Справа № 639/508/21 Номер провадження 22-ц/814/1116/23Головуючий у 1-й інстанції Марченко В.В. Доповідач ап. інст. Хіль Л. М.
23 лютого 2023 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Хіль Л.М.
суддів: Дряниці Ю.В., Пилипчук Л.І.,
за участю:
представника відповідачів - Шевченко Д.С.,
при секретарі Гречці Є.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції у м. Полтава апеляційні скарги Харківської міської ради на рішення Жовтневого районного суду м.Харкова від 31 травня 2021 рокута на додаткове рішення Жовтневого районного суду м.Харкова від 15 червня 2021 рокупо справі за позовом Харківської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: Приватний нотаріус Харківського окружного нотаріального округу Малахова Галина Іванівна, про визнання правочинів недійсними, визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину та скасування державної реєстрації прав,
У січні 2021 року Харківська міська рада звернулась до місцевого суду з вказаним позовом, у якому прохала скасувати державну реєстрацію прав власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 за ОСОБА_5 з одночасним припиненням речових прав (реєстраційний № 1223770863101, запис про право власності № 19954900); визнати недійсним договір дарування від 01.06.2017 № 1374, укладений ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 щодо дарування 1/2 частини житлового будинку по АДРЕСА_1 ; скасувати державну реєстрацію прав власності на 1/2 частину житлового будинку по АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 з одночасним припиненням речових прав (реєстраційний № 1223770863101, запис про право власності № 20716540); визнати недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом від 22.03.2018 № 1-183, та від 22.03.2018 № 1-181; скасувати держану реєстрацію права спільної часткової власності на 1/4 частину житлового будинку по АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 з одночасним припиненням речових прав (реєстраційний № 1223770863101, запис про право власності № 25365744); скасувати державну реєстрацію права спільної часткової власності на 1/4 частину житлового будинку по АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 з одночасним припиненням речових прав (реєстраційний № 1223770863101, запис про право власності № 25365743); визнати недійсним договір купівлі-продажу від 21.07.2018 № 2449 житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 ; скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний № 1223770863101, запис про право власності № 27143182).
В обґрунтування вимог зазначено, що на розгляді Департаменту територіального контролю Харківської міської ради перебувала заява ОСОБА_1 про обстеження земельної ділянки по АДРЕСА_1 . При перевірці наданих ОСОБА_1 документів було встановлено, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на житловий будинок літ. «А-2» загальною площею 115,2 кв.м, житловою 78,4 кв.м, з надвірними будівлями та спорудами: душ літ. "В", вбиральня літ. "Г", сарай літ. "Д", альтанка літ. "Е", навіс літ. "Ж", огорожа № 1-4, труб.колодязь № 5 за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 21.07.2018; № 2449. В рамках розгляду вищезазначеної заяви, Департаментом було ознайомлено з матеріалами інвентаризаційної справи КП «Харківське міське БТІ» на житлвий будинок по АДРЕСА_1 .
Згідно матеріалів інвентаризаційної справи КП "ХМБТІ" станом на 1992 рік до складу будівель і споруд входили: літ. "А-1" - житловий будинок загальною площею 37,9 кв.м, літ. "Б" - гараж загальною площею 26,3 кв.м, літ. "В" - душ загальною площею 7,5 кв.м, літ. "Г" - вбиральня загальною площею 1,2 кв. м, № 1, 2 - огорожа. Відповідно до інвентаризаційної справи КП "ХМБТІ" 04.06.1992 за реєстровим № 58688 зареєстровано право власності на житловий будинок літ. "А-1" (станом на 31.12.2012) за ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право власності від 19.05.1992 виданого Районним житловим експлуатаційним об'єднання Жовтневого району Виконавчого комітету Жовтневої районної Ради народних депутатів.
Зазначено, що 07.04.2017 рішенням приватного нотаріуса ХМНО Малахової Г.І. від 12.04.2017р. №34759015 зареєстровано правоприватної власності на житловий будинок літ."А"-2 з надвірними будівлями та спорудами загальною площею 115,2 кв.м, житловою площею 78,4 кв.м за ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право власності від 19.05.1992 виданого Районним житловим експлуатаційним об'єднанням Жовтневого району Виконавчого комітету Жовтневої районної Ради народних депутатів.
Після реєстрації права власності на самовільно реконструйовану житлову будівлю літ. "А-2" за ОСОБА_5 , останнім на підставі договору дарування від 01.06.2017 № 1374 відчужено 1/2 частину спірного будинку на користь обдарованого ОСОБА_2 .
22.03.2018 ОСОБА_3 видано свідоцтво про право на спадщину за законом № 1-183 за яким він отримав у власність 1/4 житлового будинку літ. "А-2" з відповідною часткою надвірних будівель по АДРЕСА_1 , відповідне право зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно рішенням державного нотаріуса П'ятої харківської державної нотаріальної контори Харківського міського нотаріального округу Абеленцевої Г.В. від 22.03.2018 № 40249551.
22.03.2018 ОСОБА_4 видано свідоцтво про право на спадщину за законом № 1-181 за яким вона отримала у власність 1/4 житлового будинку літ. "А-2" з відповідною часткою надвірних будівель по АДРЕСА_1 , відповідне право зареєстровано в Державному реєстрі речових п на нерухоме майно рішенням державного нотаріуса П'ятої харківської держав нотаріальної контори Харківського міського нотаріального округу від 22.03.2018 № 40249551.
Після реєстрації за спадкоємцями ( ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ), права власності на 1/4 за кожним на самовільно реконструйовану житлову будівлю літ. "А-2", останніми, в тому числі діючи в інтересах ОСОБА_2 було відчужено спірну житлову будівлю з надвірними спорудами в цілому на користь ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 27.07.2018 №2449.
Вважає, що ОСОБА_5 не мав права відчужувати спірну будівлю на користь ОСОБА_2 , оскільки не набув на неї законних прав з дотриманням визначених законодавством процедур будівництва та прийняття об'єкту до експлуатації. В подальшому ОСОБА_3 , ОСОБА_4 від себе особисто та в інтересах ОСОБА_2 не мали права відчужувати спірну будівлю на користь ОСОБА_1 оскільки не набули на неї законних прав. Враховуючи те, що спірний об'єкт реконструйовано за відсутності будь-яких дозвільних документів (самочинно), то подальше його відчуження суперечить діючому законодавству. З огляду на вищевикладене, Харківська міська рада вважає, що договір дарування від 01.06.2017 № 1374 та договір купівлі-продажу від 21.07.2018 № 2449 укладені всупереч вимог законодавства, їх предметом є неіснуюче право та як наслідок такі договори є недійсними і не породжують прав власності у обдарованої особи або покупця за цими договорами.
РішеннямЖовтневого районного суду м.Харкова від 31 травня 2021 року у задоволенні позовних вимог Харківської міської ради відмовлено.
Крім того Жовтневим районним судом м.Харкова 15 червня 2021 року ухвалено додаткове рішення, яким стягнуто з Харківської міської ради на користь ОСОБА_4 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 7002 грн 00 коп.
Витрати Харківської міської ради пов'язані зі сплатою судового збору, покладено на Харківську міську раду.
Не погодившись рішеннямЖовтневого районного суду м.Харкова від 31 травня 2021 року, його в апеляційному порядку оскаржила Харківська міська рада в особі представника Федорченко Р.В., прохала скасувати рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги Харківської міської ради в повному обсязі. Також прохала скасувати додаткове рішення Жовтневого районного суду м.Харкова від 15 червня 2021 року та вирішити питання розподілу судових витрат.
В обґрунтування апеляційної скарги вказувала, що суд прийшов до помилкового висновку, що Харківською міської радою не надано жодних доказів, що спільний житловий будинок з надвірними спорудами було збудовано після 05.08.1992 року.
При цьому представник Харківської міської ради зазначає, що свідоцтво про право власності від 19.05.1992 року видано на заінвентарізований житловий будинок по АДРЕСА_2 , який станом на момент інвентаризації та видачі свідоцтва про право власності мав площу 37,9 кв.м., після закінчення будівництва житлового будинку будь-яких рішень дозволів про реконструкцію добудову такого будинку ОСОБА_5 чи інші особи не отримували.
Вказувала, що суд прийшов до помилкових висновків про те, що відповідач у встановленому законом порядку звернувся із заявою до державного реєстратора про державну реєстрацію прав власності без проходження відповідної процедури прийняття в експлуатацію такого об'єкту нерухомого майна.
Зазначала, що Харківською міською радою з дотриманням вимог ст.77, 79, 80,ЦПК України належними достовірними та достатніми доказами доведено факт реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна житлового будинку літ.«А-2» з надвірними будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 без наявності документа, який би посвідчував речове право ОСОБА_5 на спірний об'єкт, земельну ділянку або присвоєння будинку адреси, що є порушенням вимог порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень затвердженого постановою КМУ від 25.12.2015 року №1127 та Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
У зв'язку з помилковим висновком щодо відсутності підстав скасування державної реєстрації прав за ОСОБА_5 на спірне майно, суд прийшов до хибного висновку про відсутність підстав для задоволення похідних позовних вимог Харківської міської ради щодо визнання недійсним правочину щодо відчуження спірного майна, визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину щодо такого майна та реєстрації права власності на підставі таких документів.
Щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу вказувала, що суд прийшов до висновку, що оскільки ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, така вимога не підлягає задоволенню.
Разом з тим Харківська міська рада вважає такий висновок невірним, оскільки жоден відповідачів по справі не набув у передбаченому законом порядку право власності на спільне нерухоме майно та таке майно є самочинним будівництвом, яке не можна віднести до об'єктів цивільних прав та об'єктів цивільного обороту.
Щодо скарги на додаткове рішення Жовтневого районного суду міста Харкова від 15.06.2021 року вважає, що висновки суду викладені в додатковому рішенні є необґрунтованими та безпідставними, оскільки сума заявлена на відшкодування витрат на правову допомогу неспівмірна зі складністю справи, наданим адвокатом обсягом послуг, не відповідає критерію реальності таких витрат та розумності їхнього розміру.
Від представника відповідачів, адвоката Шевченко Д.С. надійшов відзив, у якому просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення Жовтневого районного суду м.Харкова від 31 травня 2021 року та додаткове рішення Жовтневого районного суду м.Харкова від 15 червня 2021 року, залишити без змін.
У судове засідання з'явилась представник відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , адвокат Шевченко Д.С.
Інші учасники справи, будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце слухання справи у судове засідання не з'явилась та не повідомили причини неявки.
З огляду на положення ч.2 ст.372 ЦПК України вказане не перешкоджає розгляду справи та узгоджується з правовою позицією від 13 липня 2022 року у справі № 761/14537/15-ц.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено місцевим судом та вбачається з матеріалів справи, що відповідно до копії "решения от 07.08.90 № 126-34 о разрешении на строительствоиндивидуального жилого дома по АДРЕСА_3 " ОСОБА_5 було дозволено збудувати будинок житловою площею не більше 80 м.кв. у відповідності до санітарних та протипожежних норм на підставі проектної документації на земельній ділянці 600,0 м.кв. по АДРЕСА_3 .
Згідно з копії свідоцтва на право особистої власності на жилий будинок від 19.05.1992 року жилий будинок з приналежними до нього будівлями та спорудами, який розташований в АДРЕСА_1 дійсно належав ОСОБА_5 на праві особистої власності.
З копії викопіювання з схематичного плану № 374 вбачається, що за адресою: АДРЕСА_3 розташовані житловий будинок загальною площею 37,9 м2 літ. "А-1", гараж загальною площею 26,3 м.кв. літ. "Б", душ загальною площею 7,5 м2 літ. "В", вбиральня загальною площею 1,2 м2 літ. "Г", огорожа № 1, 2.
Відповідно до копії технічного паспорта від 04 квітня 2017 року інвентаризаційна справа № 1701 на індивідуальний житловий будинок по АДРЕСА_1 вказаною адресою розташований житловий будинок літ. "А-2", загальною площею 115, 2 кв.м, житловою площею 78,4 кв.м та надвірні будівлі та споруди: душ літ. "В", альтанка літ. "Е", вбиральня літ. "Г", навіс літ. "Ж", сарай літ. "Д", огорожа № № 1-4, труб. колодязь № 5.
Згідно з копії інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єктів нерухомого майна за ОСОБА_5 було зареєстровано 07.04.2017 року право власності на житловий будинок який розташовано за адресою: АДРЕСА_3 на підставі свідоцтва про право власності, на жилий будинок, серія та номер: б/н, виданий 19.05.1992 року Районним житловим експлуатаційним об'єднанням Жовтневого району Виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів.
01.06.2017 року було зареєстровано право власності за ОСОБА_2 на частину житлового будинку, який розташовано за адресою: АДРЕСА_3 на підставі договору дарування, частини житлового будинку, серія та номер № 1374 виданий 01.06.2017 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Малаховою Галиною Іванівною.
22.03.2018 року на підставі свідоцтва про право на спадщину, серія та номер № 1-183 виданого 22.03.2018 року П'ятою Харківською державною нотаріальною конторою було зареєстровано право власності на частину житлового будиноку який розташовано за адресою: АДРЕСА_3 за ОСОБА_3
22.03.2018 року на підставі свідоцтва про право на спадщину, серія та номер № 1-181 виданого 22.03.2018 року П'ятою Харківською державною нотаріальною конторою було зареєстровано право власності на частину житлового будиноку який розташовано за адресою: АДРЕСА_3 за ОСОБА_4
21.07.2018 року було зареєстровано право власності за ОСОБА_1 на житловий будинок який розташовано за адресою: АДРЕСА_3 на підставі договору купівлі-продажу серія та номер: 2449, виданий 21.07.2018 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Жовнір Я.В.
Відповідно до копії договору дарування від 01.06.2017 року ОСОБА_5 подарував ОСОБА_2 від імені та в інтересах якого діяла ОСОБА_4 1/2 частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель та споруд, загальною площею 115, 2 кв.м, житловою площею 78,4 кв.м, що розташований за адресою: АДРЕСА_3 .
Згідно копії свідоцтва про право на спадщину за законом від 22.03.2018 року зареєстрованого у реєстрі за № 1-183 ОСОБА_3 отримав свідоцтво на 1/4 частку в житловому будинку з відповідною часткою надвірних будівель.
Відповідно до копії договору купівлі-продажу від 21.07.2018 року зареєстрованого в реєстрі за № 2449, ОСОБА_4 , що діяла за себе особисто та від імені недієздатного ОСОБА_2 та ОСОБА_3 продали ОСОБА_1 житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 .
Відповідно до ч. 1, ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з ч. 1, ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Положеннями ч. 1, ст. 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з ст. 12 ЦПК України та відповідно до ч.ч. 1, 5 та 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасникам справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно до пункту 4 частини 2 статті 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
В п. 27 постанови № 2 Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» роз'яснено, що виходячи з принципу процесуального рівноправ'я сторін та враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.
Згідно з ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Статтями 77, 78, 79, 80 ЦПК України встановлено правила визначення належності, допустимості, достовірності та достатності доказів.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Згідно з ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним, відновлення становища, яке існувало до порушення, припинення правовідношення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Відповідно до ч. 3, ст. 17 ЦК України орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування здійснюють захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом.
Згідно з ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні'сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Відповідно до ст. 18-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.
Згідно з п.п. 1, п. б), ч. 1, ст. 31 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у галузі будівництва належать делеговані повноваження , зокрема, щодо надання (отримання, реєстрація) документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, здійснення державного архітектурно-будівельного контролю та прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів у випадках та відповідно до вимог, встановлених Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Статтею 6 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що до органів, які здійснюють управління у сфері містобудівної діяльності, архітектурно-будівельного контролю та нагляду, віднесені, зокрема, органи місцевого самоврядування, а до органів державного архітектурно-будівельного контролю належать в тому числі виконавчі органи з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад.
Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю Департаменту територіального контролю Харківської міської ради відповідно до зазначеного вище закону та Положення про Інспекцію, затвердженого рішенням Харківської міської ради від 20.11.2015 №7/15 приймає в експлуатацію закінчені будівництвом об'єкти (видає сертифікати, реєструє декларації про готовність об'єкта до експлуатації та повертає такі декларації на доопрацювання для усунення виявлених недоліків).
Прийняття в експлуатацію об'єкта будівництва здійснюється уповноваженими органами у порядку встановленому Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» та Порядком прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженогопостановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 № 461.
Відповідно до норм Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», обов'язковою умовою створення об'єкта містобудування як об'єкта цивільно-правових відносин, щодо якого можуть виникати речові права, є прийняття такого об'єкта в експлуатацію, що кореспондується із положеннями ст. 331 ЦК України.
Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» набрав чинності з 12 березня 2011, пунктом 9 Розділу V «Прикінцеві положення» передбачається певний строк для проходження процедури прийняття в експлуатацію об'єктів будівництва, збудованих без дозволу на виконання будівельних робіт, за результатами їх технічного обстеження. Зокрема, до таких об'єктів віднесено індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, збудовані у період з 5 серпня 1992 року до 12 березня 2011 року.
В свою чергу індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди збудовані у період до 5 серпні 1992 року не підлягають проходженню процедури прийняття в експлуатацію.
З копій технічних паспортів на житловий будинок з надвірними будівлями, що розташовано за адресою: АДРЕСА_1 вбачається, що рік його побудови та побудови спірних надвірних будівель зазначено 1992.
Таким чином, колегія суддів погоджується з думкою суду першої інстанції про те, що прийняття в експлуатацію житлового будинку з надвірними будівлями, що розташовано за адресою: АДРЕСА_1 не передбачено діючим законодавством.
Суд першої інстанції прийшов до висновку, що позивачем не надано жодних доказів, що житловий будинок з надвірними будівлями, що розташовано за адресою: АДРЕСА_1 , було збудовано після 05.08.1992 року, представник позивача не звертався з клопотаннями до суду про витребування необхідних доказів або проведення експертиз.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, оскільки таких доказів не надано і до суду апеляційної інстанції, тому колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги в цій частині.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Частиною 2 ст. 3 вказаного Закону визначено, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення. Частиною 2 цієї статті визначено, що якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію нерухомого майна, державна реєстрація прав на таке майно проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку, крім випадків, передбачених ст. 31 цього Закону.
Частиною 1 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено порядок державної реєстрації прав.
В даному випадку колишній власник житлового будинку з надвірними будівлями, що розташовано за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_5 у встановленому законом порядку звернувся із заявою до державного реєстратора про державну реєстрацію прав власності без проходження відповідної процедури прийняття в експлуатацію такого об'єкту нерухомого майна.
Стосовно доводу Харківської міської ради про порушення ОСОБА_5 встановленого порядку присвоєння поштової адреси об'єкту нерухомого майна житлового будинку з надвірними будівлями, що розташовано за адресою: АДРЕСА_1 , який по суті даної справи є єдиною підставою для скасування рішення державного реєстратора та визнання недійсними правочинів, суд зазначає про наступне.
Суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що позивачем не надано жодних доказів щодо відсутності в реєстраційній справі на об'єкт нерухомого майна - житловий будинок з надвірними будівлями, що розташовано за адресою: АДРЕСА_1 необхідних документів для прийняття державним реєстратором рішення про державну реєстрацію прав за ОСОБА_5 , не звертався позивач і з клопотанням до суду про витребування таких доказів.
За таких обставин колегія суддів вважає висновок місцевого про відсутність підстав для скасування державної реєстрації прав власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 ОСОБА_5 з одночасним припиненням речових прав (реєстраційний № 1223770863101, запис про право власності № 19954900) вірним та обгрунтованим.
Відповідно достатті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Згідно з ч. ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостоюстатті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Статтею 203 ЦК України врегульовано, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Оскільки відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним, слід зазначити, щостаття 215 цього Кодексутакож розмежовує недійсні правочини на нікчемніякщо їх недійсність прямо передбачена законом, тобто коли є правова норма, яка безпосередньо визначає недійсність правочину без дотримання її вимог, та оспорюваніякщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але які у разі, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом, можуть бути судом визнані недійсними. Кожен з видів недійсності правочинів передбачає різні шляхи захисту цивільних прав та інтересів.
Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом (нікчемний правочин) або якщо він визнаний судом недійсним (оспорюваний правочини).
Згідно з ч. 2 ст. 215 цього Кодексу якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Однак, у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та при наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред'явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (пункт 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).
Пунктом 7 Постанови Пленуму Верховного суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» визначено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.
Пунктом 8 Постанови ПВС України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» встановлено, що не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.
Так, стаття 228 ЦК України визначає, що нікчемним є правочин, який порушує публічний порядок. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
Відповідно до пункту 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочинами, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальніоснови держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України; правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину застаттею 228 ЦК Українимає враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.
Наслідки вчинення правочину, що порушує публічний порядок, визначаються загальними правилами (стаття 216 ЦК України).
Згідно з роз'ясненнями, які містяться в п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору.
Зі змісту роз'яснень вбачається, що звернутися з вимогою про встановлення нікчемності правочину позивач вправі, якщо є спір про наявність або відсутність такого факту.
Наведена позиція узгоджується з правовою позицією ВСУ від 02.03.2016 року у справі №6-308цс16.
З огляду на викладене, суд першої інстанціїдійшов висновку та з яким погоджується суд апеляційної, про відсутність підстав і для визнання недійсним договору дарування від 01.06.2017 № 1374, укладений ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 щодо дарування 1/2 частини житлового будинку по АДРЕСА_1 ; скасування державної реєстрації прав власності на 1/2 частину житлового будинку по АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 з одночасним припиненням речових прав (реєстраційний № 1223770863101, запис про право власності № 20716540); визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом від 22.03.2018 № 1-183, та від 22.03.2018 № 1-181; скасування держаної реєстрації права спільної часткової власності на 1/4 частину житлового будинку по АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 з одночасним припиненням речових прав (реєстраційний № 1223770863101, запис про право власності № 25365744); скасування державної реєстрацію права спільної часткової власності на 1/4 частину житлового будинку по АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 з одночасним припиненням речових прав (реєстраційний № 1223770863101, запис про право власності № 25365743); визнання недійсним договіру купівлі-продажу від 21.07.2018 № 2449 житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 ; скасування державної реєстрації права власності за ОСОБА_1 на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний № 1223770863101, запис про право власності № 27143182), оскільки вони є похідними від основних вимог про скасування державної реєстрації прав власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 за ОСОБА_5 з одночасним припиненням речових прав (реєстраційний № 1223770863101, запис про право власності № 19954900).
Таким чином ураховуючи наведене, доводи апелянта про помилковість висновків суду першої інстанції щодо відсутності підстав скасування державної реєстрації прав за ОСОБА_5 на спірне майно, суд прийшов до хибності висновку про відсутність підстав для задоволення похідних позовних вимог Харківської міської ради щодо визнання недійсним правочину щодо відчуження спірного майна, визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину щодо такого майна та реєстрації права власності на підставі таких документів не заслуговують на увагу.
Окрім того, суд першої інстанції прийшов до висновку щодо відсутності правих підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсним договіру купівлі-продажу від 21.07.2018 № 2449 житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 та скасування державної реєстрації права власності за ОСОБА_1 на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний № 1223770863101, запис про право власності № 27143182), оскільки ОСОБА_1 є добросовісним набувачем.
Відповідно до п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» норма частини першої статті 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та відхиляє доводи апелянта про те, що такий висновок суду є невірним, оскільки жоден відповідачів по справі не набув у передбаченому законом порядку право власності на спільне нерухоме майно. Такі посилання апелянта спростовуються вищенаведеними у постанові нормами закону та матеріалами справи.
Ураховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що місцевий суд дійшов правильного, обгрунтованого та законного висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову Харківської міської ради.
Щодо оскарження додаткового рішення Жовтневого районного суду м.Харкова від 15 червня 2021 року, слід зазначити наступне.
Відповідно до статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати (пункт 3).
Відповідно до положень частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Частинами 1 та 2 ст. 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Відповідно до ч. 1 статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.
Згідно з положеннями частин першої-четвертої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/WestAllianceLimited» проти України, заява № 19336/04, п. 269).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
При цьому, з урахуванням конкретних обставин, зокрема, ціни позову, суд може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи. Так, у визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо.
При розгляді справи «Гуриненко проти України» (рішення Європейського суду з прав людини від 18 лютого 2010 року, №37246/04) ЄСПЛ зазначив, що при розгляді питань компенсації витрат, понесених сторонами на отримання ними юридичної допомоги (в тому числі й під час розгляду їх справ в національних судах) задоволенню судом підлягають лише ті вимоги, по яким доведено, що витрати заявника були фактичними, неминучими, необхідними, а їх розмір розумним та обґрунтованим.
Верховний Суд у своїй постанові від 03 травня 2018 року в справі №372/1010/16-ц дійшов висновку, що якщо стороною буде документально доведено, що нею понесені витрати на правову допомогу, а саме, надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат, стороні на користь якої ухвалено судове рішення.
В обґрунтування розміру понесених відповідачем ОСОБА_4 витрат на правничу допомогу до суду першої інстанції надано наступні документи:
1. Копію договору про надання правової допомоги від 22.03.2021 року, згідно якого адвокат Шевченко Д.С. зобов'язалась надавати правову допомогу ОСОБА_4 .
2. Ордер про надання адвокатом Шевченко Д.С. правничої допомоги ОСОБА_4 у Жовтневому районному суді м. Харкова.
3. Копія акту виконаних робіт від 01.06.2021 року, згідно якого адвокат Шевченко Д.С. виконала послуги з надання консультацій на стадії розгляду справи в Жовтневому районному суді м. Харкова вартістю 500, 00 грн., опрацювання, вивчення та проведення аналізу наданої інформації клієнтом вартістю 500, 00 грн., ознайомлення з матеріалами справи № 639/508/21 вартістю 500, 00 грн., дослідження й аналіз актуальної судової практики у подібних правовідносинах вартістю 500, 00 грн., розробка правової позиції по справі вартістю 1000, 00 грн., складання та подання відзиву на позовну заяву на позовну вартістю 3500, 00 грн., підготовка доказів по справі вартістю 500, 00 грн., участь у судових засіданнях: 23.03.2021 року, 05.04.2021 року, 20.04.2021 року, 13.05.2021 року, 31.05.2021 року вартістю 6000, 00 грн.
4. Копія рахунку на сплату за договором про надання правової допомоги від 01.06.2021 року
5. Копія детального опису робіт (наданих послуг) за договором про надання правової допомоги від 22.03.2021 року, згідно якого адвокат Шевченко Д.В. виконувала послуги з надання консультацій на стадії розгляду справи в Жовтневому районному суді м. Харкова; опрацювання, вивчення та проведення аналізу наданої інформації клієнтом; ознайомлення з матеріалами справи № 639/508/21; дослідження й аналіз актуальної судової практики у подібних правовідносинах; розробка правової позиції по справі вартістю; складання та подання відзиву на позовну заяву; підготовка доказів по справі; участь у судових засіданнях: 23.03.2021 року, 05.04.2021 року, 20.04.2021 року, 13.05.2021 року, 31.05.2021 року.
6. Копії дублікатів квитанцій № BASS_12723465724 від 14.05.2021 року, № BASS_12553847473 від 01.04.2021 року, № P24A1255293044C2566 від 04.06.2021 року.
Ураховуючи вищенаведене та те, що у задоволенні позову відмовлено, місцевий суд прийшов до висновку, що стягненню з позивача на користь відповідача ОСОБА_4 підлягають витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 7002, 00 грн.
Посилання апелянта на те, що висновки суду викладені в додатковому рішенні є необґрунтованими та безпідставними, оскільки сума заявлена на відшкодування витрат на правову допомогу неспівмірна складністю справи, наданим адвокатом обсягом послуг, не відповідає критерію реальності таких витрат та розумності їхнього розміру апеляційний суд відхиляє.
Оскільки місцевий суд, при ухваленні додаткового рішення, керувався принципами справедливості та верховенством права, виходив з реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з урахуванням конкретних обставин цієї справи.
Колегія судів також звертає увагу на те, що при ухваленні додаткового рішення у суді першої інстанції, позивач не заперечив щодо визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу, які стягувались на користь відповідача.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, а зводяться лише до переоцінки доказів.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, й міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (SeryavinandOthersv.Ukraine) від 10.02.2010 року, заява №4909/04).
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваних рішень суду, доводи апеляційної скарги їх не спростовують, рішення та додаткове рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржувані рішення суду залишити без змін.
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, ст. 374, ст. ст. 375, 381- 384, 389 ЦПК України
Апеляційні скарги Харківської міської ради - залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м.Харкова від 31 травня 2021 року та додаткове рішення Жовтневого районного суду м.Харкова від 15 червня 2021 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня її проголошення, шляхом подачі касаційної скарги до Верховного Суду.
Головуючий суддя : Л.М. Хіль
Судді: Ю.В. Дряниця
Л.І. Пилипчук