Постанова
Іменем України
06 березня 2023 року
м. Київ
справа № 209/1990/20
провадження № 61-14741св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_3 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей адміністрації Дніпровського району Кам'янської міської ради Дніпропетровської області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська від 25 січня 2021 року у складі судді Замкової Я. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 липня 2021 року у складі колегії суддів: Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А.,
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2020 року Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей адміністрації Дніпровського району Кам'янської міської ради Дніпропетровської області, про визнання дій щодо реєстрації у предметі іпотеки третіх осіб неправомірними та позбавлення права користування житловим приміщенням, зі зняттям з реєстраційного обліку.
Позов обґрунтований тим, що згідно з договором іпотеки від 10 липня 2007 року, укладеним між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 , передбачено право іпотекодавця на реєстрацію у предметі іпотеки інших осіб лише за умови отримання від іпотекодержателя письмової згоди на такі дії.
Іпотекодержатель не надавав своєї згоди на реєстрацію дружини відповідача ОСОБА_2 та їхнього малолітнього сина ОСОБА_3 за адресою предмета іпотеки, тому реєстрація осіб у предметі іпотеки є порушенням умов договору та вимог статті 629 ЦК України. Зняття цих осіб на підставі рішення суду з реєстраційного обліку є захистом прав іпотекодержателя.
ОСОБА_1 та усі інші мешканці були зареєстровані у житловому приміщенні, що є предметом іпотеки, з порушенням вимог законодавства, тому не мають права користування квартирою АДРЕСА_1 .
Просило: припинити дії, які порушують право сторони договору, шляхом визнання дій ОСОБА_1 щодо реєстрації у предметі іпотеки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , неправомірними та вчиненими з порушенням законодавства; позбавити права користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 , неправомірно зареєстрованих осіб, а саме: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , які зареєстровані та/або проживають у квартирі (предмет іпотеки) за адресою: АДРЕСА_2 зі зняттям з реєстраційного обліку.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська від 25 січня 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 липня 2021 року, у позові АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідно до підпункту 16.7.2 договору іпотеки від 10 липня 2007 року іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання термінів виконання будь-якого із зобов'язань за кредитним договором у випадку пред'явлення іпотекодержателем предмета іпотеки в користування третім особам без письмової згоди іпотекодержателя.
Позивач не довів та не надав належних доказів на підтвердження того, що відповідачі, а також малолітня дитина ОСОБА_3 мають будь-яке інше майно у власності.
Позивач не спростував, що спірне житло, яке є іпотечним майном, є місцем постійного проживання відповідачів.
Позивач не обґрунтував підстави та суспільну необхідність втрати відповідачами права користування квартирою, яка належить відповідачу ОСОБА_1 на праві власності.
Позивач обрав спосіб захисту цивільних прав та інтересів, який не передбачений законом, оскільки при вирішенні питання щодо позбавлення особи права користування житловим приміщенням, на підставах, передбачених Законом України «Про іпотеку», необхідно керуватися статтею 40 Закону України «Про іпотеку» та статтею 109 ЖК України (тут і далі назва Кодексу в редакції Закону № 2215-IX від 21 квітня 2022 року).
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У серпні 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська від 25 січня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 липня 2021 року, просило скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що іпотечним договором передбачено право іпотекодавця на реєстрацію у предметі іпотеки інших осіб лише за умови отримання від іпотекодержателя письмової згоди.
Реєстрація у предметі іпотеки ОСОБА_2 та неповлітнього ОСОБА_3 є порушенням статті 629 ЦК України. Вказані особи були зареєстровані в квартирі, що є предметом іпотеки, після укладення договору іпотеки.
Згідно з пунктом 33.2 іпотечного договору кредитні кошти надано ОСОБА_1 на купівлю квартири.
Наявність осіб, зареєстрованих в предметі іпотеки, на який звертається стягнення, негативно відобразиться на його ціні, а також буде перешкоджати реалізації цього майна. Це порушуватиме законні права та інтереси АТ КБ «ПриватБанк» як іпотекодержателя та кредитора. Оскільки відповідачі порушили умови іпотечного договору та статтю 629 ЦК України, то зняття таких осіб з реєстраційного обліку є захистом права.
Суди попередніх інстанцій не звернули увагу на можливість виселення відповідачів, оскільки предмет іпотеки не є їхнім єдиним житлом.
Позовні вимоги стосуються позбавлення відповідачів права користування спірною квартирою та їх зняття з реєстрації місця проживання відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».
Суди не врахували необхідність застосування до спірних правовідносин у цій справі принципу заборони суперечливої поведінки («venirecontra factumproprium»), який базується на принципі «ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці» («non concedit venire contra factum proprium»).
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає: суди попередніх інстанції не застосували правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц, від 18 грудня 2018 року у справі № 355/689/16-ц та постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2940цс15.
Аргументи інших учасників справи
Відзиви на касаційну скаргу не надходили.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 17 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.
У вересні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи
Відповідно до частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно зі статтею 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Касаційне провадження відкрито з підстави, передбаченоїпунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
10 липня 2007 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № DZHCGK00770491.
Відповідно до пункту 7.1 кредитного договору банк зобов'язався надати позичальнику кредит у вигляді кредитної лінії у розмірі 20 730,00 дол. США строком до 09 липня 2022 року, а ОСОБА_1 зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановленими кредитним договором.
На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 10 липня 2007 року АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 уклали договір іпотеки.
Згідно з пунктом 33.3 договору іпотеки ОСОБА_1 надав в іпотеку банку нерухоме майно, а саме: квартиру, загальною площею 71,40 кв. м, житловою площею 40,30 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 , яка належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу (а. с. 9-13, 15-19).
У вказаній квартирі зареєстровано місце постійного проживання ОСОБА_1 , його дружини ОСОБА_2 та їхнього малолітнього сина ОСОБА_3 (а. с. 14).
Відповідно до підпункту 16.7.2 договору іпотеки іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання термінів виконання будь-якого із зобов'язань за кредитним договором у випадку пред'явлення іпотекодержателем предмета іпотеки в користування третім особам без письмової згоди іпотекодержателя.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 1 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до частини першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 10 липня 2007 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 , що належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу.
Відповідно до пункту 18.12 договору іпотеки іпотекодавець зобов'язується не надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без письмової згоди на це іпотекодержателя.
Звертаючись до суду з цим позовом, АТ КБ «ПриватБанк» посилалося на те, що на порушення зазначеного вище пункту іпотечного договору ОСОБА_1 зареєстрував у квартирі, яка є предметом іпотеки, свою дружину ОСОБА_2 та їхнього малолітнього сина ОСОБА_3 без письмової згоди на це іпотекодержателя.
Згідно з частинами першою, третьою статті 9 Закону № 898-IV іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При користуванні предметом іпотеки іпотекодавець повинен не припускати погіршення стану предмета іпотеки та зменшення його вартості понад норми його звичайної амортизації (зносу). Іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя: зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівлі (споруди), розташованої на земельній ділянці, що є предметом іпотеки, чи здійснювати істотні поліпшення цієї земельної ділянки; передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку; відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.
ЦК України, Закон № 898-IV не містять норми, що обмежують право членів сім'ї власника житла на користування житловим приміщенням у разі передання його в іпотеку.
Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частини четвертої статті 9, частини першої, четвертої статті 156 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 64 ЖК України до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать дружина власника, їх діти і батьки.
Члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону (частина перша статті 405 ЦК України).
Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає (частина четверта статті 29 ЦК України).
Згідно з частинами другою, третьою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов'язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Батьки або інші законні представники зобов'язані зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена органом реєстрації з одночасним зняттям з попереднього місця проживання.
За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно (частина друга статті 156 ЖК України).
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відмовляючи у позові в частині позбавлення права користування житловим приміщенням, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків, що позивач не довів підстави та суспільну необхідність втрати відповідачами права користування квартирою, яка належить відповідачу ОСОБА_1 на праві власності, а також обрав спосіб захисту порушеного права, який не відповідає закону.
У постанові Верховного Суду від 09 червня 2022 року у справі № 190/1457/20, провадження № 61-11897св21, за позовом АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2, який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей П'ятихатської районної державної адміністрації, про позбавлення права користування житловим приміщенням неправомірно зареєстрованих осіб та зняття з реєстраційного обліку, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивач не довів, що реєстрація у спірному будинку членів сім'ї іпотекодавця, серед яких є малолітні діти, порушує права позивача та перешкоджає банку у реалізації ним прав іпотекодержателя.
У вказаній справі Верховний Суд зауважив, що обраний позивачем спосіб захисту у вигляді позбавлення права користування житловим приміщенням на підставі статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» чинним законодавством не передбачений, оскільки зазначена норма не встановлює такої дії, як позбавлення права користування особи житлом, а регламентує лише порядок реєстрації/зняття з реєстрації осіб, які набули або втратили право на житло, в той час як саме набуття або втрата права на користування житлом регламентується спеціальними нормами, які мають відповідні підстави, процедуру та наслідки. За таких умов вимога про позбавлення права користування житловим приміщенням є непередбаченим законом способом захисту права.
У постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року у справі № 6-57цс11 зазначено, що вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (статті 71, 72, 116, 156 ЖК Української РСР; стаття 405 ЦК України). При визнанні судом осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, юридичним наслідком є зняття таких осіб з реєстраційного обліку за адресою зазначеного житла.
Водночас вимоги про визнання осіб такими, що втратили право користування, або ж про виселення таких осіб з жилих приміщень, як це передбачено законом, позивач не заявив, та не були предметом розгляду суду першої інстанції.
Подібний висновок викладено Верховним Судом у постанові від 12 березня 2020 року у справі № 761/35499/18, провадження № 61-9007св19.
З урахуванням наведеного, висновки судів першої та апеляційної інстанції про відмову у позові АТ КБ «ПриватБанк» є правильними.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на таке: суди попередніх інстанції не застосували правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц, від 18 грудня 2018 року у справі № 355/689/16-ц та постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року, провадження № 6-2940цс15.
Надаючи оцінку цьому доводу касаційної скарги, суд має встановити, чи зроблено такий правовий висновок у справі за подібних правовідносин.
Щодо визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду у справах від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року, провадження № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб'єктним й об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Відповідно до правового висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2940цс15, предметом якої був спір про визнання недійсним договору іпотеки, норма статті 177 СК України, статті 16 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», яка передбачає необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямована на захист майнових прав дітей, відтак підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом його батьків є не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору, а порушення в результаті його укладення майнових прав дитини.
У вказаній справі та у справі, яка переглядається у касаційному порядку, різні підстави та предмети позовів, а також фактичні обставини, що вказує на нерелевантність наведених заявником судових рішень.
У постанові Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц, провадження № 61-18802св18, за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2, про виселення, зазначено, що відповідачі були зареєстровані в будинку після того, як набрало законної сили рішення суду про звернення стягнення заборгованості за кредитним договором на предмет іпотеки, в порушення умов договору іпотеки від 28 квітня 2007 року, а саме пункту 20.12, без письмової згоди іпотекодержателя (банку). Відповідачі підлягають виселенню, оскільки їх реєстрація в будинку, в тому числі реєстрація неповнолітньої дитини, була спрямована лише на те, щоб уникнути реалізації майна, на яке звернуто стягнення заборгованості за кредитним договором.
У вказаній справі та у справі, яка переглядається у касаційному порядку, спільними рисами між спірними правовідносинами є реєстрація відповідачів за адресою предмета іпотеки в порушення умов договору іпотеки (без письмової згоди іпотекодержателя (банку), що стало передумовою звернення до суду з позовами.
У справі, яка переглядається у касаційному порядку, встановлено, що у квартирі АДРЕСА_1 , зареєстровано місце постійного проживання відповідача ОСОБА_1 його дружини ОСОБА_2 та їх малолітнього сина ОСОБА_3 .
Відповідачі не спростували доводів банку про неправомірність реєстрації їх місця проживання у предметі іпотеки. Однак у позові відмовлено, оскільки вимога про позбавлення права користування житловим приміщенням є непередбаченим законом способом захисту права. Водночас вимоги про визнання осіб такими, що втратили право користування, або ж про виселення таких осіб з жилих приміщень, як це передбачено законом, позивач не заявив, та не були предметом розгляду суду першої інстанції.
Висновки у справі, яка переглядається, не суперечать висновкам у справі № 570/3689/16-ц щодо передумов для звернення іпотекодержателя до суду за захистом порушеного права.
У постанові Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 355/689/16-ц, провадження № 61-21310св18, за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1, який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей та сім'ї Баришівської районної державної адміністрації Київської області, про виселення зазначено наступне.
Відповідно до частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
За змістом зазначеної норми права вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в разі звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку»
У постанові Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 355/689/16-ц сформульовані загальні підходи до виселення осіб з іпотечного майна. Висновки у справі, яка переглядається, не суперечать висновкам у справі № 355/689/16-ц.
Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів, не дають підстав уважати неправильним застосування судом норм матеріального та процесуального права.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргуАкціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська від 25 січня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 липня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: А. С. Олійник
О. В. Ступак
В. В. Яремко