Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/569/2023
07 лютого 2023 року місто Київ
справа №753/24398/19
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В.
суддів: Левенця Б.Б., Ратнікової В.М.
за участю секретаря судового засідання - Савлук І.М.
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 23 листопада 2021 року, ухвалене під головуванням судді Трусової Т.О., у справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , треті особи: Приватний нотаріус Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Копєйчиков Іван Володимирович, ОСОБА_7 про визнання договору недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння, відновлення становища, яке існувало до порушення шляхом скасування записів про право власності та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Приватний нотаріус Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Копєйчиков Іван Володимирович, ОСОБА_7 про відшкодування витрат на утримання та поліпшення майна, -
В грудні 2019 року позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до Дарницького районного суду міста Києва з позовом до відповідачів, в якому, з урахуванням заяви про зміну предмету позову просили:
визнати договір купівлі-продажу 2/3 частин квартири від 12 жовтня 2017 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 недійсним;
витребуватиіз володіння ОСОБА_8 2/3 частини квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 ;
відновити становище, яке існувало до порушення прав ОСОБА_2 та припинити право власності ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 на 2/3 частини квартири шляхом скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про право власності №22852086 від 12 жовтня 2017 року, №23859155 від 11 грудня 2017 року, №24242305 від 29 грудня 2017 року, №24506233 від 24 січня 2018 року.
В обґрунтування вимог посилалися на те, що 13 лютого 2007 році ОСОБА_2 набув у власність 2/3 частини квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .
Вказували, що 1/3 частина цієї квартири належала ОСОБА_9 , яка зловживала алкогольними напоями, у зв'язку з чим з нею неможливо було досягти згоди щодо порядку користування спільним майном.
Зазначали, що ужовтні 2017 року позивач ОСОБА_2 дізнався, що його частка у спільному майні була продана ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу від 12жовтня 2017року, якого він не укладав, оскільки цього дня перебував за кордоном, його дружина також не надавала згоди на відчуження спільного майна подружжя.
Посилалися на те, що з вказаного приводу ОСОБА_2 звернувся до поліції із заявою про вчинення кримінального правопорушення та з матеріалів досудового розслідування дізнався, що ОСОБА_4 продала свою частку квартири ОСОБА_5 , який продав її ОСОБА_6 .
Вказували, що ОСОБА_7 який після смерті ОСОБА_9 успадкував її частку у квартирі - 1/3, також продав її ОСОБА_6 , який став єдиним власником квартири, після чого продав її ОСОБА_10 .
Позивачі зазначали, що договір купівлі-продажу 2/3 частин квартири від 12 жовтня 2017 року не відповідає їх внутрішній волі і суперечить вимогам ч.3 ст.203 ЦК України.
Посилалися на те, що оскільки спірне майно вибуло із володіння ОСОБА_2 без його волі, а тому майно необхідно витребувати у відповідача ОСОБА_10 .
У липні 2020 року відповідач ОСОБА_10 звернулася до суду з зустрічною позовною заявою, в якій просила стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на її користь 444296 грн.
В обґрунтування вимог посилалася на те, що вона є добросовісним набувачем спірного майна, придбала квартиру за 24500 доларів США, при укладенні договору нотаріусом перевірялось право ОСОБА_6 на розпорядження квартирою, це право було дійсним, ніким не оспорювалось і будь-які заборони щодо квартири були відсутні.
Вказувала, що завдаток за квартиру в сумі 500 доларівСША було сплачено ОСОБА_7 , який виступав від імені ОСОБА_6 .
Зазначала, що при придбанні квартира була у непридатному для проживання стані і на її капітальний ремонт було витрачено кошти в сумі 640250 грн. Окрім того, її витрати на утримання квартири склали 37067 грн., з яких 26195 грн. - це сталі обов'язковіплатежі, які повинен платити власник для підтримання об'єкта нерухомого майна у належному стані.
Посилалася на те, що у разі задоволення вимог первісного позову про витребування майна вона має право на відшкодування 2/3 частин витрат на утримання та поліпшення спірного майна.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 23 листопада 2021 року позов ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задоволеночастково.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу 2/3 частин квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 12 жовтня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Копейчиковим Іваном Володимировичем за реєстровим №2947.
Витребувано2/3 частини квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 у ОСОБА_11 на користь власникаОСОБА_2 .
Припиненоправо власності та скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_11 на 2/3 частини квартири загальною площею 56 кв.м, жилою площею 39,5 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 434649580000; рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер: 39331331 від 24.01.2018 11:36:21; номер запису про право власності: 24506233).
Відмовленоу задоволенні зустрічного позову ОСОБА_11 .
Стягнутоз ОСОБА_4 та ОСОБА_11 на користь ОСОБА_2 судові витрати в сумі 7705,85грн. з кожного.
Стягнутоз ОСОБА_4 та ОСОБА_11 на користь ОСОБА_3 судові витрати в сумі 7705,85 грн. з кожного.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, відповідач ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на незаконність, необґрунтованість, порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясуванняобставин, що мають значення для справи, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні первісного позову відмовити, а її зустрічний позов задовольнити.
В обґрунтування вимог посилалася на те, що в матеріалах позовної заяви зазначено місце проживання ОСОБА_12 у спірній квартирі АДРЕСА_2 , проте, це не відповідає дійсності, так як вказана адреса з 2018 року не є адресою цієї особи, що суду було достеменно відомо, а тому належним чином документи матеріалів справи та судові повістки не направлялись належним чином цій особі.
Вказувала, що суду надана інформація про місце проживання/місцезнаходження відповідачів позивачем. При цьому, зазначені відомості про місце проживання відповідачів не відповідають дійсності, і судові документи їм не могли бути вручені, оскільки вони не проживають за адресами, що зазначені позивачем.
Зазначала, що судом першої інстанції безпідставно було відмовлено у проведенні експертизи та витребуванні доказів, що є порушенням права позивача на збір документів та доказів, що мають значення для розгляду справи. Також проігноровано і те, що було заявлено клопотання про виклик свідків, яке безпідставно відхилив суд.
Посилалася на те, що позивач надав роздруківку фотографії висновку експерта №8- 4/2315, який проведений виключно на підставі тільки 5 примірників документів зізразками підпису, з яких один сам досліджуваний документ і тільки чотири надані для порівняння. При тому, що не надано взагалі вільних зразків та недостатню кількість умовно-вільних зразків.
Вказувала, що її представник наголошував у суді першої інстанції на тому, що було порушено порядок проведення та призначення експертизи, а тому для усунення сумнівів у достовірності висновків та їх повноти необхідно призначити та належно провести почеркознавчу експертизу, оскільки жоден доказ не має для суду переваги та його оцінка має здійснюватися повно та об'єктивно з урахуванням всіх обставин та заперечень сторін.
Зазначала, що починаючи з 28 жовтня 2017 року до квітня 2019 року (коли позивачі звернулись до Міністерства юстиції щодо дій нотаріуса) останні не вчиняли ніяких заходів з захисту свого права власності, хоча вважали його порушеним.
Посилалася на те, що для позивачів вказана квартира є частиною власності поміж десятків інших квартир та нерухомості, якими позивачі володіють, а також не розглядають таку квартиру як житло, оскільки тривалий час проживають за кордоном.
Вказувала, що суд першої інстанції не врахував, що втручання у її право власності буде для неї надмірним тягарем, адже вона придбала для себе житло, відремонтувала його і тривалий час ніхто не заявляв претензій на квартиру, хоча об'єктивно позивачі та поліція мали б це зробити раніше.
Зазначала, що ухвалення рішення, за яким майно витребувано у неї на користь позивачів в даній конкретній справі не відповідає статті 1 Першого протоколу до Конвенції, адже воно не забезпечує справедливого балансу та покладає індивідуальний та надмірний тягар на неї.
Посилалася на те, що вона є добросовісним набувачем, яка законним шляхом набула спірну квартиру, покладаючись на добросовісність дій продавця і нотаріуса, що виконував функції державного реєстратора, тому у неї не може бути витребувано майно на підставі ст.388 ЦК України.
Вказувала, що вона надала докази на підтвердження вартості проведеного у квартирі ремонту, однак суд першої інстанції відмовив у задоволенні її позову, вказуючи на недоведеність, не надаючи системну оцінку всім доказам, з формальних причин відхиливши її доводи.
Зазначала, що вона також не погоджується з рішенням суду в частині розподілу судових витрат.
03 листопада 2022 року від представника позивачів до Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній проти доводів апеляційної скарги заперечував, посилаючись на їх безпідставність та необґрунтованість, просив у задоволенні апеляційної скарги відмовити.
Позивач та її представник в судовому засіданні апеляційного суду проти доводів апеляційних скарг заперечували, просили залишити її без задоволення.
Відповідач ОСОБА_1 та її представник в судовому засіданні апеляційного суду доводи апеляційної скарги підтримали, просили її задовольнити з вищевказаних підстав.
В судовому засіданні представник позивачів заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Відповідачі: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та треті особи: Приватний нотаріус Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Копєйчиков І.В., ОСОБА_7 у судове засідання не з'явилися, про день, час та місце розгляду справи були належним чином повідомлені, в тому числі і через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України.
Колегія суддів вважає за можливе розглядати справу у відсутність осіб, які не з'явилися у судове засідання на підставі ч.2 ст.372 ЦПК України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з'явилися у судове засідання, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Як вбачається з матеріалів справи, на підставі нотаріального посвідченого договору купівлі-продажу частини квартири від 13 лютого 2007 року ОСОБА_2 набув у власність 2/3 частини квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.23). Згідно умов пункту 18 цього договору, його було укладено за згодою дружини покупця - позивача ОСОБА_3 . Продаж вчинено за 227 250 грн.
Право власності ОСОБА_2 на спірне майно було зареєстроване Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що підтверджується реєстраційним посвідченням №037836 від 01 жовтня 2007 року (т.1 а.с.24).
Власником 1/3 частини вищевказаної квартири була ОСОБА_9 , після смерті якої, її частка на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 29 грудня 2015 рокуперейшла до ОСОБА_7 (т. 1 а. с. 42).
За договором купівлі-продажу від 12 жовтня 2017 року, посвідченим приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Копейчиковим І.В. за реєстровим №824, ОСОБА_2 відчужив на користь ОСОБА_4 належні йому на праві власності 2/3 частин квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . Продаж вчинено за 76 000 грн. (т. 1 а. с. 37).
Того ж дня, право власності ОСОБА_4 на спірне майно було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності: 22852086; рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 37598723 від 17 жовтня 2017 року 14:20:40 (т. 1 а. с. 26).
За договором купівлі-продажу від 11 грудня 2017 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лахно Ю.В. за реєстровим №2947, ОСОБА_4 відчужила спірне майно на користь ОСОБА_5 . Укладення цього договору відбулося за наявності відмови співвласника квартири ОСОБА_7 від переважного права придбання 2/3 частки квартири та згоди чоловіка продавця ОСОБА_7 . Продаж вчинено за 30 000 грн. (т.1 а.с.38, 39).
11 грудня 2017 року право власності ОСОБА_5 на спірне майно було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності: 23859155; рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 38648665 від 11грудня 2017 року 15:09:04 (т. 1 а. с. 25).
У подальшому, за договором купівлі-продажу від 29 грудня 2017 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лахно Ю.В. за реєстровим №3107, ОСОБА_7 та ОСОБА_13 відчужили належні їм частки квартири на користь ОСОБА_6 . Продаж вчинено за 20 000 грн. (т. 1 а. с. 40, 41).
29 грудня 2017 року право власності ОСОБА_6 на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності: 2424305; рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 39051263 від 29 грудня 2017 року 11:51:41 (т. 1 а. с. 25).
За договором купівлі-продажу від 24 січня 2018 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лахно Ю.В. за реєстровим №180, ОСОБА_6 відчужив на користь ОСОБА_10 квартиру загальною площею 56 кв.м, житловою площею 39,5 кв.м, яка складається з трьох кімнат, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Продаж вчинено за 20 000 грн. (т. 1 а. с. 43, 44).
24 січня 2018 року право власності ОСОБА_10 було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності: 24506233; рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 39331331 від 24 січня 2018 року 10:39:47 (т. 1 а. с. 24).
Після набуття права власності на квартиру ОСОБА_11 здійснила у ній ремонт, що не заперечується позивачами.
28 жовтня 2017 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_14 звернулася до органу досудового розслідування (слідчого відділу Дарницького УП ГУ НП у м. Києві) з повідомленням про кримінальне правопорушення - підроблення паспорта ОСОБА_2 і правовстановлюючих документів на спірне майно та використання їх при посвідченні оспорюваного договору, на підставі якого було відкрите кримінальне провадження №12017100020011517 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.358 КК України (т.1 а.с.48-49). У цьому кримінальному провадженні ОСОБА_2 має процесуальний статус потерпілого (т. 1 а.с. 50-51).
Згідно з статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами:
1) письмовими, речовими і електронними доказами;
2) висновками експертів;
3) показаннями свідків.
На підтвердження своїх вимог позивачі надали до суду копію висновку експерта №8-4/2315 від 10 січня 2018 року, яка проведена в рамках кримінального провадження №12017100020011517 від 29 жовтня 2017 року.
Відповідно до висновку експерта Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС від 10 січня 2018 року №8-4/2315 за результатами судово-почеркознавчої експертизи: підпис в договорі купівлі-продажу від 12 жовтня 2017 року про продаж квартири АДРЕСА_2 , а саме на другій сторінці в графі «Продавець» від імені ОСОБА_2 та підписи в довіреності від 15 квітня 2016 року (НАІ 439559), в довіреності від 15 квітня 2016 року (НАІ 439560), в договорі купівлі-продажу частини квартири від 13 лютого 2007 року, в довіреності від 16 грудня 2014 року (НАК 142523) виконані різними особами.
У квітні 2019 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_14 звернулася до Головного територіального управління юстиції у Київській області зі скаргою на дії приватного нотаріуса Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Копейчикова І. В. (т.1 а.с.68-69).
За результатами розгляду цієї скарги встановлено, що при посвідченні оспорюваного договору приватний нотаріус Копейчиков І.В. допустив численні порушення Закону України «Про нотаріат», Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5, та Правил ведення нотаріального діловодства, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 22 грудня 2010 року №3253/5, наслідком чого стало тимчасове зупинення його нотаріальної діяльності (т.1 а.с.68-79).
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , визнаючи недійсним договір купівлі-продажу 2/3 частини квартири, витребовуючи 2/3 частини квартири, припиняючи право власності та скасовуючи державну реєстрацію права власності ОСОБА_11 на 2/3 частини квартири, суд першої інстанції виходив з наявності правових підстав для задоволення таких позовних вимог, оскільки оспорюваний договір купівлі-продажу спірного майна ОСОБА_2 не підписував, що свідчить про відсутність його волі, спрямованої на відчуження частини квартири, ОСОБА_11 володіє частиною квартири незаконно, без відповідної правової підстави, тому її право власності підлягає припиненню зі скасуванням державної реєстрації цього права.
Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції про задоволення прозовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу 2/3 частини квартири, припинення права власності та скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_11 на 2/3 частини квартири, з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
За своїм змістом договір купівлі-продажу є двостороннім, консенсуальним та відплатним правочином, метою якого є відчуження майна від однієї сторони та передання його у власність іншій стороні.
Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару (частина перша статті 658 ЦК України). Тож розпоряджатися майном, за загальним правилом, може тільки власник.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.
Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частиною 1 статті 205 ЦК України визначено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Згідно з ч.2 ст.207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч.1 ст.638 ЦК України).
У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.
Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
У випадку заперечення самого факту укладення правочину, як і його виконання, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.
Порушенням права у такому випадку є не саме по собі існування письмового тексту правочину, волевиявлення позивача щодо якого не було, а вчинення конкретних дій, які порушують право позивача.
У п.8 постанови Пленуму Верховною Суду України №9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» надано роз'яснення, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.
У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент
вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК України).
Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення.
Якщо спір стосується правочину, укладеного самим власником, то його відносини з контрагентом мають договірний (зобов'язальний) характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли власник та володілець майна не перебували у договірних (зобов'язальних) відносинах один з одним, власник майна може використовувати тільки речово-правові способи захисту.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).
Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
За загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 07 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), від 19 травня 2020 року у справі №916/1608/18 (провадження № 12-135гс19), від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18 (провадження № 14-125цс20) та багатьох інших.
Пред'явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), від 30 червня 2020 року у справі №19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19), від 02 листопада 2021 року у справі №925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).
Ефективність віндикаційного позову забезпечується саме наявністю державної реєстрації права власності за відповідачем, оскільки за відсутності такої реєстрації судове рішення про задоволення віндикаційного позову не є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить пункту 1 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову.
З матеріалів справи вбачається, що оспорюваний договір купівлі-продажу 2/3 частин квартири, укладений 12 жовтня 2017 року від імені ОСОБА_2 та ОСОБА_4 суперечать чинному законодавству та має ознаки підроблення.
Оскільки оспорюваний договір купівлі-продажу 2/3 частин квартири від 12 жовтня 2017 року є неукладеним, а відтак він не потребує визнання його недійсним, отже заявлена позивачами вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу 2/3 частин квартири від 12 жовтня 2017 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивачів, таким чином у задоволенні вказаної вимоги слід відмовити.
Аналогічний висновок міститься і у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц, від 26 жовтня 2022 року у справі №227/3760/19-ц та постанові Верховного Суду від 24 листопада 2022 року у справі №686/18233/20.
Позовні вимоги про припинення права власності та скасування рішення (запису) про державну реєстрацію права власності також не відповідають належному способу захисту у цій справі.
Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі №466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20).
Задовольняючи позовні вимоги про припинення права власності та скасування державної реєстрації права власності, суд першої інстанції, указаного не врахував, не звернув увагу на те, що вирішення вказаних позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у цій справі не призведе до повернення у власність позивачів спірного нерухомого майна, а саме 2/3 частини квартири, загальною площею 56 кв.м, жилою площею 39,5 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 434649580000; рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер: 39331331 від 24.01.2018 11:36:21; номер запису про право власності: 24506233) а отже, і до поновлення порушених прав.
Належним способом захисту у цій справі є саме вимога про витребування майна на підставі статей 387, 388 ЦК України, яка також була заявлена позивачами у цій справі.
Виходячи з вищевикладеного, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про витребування спірного майна з чужого незаконного володіння.
Тому рішення суду першої інстанції в частині вирішення вимог позивачів про визнання договору купівлі-продажу недійсним, припинення права власності та скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_11 на 2/3 частин квартири підлягає скасуванню, з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні вказаних вимог.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 про відшкодування витрат на утримання та поліпшення майна, суд першої інстанції виходив з недоведеності таких вимог, оскільки на підтвердження вимог зустрічного позову не надано належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, враховуючи наступне.
Статтею 22 ЦК України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, у тому числі є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).
Відповідно до частини першої статті 661 ЦК України у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.
У разі, якщо позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння задоволено, покупець цього майна має право відповідно до статті 661 ЦК України звернутися до суду з вимогою до продавця про відшкодування збитків, завданих вилученням у нього товару за рішенням суду з підстав, що виникли до моменту його продажу.
У постанові Верховного Суду України від 29 червня 2016 року у справі № 6-1376цс16 викладено правовий висновок про те, що статтею 330 ЦК України встановлено, що у разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на майно, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу його не можна витребувати в нього; одним із чинників дотримання принципу пропорційності при втручанні у право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації, тому покупець, у якого вилучається майно, не позбавлений можливості порушувати питання про відшкодування завданих збитків на підставі статті 661 ЦК України.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 , як власник 2/3 частини квартири, з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, здійснив захист своїх порушених прав шляхом пред'явлення віндикаційного позову до добросовісного набувача ОСОБА_1 , яка набула право власності на майно за відплатним договором. При цьому 2/3 частини квартири витребувана від ОСОБА_1 та повернута ОСОБА_2 .
Відповідальність за статтею 661 ЦК України продавця є імперативною та настає незалежно від наявності/відсутності складу цивільного правопорушення.
Відповідно до частини третьої статті 390 ЦК України добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.
Згідно із частиною четвертою статті 390 ЦК України якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.
Отже, частина третя зазначеної норми матеріального права регулює права добросовісного або недобросовісного набувача чужого майна на відшкодування витрат, здійснених ним з часу, коли у власника виникло право на повернення цього майна або на отримання доходів від його використання.
Разом з тим положення частини четвертої статті 390 ЦК України застосовуються до правовідносин, при яких добросовісному набувачу(володільцю) належить право на поліпшення набутого ним майна та залишення за собою результатів такого поліпшення за умови можливості їх відокремлення або право на відшкодування сум, на які збільшилась вартість поліпшеного майна, за неможливості їх відокремлення.
Застосування зазначених норм матеріального права суттєво різниться залежно від визначення підстав та сум, які підлягають відшкодуванню. Зокрема за положеннями частини третьої статті 390 ЦК України підлягають відшкодуванню фактичні витрати, здійснені добросовісним або недобросовісним набувачем, які необхідно було зробити задля збереження майна або на його утримання з часу, коли власнику належало право зокрема на повернення майна.
На відміну від норми частини третьої статті 390 ЦК України, за положеннями частини четвертої цієї статті добросовісному набувачу або володільцю належить право отримати відокремлювані поліпшення майна або право на відшкодування невідокремлюваних поліпшень пропорційно збільшенню вартості майна унаслідок цих поліпшень.
Тому, визначаючи суму відшкодування, яка підлягає стягненню з добросовісного володільця на користь власника майна, суд має виходити з суми, на яку збільшилась вартість будинку, або часу, з якого майно підлягало поверненню та вартості необхідних витрат на його утримання та збереження, які вимушений здійснити добросовісний володілець починаючи з цього часу.
Вказаний правовий висновок викладено Верховним Судом України у постанові від 07 вересня 2016 року, провадження №6-389цс16, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18) та постановах Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі №766/8694/16-ц, від 03 листопада 2021 року у справі №521/452/17.
Відповідно до вимог статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України).
Згідно з вимогами статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.
Колегія суддів звертає увагу на те, що при визначенні змісту поняття «необхідні витрати» можна використовувати положення Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 02 квітня 1994 року «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності», яка відносить до необхідних витрат тільки ті, які необхідні для забезпечення нормального стану та зберігання майна з урахуванням його зношеності.
ОСОБА_1 просила стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 витрати на утримання нею квартири, а саме витрати, які вона понесла на оплату житлово-комунальних послуг.
Однак, вказані витрати не є тими витратами, які підлягають стягненню з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на підставі ч.3 ст.390 ЦК України.
На підтвердження вимог про відшкодування невід'ємних витрат на поліпшення спірного майна відповідачем ОСОБА_8 надано, зокрема, звіт про експертну грошову оцінку невід'ємних поліпшень від 23 вересня 2020 року, складений на її замовлення оцінювачем ОСОБА_15 (ПП «Аспект»), відповідно до якого ринкова вартість невід'ємних поліпшень житлового приміщення квартири (капітальний ремонт, заміна сантехніки, інженерних комунікацій, декорування, меблювання), розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , становить 472 000 грн (т. 2 а. с. 122-126).
Судом при дослідженні цього звіту установлено, що у ньому відсутні відомості про ринкову вартість квартири до та після ремонту. В ході дослідження оцінювачем не встановлено, який обсяг невід'ємних ремонтних робіт був проведений, які матеріали були використані та у якій пропорції відбулося збільшення вартості майна внаслідок таких поліпшень, а відтак вказаний документ не відповідає критерію належності доказів.
Не є належними доказами приросту ринкової вартості квартири і заявки на доставку, рахунки-фактури, накладні, фіскальні чеки, договір на виконання ремонтно-оздоблювальних робіт, фото стану квартири до та після ремонту та інші документи, які на думку ОСОБА_1 підтверджують факт та вартість здійснених нею ремонтних робіт.
Інших доказів, які б відповідали вимогам належності, допустимості, достовірності та достатності, на підтвердження вимог зустрічного позову суду не надано.
При цьому, ОСОБА_1 в суді першої інстанції не заявляла клопотання про проведення будівельної експертизи для встановлення розміру поліпшень, за рахунок який збільшилась вартість квартири.
Таким чином, встановивши відсутність належних та допустимих доказів на підтвердження вимог зустрічного позову, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність ОСОБА_1 позовних вимог про відшкодування витрат на утримання та поліпшення майна на підтаві ч.3 ст.390 ЦК України.
З огляду на вищезазначене, колегія суддів вважає безпідставними доводи апеляційної скарги, про те, що на підтвердження вартості проведеного у квартирі ремонту суду були надані належні докази.
Доводи апеляційної скарги про неналежне повідомлення відповідачів ОСОБА_16 , ОСОБА_7 , ОСОБА_4 про час та місце розгляду справи, колегія суддів оцінює критично, оскільки не повідомлення вказаних відповідачів про час та місце розгляду справи не порушуються права та інтереси ОСОБА_1 .
Доводи апеляційної скарги про те, що судом безпідставно було відмовлено у проведенні почеркознавчої експертизи та витребуванні доказів, що є порушенням права позивача на збір документів та доказів, що мають значення для розгляду справи, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки такі клопотання було заявлено вже під час розгляду справи по суті, і поважних причин з яких вони не були заявлені в підготовчому провадженнізазначено не було.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що починаючи з 28 жовтня 2017 року до квітня 2019 року (коли позивачі звернулись до Міністерства юстиції щодо дій нотаріуса) останні не вчиняли ніяких заходів з захисту свого права власності, хоча вважали його порушеним, не мають жодного правового заначення для вирішення даної справи, оскільки звернення до суду із позовом для захисту своїх прав та інтересів є правом позивача, а не його обов'язком.
Не свідчать про помилковість висновків суду і посилання в апеляційній скарзі на те, що для позивачів вказана квартира є частиною власності поміж десятків інших квартир та нерухомості, якими позивачі володіють, а також не розглядають таку квартиру як житло, оскільки тривалий час проживають за кордоном, тому колегія суддів вважає їх безпідставними.
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що ухвалення рішення, за яким майно витребувано у неї на користь позивачів в даній конкретній справі не відповідає статті 1 Першого протоколу до Конвенції, адже воно не забезпечує справедливого балансу та покладає індивідуальний та надмірний тягар на неї, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, витребування майнаможливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Позивач, як власник спірного майна має право його витребувати із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що вона є добросовісним набувачем, так як позивачем доведено факт вибуття майна з його володіння не з його волі. У зв'язку з викладеним, посилання в апеляційної скарзі на рішення Європейського суду з прав людини, статтю 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосуються саме захисту прав позивача, як власника, позбавленого права володіння й розпорядженнячастинною квартири.
Як пояснила у судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 , оскільки у неї було небагато грошей, вона мала намір придбати однокімнатну квартиру, яка на той час коштувала 24000-25000 доларів США. Їй запропонували купити трикімнатну квартиру за таку ж суму, а тому вона її придбала. В договорі купівлі-продажу на прохання ОСОБА_7 була зазначена сума, за яку придбана спірна квартира 20000 грн. Зазначила, що аванс в розмірі 500 доларів США вона передала ОСОБА_7 , а іншу суму 24500 доларів США її зять в нотарільній конторі передав ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , які вказані гроші перерахували та поділили між собою. Також зазначила, що вона планувала спочатку зробити косметичний ремонт квартири, але у зв'язку з тим, що квартира була у занедбаному стані, вирішила робити капітальний ремонт. Вказала, що на фотокартках, які долучені до матеріалів справи, зафіксована квартира вже після того, як почали здійснювати ремонт, після того як були обдерті стіни.
Колегія суддів зауважує, що витребування у відповідача ОСОБА_8 2/3 частини квартири не є втручанням у мирне володіння майном, оскільки придбаваючи квартиру за значно нижчою ринковою ціною, а також враховуючи, що квартира протягом короткого проміжку часу неодноразово перепродавалася, ОСОБА_1 могла проявити розумну обачність, яка б запобігла порушенню її прав.
Крім того, витребування у відповідача ОСОБА_1 2/3 частини квартири не позбавляє її право на житло, оскільки у її власності перебувати 1/3 частина спірної квартири.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaariv. Finland, № 49684/99, § 2)).
Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 23 листопада 2021 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу від 12 жовтня 2017 року недійсним, припиненя права власності та скасування державної реєстрацію права власності ОСОБА_11 на 2/3 частини квартири загальною площею 56 кв.м, жилою площею 39,5 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 434649580000; рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер: 39331331 від 24.01.2018 11:36:21; номер запису про право власності: 24506233) та в частині стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 судових витрат в сумі по 7705,85 грн. на кожного підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні вказаних вимог, в решті рішення суду підлягає залишенню без змін.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч.13 ст.141 ЦПК України).
Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про скасування рішення в частині задоволених позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу від 12 жовтня 2017 року недійсним, припиненя права власності та скасування державної реєстрацію права власності та ухвалення в цій частині новго судового рішення про відмову у задоволенні таких вимог, то враховуючи положення ч.13 ст.141 ЦПК України, необхідно змінити розподіл судових витрат.
Так, колегія суддів вважає, що стягненню з ОСОБА_1 на користь позивачі підлягають судові витрати пропорційно до задоволеної частини позовних вимог у розмірі по 8552,50 грн. на кожного відповідно (9605 грн. /2 - сплачений судовий збір за подання позову майнового характеру + 3750/2 грн. - витрати на правову допомогу), а з позивачів на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати по 1152,60 грн. з кожного за подачу апеляційної скарги.
Керуючись ст.ст.367, 368, 374, 376, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-
Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 23 листопада 2021 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу від 12 жовтня 2017 року недійсним, припиненя права власності, скасування державної реєстрацію права власності ОСОБА_11 на 2/3 частини квартири загальною площею 56 кв.м, жилою площею 39,5 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 434649580000; рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер: 39331331 від 24.01.2018 11:36:21; номер запису про право власності: 24506233) та в частині стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 судових витрат в сумі по 7705 грн. 85 коп. на кожного скасувати та ухвалити в цій частині нове про відмову у задоволенні вказаних вимог.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 23 листопада 2021 року в частині стягнення зОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 судових витрат змінити.
Стягнути з ОСОБА_1 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 на користь ОСОБА_2 , який проживає за адресою: АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 та ОСОБА_3 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 судові витрати у розмірі по 8552 грн. 50 коп. на кожного.
В решті рішення залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_2 , який проживає за адресою: АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 та ОСОБА_3 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 на користь ОСОБА_1 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 судові витрати по 1152 грн. 60 коп. з кожного.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 09 лютого 2023 року.
Головуючий:
Судді: