка ОСОБА_1 відкрила спадкову справу на земельну ділянку в порядку спадкування після смерті ОСОБА_9 . Усі відповідачі не є членами сім'ї позивачки, а також у їхньому користуванні є інше житло, а тому просить позовні вимоги задовольнити повністю.
Відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , їх представник - адвокат Лукащук Я.М. в судовому засіданні заявлені позовні вимоги заперечили та просили суд відмовити повністю у їх задоволенні.
Зокрема, відповідачка ОСОБА_1 покликалась на те, що в порядку спадкування після смерті матері ОСОБА_9 , яка померла у 2019 році, вона разом із іншими відповідачами, котрі є членами її сім'ї, претендує на частину спірного житлового будинку, де до дня смерті остання (її мати та бабця відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ) проживала впродовж 48 років разом зі своїм чоловіком ОСОБА_8 , який помер раніше, а ОСОБА_9 не встигла оформити після чоловіка спадщину. Сама ж відповідачка ОСОБА_1 проживає разом зі своїми дітьми у спірному житловому будинку протягом останніх чотирьох років, куди відповідачі туди вселились у 2019 році, а відповідачка ОСОБА_2 доглядала бабцю ОСОБА_9 до її смерті та поховала. Проти задоволення вказаного позову відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 категорично заперечують.
Адвокат Лукащук Я.М. вважає даний позов безпідставним, оскільки його довірителі успадкували та прийняли спадщину після смерті матері ОСОБА_1 - ОСОБА_9 , а остання у свою чергу прийняла спадщину після смерті чоловіка ОСОБА_8 , який помер у 2005 році. Крім того, представник відповідачів звернув увагу на те, що підстав для задоволення позову не має, оскільки відповідачка ОСОБА_1 прийняла спадщину після смерті своєї матері, на даний час вирішується питання про видачу їй свідоцтва про право на спадщину, а усі інші відповідачі є дітьми останньої, а також не має систематичного порушення правил співжиття, відповідна норма ЖК УРСР у цій частині є застарілою та не підлягає до застосування, а тому просить у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
У поданому відзиві на позову заяву, представник відповідачів - адвокат Лукащук Я.М. покликався на те, що у спірному житловому будинку тривалий час проживала мати відповідачки ОСОБА_1 - ОСОБА_9 , яка перебувала у цивільному шлюбі з ОСОБА_8 , який був одноосібним власником цього будинку, а в подальшому перед смертю заповів усе своє майно на користь дочки ОСОБА_3 (позивачки по справі) та дружини ОСОБА_9 (матері відповідачки). Оскільки остання залишалась там проживати, а тому фактично прийняла спадщину, але не встигла нотаріально її оформити, так як померла у 2019 році та останні роки свого життя тяжко хворіла. Її дочка ОСОБА_1 (відповідачка по справі) прийняла спадщину, як спадкоємець першої черги за законом, після смерті своєї матері у 2019 році, оскільки проживала в спадковому будинку, однак процедуру оформлення спадкових прав відповідачка ОСОБА_1 розпочала у 2022 році, що підтверджується витягом про реєстрацію у спадковому реєстрі №68882176 від 04.05.2022. Крім того, представник відповідачів покликається на те, що факти про антигромадський спосіб життя відповідачів нічим не підтверджуються. Відтак, просить у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Відповідачі ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 в судове засідання повторно не з'явились, будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце судового засідання, відзиву на позовну заяву не подавали, клопотань про відкладення розгляду справи не заявляли, що в силу вимог ч. 1 ст. 223 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи по суті.
Заслухавши доводи представника позивачки на підтримання заявлених позовних вимог, а також заперечення відповідачів та їх представника на їх спростування, дослідивши матеріали та з'ясувавши дійсні обставини справи, всебічно, повно та об'єктивно оцінивши докази у їх сукупності, суд приходить до наступного висновку, виходячи із таких мотивів.
Згідно статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Згідно частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Частиною третьою статті 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Як визначено частиною першою статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються письмовими, речовими і електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків.
Згідно частини першої та другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частинами п'ятою, сьомою статті 81 цього Кодексу передбачено, що докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_3 є власником 5/8 частини житлового будинку по АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом №1640 від 23.12.2019 (спадкова справа №76/2005), свідоцтвом про право на спадщину за законом №1055 від 01.07.2020 (спадкова справа №18/2019), рішенням Кізлівської сільської ради Буського району Львівської області №4 від 25.02.2010 із додатком №1 (про зміну нумерації вказаного житлового будинку), який позивачка успадкувала після смерті свого батька ОСОБА_8 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_5 , про що вбачається із матеріалів справи (а.с. 14, 15-17).
Як слідує із заповіту ОСОБА_8 , посвідченого секретарем Кізлівської сільської ради Бурою Г.Я. від 07.12.2004 року за №13 (а.с. 13), що останній заповів усе своє майно в користь ОСОБА_3 (позивачки по справі) та ОСОБА_9 (матері відповідачки ОСОБА_1 ).
Вказану спадщину за заповітом прийняла позивачка ОСОБА_3 із отриманням вищевказаних свідоцтв про право на спадщину від 23.12.2019 та від 01.07.2020, що підтверджується матеріалами справи (а.с. 14, 15).
Також указану спадщину в розумінні вимог ч. 3 ст. 1268, ст. 1269 ЦК України прийняла ОСОБА_9 (мати відповідачки ОСОБА_1 ), оскільки була зареєстрована та проживала на момент смерті ОСОБА_8 у спадковому житловому будинку, що підтверджується довідками виконкому Кізлівської сільської ради №221, №222 від 06.07.2020, а також те, що в березні 2005 року вона звернулась із заявою в Буську державну нотаріальну контору, в якій зазначила про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_8 у вигляді житлового будинку по АДРЕСА_2 , що підтверджується матеріалами справи (а.с. 21, 22, 133, 136).
Однак, як встановлено судом, що незважаючи на прийняття спадщини матір'ю відповідачки ОСОБА_1 - ОСОБА_9 у встановленому законом порядку, остання не отримувала свідоцтва про право на вказану спадщину за заповітом. Вказані обставини вбачаються із матеріалів спадкової справи №76/2005 та не заперечуються учасниками справи, що в силу приписів частини першої статті 82 ЦПК України не підлягають доказуванню.
Крім того, як вбачається зі свідоцтва про право на спадщину за заповітом №1640 від 23.12.2019 (спадкова справа №76/2005) та свідоцтва про право на спадщину за законом №1055 від 01.07.2020 (спадкова справа №18/2019), що такі видано на ім'я позивачки ОСОБА_3 на 3/8 частини спірного житлового будинку. Однак, у вказаному свідоцтві від 23.12.2019 року також зазначено, що спадкоємцем на 3/8 частини спірного житлового будинку є ОСОБА_9 .
При цьому, зі свідоцтва про право на спадщину за законом №1055 від 01.07.2020 (спадкова справа №18/2019) убачається, що свідоцтво про право на спадщину на 3/8 часток спірного житлового будинку ще не видано (а.с. 15).
ОСОБА_9 померла ІНФОРМАЦІЯ_6 в селі Кізлів Буського (нині Золочівського) району Львівської області, що підтверджується свідоцтвом про її смерть серії НОМЕР_1 від 25.11.2019, копія якого долучена до справи (а.с. 134).
Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї (ч. 1 ст. 1268 ЦК України). Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (ч. 5 ст. 1268 ЦК України).
Як вбачається із довідки Буської міської ради №585 від 03.05.2022, що ОСОБА_9 до дня смерті проживала і була зареєстрована по АДРЕСА_3 , а разом із нею на день її смерті проживали: дочка ОСОБА_1 , 1969 р.н. (відповідачка по справі) та онука ОСОБА_2 , 1991 р.н. (відповідачка по справі), про що слідує із матеріалів справи (а.с. 133).
При цьому, суд вважає помилковими покликання представника позивачки на неприйняття відповідачкою ОСОБА_1 спадщини, виходячи із того, що вона та її діти не були зареєстровані в спірному житловому будинку на момент відкриття спадщини після смерті її матері ОСОБА_9 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), оскільки як роз'яснив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в своїй постанові від 10 січня 2019 року в справі №484/747/17, що відсутність реєстрації місця проживання позивача за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації згідно зі статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною третьою статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачем, та оцінені судом. З урахуванням вказаного, апеляційний суд дійшов обгрунтованого висновку про встановлення факту постійного проживання особи зі спадкодавцем з 28 листопада 2011 року по відповідній адресі у квартирі, оскільки встановлення цього факту необхідне йому для вирішення спадкових прав.
Згідно частини першої статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Відтак, суд вважає, що відповідачка ОСОБА_1 , будучи спадкоємцем першої черги за законом, фактично прийняла спадщину за законом після смерті своєї матері ОСОБА_9 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_6 , відповідно до статті 1268 ЦК України, оскільки вона постійно проживала разом із спадкодавцем ОСОБА_9 на час відкриття спадщини ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та не заявила про відмову від неї.
Більше того, як вбачається із матеріалів справи, що відповідачка ОСОБА_1 звернулась в Буську державну нотаріальну контору із заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину за законом №79 від 04.05.2022, після смерті своєї матері ОСОБА_9 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_6 (а.с. 130).
У практиці Європейського суду з прав людини матеріальні правомірні очікування визнаються «майном» за умови, що такі очікування: стосуються певних благ, котрі мають економічну цінність, є цивільними за галузевою належністю і достатньо визначені для того, аби бути забезпеченими можливістю судового захисту. Відповідно до усталеної практики Європейського суду «майном» може бути «наявне майно», або активи, включно з вимогами, стосовно яких заявник здатен довести, що він мав принаймні «правомірне очікування» дієвої реалізації його майнового права (рішення у справі «Мальхоус проти Чеської Республіки», заява №33071/96, від 12 липня 2001 року та рішення у справі «Драгон проти Франції», заява №1513/03, від 06 жовтня 2005 року).
Згідно правового висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеного у постанові від 09.11.2022 року в справі №758/14106/20, - право власності спадкоємця на нерухоме майно, що входить до складу спадщини, виникає з моменту державної реєстрації такого права. До моменту ж такої реєстрації спадкоємець правомірно очікує на набуття у власність відповідного спадкового майна (володіє ним). Такі правомірні очікування підлягають захисту національними судами у відповідності до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов неправильного висновку про те, що позивачка не є правонаступником особи у правовідносинах з банком, а отже не має права на звернення до суду. Вона у визначений законом строк звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, а отже у останньої виникли відповідні права та очікування щодо спадкового майна.
Відтак, суд вважає, що у відповідачки ОСОБА_1 є правомірні очікування на отримання у спадщину за законом після смерті матері ОСОБА_9 - 3/8 частини спірного житлового будинку, на які ще свідоцтво про право на спадщину не видано (інші відповідачі, які проживають без реєстрації у спірному будинку, є членами її сім'ї (діти, чоловік і зять відповідачки ОСОБА_1 ), оскільки вона прийняла спадщину після смерті матері в розумінні положень ч. 3 ст. 1268 ЦК України та не заявила про відмову від неї, а 04.05.2022 року відповідачка ОСОБА_1 звернулась до нотаріуса із заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину за законом.
Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
За змістом статей 317, 319, 391 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном, на власний розсуд. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (ч. 1 ст. 109 ЖК України).
Відповідно до частини першої статті 116 ЖК України, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Так, оцінюючи доводи представника позивачки про те, що відповідачі знищують спірний житловий будинок, ведуть антигромадський спосіб життя, зловживають спиртними напоями, систематично порушують правила співжиття, як підставу виселення відповідачів зі спірного житлового приміщення, судом встановлено, що у спірному житловому будинку фактично проживають без реєстрації відповідачі: ОСОБА_1 , 1969 р.н., ОСОБА_2 , 1991 р.н., ОСОБА_5 , 1965 р.н., ОСОБА_7 , 1989 р.н., ОСОБА_4 , 1985 р.н., ОСОБА_10 , 2018 р.н., ОСОБА_6 , 1995 р.н., про що вбачається із матеріалів справи (а.с. 19, 20, 32, 33).
Допитана в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_11 повідомила, що є двоюрідною сестрою ОСОБА_3 , якій батько залишив у спадщину спірний житловий будинок в с. Кізлів, а прийшли люди, які захопили цей будинок і знищили його. Із батьком позивачки також проживала цивільна дружина ОСОБА_12 , яку поховала відповідачка ОСОБА_1 , яка на момент смерті там не проживала.
Допитана в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_13 повідомила, що є сусідкою відповідачів, які проживають у спірному житловому будинку, де до моменту смерті проживали ОСОБА_8 (батько позивачки) разом із ОСОБА_14 (матір'ю відповідачки ОСОБА_1 ), які там померли. ОСОБА_9 перед смертю хворіла та була лежачою, її поховали діти. Із відповідачами свідок перебуває у нейтральних відносинах. Відповідачі проживають у спірному житловому будинку приблизно три роки, не доглядають за ним, ведуть аморальний спосіб життя, зловживають спиртними напоями, а свій житловий будинок в с. Побужани вони спалили. В грудні до відповідачів приїжджали поліцейські за наслідками бійки.
У січні 2021 року позивачка ОСОБА_3 зверталась до начальника ВП №2 Золочівського районного відділу поліції ГУНП у Львівській області з приводу того, що відповідачка ОСОБА_1 зрізала два дерева породи «горіх» на загальній ділянці по АДРЕСА_3 , за наслідками чого поліцією отримано заяву та письмові пояснення позивачки ОСОБА_3 , а відповідачка ОСОБА_1 від дачі пояснень відмовилась на підставі статті 63 Конституції України, про що вбачається із відповіді начальника ВП №2 Золочівського РВП ГУНП у Львівській області від 17.03.2021 на запит адвоката Скоробогатого М.В. від 12.03.2021 (а.с. 29).
Крім того, у травні 2021 року позивачка ОСОБА_3 вдруге звернулась до начальника ВП №2 Золочівського районного відділу поліції ГУНП у Львівській області із заявою від 24.05.2021 року про те, що в успадкованому позивачкою житловому будинку проживає відповідачка ОСОБА_1 разом зі своїми дітьми та онуками, які перешкоджають позивачці в упорядкуванні спадкового будинку, заборгували по сплаті житлово-комунальних послуг, знищують вказаний житловий будинок, інші приміщення та багаторічні насадження фруктових дерев, а також не дають позивачці можливості належно користуватись своєю власністю, відтак просила встановити вказаних осіб та вжити відповідних заходів. Як вбачається із довідки ВП №2 Золочівського РВП ГУНП у Львівській області від 25.05.2021, що за наслідками розгляду заяви позивачки ОСОБА_3 встановлено, що у спірному житловому будинку проживають без реєстрації: ОСОБА_1 , 1969 р.н., ОСОБА_2 , 1991 р.н., ОСОБА_5 , 1965 р.н., ОСОБА_7 , 1989 р.н., ОСОБА_4 , 1985 р.н., ОСОБА_10 , 2018 р.н., ОСОБА_6 , 1995 р.н. (усі, окрім ОСОБА_10 , є відповідачами по даній справі), які пояснюють своє проживання втратою свідоцтва про право власності за заповітом. В ході розгляду матеріалів встановлено, що заява позивачки ОСОБА_3 містить ознаки цивільно-правових відносин, які слід вирішувати в судовому порядку, а тому розгляд звернення позивачки припинено (а.с. 33).
Як зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 01 червня 2022 року в справі №161/16344/20, що звертаючись до суду з указаним позовом, особа покликалась, як на підставу позову, на статтю 116 ЖК України, вказуючи, що відповідачі постійно порушують умови нормального співжиття, ведуть антисоціальний спосіб життя, не працюють, зловживають алкогольними напоями, систематично псують жиле приміщення та майно, яке знаходиться у ньому, не оплачують комунальні послуги, неодноразово вчиняють протиправні дії відносно неї, у тому числі, чинять фізичний та психологічний тиск. Вважала, що проведені відносно них заходи профілактичного характеру виявилися безрезультатними. Для застосування норм цієї статті необхідна наявність одночасно двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу мають на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача. Тобто, закон встановлює конкретні умови виселення таких осіб. Водночас, протиправна винна поведінка - це навмисні дії особи, безпосередньо пов'язані не тільки з явною неповагою до звичайних правил спільного проживання (скандали, дебоші, образи, заподіяння тілесних ушкоджень), але також навмисне ігнорування встановлених правил користування житловими і підсобними приміщеннями, невиконання вимог про дотримання тиші у квартирах і на подвір'ї, а також інші навмисні дії, що перешкоджають нормальному проживанню у квартирі або житловому будинку. Систематичність визначається виходячи з кількісного показника порушення правил співжиття протягом необмеженого проміжку часу. Суттєвим є факт повторного вчинення одного й того самого правопорушення, що свідчить про те, що застосовані заходи впливу є безрезультатними. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із відсутності підстав, передбачених статтею 116 ЖК України, для виселення відповідачів, зокрема, позивачкою не доведено належними та допустимими доказами факт того, що відповідачі систематично порушують правила співжиття, що унеможливлює проживання з ними в одному будинку, а також, що заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними.
Разом із тим, судом не встановлено фактів притягнення відповідачів до адміністративної чи кримінальної відповідальності за зверненнями позивачки ОСОБА_3 , чи будь-яких інших фактів систематичного порушення ними правил співжиття, як і відсутні докази вжиття заходів попередження або громадського впливу до відповідачів, оскільки належних і допустимих доказів цьому позивачкою та її представником до суду не надано.
Крім того, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч. 1 ст. 321 ЦК України).
Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном регламентоване, зокрема, статтями 401-406 ЦК України. У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Однак, суд вважає, що спірне житлове приміщення не є чужим для відповідачки ОСОБА_1 та інших відповідачів, котрі є членами її сім'ї, оскільки вона має правомірні очікування на отримання у спадщину за законом після смерті матері ОСОБА_9 - 3/8 частини спірного житлового будинку, на яку ще свідоцтво про право на спадщину нікому не видано.
Крім того, статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Висновки Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 8 Конвенції свідчать про гарантування кожній особі права на повагу до її житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56).
Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60).
Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45).
Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (mutatis mutandis рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110).
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Крім того, суд вважає, що позивачка ОСОБА_3 , отримуючи свідоцтво про право на спадщину за заповітом №1640 від 23.12.2019 та свідоцтво про право на спадщину за законом №1055 від 01.07.2020, була обізнана про те, що спадкоємцем на 3/8 частини цього ж спірного житлового будинку є ОСОБА_9 (мати відповідачки ОСОБА_1 ), а також про те, що свідоцтво про право на спадщину на 3/8 часток спірного житлового будинку ще не видано, зважаючи на те, що зазначені обставини містяться у вказаних свідоцтвах, які позивачка ОСОБА_3 отримала.
Зокрема, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 22 лютого 2023 року в справі №753/14444/19 зазначив, що позивач, приймаючи в дар від батька квартиру, був обізнаний про те, що квартира обтяжена реєстрацією та проживанням у ній його батька. Таким чином, у цій справі питання про усунення перешкод позивачу в користуванні квартирою шляхом виселення особи та малолітнього у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності позивача та захистом права відповідача та його малолітнього сина на користування спірною квартирою. Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», пункт 60). За таких обставин відповідач на законних підставах проживає у спірній квартирі зі згоди позивача як власника майна. Позивач належними та допустимими доказами не підтвердив факт того, що реєстрація і проживання його батька та малолітнього у спірній квартирі, які іншого житла не мають, порушуються його права на вільне володіння, користування чи розпорядження квартирою, що є процесуальним обов'язком позивача (статті 12, 81 ЦПК України). Таким чином, припинення права користування відповідачів спірним житлом не відповідає пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, не передбачене законом і не є необхідним у демократичному суспільстві, оскільки кожній особі, крім інших прав, гарантується право на повагу до її житла, що охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Крім того, як на підставу виселення відповідачів зі спірного житлового приміщення без надання їм іншого житла, представник позивачки покликався на те, що у користуванні відповідачів є інше житло по АДРЕСА_4 , де вони зареєстровані. Однак, суд вважає такі доводи помилковими, оскільки із довідки виконкому Буської міської ради №1197 від 21.10.2022 вбачається, що житловий будинок відповідачки ОСОБА_1 за вищевказаною адресою не підключено до мереж газопостачання, електропостачання та централізованого водопостачання, є непридатним для капітального ремонту та подальшого проживання, а тому підлягає знесенню відповідно до чинного законодавства, як аварійний (а.с. 153).
Будь-яких об'єктивних даних щодо наявності у відповідачів іншого житлового приміщення, окрім спірного, судом не встановлено і відповідні докази цьому в матеріалах справи відсутні.
Окрім того, суд бере до уваги і те, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі «МакКейн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року та рішення у справі «Прокопович проти Росії» від 18 листопада 2004 року).
Аналогічні правові позиції викладені у постановах Верховного від 24 жовтня 2018 року в справі №490/12384/16, від 22 листопада 2018 року в справі №760/13113/14, від 23 вересня 2019 року в справі №329/398/18, від 15 січня 2020 року в справі №754/613/18, що в силу вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України є обов'язковими для суду.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04).
За таких обставин, оцінюючи надані сторонами та досліджені безпосередньо в судовому засіданні докази в їх сукупності, суд приходить до висновку, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити повністю за їх недоведеністю, оскільки відповідачі вселились у спірне житло як родичі попереднього власника ОСОБА_9 (діти та онуки), відповідачка ОСОБА_1 та члени її сім'ї (інші відповідачі по справі) мають законні очікування на отримання у спадщину частини спірного житлового будинку, а систематичного порушення ними правил співжиття судом не встановлено, іншого придатного для проживання житла відповідачі не мають, а відтак, суд вважає, що відсутні правові підстави для задоволення заявлених позовних вимог.
Крім того, в силу вимог пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України сплачений позивачкою ОСОБА_3 судовий збір за подання цієї позовної заяви в сумі 908,00 грн. покладається на неї, ураховуючи відмову в задоволенні цього позову.
Ураховуючи наведене та керуючись статтями 2, 4, 8, 10, 11, 12, 13, 49, 76, 77, 78, 81, 82, 89, 141, 223, 259, 263, 264, 265, 266, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд, -
В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги через Буський районний суд Львівської області.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення повного тексту рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Учасники справи.
Позивачка: ОСОБА_3 ( АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_2 ).
Представник позивачки: адвокат Скоробогатий Микола Вікторович ( АДРЕСА_6 )
Відповідачка: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_7 ).
Відповідачка: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_7 ).
Відповідач: ОСОБА_4 ( АДРЕСА_7 ).
Відповідач: ОСОБА_5 ( АДРЕСА_7 ).
Відповідач: ОСОБА_6 ( АДРЕСА_7 ).
Відповідач: ОСОБА_7 ( АДРЕСА_7 ).
Представник відповідачів: адвокат Лукащук Ярослав Михайлович (80500, м. Буськ, вул. Київська, 1, Золочівського району Львівської області).
Повний текст судового рішення складено 10 березня 2023 року.
Суддя: І. Б. Кос