Справа № 333/3554/16-ц
Провадження № 2/333/99/22
Іменем України
05 грудня 2022 року м. Запоріжжя
Комунарський районний суд м. Запоріжжя у складі: головуючого - судді Кулик В.Б., за участю секретаря судового засідання Даниленко В.С., позивача ОСОБА_1 , представника позивача - адвоката Грецова С.В., відповідача ОСОБА_2 , представника відповідача - адвоката Железняка В.К., розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, цивільну справу № 333/3554/16-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, -
12.07.2016 року позивач ОСОБА_3 звернувся до Комунарського районного суду м. Запоріжжя з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, посилаючись на те, що 28.12.2011 року ОСОБА_2 за усним договором позики отримав від позивача грошові кошти у розмірі 15 000 доларів США, що станом на момент складення позовної заяви, відповідно до курсу долару США Національного банку України, становить 372 750,00 грн. На підтвердження зазначеного правочину є розписка, написана власноруч відповідачем 13.10.2015 року. Відповідно до вказаної розписки відповідач зобов'язувався повернути грошові кошти до 31.10.2015 року. Проте, у встановлений строк відповідач позичені грошові кошти не повернув. У зв'язку з чим, позивач просить суд стягнути з ОСОБА_2 суму боргу у розмірі 15 000 доларів США та судові витрати.
Ухвалою судді від 06.10.2016 року було відкрито провадження у справі та призначено справу до судового розгляду.
06.12.2016 року Комунарським районним судом м. Запоріжжя ухвалено заочне рішення, яким позов задоволено повністю.
16.10.2020 року відповідач звернувся до суду із заявою про перегляд заочного рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 06.12.2016 року по цивільній справі № 333/3554/16-ц, посилаючись на те, що вище вказане рішення було прийнято за його відсутністю у судовому засіданні, що не дозволило відповідачу реалізувати свої процесуальні права, в тому числі подати до суду наявні у нього документи, що спростовують позовні вимоги заявлені позивачем.
Ухвалою суду від 19.10.2020 року заяву відповідача про перегляд заочного рішення прийнято до розгляду.
16.11.2020 року заочне рішення по справі скасовано. Справу призначено до розгляду.
У судовому засіданні позивач ОСОБА_3 і його представник - адвокат Грецов С.В. надавали пояснення, аналогічні викладеним у позовній заяві та підтримували позовні вимоги в повному обсязі. ОСОБА_3 додатково зазначив, що з ОСОБА_2 знаходився у добрих стосунках, тому вирішив дати йому кошти в борг, проте останній почав уникати його, не відповідав на телефонні дзвінки, на прохання повернути кошти не реагував, тому він був вимушений звернутись до суду з даним позовом. Після винесення заочного рішення у 2016 році, у виконавчій службі було відкрито виконавче провадження, вже служба розшукувала ОСОБА_2 і проводила стягнення за виконавчим листом. Внаслідок дій державного виконавця відповідач декілька разів виходив на зв'язок, для того, щоб з'ясувати дані обставини, проте спір так і не вдалось вирішити.
Відповідач ОСОБА_2 і його представник - адвокат Железняк В.К. у судовому засіданні, заперечували проти позову, посилаючись на те, що у 2011 році ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_3 під розписку 10 000,00 грн., а не 15 000 доларів США, строком на один рік. Для забезпечення виконання зобов'язання, він надав ОСОБА_3 копію свого паспорту та ідентифікаційного коду, а також документи на квартиру. У зв'язку з тим, що відповідач прострочив повернення грошових коштів у розмірі 10 000,00 грн., тому він за домовленістю з ОСОБА_3 , в рахунок погашення боргу з процентами і пенею, передав у власність останнього металевий гараж в гаражному кооперативі в Комунарському районі м. Запоріжжя. Однак позивач розписку та документи на квартиру не повернув, додатково нарахував проценти і штрафні санкції у розмірі 15 000 доларів США. Погрожуючи розправою, ОСОБА_3 змусив неодноразово написати ОСОБА_2 розписки про отримання ним 15 000 доларів США, а саме: 13.03.2015 року, 07.09.2017 року і 17.04.2018 року. У зв'язку з такими незаконними діями позивача, відповідач звернувся до прокуратури, СБУ і ГУНП в Запорізькій області з відповідними заявами. Крім того, представник відповідача - адвокат Железняк В.К. звертав увагу суду, що позивачем пропущено строк позовної давності, позивачем не надані докази на підтвердження отриманої відповідачем позики у 2011 році.
Вивчивши матеріали справи і дослідивши письмові докази, суд дійшов наступних висновків.
Судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини.
28.12.2011 року позивач ОСОБА_1 за усним договором позики передав позичальнику ОСОБА_2 у власність 15 000 доларів США. На підтвердження вказаного факту позичальником була надана розписка від 13.10.2015 року, з зобов'язанням повернути гроші до кінця місяця, тобто до 31.10.2015 року (а.с. 31).
Згідно із ч. 2 ст. 202 ЦК України правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
За змістом ч. 4 ст. 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі встановлений законом.
В силу вимог ч. 1 ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений в письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору (ч. 3 ст. 626 ЦК України) ними було укладено договір позики, так як позивач передав відповідачу у власність грошові кошти, а відповідач зобов'язався їх повернути в тій же сумі, що відповідає ст. 1046 ЦК України.
Згідно із ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 10.12.2018 року у справі № 319/1669/16, від 08.07.2019 року у справі № 524/4946/16, від 12.09.2019 року у справі № 604/1038/16 та від 23.04.2020 року у справі № 501/1773/16-ц.
Згідно зі ст. 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Наявність оригінала розписки у позивача (позикодавця), згідно зі ст. 545 ЦК України, свідчить, що зобов'язання з повернення позики позичальником не виконано.
Отже, у разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання.
Позивачем підтверджено у суді право вимагати борг, а відповідачем не спростовано його обов'язок повернути борг. Надана ОСОБА_3 розписка є підтвердженням укладення договору позики у письмовій формі. ОСОБА_4 не заперечував, що вказана розписка написана ним власноруч.
За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. З метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18.09.2013 року у справі № 6-63цс13, від 02.07.2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13.12.2017 року у справі № 6-996цс17. Підстав відступити від таких правових висновків судом не встановлено.
Згідно зі ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76, 77 ЦПК України).
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Згідно із вказаними нормами цивільного закону обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.
Метою доказування є з'ясування дійсних обставин справи, обов'язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання), відповідно до статті 610 ЦК України.
Згідно зі ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Суд, дослідивши борговий документ у справі, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, встановив, що розписка ОСОБА_2 містить підтвердження факту отримання грошової суми від ОСОБА_3 та зобов'язання її повернути в строк до 31.10.2015 року. Матеріалами справи підтверджується, що відповідач свого зобов'язання за договором не виконав, зокрема суму грошових коштів обумовлених договором позики позивачу в строк до 31.10.2015 року не повернув.
Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину.
Згідно зі ст. 231 Цивільного кодексу України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21.04.2021 року у справі № 601/1083/16 (провадження № 61-1182св20), на яку посилається ОСОБА_2 у касаційній скарзі, зазначено, що «у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27.03.2019 року у справі № 907/113/18 зазначено, що «статтею 231 ЦК України встановлено, що правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Під насильством необхідно розуміти фізичний чи психічний тиск з боку другої сторони або іншої особи з метою спонукати вчинити ті дії, які особа не бажала б вчинити без наявності таких фізичних чи психічних страждань. Насильство може мати будь-які прояви: фізичне насильство (катування, биття, заподіяння болі); психічне насильство (залякування, загроза вбивством, заподіянням тілесних ушкоджень самій особі або її близьким); насильство дією (викрадення дитини, пошкодження майна особи). Для визнання правочину недійсним позивач має довести такі обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв'язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється. При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (ст. 231 ЦК України), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов'язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі. Для визнання правочину недійсним як такого, що вчинений під впливом насильства, не обов'язково, щоб контрагент особисто здійснював насильство. Необхідно лише, щоб він знав про факт насильства і використав це на свою користь для примушення особи до вчинення правочину». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23.01.2020 року у справі № 484/3809/16 зроблено висновок, що: «у разі вчинення правочину під впливом насильства формування волі особи, яка вчиняє правочин, відбувається внаслідок втручання стороннього фактора - фізичного чи психічного тиску з боку контрагента або іншої особи з метою спонукання до вчинення тих дій, які особа не бажала б вчинити без наявності таких фізичних чи психічних страждань». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30.07.2020 року у справі № 299/1523/16-ц зазначено, що «для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, тобто насильство розуміється як заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Воно повинне виражатися в незаконних, не обов'язково злочинних, діях. На відміну від насильства, погроза полягає у здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце за наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Вона може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли через обставини, які мали місце на момент його вчинення, були підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам».
Отже, для визнання правочину недійсним позивач має довести наступні обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв'язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється».
За клопотанням представника відповідача - адвоката Железняка В.К. судом було витребувано з Відділу поліції № 3 Запорізького районного Управління поліції Головного управління Національної поліції в Запорізькій області матеріал перевірки № 10736 за зверненням ОСОБА_2 ЄО № 23819 від 16.08.2018 року (вх. № 3746 від 16.08.2018 року); ЄО № 24386 від 22.08.2018 року (вх. № 3847 від 22.08.2018 року); ЄО № 24530 від 23.08.2018 року (вх. № 3892 від 23.08.2018 року).
Із даних матеріалів судом встановлено, що дійсно ОСОБА_2 звертався із заявами до відділу поліції з приводу вчинення ОСОБА_3 відносно нього протиправних дій. Внаслідок проведення оперативних дій співробітниками поліції встановлено, що 06.12.2016 року Комунарським районним судом м. Запоріжжя ухвалено рішення суду, за яким з ОСОБА_2 стягнуто на користь ОСОБА_3 суму боргу за договором позики, а отже між сторонами є спірні відносини, які повинні вирішуватись у цивільно-правовому порядку.
Тобто, звернення відповідача до правоохоронних органів з приводу обставин складення розписки не є таким доказом, оскільки це вказує лише на звернення відповідача із відповідною заявою про вчинене кримінальне правопорушення.
Встановивши, що ОСОБА_2 не надав суду належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердження того, що до нього було застосовано фізичний чи психологічний тиск з боку ОСОБА_3 чи інших осіб, який би вплинув на його справжню волю саме при написанні розписки, а також не встановлено наявність причинного зв'язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням оспорюваного правочину, суд дійшов до висновку, що позиція відповідача про написання розписки під тиском або фізичним примусом не знайшла свого підтвердження.
Позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Однак, відповідач з 2015 року (з часу складання розписки) не звертався до суду із позовом та не ставив перед судом питання про визнання договору недійсним з причин укладення його під тиском, погрозою, тощо, тобто під впливом насильства або під впливом тяжкої обставини. А тому відповідно до положень ст. 204 ЦК України (презумпція правомірності правочину, зокрема, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним) правочин є правомірним..
Стосовно посилання відповідача на передачу позивачу у власність металевого гаражу в гаражному кооперативі в Комунарському районі м. Запоріжжя в рахунок погашення боргу з процентами та пенею, суд зазначає наступне.
В матеріалах справи міститься копія листа ОГК «Космос-2» надіслана на адресу суду від 26.10.2022 року, в якому зазначено, що гараж № НОМЕР_1 в обслуговуючому гаражному кооперативі «Космос-2» належав ОСОБА_2 , 15.05.2015 року перейшов у власність ОСОБА_3 , 18.07.2015 року перейшов у власність ОСОБА_5 ; копія довідки ОГК «Космос-2» від 26.10.2022 року, в якій зазначено, що ОСОБА_2 з 15.05.2015 року не є членом ОГК «Космос-2» і не має на праві власності гаража в ОГК «Космос-2», копія заяви ОСОБА_2 від 15.05.2015 року правлінню ОГК «Космос-2» з проханням виключити його з членів ОГК «Космос-2», копії заяв ОСОБА_3 правлінню ОГК «Космос-2» від 15.05.2015 року з проханням прийняти в члени ОГК «Космос-2» та від 18.07.2015 року з проханням виключити з членів ОГК «Космос-2».
Даний факт дійсно підтверджує перехід саме права власності на гараж від ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , проте відсутня підстава переходу права власності (купівля-продаж, дарування), відсутній жодний письмовий доказ передачі даного майна в рахунок погашення боргу і саме в якій частині погашення (сума).
Враховуючи зазначене, суд не приймає даний факт, як доказ, зазначений відповідачем, на погашення суми боргу за договором позики в рахунок передачі майна (гаражу).
Під час розгляду справи в суді, відповідач просив застосувати строки позовної давності, посилаючись на те, що позивач звернувся до суду з пропуском строку позовної давності.
Право на звернення до суду за захистом, закріплене статтею 4 ЦПК України, кореспондується зі статтею 256 ЦК України, яка встановлює для особи часові межі для звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу та називає їх позовною давністю.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб'єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.
Статтею 257 ЦК України встановлена тривалість загальної позовної давності у три роки. Згідно з частинами першою, п'ятою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Строк позовної давності застосовується лише до обґрунтованих позовних вимог.
Як зазначено у ст. 259 ЦК України, позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.
ОСОБА_2 , відповідач у справі, повинен був повернути суму позики до кінця жовтня 2015 року, тобто до 31.10.2015 року, що підтверджено розпискою від 13.10.2015 року.
Оскільки між сторонами кредитного договору не збільшено строк позовної давності, то застосуванню підлягає ст. 257 ЦК України, якою встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки.
Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту - шляхом пред'явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред'явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об'єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб'єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов'язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права. Суб'єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.
Ураховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, необхідно дійти висновку, що об'єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб'єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.
Строк позовної давності діє після порушення суб'єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).
Судом встановлено, що ОСОБА_3 звернувся з позовною заявою до суду 12.07.2016 року, як зазначено на штемпелі вхідної кореспонденції Комунарського районного суду м. Запоріжжя за вх. № 18031/16 (а.с. 2), як доказ порушеного права надано розписку від ОСОБА_2 датовану 13.10.2015 року, строк виконання зобов'язання зазначено - 31.10.2015 року, тобто право на захист порушеного права виникло у позивача - 01.11.2015 року, до суду останній звернувся - 12.07.2016 року, тобто в межах строків, передбачених ст. 257 ЦК України.
У постанові від 16.01.2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України. Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Враховуючи зазначене, за умови, що в договорі позики від 13.10.2015 року зазначена сума в іноземній валюті, то відповідно сума в іноземній валюті підлягає стягненню.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10.02.2010 року).
У зв'язку з викладеним, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, так як судове рішення ухвалюється у повному обсязі на користь позивача, понесені ним і документально підтверджені судові витрати підлягають стягненню з відповідача.
В матеріалах справи міститься постанова державного виконавця Комунарського відділу державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області Дідичук Я.В. від 23.09.20219 року про закінчення виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 333/3554/16-ц, виданого 23.01.2017 року Комунарським районним судом м. Запоріжжя про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 боргу у розмірі 3 727, 00 грн. у зв'язку зі сплатою боржником боргу у повному обсязі зі сплатою виконавчого збору та витрат на проведення виконавчих дій (а.с. 58). Враховуючи наведене, розподіл судових витрат відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України не проводиться.
Керуючись ст. ст. 202, 203, 205, 231, 525, 526, 530, 631, 1047, 1049 ЦК України, ст. ст. 10-13, 77-81, 89, 133, 137, 141, 263-265 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики - задовольнити повністю.
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП - НОМЕР_2 , на користь ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , суму боргу за договором позики в розмірі 15 000 (п'ятнадцять тисяч) доларів США.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Запорізького апеляційного суду через Комунарський районний суд м. Запоріжжя. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повне судове рішення складене 05 грудня 2022 року.
Суддя Комунарського районного суду
м. Запоріжжя В.Б. Кулик