08 лютого 2023 року Справа № 280/6241/22 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Стрельнікової Н.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,-
До Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі - відповідач), в якому позивач просить суд:
-визнати протиправними дії відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки при звільненні;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки при звільненні з військової служби з 01.06.2021 по 29.10.2022.
Ухвалою судді від 07.11.2022 позовну заяву залишено без руху.
21.11.2022 позивачем усунено недоліки позовної заяви.
Ухвалою судді від 28.11.2022 провадження у справі відкрито за правилами спрощеного позовного провадження, без виклику сторін та витребувано у відповідача розрахунок за останні два місяці перед звільненням.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач вказує, що при звільненні з військової служби позивачу не виплачено належні йому суми, то відповідно до статтей 116, 117 КЗпП України позивач має право на виплату середньомісячного заробітку за весь час затримки виплати, а саме з 01.06.2021 по 29.10.2022. В позовній заяві на позовних вимогах наполягає у повному обсязі.
Відповідач відзив до суду не надав.
Відповідно до ч. 5 ст. 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши наявні в матеріалах справи письмові докази, суд встановив такі обставини.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 .
Позивач, ОСОБА_1 , проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України. Має статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_3 , виданим 16 лютого 2016 року Головним управлінням Національної гвардії України.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (по стройовій частині) від 31 травня 2021 року №124 майора юстиції ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення.
Однак, в період проходження служби нарахування грошового забезпечення проводилося не в повному обсязі, а саме не було виплачено грошову компенсацію за невикористанні дні календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, виходячи із грошового забезпечення на день звільнення.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду №280/5107/21 від 20.08.2021, яке набрало законної сили 21.09.2021, позов задоволено у повному обсязі. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) щодо ненарахування та не виплати ОСОБА_1 (зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання: АДРЕСА_1 ; фактично мешкає за адресою: АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_5 ) грошової компенсації додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 31.05.2021. Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання: АДРЕСА_1 ; фактично мешкає за адресою: АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_5 ) грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 31.05.2021.
29.10.2022 відповідачем здійснено виплату позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій у розмірі 8704, 25 грн.
Оскільки відповідач здійснив повний розрахунок із позивачем при звільненні, виплативши йому всі належні суми, лише 29.10.2022, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з того, що статтею 19 Конституції України передбачено обов'язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України Про військовий обов'язок і військову службу від 25.03.1992 №2232-XII (далі Закон №2232-XII) здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (частина 1 статті 2 Закону №2232-XII).
Відповідно до частини 4 статті 2 Закону №2232-XII порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовці визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до статті частини 5 статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Статтею 1 Закону України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей від 20.12.1991 №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) визначено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.
Законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей базується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів (стаття 1-1 цього Закону).
За правилами статті 1-2 вказаного Закону військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
Статтею 9 Закону №2011-XII визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі Положення № 1153/2008), яким визначається порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби у Збройних Силах України та регулюються питання, пов'язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі.
Пунктом 242 Положення №1153/2008 визначено, що після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов'язані у п'ятиденний строк прибути до районних (міських) військових комісаріатів для взяття на військовий облік.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Суд зазначає, що нормами права, що регулюють проходження військової служби, не врегульовано порядок здійснення компенсаційних виплат за час затримки розрахунку при звільнення військовослужбовця.
Зокрема, приписи Закону №2011-XII не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплата середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також не містять норми, яка б визначала право військовослужбовця на отримання такої компенсації.
Між тим, згідно з частиною 1 статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною 2 вказаної статті встановлено, що у разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Частиною 2 вказаної статті встановлено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже нормами КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Суд зазначає, що загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми КЗпП підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату військовослужбовцю всіх належних сум при звільненні з військової служби, керуючись метою забезпечення рівності прав у трудових відносинах, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 31.10.2019 у справі №825/598/17 (провадження №К/9901/23837/18).
На підставі викладеного, суд відхиляє доводи відповідача, покладені в основу відмови у виплаті позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, про те, що положення КЗпП на спірні правовідносини не поширюються.
Суд зазначає, що нормами статті 116 КЗпП на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Частина 1 статті 117 КЗпП переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина 2 статті 117 КЗпП стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
У контексті вищенаведеного, слід зазначити, що під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем.
Отже, сума грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій , на які мав право позивач, повинні бути виплачені у день звільнення позивача з військової служби. Факт не виплати такої суми грошової компенсації в установлений строк, що підтверджено рішенням суду, яке набрало законної сили, є підставою для застосування наслідків, які передбачені статтею 117 КЗпП України.
Вищенаведене узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17.
З огляду на вказане, суд доходить до висновку, що Військової частини НОМЕР_1 НГУ безпідставно не виплатила ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, а отже вимога про визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 НГУ , щодо не нарахування та не виплаті позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні підлягає задоволенню.
Вирішуючи позовні вимоги зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 НГУ нарахувати та виплатити позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, за період з 01.06.2021 по 14.02.2022 суд виходить з такого.
Обчислення середнього заробітку слід проводити відповідно до вимог Постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року "Про затвердження порядку обчислення середнього заробітної плати" (далі - Порядок №100).
Відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку №100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Згідно з пунктом 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Водночас, вирішуючи питання щодо розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, що підлягає відшкодуванню на користь позивача, суд враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постановах від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц та від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17.
Судом враховується, що у спірному випадку суд визначив середній заробіток, який підлягає стягненню на користь позивача, з урахуванням правових висновків Великої Палати Верховного Суду, керуючись принципами розумності, справедливості та пропорційності, а не з урахуванням фактичного періоду затримки виплати.
За таких обставин, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, та враховуючи те, що правове регулювання відшкодування працівнику середнього заробітку за порушення строків розрахунку при звільненні є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, з огляду на фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок, суд доходить до висновку, що пропорційним та справедливим розміром відшкодування позивачу є розмір, який дорівнює сумі, що не була виплачена позивачу у день звільнення, тобто 85704, 25 грн.
Частиною 2 статті 9 КАС України визначено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Нормами ч. 2 ст. 5 КАС України передбачено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України та практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини як джерело права.
Ефективний засіб правого захисту у розумінні ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02).
Громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, а також в тому, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано. Тобто, набуте право не може бути скасоване чи звужене (правові позиції Конституційного Суду України в рішеннях від 22.09.2005 №5-рп/2005, від 29.06.2010 №17-рп/2010, від 22.12.2010 №23-рп/2010, від 11.10.2011 №10-рп/2011).
Обираючи правильний спосіб захисту порушених прав позивача суд виходить з того, що резолютивна частина рішення не повинна містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача та зобов'язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє. При цьому, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Таким чином, у справі, яка розглядається суд, встановивши право позивача на виплату середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні зобов'язаний визначити суму такого відшкодування, а не зобов'язувати відповідача провести її нарахування та виплату.
З урахуванням встановлених обставин справи та наведених норм чинного законодавства України, висновків Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц та від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 суд обираючи належний та ефективний спосіб захисту порушеного права позивача, з метою захисту прав, свобод та інтересів позивача, вважає за можливе вийти за межі позовних вимог та стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.06.2021 по 29.10.2022 у розмірі 8704, 25 грн.
Згідно вимог статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Відповідно до ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Згідно ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З урахуванням з'ясованих обставин, досліджених матеріалів справи суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п. 13 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» з відповідача судові витрати у відповідності до ст. 139 КАС України не стягуються.
На підставі викладеного, керуючись статтями 134, 139, 143, 241, 243, 252 КАС України, суд
Позовну заяву задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_5 ) середнього заробітку за час затримки при звільненні за період з 01.06.2021 по 29.10.2022.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.06.2021 по 29.10.2022 у розмірі 8704, 25 грн
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Н..В Стрельнікова