справа № 761/43734/21 головуючий у суді І інстанції Осаулов А.А.
провадження № 22-ц/824/951/2023 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
27 лютого 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді -Березовенко Р.В.,
суддів:Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Жванко О.Є.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником - адвокатом Канторізом Антоном Миколайовичем, на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення,-
В грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 (відповідач 1), ОСОБА_3 (відповідач 2) про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення, в якому просив визнати відповідача 1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 , усунути перешкоди в користування квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення відповідачів 1, 2.
Позовні вимоги вмотивовані тим, що позивач є власником квартири АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу від 06.11.2020 р. Відповідачі проживають у даній квартирі без належних правових підстав.
Відповідач 2 є колишнім власником квартири та за договором купівлі-продажу від 20.06.2017 р. відчужила її ОСОБА_4 , яка в свою чергу продала позивачу.
Станом на 19.08.2020 р. відповідачі не були зареєстровані в квартирі АДРЕСА_1 , але 10.09.2020 р. без згоди позивача зареєструвалась відповідач 1.
У добровільному порядку відповідачі не звільняють квартиру та не дають позивачу можливості користуватися своєю власністю, що порушує його права. Вказане стало підставою для звернення до суду.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2022 року в задоволення позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення з квартири АДРЕСА_1 , відмовлено.
Не погодившись із вказаним судовим рішенням в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про усунення ОСОБА_1 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , через представника - адвоката Канторіза Антона Миколайовича, подав апеляційну скаргу.
У апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просив рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині скасувати та ухвалити в цій частині нове, яким позовну вимогу задовольнити.
Обґрунтовує апеляційну скаргу тим, що позивач набув право власності у законний спосіб на підставі договору купівлі-продажу квартири від 06 листопада 2020 року. Вважає, що відповідачі, відчужуючи квартиру, знали про наслідки такого відчуження та, діючи добровільно, без примусу, усвідомлюючи правові наслідки такого відчуження, в тому числі - щодо звільнення квартири, уклали зазначені вище правочини. Апелянт наголошує, що укладаючи правочини щодо відчуження квартири, відповідачі добровільно відмовилися від свого права користування спірним житлом. Також зазначає, що залишаючи поза увагою обставини щодо укладених позивачем договорів про надання комунальних послуг, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про оплату комунальних послуг відповідачами.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 19 грудня 2022 року відкрито апеляційне в справі та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
11 січня 2023 року на адресу суду надійшов відзив відповідачів на апеляційну скаргу ОСОБА_1 .
У вказаному відзиві відповідачі просили рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 - без задоволення.
При цьому відповідачі зазначали, що доказів того, що відповідачі вселилися в квартиру після придбання її позивачем матеріали справи не містять, а позивачем не спростовано того, що, набувши у власність відповідну квартиру, він не міг не знати про проживання в ній відповідачів. Посилаючись на правові висновки Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17-ц, вважають, що необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування житлом.
Також наголошують, що ОСОБА_2 незаконним шляхом було знято з реєстрації місця проживання, про що нею подано відповідну заяву до Шевченківського УП ГУ НП у м. Києві. Через деякий час Шевченківська районна в м. Києві державна адміністрація відновила місце реєстрації ОСОБА_2 за адресою спірної квартири. Звертають увагу апеляційного суду на те, що під час укладення договору купівлі-продажу між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 останній достеменно знав, що у спірній квартирі зареєстровані не лише відповідачі, але й інші особи ( ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ), оскільки законом визначена умова, що під час укладання договору купівлі-продажу нерухомого майна має бути долучено довідку про склад сім'ї житлово - експлуатаційної організації, квартального комітету або іншого уповноваженого органу з питань реєстрації місця проживання.
Окрім вищевикладеного, відповідачі зазначали, що попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат відповідачів на професійну правничу допомогу, пов'язаних з розглядом справи у суді апеляційної інстанції орієнтовно складають 150 000 грн., а кінцевий розрахунок таких витрат буде подано після ухвалення рішення суду.
У судовому засіданні представник відповідачів просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Апелянт належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи до суду не з'явився, однак його неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. Клопотання представника апелянта про відкладення розгляду справи визнано необґрунтованим та залишено без задоволення.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з такого.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу, укладеним з ОСОБА_4 , посвідченим приватним нотаріусом Соболєвою В.Л. 06.11.2020 р., зареєстрованим в реєстрі за №2056. Право власності за ОСОБА_1 зареєстровано 06.11.2020 р., що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.
Колишнім власником вказаної квартири була відповідач ОСОБА_3 , яка продала квартиру ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу від 12.06.2017 р., зареєстрованим в реєстрі № 5041.
Судом встановлено, що у квартирі АДРЕСА_1 відповідач ОСОБА_3 була зареєстрована з 03.09.2009 р. по 10.01.2020 р., а відповідач ОСОБА_2 зареєстрована до теперішнього часу.
При цьому, згідно відповіді Шевченківської РДА від 18.07.2022 р., ОСОБА_2 була знята з реєстрації місця проживання на підставі повідомлення про зняття з реєстрації місця проживання особи, в зв'язку з вибуттям з 21.02.2020 р. до нового місця проживання: АДРЕСА_2, яке надійшло 03.03.2020 р. до відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб. За зверненням ОСОБА_2 була проведена перевірка правомірності зняття її реєстрації та встановлено, що Рожнівська сільська рада не здійснювала реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 з одночасним зняттям її реєстрації. В зв'язку з цим, 17.12.2020 р. було проведено скасування зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 .
У договорі купівлі-продажу від 06.11.2020 р., на підставі якого позивач став власником спірної квартири зазначено, що покупець стверджує та гарантує, що квартира оглянута покупцем до підписання договору, істотних недоліків, які перешкоджали б її використанню за призначенням, на момент огляду квартири покупцем не виявлено.
Відповідач ОСОБА_3 є колишнім власником квартири АДРЕСА_1 , а відповідач ОСОБА_2 є членом сім'ї колишнього власника.
Відповідачі набули право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набули охоронюване законом право на мирне користування майном - квартирою АДРЕСА_1 . Доказів на підтвердження наявності у відповідачів іншого житлового приміщення, матеріали справи не містять.
Відмовляючи в задоволенні позову в оскаржуваній частині, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не було доведено належними та допустимими доказами в розумінні ЦПК України обставин, на які він посилається, в тому числі самоправного заняття відповідачами спірної квартири, а тому підстав для задоволення позовних вимог про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення відповідачів не встановлено. При цьому, суд першої інстанції зазначав, що доказів того, що відповідачі вселились в квартиру після придбання її позивачем матеріали справи не містять, а позивач не спростував того, що, набувши у власність відповідну квартиру, він не знав про проживання в ній відповідачів. Отже, позивач, набувши право власності на спірне житло з певними обтяженнями (проживанням в ньому відповідачів) мав враховувати ці обставини. Крім того, позивач не довів введення його в оману попереднім власником квартири (продавцем - ОСОБА_4 ) щодо того, що у спірній квартирі на момент її придбання не проживають відповідачі.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції в оскаржуваній частині з таких підстав.
Згідно з вимогами ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч. 1 ст. 13 ЦПК України).
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За правилами ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 року), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, зокрема статтею 1 Першого протоколу до неї (1952 року) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Статтею 8 Конвенції про захист прав і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції кожній особі крім інших прав гарантовано право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено і в статті 41 Конституції України, в якій гарантовано право кожному володіти, користуватись та розпоряджатись своєю приватною власністю, набутою у порядку, визначеному законом.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них (ст. 379 ЦК України).
Непорушність права власності закріплено і в статті 321 ЦК України, відповідно до частини першої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядженням своїм майном.
Згідно частин першої, третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Відповідно до статті 150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Відповідно до ст.391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Отже, гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав.
Можливість виселення особи з житлового приміщення передбачена нормами ЖК УРСР.
Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК Української РСР, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Згідно ч.1-2 ст. 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Стаття 116 ЖК України врегульовує питання виселення без надання громадянам іншого жилого приміщення. Так, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Осіб, які підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення за неможливістю спільного проживання, може бути зобов'язано судом замість виселення провести обмін займаного приміщення на інше жиле приміщення, вказане заінтересованою в обміні стороною. Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyyv. Ukraine", заява № 30856/03) поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Верховний Суд неодноразово вказував, що не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ (Велика Палата Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19).
У справі, що розглядається, виселення відповідачів в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останніх на житло та в розрізі обставин, за яких відповідачі можуть втратити не лише право на користування житлом, а й позбутися такого права взагалі та стати безхатченками.
Так, як було встановлено судом, ОСОБА_3 була зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 з 03.09.2009 р. по 10.01.2020 р., а відповідач ОСОБА_2 зареєстрована до теперішнього часу.
При цьому, 17.12.2020 р. було проведено скасування зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 .
Отже, ОСОБА_2 є такою, що також була зареєстрована у спірній квартирі на дату укладення договору купівлі-продажу між позивачем та ОСОБА_4 , посвідченим приватним нотаріусом Соболєвою В.Л. 06.11.2020 р., зареєстрованим в реєстрі за №2056.
У п.3.2. договору купівлі-продажу від 06.11.2020 р., на підставі якого позивач став власником спірної квартири зазначено, що покупець стверджує та гарантує, що квартира оглянута покупцем до підписання договору, істотних недоліків, які перешкоджали б її використанню за призначенням, на момент огляду квартири покупцем не виявлено.
Сторони не заперечують, що на час укладення договору купівлі продажу між ОСОБА_4 та позивачем відповідачі проживали у спірній квартирі. Ці обставини не спростовано жодними належними та допустимими доказами.
Тобто, під час огляду квартири набувач мав можливість виявити, що відповідачі проживають у квартирі та з'ясувати в них підстави такого проживання, а також довідатися про їх наміри щодо подальшого проживання у квартирі після її відчуження або про їх відмову від свого права та готовність звільнити квартиру у такому випадку.
Отже, набувач за певної обачності мав реальну можливість дізнатися про обтяження квартири та передбачити характер і вагу обтяження його майбутньої нерухомості.
Однак позивач не здійснив достатньої належної обачності при укладенні договору.
Такий висновок колегії суддів узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19).
За таких обставин, позивач, будучи обізнаним, що місце проживання відповідачів зареєстроване у спірній квартирі, не відмовився укладати договір купівлі-продажу та не порушував питання про його розірвання, а тому фактично погодився набути право власності на вказану квартиру з тими обтяженнями, які існували у попереднього власника. Доказів того, що відповідачі вселились в квартиру після придбання її позивачем матеріали справи не містять, а позивач не спростував того, що, набувши у власність відповідну квартиру, він не міг не знати про проживання в ній відповідачів.
Отже висновки суду першої інстанції в цій частині є цілком доведеними та обґрунтованими.
Також судом першої інстанції вірно взято до уваги достатність та тривалість зв'язків відповідачів з конкретним місцем проживання - квартирою АДРЕСА_1 , що у розумінні статті 8 Конвенції охоплюється поняттям «житло». Доказів на підтвердження наявності у відповідачів іншого житлового приміщення матеріали справи не містять.
Ураховуючи все вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що оскільки в справі, що переглядається, встановлено, що відповідачі вселилися до квартири АДРЕСА_1 на законних підставах (як колишній власник та член сім'ї колишнього власника), про що позивач був обізнаний при купівлі квартири і ці обставини не спростовані позивачем, суд першої інстанції надавши належну оцінку позбавленню ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права користування квартирою на предмет пропорційності в контексті передбачених статтею 8 Конвенції принципів, перевіривши дотримання балансу інтересів сторін спору та взявши до уваги відсутність у відповідачів іншого житла, дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги в оскаржуваній частині є недоведеними та безпідставними.
Ухвалюючи рішення, колегія суддів, крім іншого, приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Крім того, колегія суддів враховує правовий висновок Верховного Суду № 524/3490/17-ц від 27.03.2019 року, згідно якого: «Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги заявника, яким судами надана належна оцінка, Верховний Суд доходить висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх».
Отже, переглядаючи справу в оскаржуваній частині, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги колегією суддів розцінюються критично і до уваги не приймаються, оскільки зводяться лише до переоцінки доказів та тлумачення норм права на розсуд апелянтів, однак при цьому не ґрунтуються на нормах діючого законодавства та жодним чином не спростовують висновків суду, викладених в рішенні.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Отже, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині відповідає фактичним обставинам справи, ґрунтується на наявних у справі доказах, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - адвокатом Канторізом Антоном Миколайовичем, - залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2022 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова