Справа № 522/4878/22
Провадження № 2/496/446/23
07 лютого 2023 року м. Біляївка
Біляївський районний суд Одеської області у складі:
головуючого судді - Пасечник М.Л.
при секретарі - Ніколенко В.В.
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного виконавця Одеського міського виконавчого округу Одеської області Парфьонова Георгія Володимировича про зняття арешту з майна,
Позивач, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просить суд скасувати арешт, накладений постановою приватного виконавця Парфьонова Г.В. серії та номер: 62083702 від 14.05.2020 року, на житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позову, позивач зазначила, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, на житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , був накладений арешт. Даний вид обтяження - арешт нерухомого майна був зареєстрований на підставі постанови про арешт майна боржника, серії та номер: 62083702 від 14.05.2020 року.
При винесенні даної постанови, приватним виконавцем Парфьоновим Г.В. не взято до увагу рішення Біляївського районного суду Одеської області від 16.02.2015 року по справі № 1506/3130/2012, яке набрало законної сили 26.02.2015 року. Вказаним рішенням позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , відділу державної виконавчої служби Біляївського міськрайонного управління юстиції Одеської області по поділ житлового будинку між співвласниками та скасування арешту було задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 2/3 частини житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/3 частину вказаного житлового будинку. Позивач вважає, що приватним виконавцем під час винесення постанови про арешт майна боржника серії та номер: 62083702 від 14.05.2020 року, були порушені її права на власність. Через дії приватного виконавця, ОСОБА_1 не може здійснити державну реєстрацію права власності на її нерухоме майно. У зв'язку з викладеним, позивач звернулася до суду з вказаним позовом.
Позивач у судовому засіданні позовні вимоги підтримала, просила задовольнити, не заперечувала проти винесення заочного рішення по справі.
Відповідач у судове засідання не з'явився, про дату, час та місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином, про що свідчить поштове повідомлення, наявне в матеріалах справи. Клопотання про розгляд справи за його відсутності до суду не надходило. Відзив на позовну заяву не надав.
Згідно з положеннями ч.1 ст. 280 ЦПК України, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з'явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
Отже, враховуючи згоду позивача на проведення заочного розгляду справи, відсутність відзиву на позовну заяву, належне повідомлення відповідача, який про причини неявки не повідомив, суд доходить висновку про можливість розгляду справи в заочному порядку, на підставі наявних у справі доказів, що відповідає вимогам ст. 280 ЦПК України.
Дослідивши та перевіривши зібрані по справі докази, оцінивши їх в сукупності, вислухавши пояснення позивача, суд дійшов наступного висновку.
Судом встановлено, що рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 16.02.2015 року по справі № 1506/3130/2012, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , відділу державної виконавчої служби Біляївського міськрайонного управління юстиції Одеської області по поділ житлового будинку між співвласниками та скасування арешту було задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 2/3 частини житлового будинку з надвірними спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/3 частину вказаного житлового будинку з надвірними спорудами. В решті позову відмовлено. Рішення набрало законної сили 26.02.2015 року.
Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, на житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , постановою приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Парфьонова Г.В. № 62083702 від 14.05.2020 року, було накладено арешт, що підтверджується інформацію довідкою № 273648025 від 07.09.2021 року. Зазначено, що особою, майно/права якої обтяжуються є ОСОБА_2 . Також міститься відмітка про те, що вказаний житловий будинок належить останньому на праві приватної власності, на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 03.12.2007 року, виданого виконавчим комітетом Нерубайської сільської ради Біляївського району Одеської області.
Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.
Згідно з п.2 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ № 5 від 03.06.2016 року «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна», позов про зняття арешту з майна може бути пред'явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно).
Відповідно до ч. 2 ст. 30 ЦПК України позови про зняття арешту з майна пред'являються за місцем знаходження цього майна або основної його частини.
Вимоги позивача, що ґрунтуються на його праві власності на арештоване майно, розглядаються за правилами, установленими для розгляду позовів про звільнення майна з-під арешту. Така позиція викладена в постанові Верховного Суду України №6-26цс13 від 15.05.2013 року, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для суду.
На рівні національного законодавства гарантії захисту права власності закріплені в ст. 41 Конституції України, за змістом якої кожен має право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю за винятком обмежень встановлених законом.
Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Крім цього, зміст цього конвенційного положення про захист права власності розкритий у ряді Рішень Європейського Суду з прав людини. Так, у Рішенні Європейського суду від 29.11.1991 року у справі «Пайн Велі Девелопментс ЛТД та інші проти Ірландії» зазначається, що власники мають право претендувати щонайменше на законне сподівання на можливість користуватися своєю власністю.
Також, Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці виходить із того, що положення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право подати до суду будь-який позов, що стосується його прав і обов'язків цивільного характеру (п. 36 рішення ЄСПЛ від 21.02.1975 року у справі «Голден проти Сполученого Королівства») та кожен має право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).
Особи, котрі зазнають порушення права мирного володіння майном, як і інших визначених Конвенцією прав, відповідно до ст. 13 міжнародного правового акту повинні бути забезпеченні можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі.
Відповідно до ст.ст. 316, 317, 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст.391 ЦК України).
Відповідно до ч.1 ст. 56 Закону України «Про виконавче провадження» (далі Закон) арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.
Згідно з ч.ч.1, 2, 3 ст. 59 Закону, особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. У разі набрання законної сили судовим рішенням про зняття арешту з майна боржника арешт з такого майна знімається згідно з постановою виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини. У разі виявлення порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом, арешт з майна боржника знімається згідно з постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець.
Пунктом 4 ст. 59 Закону передбачено, що підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є:
1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом;
2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника;
3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах;
4) наявність письмового висновку експерта, суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв'язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням;
5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно;
6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову;
7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника;
8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову;
9) підстави, передбачені пунктом 1-2 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону;
10) отримання виконавцем від Державного концерну "Укроборонпром", акціонерного товариства, створеного шляхом перетворення Державного концерну "Укроборонпром", державного унітарного підприємства, у тому числі казенного підприємства, яке є учасником Державного концерну "Укроборонпром" або на момент припинення Державного концерну "Укроборонпром" було його учасником, господарського товариства, визначеного частиною першою статті 1 Закону України "Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності", звернення про зняття арешту в порядку, передбаченому статтею 11 Закону України "Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності".
Згідно ч. 5 ст. 59 Закону, у всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.
Наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно особи, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 03.11.2021 року у справі № 161/14034/20 (провадження № 61-1980св21), від 22.12.2021 року у справі № 645/6694/15 (провадження № 61-18160св19)
В п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 22.12.2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» роз'яснено, що заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті. Зважаючи на це, суд при задоволенні позову не вправі скасовувати вжиті заходи до виконання рішення або зміни способу його виконання, за винятком випадків, коли потреба в забезпеченні позову з тих чи інших причин відпала або змінились обставини, що зумовили його застосування.
ОСОБА_1 в прохальній частині позову просить суд скасувати арешт з усього житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Разом з тим, в ході судового розгляду, судом встановлено, що позивач є власником 2/3 частини вказаного житлового будинку, а тому, суд позбавлений можливості зняти арешт з усього житлового будинку, оскільки інша його 1/3 частина, належить ОСОБА_2 , відповідно до рішення Біляївського районного суду Одеської області від 16.02.2015 року.
Крім того, у суду відсутні відомості в рамках якого виконавчого провадження накладено арешт на житловий будинок, хто є боржником у ньому, на якій стадії воно перебуває на теперішній час та чи виконане рішення, в забезпечення виконання якого було накладено арешт.
У судовому засіданні позивач пояснила, що вона зверталася до приватного виконавця Одеського міського виконавчого округу Одеської області Парфьонова Г.В. з проханням про зняття арешту з житлового будинку, але їй було відмовлено. Крім того, пояснила, що арешт на нерухоме майно був накладений у зв'язку з заборгованістю по кредитам ОСОБА_2 в банках, її вказував як поручителя.
Письмову відмову приватного виконавця у знятті арешту з житлового будинку, ОСОБА_1 до суду не надала. Крім того, позивачем не було надано доказів, про те, що, на теперішній час, відпала потреба у накладенні арешту на її частину житлового будинку, або змінилися обставини, які зумовили його застосування, що вона не являється боржником у виконавчому провадженні, в рамках якого він був накладений, та відсутні відомості приватного виконавця Одеського міського виконавчого округу Одеської області Парфьоновм Г.В. щодо можливості скасування арешту з належної позивачу 2/3 частини житлового будинку.
В свою чергу, позивачка не зверталася до суду із клопотанням про витребування додаткових доказів, які обґрунтовують її доводи, а на суд не може бути покладена функція збирання доказів, оскільки таким чином буде порушено принцип змагальності.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
За правилами ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У відповідності до вимог ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Обґрунтовуючи своє рішення, суд бере до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якого суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, та враховує, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10.02.2010 року).
Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 року у справі №905/386/18 (провадження № 12-85гс19) зазначено, що відповідачем у справах за позовами про звільнення з-під арешту майна є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних відносин щодо такого майна.
ОСОБА_1 пред'явила позовні вимоги до приватного виконавця Одеського міського виконавчого округу Одеської області Парфьонова Г.В., який не являється ні боржником, ні особою, в інтересах якої накладено арешт на спірне нерухоме майно.
За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача (пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 року у справі № 523/9076/16-ц).
Отже, як зазначила позивач, боржником у виконавчому провадженні, в рамках якого накладений арешт на житловий будинок є ОСОБА_2 , однак вона не скористалася наданими їй процесуальними правами для подальшого притягнення його співвідповідачем за заявленими у цій справі вимогами, а тому суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови в задоволенні позову, зокрема, через його пред'явлення до неналежного відповідача.
Тому, суд, на основі всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього з'ясування фактичних обставин справи, оцінивши наявні у справі докази, з'ясувавши їх достатність і взаємний зв'язок у сукупності, вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 10, 12, 13, 76-81, 89, 258, 259, 268, 280-282, 354 ЦПК України, суд -
В задоволенні позову ОСОБА_1 до Приватного виконавця Одеського міського виконавчого округу Одеської області Парфьонова Георгія Володимировича про зняття арешту з майна - відмовити.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Апеляційна скарга на заочне рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Заочне рішення суду набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Повний текст рішення виготовлено 13.02.2023 року.
Суддя М.Л. Пасечник