ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
02 лютого 2023 року Справа № 902/1706/13(902/959/20)
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуюча суддя Коломис В.В., суддя Саврій В.А. , суддя Миханюк М.В.
секретар судового засідання Романець Х.В.
за участю представників сторін:
позивача - не з'явився;
відповідача - не з'явився;
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильовича в інтересах банкрута - ФОП Бойдаченка Антона Павловича на рішення Господарського суду Вінницької області від 21 червня 2022 року (повний текст складено 01.07.2022) у справі №902/1706/13(902/959/20) (суддя Лабунська Т.І.)
за позовом арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильовича в інтересах банкрута - ФОП Бойдаченка Антона Павловича
до Григораш Лідії Павлівни
про витребування майна
в межах справи № 902/1706/13
за заявою Публічного акціонерного товариства "ОТП Банк"
до Фізичної особи-підприємця Бойдаченко Антона Павловича
про банкрутство
Рішенням Господарського суду Вінницької області від 21 червня 2022 року у справі №902/1706/13(902/959/20) в задоволенні позову ліквідатора ФОП Бойдаченка Антона Павловича - арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильовича № б/н від 29.09.2020 до Григораш Лідії Павлівни про витребування майна відмовлено.
Скасовано заходи забезпечення позову, застосовані постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.12.2020 у справі № 902/1706/13(902/959/20) шляхом накладення арешту на магазин з прибудовою, за адресою: Вінницька обл., м. Вінниця, вул. Андрія Первозванного, буд.70, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 180172605101.
Здійснено розподіл судових витрат.
Не погоджуючись з прийнятим судом першої інстанції рішенням, арбітражний керуючий Микитьон Віктор Васильович звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення місцевого господарського суду скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задоволити.
Обгрунтовуючи свої вимоги апелянт посилається на порушення Господарським судом Вінницької області норм матеріального та процесуального права, а також на невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого суду, обставинам справи.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 29.08.2022 у справі №902/1706/13(902/959/20) поновлено арбітражному керуючому Микитьону Віктору Васильовичу строк на подання апеляційної скарги. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильовича в інтересах банкрута - ФОП Бойдаченка Антона Павловича на рішення Господарського суду Вінницької області від 21 червня 2022 року у справі №902/1706/13(902/959/20). Призначено справу №902/1706/13(902/959/20) до розгляду на 22 вересня 2022 р. об 11:00 год.
У зв'язку із тимчасовою непрацездатністю головуючої судді Коломис В.В., судове засідання у справі № 902/1706/13(902/959/20), призначене на 22.09.2022 об 11:00 год. не відбулося.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.09.2022 у справі №902/1706/13(902/959/20) розгляд апеляційної скарги арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильовича в інтересах банкрута - ФОП Бойдаченка Антона Павловича на рішення Господарського суду Вінницької області від 21 червня 2022 року у справі №902/1706/13(902/959/20) призначено на 03 листопада 2022 р. об 11:00 год.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.11.2022 у справі №902/1706/13(902/959/20) розгляд апеляційної скарги відкладено на 08 грудня 2022 року.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 08.12.2022 у справі №902/1706/13(902/959/20) розгляд апеляційної скарги відкладено на 02 лютого 2023 року.
02 лютого 2023 року на електронну адресу апеляційного суду від представника арбітражного керуючого Микитьона В.В. надійшло клопотання про розгляд апеляційної скарги без його участі.
В судове засідання представник відповідача не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, витребуваного ухвалою суду відзиву на апеляційну скаргу не надав.
Частинами 11,12 статті 270 ГПК України, яка визначає порядок розгляду апеляційної скарги, встановлено, що суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Враховуючи положення ст.273 ГПК України щодо строку розгляду апеляційної скарги на рішення місцевого господарського суду, а також те, що судом вчинено всі необхідні дії для належного повідомлення всіх учасників провадження у справі про час і місце розгляду справи, при цьому явка учасників судового процесу обов'язковою не визнавалась, а матеріали справи достатньо характеризують спірні правовідносини, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в даному судовому засіданні за наявними у справі матеріалами, у відповідності до вимог ст.269 ГПК України.
Колегія суддів, розглянувши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційну скаргу слід задоволити, рішення місцевого господарського суду - скасувати, прийнявши нове рішення, яким позов задоволити.
При цьому колегія суддів виходила з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, в провадженні Господарського суду Вінницької області перебуває справа №902/1706/13 за заявою АТ "ОТП Банк" про банкрутство ФОП Бойдаченка А.П. Провадження у справі перебуває на стадії ліквідаційної процедури боржника, ліквідатором є арбітражний керуючий Микитьон В.В.
30.09.2020 від ліквідатора ФОП Бойдаченка А.П. - арбітражного керуючого Микитьона В.В. до Господарського суду Вінницької області надійшла позовна заява б/н від 29.09.2020 (вх. № 01-36/690/20) до ОСОБА_1 про витребування майна.
Вказана заява обгрунтована тим, що 14.05.2020 за договором купівлі-продажу, укладеним між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , магазин з прибудовою за адресою: АДРЕСА_1 було відчужено поза волею власника - ФОП Бойдаченка А.П. та без відома арбітражного керуючого (ліквідатора боржника).
Як зазначає ліквідатор ФОП Бойдаченка А.П., з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №225692956 від 26.09.2020 стало відомо, що магазин з прибудовою за вказаною адресою був проданий ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу, серія та номер: 629, виданий 14.05.2020, видавник: приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Терещенко В.В.
При цьому, як вказує заявник, ні банкрут - ФОП Бойдаченко А.П. особисто, ні арбітражний керуючий, який призначений ліквідатором банкрута, спірне майно не відчужували та не укладали з ОСОБА_1 вищевказаний договір. На момент придбання відповідачем спірного майна, власником вказаного майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно значився ОСОБА_2 - син банкрута ФОП Бойдаченка А.П.
Тобто, за твердженням ліквідатора боржника, відомості в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо власника майна не відповідали дійсності, оскільки спростовувались заочним рішенням Вінницького міського суду від 21.06.2016 у справі №127/5621/16-ц, згідно з яким з 21.06.2016 власником спірної земельної ділянки фактично був вже не ОСОБА_2 , а його батько - ФОП Бойдаченко А.П., який визнаний банкрутом господарським судом та щодо якого здійснюється ліквідаційна процедура.
При цьому, пославшись на те, що повний текст заочного рішення Вінницького міського суду від 21.06.2016 у справі №127/5621/16-ц міститься в Єдиному державному реєстрі судових рішень, заявник вважає, що відповідач при необхідності мала можливість шляхом пошуку за ключовими словами в Єдиному державному реєстрі судових рішень довідатися про те, що відчужуване майно, яке вона має намір купити хоча і зареєстроване за ОСОБА_2 , однак йому насправді не належить відповідно до заочного рішення Вінницького міського суду від 21.06.2016 у справі № 127/5621/16-ц. Тобто, ОСОБА_2 на момент укладення договору купівлі-продажу спірного майна не був власником вищевказаного майна і ОСОБА_1 могла і повинна була це знати, оскільки відомості з Єдиного державного реєстру судових рішень є загальнодоступними.
Також, посилаючись на норми Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та судову практику, позивач зазначає, що не дивлячись на те, що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно був запис про власника спірного майна ОСОБА_2 , пріоритет над вказаними записами має правовстановлюючий документ, яким спростовується такий запис, а саме - заочне рішення Вінницького міського суду від 21.06.2016 у справі №127/5621/16-ц, текст якого міститься в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
За наведених обставин, позивач просить суд витребувати від ОСОБА_1 у власність ОСОБА_3 магазин з прибудовою за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 180172605101.
Рішенням Господарського суду Вінницької області від 30.03.2021, яке залишено без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 16.06.2021, позов задоволено. Витребувано від ОСОБА_1 у власність ОСОБА_3 магазин з прибудовою за адресою АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 180172605101.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22.12.2021 постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 16.06.2021 та рішення Господарського суду Вінницької області від 30.03.2021 у справі №902/1706/13(902/959/20) скасовано. Справу №902/1706/13(902/959/20) направлено на новий розгляд до Господарського суду Вінницької області.
При цьому, скасовуючи рішення судів обох інстанцій та направляючи дану справу на новий розгляд до суду першої інстанції, суд касаційної інстанції зазначив, що оскаржувані судові рішення постановлені за відсутності належної оцінки доводів стосовно встановлення обставин добросовісності набувача, що має ключове значення для правильного вирішення спору про витребування майна в порядку ст.388 ЦК України і для визначення критерію "пропорційності" втручання у право власності набувача майна, а відтак, не можуть вважатися такими, що відповідають критеріям справедливого судового розгляду відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.
Порушення судами першої та апеляційної інстанцій принципу повноти оцінки доказів, перевірки та встановлення обставин справи, зокрема, обставин добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення для застосування положень ст.ст. 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію "пропорційності" втручання у право власності набувача майна, свідчить про передчасність здійснених висновків у даній справі щодо наявності правових підстав для витребування у ОСОБА_1 спірного майна.
З огляду на викладене, суд касаційної інстанції вказав, що судам при новому розгляді даної справи слід з'ясувати питання добросовісності/недобросовісності набувача, врахувати критерій "пропорційності" втручання у право власності набувача майна відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Місцевий господарський суд при новому розгляді справи, розглянувши подані сторонами документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи, проаналізувавши вимоги чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, прийшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
При цьому, суд першої інстанції зазначив в оскаржуваному рішенні, що при укладенні договору купівлі-продажу від 14.05.2020, приватним нотаріусом було перевірено документи, що підтверджують право власності ОСОБА_2 на відчужуване нерухоме майно, та перевірено наявність речових прав на вказане майно на підставі відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Згідно відомостей, що містилися на той час в Державному реєстрі речових прав право власності на майно, спірне майно було зареєстровано за ОСОБА_2 . Оскільки, а відповідач - ОСОБА_1 не знала, що ОСОБА_2 не мав права відчужувати оспорюване нерухоме майно, суд прийшов до висновку, що відповідач є добросовісним набувачем цього майна.
Натомість, з такими доводами та власне висновками місцевого господарського суду колегія суддів погодитись не може з огляду на таке.
Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).
Держава забезпечує рівний захист усіх суб'єктів права власності застосуванням передбачених законодавством заходів. Регулювання, наведене в Главі 29 ЦК України, передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) й усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).
Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно.
При цьому, стаття 400 ЦК України вказує на обов'язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.
Разом з тим, стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.
Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).
Велика Палата Верховного Суду відзначає, що предметом регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що ставиться для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".
При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки пропорційності, як і в питаннях наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.
Тож для розкриття критерію пропорційності вагоме значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна.
Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц (провадження №14-192цс19), пункт 46.1 постанови від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (провадження №14-436цс19).
Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.
Якщо спірне майно є об'єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №922/3537/17 (провадження №12-127гс19, пункти 37, 38), від 01.04.2020 у справі №610/1030/18 (провадження №14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (провадження №12-44гс20, пункти 7.15, 7.16).
Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар (Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 12-35гс21).
Судом встановлено, що ухвалою господарського суду Вінницької області від 05.08.2015 у справі №902/1706/13, серед іншого, визнано недійсним договір дарування магазину з прибудовами, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , що був посвідчений 14.10.2013 приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Курановою О.О. та зареєстрований в реєстрі за № 2941.
Також судом встановлено, що згідно укладеного 14.10.2013 договору дарування власником магазину з прибудовами, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , стала ОСОБА_4 .
В подальшому, 09.10.2014 між ОСОБА_4 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдаровуваний) укладено договір дарування (зареєстровано в реєстрі за № 2497). Предметом договору дарування стала передача дарувальником у власність обдаровуваного магазину з прибудовою під АДРЕСА_2 .
Заочним рішенням Вінницького міського суду від 21.06.2016 у справі №127/5621/16-ц, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 21.08.2018 у справі №127/5621/16-ц, позов арбітражного керуючого Василика В.В. до ОСОБА_2 , за участю третіх осіб без самостійних вимог на стороні позивача ПАТ "ОТП Банк" та на стороні відповідача ОСОБА_4 про витребування майна, задоволено. Витребувано від ОСОБА_2 у власність ОСОБА_3 , зокрема, магазин з прибудовою, за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 180172605101.
При цьому, в постанові Верховного Суду від 21.08.2018 у справі №127/5621/16-ц зазначені обставини неправомірності перебування у власності ОСОБА_2 , зокрема, оспорюваного майна та наявність підстав для його витребування у власність ОСОБА_3 , оскільки останній власник спірного майна, яке належало ФОП ОСОБА_3 , ОСОБА_2 не є добросовісним набувачем, так як є рідним сином ОСОБА_3 та онуком ОСОБА_4 , а тому знав чи міг знати про процедуру банкрутства ФОП Бойдаченка А.П. та необхідність включення такого майна до ліквідаційної маси для задоволення вимог кредиторів.
Відповідно до положень ч.ч. 4, 5 ст.75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ.
Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, позаяк їх вже встановлено у рішенні, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву законність судового акта, який вступив в законну силу.
Не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо.
Обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов'язується виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема у висновках, зроблених у зв'язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов'язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо.
Отже, преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.
Отже, встановлені вказаним вище заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 21.06.2016 по справі № 127/5621/16-ц обставини щодо витребування від ОСОБА_2 у власність ОСОБА_3 спірного майна є преюдиціальними в силу ч.4 ст.75 ГПК України під час розгляду позовної заяви ліквідатора боржника у справі №902/1706/13(902/959/20).
Крім того, судом встановлено, що 14.05.2020 між ОСОБА_2 , від імені якого за дорученням діяла ОСОБА_5 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) був укладений договір, за умовами якого, продавець передав у власність (продав), а покупець - набула у власність (купила) належний продавцю магазин з прибудовою під номером АДРЕСА_1 , (надалі - нерухомість).
Нерухомість, що відчужується належить продавцю, що підтверджується договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Курановою О.О., 09.10.2014 за реєстром №2497, дублікат якого виданий 11.02.2020 за реєстром №386. Право власності зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна № 180172605101.
Згідно документів, що посвідчують право власності на вищезазначену нерухомість, в цілому вона складається з: магазину з прибудовою літ. "А", загальною площею 177,9 кв.м., огорожі № 1.
Вказана нерухомість розташована на земельній ділянці площею 0,0488 га в межах згідно з планом, кадастровий номер земельної ділянки 0510136600:02:064:0033, яка відчужується одночасно із нерухомістю, яка на ній розташована.
За домовленістю сторін продаж цей вчинено за 142 320,00 грн. Гроші представник продавця отримала від покупця повністю до підписання цього договору. Вказана ціна є погодженою сторонами, остаточною та будь-яким змінам чи доповненням не підлягає. Представник продавця стверджує, що не має ніяких майнових претензій до покупця щодо розрахунку за продану нерухомість (п. 2.1).
Договір посвідчено приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Терещенко В.В. та зареєстровано в реєстрі за №629.
Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №225692956 від 26.09.2020, магазин з прибудовою за адресою АДРЕСА_2 зареєстровано на праві власності за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: 629, виданий 14.05.2020, видавник: приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Терещенко В.В.
Отже, наразі право власності на спірне майно зареєстровано за відповідачем - ОСОБА_1 .
Як вбачається, предметом позову у цій справі є вимога ліквідатора ФОП Бойдаченка А.П. - арбітражного керуючого Микитьона В.В. про витребування в порядку ст.ст. 387, 388 ЦК України від ОСОБА_1 у власність ОСОБА_3 майна, а саме: магазину з прибудовою за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 180172605101.
Підставою позовних вимог зазначено, що у власності боржника - ОСОБА_3 перебуває майно - магазин з прибудовою за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується заочним рішенням Вінницького міського суду від 21.06.2016 у справі №127/5621/16-ц. При цьому, ні банкрут - ОСОБА_3 , ні ліквідатор боржника не відчужували та не укладали із відповідачем вищевказаних договорів купівлі-продажу.
Таким чином, як стверджує позивач, магазин з прибудовами, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , перебував у власності ОСОБА_2 неправомірно, відтак подальше відчуження останнім у власність ОСОБА_6 за договором купівлі-продажу від 14.05.2020 суперечить вищевказаним судовим рішенням, які були чинними на момент укладення договору купівлі-продажу.
Судом встановлено, що при укладенні договору купівлі-продажу від 14.05.2020 приватним нотаріусом було перевірено документи, що підтверджують право власності ОСОБА_2 на відчужуване нерухоме майно, та перевірено наявність речових прав на вказане майно на підставі відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Згідно відомостей, що містилися на той час в Державному реєстрі речових прав право власності на майно, спірне майно було зареєстровано за ОСОБА_2 .
Разом з тим, суд апеляційної інстанції зазначає, що можливість витребування майна з чужого незаконного володіння законодавець насамперед ставить у залежність від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем.
Як вже зазначалося вище, згідно зі статтею 388 Цивільного кодексу України недобросовісним є такий набувач, який знав або повинен був знати, що відчужувач, у якого він отримав майно, не має права його відчужувати. Добросовісним має вважатися той набувач, який не знав і не повинен був знати, що набуває майно в особи, яка не має право його відчужувати, а недобросовісним володільцем є та особа, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне.
Витребування майна від добросовісного набувача (особи, яка не знала і не повинна була знати про те, що особа, у якої річ придбана, не має права її відчужувати) є можливим у всіх випадках, коли майно придбане безоплатно в особи, яка не мала права відчужувати річ.
Якщо майно за відплатним договором придбано в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадках, передбачених частиною 1 статті 388 Цивільного кодексу України, зокрема якщо майно вибуло із володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (було загублено, викрадено, вибуло з їхнього володіння іншим шляхом).
Під час розгляду позову про витребування майна відповідач згідно зі статтею 388 ЦК має право заперечити проти позову про витребування майна з його володіння шляхом подання доказів відплатного придбання ним цього майна в особи, яка не мала права його відчужувати, про що він не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому разі пред'явлення зустрічного позову про визнання добросовісним набувачем не вимагається і, крім того, не є належним способом судового захисту (стаття 16 ЦК), оскільки добросовісність набуття - це не предмет позову, а одна з обставин, що має значення для справи та підлягає доказуванню за позовом про витребування майна.
Якщо судом буде встановлено, що набувач знав або повинен був знати про наявність перешкод до вчинення правочину, зокрема те, що продавець майна не мав права його відчужувати, це може свідчити про недобросовісність набувача й бути підставою для задоволення позову про витребування у нього цього майна.
Досліджуючи питання добросовісності набувача, колегія суддів зазначає таке.
Як вбачається з матеріалів справи, договір купівлі-продажу від 14.05.2020, за яким було продано спірне нерухоме майно (магазин з прибудовою), був укладений між ОСОБА_2 , який є сином боржника - ОСОБА_3 , та ОСОБА_1 , яка є рідною бабою ОСОБА_2 . При цьому, ОСОБА_5 , яка згідно умов договору діяла за дорученням ОСОБА_2 , є матір'ю останнього та рідною донькою ОСОБА_1 .
Вказане підтверджується наявними в матеріалах справи Актом опитування адвокатом від 01.11.2022, а також нотаріально завіреною заявою свідка.
Так, відповідно до заяви свідка у справі №902/1706/13(902/959/20), що засвідчена приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Миронюк Н.В. та зареєстрована у реєстрі за №92, ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , надав наступні відомості щодо обставин справи, які можуть свідчити про недобросовісність набувача при укладенні договору купівлі-продажу, що зареєстрований в реєстрі за номером 629, а саме щодо обставин незаконного придбання відповідачем у свою власність магазину з прибудовою під номером АДРЕСА_1 : " ОСОБА_5 - моя колишня жінка ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер облікової картки платників податків НОМЕР_2 ) являється донькою ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платників податків НОМЕР_3 ). ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 є сином ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер облікової картки платників податків НОМЕР_2 ) та моїм сином, а також онуком ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платників податків НОМЕР_3 )".
Отже, суб'єктами укладення правочину, на підставі якого відбувалось подальше відчуження спірного нерухомого майна, виступають члени однієї родини.
Оскільки ОСОБА_1 (покупець) являється матір'ю ОСОБА_5 (представник продавця за довіреністю), а ОСОБА_2 (продавець) являється внуком ОСОБА_1 та сином ОСОБА_5 , наявні підстави вважати, що усі ці особи знали і повинні були знати, що у ОСОБА_2 відсутні повноваження та права щодо розпорядження спірним нерухомим майном.
Частина 5 статті 12 Цивільного кодексу України передбачає, що у разі, якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом, тобто за змістом цієї норми добросовісність набувача презюмується.
Незаконним володільцем може бути і добросовісний, і недобросовісний набувач. Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права.
Під час розгляду позову про витребування майна відповідач згідно зі статтею 388 ЦК має право заперечити проти позову про витребування майна з його володіння шляхом подання доказів відплатного придбання ним цього майна в особи, яка не мала права його відчужувати, про що він не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому разі пред'явлення зустрічного позову про визнання добросовісним набувачем не вимагається і, крім того, не є належним способом судового захисту (стаття 16 ЦК), оскільки добросовісність набуття - це не предмет позову, а одна з обставин, що має значення для справи та підлягає доказуванню за позовом про витребування майна.
Якщо судом буде встановлено, що набувач знав або повинен був знати про наявність перешкод до вчинення правочину, зокрема те, що продавець майна не мав права його відчужувати, це може свідчити про недобросовісність набувача й бути підставою для задоволення позову про витребування у нього цього майна.
Взагалі ж під поняттям "знав" слід розуміти не лише безпосередню обізнаність особи у тому, що вона набуває майно у суб'єкта, який не наділений правом на його відчуження, а й водночас усвідомлення факту порушення своїми діями прав іншої особи. Щодо застосовуваного законодавцем поняття "повинен був знати", то воно характеризує недобросовісність того володільця (набувача), який хоч і не був безпосередньо інформований про відсутність у відчужувача права на відчуження майна, але за обставинами його набуття міг та зобов'язаний був про це знати.
У даному випадку критерій наявності родинних зв'язків сторін договору купівлі-продажу спірного майна є доказом того, що відповідачка є недобросовісним набувачем і була обізнана про факт того, що магазин з прибудовою не належав продавцю (внуку відповідачки) майна.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що в рішенні (заочне) Вінницького міського суду від 21.06.2016 у справі №127/5621/16-ц судом встановлено, що спірне нерухоме майно неодноразово вибувало з власності боржника до його родичів, зокрема до його сина - ОСОБА_2 та в подальшому до ОСОБА_4 , яка є його рідною бабою, що в свою чергу не може свідчити про добросовісність набувачів спірного майна.
Суд зазначає, що набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з'ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника. Набувач не може бути визнаний добросовісним, якщо на момент вчинення правочину з набуття майна право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстроване не за відчужувачем або у цьому реєстрі був запис про судовий спір відносно цього майна (обтяження). Водночас запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності відчужувача не є безспірним доказом добросовісності набувача.
Власник має право спростувати заперечення набувача про його добросовісність, довівши, що під час вчинення правочину набувач повинен був засумніватися у праві відчужувача на відчуження майна.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника.
Частиною першою статті 73 ГПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст.ст. 74, 76-79 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Обов'язок доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права.
За умовами статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були (постанова ВС КГС від 11.09.2020 у справі №910/16505/19).
Слід зауважити, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Вчинення членами однієї родини ряду правочинів фактично підтверджує їх обізнаність з обставинами та метою їх укладення, що виключає добросовісність набуття права власності в порядку статті 388 Цивільного кодексу України.
Відтак, надані сторонами докази, в їх сукупності, досліджені судом, свідчать про більшу вірогідність в доведенні вимог позивача, ніж аргументів відповідача (з наданням підтверджувальних доказів) на зазначення протилежного.
При цьому, колегія суддів вважає формальним твердження відповідача ОСОБА_1 про статус добросовісного набувача спірного майна від ОСОБА_2 , перевірку приватним нотаріусом чистоти договору та походження спірного майна, а також сплати вартості майна, що придбавається, оскільки наведені обставини не спростовують доводи позивача щодо недобросовісності відповідача під час укладення договору купівлі-продажу спірного нерухомого майна з продавцем, від імені якого діяла її донька - ОСОБА_5 , та не доводять, що ОСОБА_1 , яка є рідною бабою ОСОБА_2 (продавця) та матір'ю ОСОБА_5 , не знала або не могла знати про те, що нерухоме майно вибуло із володіння боржника - ОСОБА_3 з порушенням закону, всупереч засадам цивільного законодавства (таким як справедливість, добросовісність та розумність) (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України), а також принципу неприпустимості зловживання правом (частина третя статті 13 Цивільного кодексу України).
Враховуючи все вищевикладене в сукупності, зважаючи на встановлені факти неправомірності перебування у власності ОСОБА_2 спірного майна, яке належить боржнику - ОСОБА_3 , та його відчуження у власність відповідача за договором купівлі-продажу від 14.05.2020, апеляційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав для витребування від ОСОБА_1 у власність ОСОБА_3 нерухомого майна - магазину з прибудовою за адресою АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 180172605101.
Щодо заяви відповідача про застосування строків позовної давності із посиланням на те, що позивачу було відомо про порушення його прав принаймні на дату постановлення заочного рішення Вінницьким міським судом - 21.06.2016, і щонайменше з цієї дати починає перебіг строку позовної давності для звернення з даним позовом, то колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
За приписами ст.257 цього кодексу загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до ст.267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Згідно постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17.03.2020 у справі №10/5026/995/2012, в разі пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою початок перебігу позовної давності визначається з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення арбітражного керуючого (ліквідатора) до суду із заявою про захист інтересів боржника.
В основу конструкції частини першої статті 261 ЦК України покладено принцип єдності (одинності) суб'єкта, чиї права порушено, тобто носія права, а не іншої особи, у тому числі якій за законом надано повноваження із захисту цього права (у справах про банкрутство цією особою є арбітражний керуючий).
А тому, суд дійшов висновку, що у разі пред'явлення позову у межах справи про банкрутство як особою, право якої порушене (боржником), так і в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою (арбітражним керуючим) перебіг позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила; оскільки в протилежному випадку має місце безпідставне наділення арбітражного керуючого як особи, що у справі про банкрутство діє від імені боржника, особливим статусом з наданням тим самим боржнику як носію права у спорі не передбаченої нормами закону переваги перед іншими учасниками цього спору у захисті своїх прав та інтересів, зокрема, обмежує протилежну сторону спору у захисті своїх прав та інтересів щодо предмета спору, і, відповідно, ставить її у нерівне становище перед суб'єктом звернення - боржником/арбітражним керуючим.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №907/50/18 зроблено висновок про застосування норми права згідно якого за наявності правових підстав для витребування майна від добросовісного набувача відповідно до статей 387, 388 ЦК України мають застосовуватися положення статті 267 ЦК України.
Визначення початку відліку позовної давності міститься у статті 261 ЦК України, зокрема, відповідно до частини першої цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017) та статтею 74 цього Кодексу (у редакції, чинній з 15.12.2017), про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №907/50/16).
Отже, визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права.
За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.
Суд зазначає, що порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов'язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.
Закон також не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб. Аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі №914/3234/16.
У наведеній постанові від 26.11.2019 справі № 914/3224/16 Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16.08.2018 у справі №711/802/17 та від 06.06.2018 у справі № 520/14722/16-ц, згідно з якими початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковується з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу.
Отже, початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковується з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу, а не з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно.
Саме ця остання правова позиція Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі №914/3224/16 має враховуватись судами під час вирішення тотожних спорів, про що зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №755/10947/17.
Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 20.04.2020 року у справі №10/Б-743.
Водночас, відповідач заявляючи про застосування строків позовної давності також посилається на те, що початок перебігу позовної давності відліковується з моменту, коли позивач дізнався про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу, а не з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно.
При цьому, відповідач вказує, що перебіг позовної давності у даному випадку починається щонайменше з 21.06.2016, тобто з дати постановлення заочного рішення Вінницьким міським судом по справі №127/5621/16-ц.
Однак, суд вважає за необхідне зазначити, що заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 21.06.2016 у справі №127/5621/16-ц було витребувано у власність ОСОБА_3 спірне майно від ОСОБА_2 .
Як зазначалось вище, заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21.06.2016 у справі № 127/5621/16-ц набрало законної сили 21.08.2018 згідно постанови Верховного Суду від 21.08.2018 .
На думку суду, твердження відповідача щодо початку перебігу позовної давності не відповідають встановленим обставинам справи та відповідач помилково пов'язує дату прийняття заочного рішення Вінницьким міським судом Вінницької області у справі 127/5621/16-ц про витребування майна у власність банкрута з моментом, коли позивач дізнався про вибуття майна до іншої особи (згідно наведеної вище судової практики), оскільки таким рішенням було відновлено право власності ОСОБА_3 на спірне нерухоме майно.
Таким чином, у позивача, за наявності заочного рішення Вінницького міського суду від 21.06.2016 у справі № 127/5621/16-ц, яке набрало законної сили 21.08.2018, до моменту укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 договору купівлі-продажу (14.05.2020) - були відсутні підстави вважати, що спірне майно вибуло з його власності до іншої особи та відповідно відсутні були і підстави для звернення до суду з позовом про витребування такого майна.
При цьому, як вказано у позовній заяві, ліквідатором в ході здійснення ліквідаційної процедури було встановлено про відчуження спірного майна поза волею банкрута та без відома ліквідатора.
Згідно відомостей Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 225692956 від 26.09.2020, спірне майно було зареєстровано на праві власності за ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу від 14.05.2020.
Враховуючи викладене, перебіг позовної давності за позовними вимогами, що є предметом даного спору, починається з моменту, коли позивач дізнався про факт відчуження нерухомого майна, а саме з моменту отримання Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 225692956 від 26.09.2020.
Таким чином, строк позовної давності за позовними вимогами про витребування від ОСОБА_1 у власність ОСОБА_3 магазину з прибудовою за адресою АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 180172605101, позивачем не пропущено, а позов пред'явлено до суду в межах строку позовної давності, з огляду на що заява відповідача про застосування строків позовної давності задоволенню не підлягає.
Також, суд вважає за необхідне зазначити, що ліквідатором боржника вчинялись дії щодо реєстрації права власності на нерухоме майно, однак державним реєстратором було відмовлено у державній реєстрації права власності, що підтверджується наданими до заперечення на відзив рішеннями державного реєстратора про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень на майно за боржником: №48306856 від 20.08.2019, №48307296 від 20.08.2019, №56169814 від 15.01.2021, №56169662 від 15.01.2021 за заявами, що були подані до державного реєстратора представником ліквідатора банкрута та банкрутом ФОП Бойдаченком А.П.
Крім того, обставини стосовно невжиття ліквідатором банкрута у даній справі заходів щодо реєстрації права власності на спірні об'єкти нерухомого майна за банкрутом ФОП Бойдаченком Антоном Павловичем на виконання судового рішення у справі №127/5621/16-ц, вже були предметом судового розгляду у справі №902/1706/13.
Так, ухвалою суду від 12.11.2019, серед іншого, відмовлено у задоволенні скарги Публічного акціонерного товариства "ОТП Банк" від 16.01.2019 (клопотання вх. №02.1-36/34/19 від 16.01.2019) в частині вимог про визнання неналежним виконання обов'язків ліквідатора Фізичної особи-підприємця Бойдаченка Антона Павловича арбітражним керуючим Василиком Віталієм Валентиновичем у справі №902/1706/13 та в частині вимог про припинення виконання арбітражним керуючим Василиком Віталієм Валентиновичем повноважень ліквідатора Фізичної особи-підприємця Бойдаченка Антона Павловича у справі №902/1706/13.
Як вказано в ухвалі, основною підставою скарги ПАТ "ОТП Банк" на дії та бездіяльність арбітражного керуючого Василика В.В. з вимогою припинити його повноваження є констатація невиконання з червня 2016 року по січень 2019 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21.06.2016 у справі № 127/5621/16-ц, яким витребувано у власність ФОП Бойдаченко А.П. нерухоме майно. Однак, встановлені судом при розгляді скарги обставини у їх сукупності спростовують доводи відповідача щодо відсутності вчинення ліквідатором та боржником дій стосовно реєстрації права власності на майно чи виконання рішення суду щодо повернення майна власнику, внаслідок чого, на думку відповідача, позивач допустив вибуття спірного майна з його володіння з власної волі. При розгляді скарги, суд погодився з доводами арбітражного керуючого відносно вчинення активних дій, спрямованих на оформлення за ФОП Бойдаченко А.П. права власності на витребувані об'єкти нерухомого майна.
Відповідно до ч.1 ст.277 ГПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи.
Враховуючи все вищевикладене в сукупності, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення Господарського суду Вінницької області від 21.06.2022 прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з огляду на що, апеляційну скаргу арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильовича слід задоволити, а рішення місцевого господарського суду скасувати, прийнявши нове рішення, яким позов задоволити в повному обсязі.
При цьому, судові витрати, передбачені ст.123 ГПК України, у відповідності до ст.129 ГПК України покладаються на відповідача.
Керуючись ст.ст. 129, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Апеляційну скаргу арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильовича задоволити.
2. Рішення Господарського суду Вінницької області від 21 червня 2022 року у справі №902/1706/13(902/959/20) скасувати.
Прийняти нове рішення.
"Позов задоволити.
Витребувати від ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_3 ) у власність ОСОБА_3 ( АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 ) магазин з прибудовою за адресою АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 180172605101.
Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ( АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильовича (свідоцтво про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) №11 від 31.01.2013; поштова адреса офісу: а/с 289-В, м. Київ, 01001; ідент. код НОМЕР_4 ) 2 134,80 грн витрат на сплату судового збору.
Видати накази."
3. Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ( АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь арбітражного керуючого Микитьона Віктора Васильовича (свідоцтво про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) №11 від 31.01.2013; поштова адреса офісу: а/с 289-В, м. Київ, 01001; ідент. код НОМЕР_4 ) 3 202,20 грн судового збору за розгляд апеляційної скарги.
4. Місцевому господарському суду видати відповідні накази.
5. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у строк та в порядку, встановленому статтями 287-289 ГПК України.
Повний текст постанови складений "14" лютого 2023 р.
Головуюча суддя Коломис В.В.
Суддя Саврій В.А.
Суддя Миханюк М.В.