Судді Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду ОСОБА_1 у провадженні № 51-3537 км 22
Постановою колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 16 лютого 2023 року прийнято рішення за результатами розгляду касаційних скарг прокурора ОСОБА_2 та представника потерпілого ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_4 на ухвалу Львівського апеляційного суду від 3 жовтня 2022 року в кримінальному провадженні, відомості щодо якого внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12019140290000927, за обвинуваченням ОСОБА_5 та вирішено:
Касаційну скаргу прокурора ОСОБА_2 та касаційну скаргу представника потерпілого ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_4 задовольнити.
Ухвалу Львівського апеляційного суду від 03 жовтня 2022 року щодо ОСОБА_5 скасувати і призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції.
Не погоджуюсь з рішення більшості колегії суддів у частині задоволення касаційних скарг прокурора та представника потерпілого і скасування ухвали апеляційного суду та висловлюю з цього приводу окрему думку з наступних підстав.
Так, у своїх касаційних скаргах, які є аналогічними за змістом, прокурор та представник потерпілого не погоджувалися з рішенням апеляційного суду. Вказували на те, що ухвала апеляційного суду постановлена з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через м'якість, а тому така ухвала підлягає скасуванню.
При цьому не оспорюючи доведеності винуватості ОСОБА_5 та кваліфікації його дій, стверджують, що апеляційний суд дійшов неправильного висновку про можливість звільнення його від відбування призначеного покарання з випробуванням.
На обґрунтування своїх вимог зазначали, що, застосовуючи до ОСОБА_5 положення статті 75 КК України, апеляційний суд безпідставно врахував як обставину, що пом'якшує покарання засудженому, його щире каяття, оскільки ОСОБА_5 не висловлював жодних доводів, міркувань та висновків щодо критичної оцінки своєї протиправної поведінки, заходів для відшкодування завданих злочином збитків не вживав.
Також вказували на те, що судом не достатньо враховано тяжкість вчиненого злочину, його наслідки, а також наявність обставини, що обтяжує покарання засудженому, а саме вчинення ним злочину в стані алкогольного сп'яніння.
Вважали, що апеляційний суд безпідставно врахував факт перебування на утриманні ОСОБА_5 бабусі похилого віку, матері інваліда ІІІ групи та дружини, оскільки останні мають самостійний дохід, тоді як ОСОБА_5 не працевлаштований.
Звертали увагу на те, що апеляційний суд необґрунтовано врахував стан здоров'я засудженого, оскільки ОСОБА_5 лікується від травм, отриманих саме під час дорожньо-транспортної пригоди, тобто від наслідків вчиненого ним кримінального правопорушення, що не є переконливим аргументом для його звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Прийняте постановою касаційного суду рішення від 31 травня 2022 року про задоволення касаційних скарг мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції, змінюючи рішення місцевого суду, при пом'якшенні покарання засудженому та звільнення засудженого від призначеного покарання у порядку статті 75 КК, неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність та неправомірно звільнив засудженого від призначеного покарання, що призвело до невідповідності призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок м'якості.
Зокрема, більшість колегії суддів касаційного суду вважали, що апеляційний суд дійшов неправильного висновку про можливість виправлення засудженого ОСОБА_5 без реального відбування покарання із застосуванням до нього положень, передбачених статті 75 КК.
Мотивуючи своє рішення касаційний Суд виходив з того, що засуджений ОСОБА_5 хоч і визнав фактичні обставини справи, однак формальна вказівка про розкаяння не дає підстав стверджувати про його реальну наявність. Зокрема, поведінка засудженого, який на час касаційного розгляду не відшкодував навіть частково заподіяну злочином шкоду, не свідчить про його бажання виправити наслідки вчиненого ним злочину, а тому висновки апеляційного суду про наявність у ОСОБА_5 щирого каяття є непереконливими.
Зокрема, як вказують члени колегії, поза увагою апеляційного суду залишилося те, що ОСОБА_5 , перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, достовірно знаючи, що ОСОБА_6 не має посвідчення водія, тобто не має відповідних навичок для керування джерелом підвищеної небезпеки - транспортним засобом, та сам перебуває у стані алкогольного сп'яніння, що значно підвищує небезпеку для інших учасників дорожнього руху, тим самим ОСОБА_5 легковажно поставився до ймовірного настання негативних наслідків.
Крім того, не погоджуючись із оскаржуваним рішенням колегія суддів зазначає, що апеляційний суд, вказуючи про можливість звільнення ОСОБА_5 від відбування покарання з випробуванням, проігнорував позицію потерпілого, який протягом усього розгляду кримінального провадження наполягав на призначенні ОСОБА_5 реального покарання, враховуючи, що останній перед ним не вибачився, не намагався усунути наслідки своєї протиправної поведінки, заподіяної злочином шкоди не відшкодував навіть частково.
З урахуванням зазначеного, колегія суддів у своїй більшості вказала на те, що, зазначені обставини у їх сукупності свідчать про неефективність у даному випадку застосування щодо ОСОБА_5 інституту звільнення від відбування покарання, а тому доводи прокурора та представника в цій частині підлягають задоволенню.
Разом з тим, Я дійшов іншого висновку і зазначаю таке.
Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Однак окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину та передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину.
Відтак виникає питання чи відбувся у вказаному кримінальному провадженні цей прояв справедливості, а саме чи має місце відповідність призначеного покарання вчиненому злочину?
Як убачається з встановлених районним судом обставин, ОСОБА_5 перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, достовірно знаючи те, що ОСОБА_7 не має посвідчення водія, а саме не має права керування транспортним засобом, добровільно допустив останнього до керування автомобілем марки «Ford Focus» д.н.з. НОМЕР_1 . ОСОБА_5 сів на пасажирське сидіння вказаного автомобіля, а водій ОСОБА_7 допустив зіткнення керованого ним автомобіля з автомобілем марки «Mercedes-Benz Sprinter» під керуванням водія ОСОБА_3 , який перевозив у салоні пасажира ОСОБА_8 . Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди ОСОБА_3 отримав тяжкі тілесні ушкодження. Такі встановлені судом обставини вказують на вчинення ОСОБА_5 злочину, передбаченого статтею 287 КК.
При цьому, колегія суддів жодним чином не зважила на те, що таке кримінальне правопорушення у відповідності до вимог статті 12 КК відноситься до категорії нетяжких злочинів.
Тобто законодавець при встановленні межі санкції статті 287 КК, передбачив ці рамки можливого призначеного покарання за вказаний злочин та з урахуванням диспозиції зазначеної норми все ж таки відніс такий злочин до категорії нетяжких.
Незрозумілою є позиція колегії суддів, які зважили на відсутність щирого каяття та не відшкодування шкоди ОСОБА_5 , при цьому, поставили під сумнів надані стороною захисту документи, які були додатково оцінені апеляційним судом та належним чином враховані під час апеляційного розгляду.
Чи може у даному випадку йти мова про недостатню мотивацію рішення апеляційного суду чи відсутність підстав для звільнення особи від призначеного покарання?
В апеляційному суді було встановлено, що ОСОБА_5 визнає свою винуватість та розкаюється у вчиненому злочині, а посилання у постанові касаційного суду на те, що «формальна вказівка про розкаяння не дає підстав стверджувати про його реальну наявність» є недоречною.
Крім того принцип справедливості покарання є одним із найважливіших вихідних положень, закріплених у кримінальному законі, що вимагає забезпечення мети покарання шляхом врахування судом усіх обставин, що стосуються кримінального правопорушення та винного.
Відтак не зрозумілим є те, чи врахувала такий принцип справедливості колегія суддів касаційного суду при постановлені рішення, з огляду на те, що за свої неправомірні дії ОСОБА_7 , який безпосередньо керував автомобілем та спричинив ДТП з тяжкими наслідками, був засуджений вироком місцевого суду за частиною 2 статті 286 КК і отримав умовне покарання, за тяжкий злочин, а особа, яка неправомірно надала дозвіл на керування транспортним засобом та визнала вину і вчинила злочин невеликої тяжкості повинна отримати реальне покарання. Тобто колегія суддів Верховного Суду без дослідження доказів у кримінальному провадженні дійшла висновку, що звільнення засудженого ОСОБА_5 від відбування покарання з випробуванням на підставі положень статті 75 КК за обставин, встановлених апеляційним судом, слід вважати безпідставним.
До того ж, ставити під сумнів встановлені апеляційним судом обставини, які ґрунтувались на досліджених доказах та стосувались даних про особу винного також є недоречним та порушує принципи не тільки справедливого покарання а й принципів законності, гуманізму, рівності перед законом, відповідальності за вину, індивідуалізації, що є нерозривними складовими в інституті призначення покарання.
Відповідно до вимог статті 75 КК, якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов'язане з корупцією, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Апеляційний суд пом'якшив засудженому покарання шляхом застосування інституту звільнення від призначеного покарання та встановлення іспитового строку. Мотивуючи своє рішення апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_5 свою вину визнав та щиро розкаявся, є особою молодого віку, одружений, має на утриманні дружину, яка не працює, непрацюючих престарілу бабусю ОСОБА_9 , 1942 р.н., матір ОСОБА_10 , 1961 р.н., яка є інвалдом ІІІ групи та малолітнього сина ОСОБА_11 , 2020 р.н., а також хворіє, що підтверджується наданими у суді документами.
Таким чином, суд апеляційної інстанції, обґрунтовуючи своє рішення, зважив на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, дані про особу винного та, на Мою думку, належним чином описав, які саме ознаки характеризують винуватого, а також, як вони впливатимуть на призначене покарання.
З урахуванням всіх обставин провадження, вважаю, що призначене покарання апеляційним судом покарання із застосуванням інституту звільнення від відбування покарання не суперечить принципу справедливості покарання і загалом відповідають його меті - виправлення засудженого та запобігання вчиненню ним нових злочинів.
Крім того, слід врахувати визнання чіткої взаємозалежності між ефективністю кримінального правосуддя та ступенем урахування особистісних властивостей особи засудженого на будь-якій стадії кримінального правосуддя.
При цьому, випробування, як складова форма кримінальної відповідальності формулюють в особі можливості самокерованої відповідальної поведінки. Така форма спрацьовує на користь гуманізації кримінального правосуддя та економією карної репресії стосовно осіб, які можуть виправитись без ізоляції від суспільства.
Такий підхід має місце у цьому кримінальному провадженні, з урахуванням даних щодо винних осіб, які мають молодий вік, міцні соціальні зв'язки, пов'язані сімейними зобов'язаннями щодо утримання своїх близьких, а реальне позбавлення волі негативно вплине на його соціальний статус, матеріальне становище та можливість утримувати членів сім'ї.
Таким чином, вважаю, що призначене засудженим покарання, а саме звільнення від відбування призначеного покарання з встановленим іспитовим строком тривалістю 3 роки, є достатнім для виправлення особи та запобігання вчинення ним нових злочинів, а тому касаційні скарги задоволенню не підлягають.
Відтак не має підстав вважати, що апеляційний суд істотно порушив вимоги кримінального процесуального закону, а також неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, що призвело до невідповідності призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особам засуджених через м'якість, як на то посилається прокурор та представник потерпілого.
З огляду на зазначене та враховуючи, те що суд апеляційної інстанції належним чином обґрунтував та мотивував своє рішення щодо призначеного засудженому покарання з випробуванням, призначивши іспитовий строк у межах, передбачених законом, вважаю, що рішення апеляційного суду слід залишити без зміни, а касаційні скарги - без задоволення.
Суддя ОСОБА_1