07 лютого 2023 року № 320/7540/21
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Панченко Н.Д, розглянувши у письмовому провадженні у місті Києві в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства обслуговування повітряного руху України про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні,
до суду звернулась ОСОБА_1 (код: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) з позовом до Державного підприємства обслуговування повітряного руху України (код: 19477064, адреса: 08301, а/с 115, аеропорт, м. Бориспіль-1), в якому просила суд стягнути з Державного підприємства обслуговування повітряного руху України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 498259,98 грн. (чотириста дев'яносто вісім тисяч двісті п'ятдесят дев'ять гривень дев'яносто вісім копійок).
На обґрунтування позовних вимог позивач зазначила про безпідставну затримку розрахунку середнього заробітку за весь час при звільненні з посади техніка з планування.
Ухвалою суду від 29.06.2021 позовну заяву залишено без руху. 30.08.2021, у зв'язку із невиконанням ухвали про залишення позовної заяви без руху, позовну заяву повернуто позивачеві.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 24.12.2021 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 30.08.2021 скасовано, а справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 10.10.2022 позовну заяву було залишено без руху, у зв'язку з невідповідністю поданої позовної заяви вимогам процесуального законодавства, із наданням позивачеві строку для усунення її недоліків.
Ухвалою суду від 08.11.2022 відкрито провадження у справі в порядку спрощеного провадження.
Відповідач проти позову заперечував та вказав на те, що посилання позивача на ст. 116 та 117 КЗпП України як підставу для виплати середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні є недоцільним та необґрунтованим, оскільки дані статті передбачають відповідальність роботодавця лише щодо несвоєчасної виплати працівнику тих виплат, що входять до структури (фонду) заробітної плати. У свою чергу одноразова грошова допомога при звільненні з військової служби носить разовий характер та не є основною, додатковою заробітною платою чи іншою заохочувальною або компенсаційною виплатою, тому що чіткий перелік даних виплат чітко зазначений у розділі 2 Інструкції зі статистики заробітної плати.
Також відповідач звернув увагу на співмірність сум стягнення, які у більш ніж 21 раз перевищують суму одноразової грошової допомоги при звільненні.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянкою України, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_2 .
Наказом Міністра оборони України від 05.06.2009 № 20-пм (по особовому складу) позивача - прапорщика ОСОБА_1 техніка з планування Регіонального структурного підрозділу «Київцентраеро» Державного підприємства обслуговування повітряного руху України звільнено з військової служби у відставку, відповідно до пункту «б» частини 6 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Наказом Державного підприємства обслуговування повітряного руху України від 17.07.2009 №343/о позивача звільнено з займаної посади 20.07.2009 та направлено для зарахування на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Наказом Регіонального структурного підрозділу Київськогорайонного центру «Київцентраеро» від 20.07.2009 №311/о позивача звільнено з займаної посади з 20.07.2009.
За твердженням позивача, при звільненні відповідач не здійснив з нею повний розрахунок та не виплатив одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби.
23.02.2011 позивач звернулась до відповідача щодо виплати одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби, за результатами звернення відповідачем було направлено лист від 05.07.2011 №1.24.18, у якому відповідач зазначив, що Украерорух не отримує коштів з державного бюджету і тому немає підстав для виплати цієї грошової допомоги.
26.04.2021 позивач повторно звернулась до відповідача із аналогічною заявою. Листом від 12.05.2021 №1-23.2/3712/21 відповідач повідомив про готовність здійснити ОСОБА_1 виплату одноразової грошової допомоги у розмірі 23350,00 грн.
07.06.2021 відповідач сплатив позивачу грошові кошти, за мінусом 1,5% військового збору, що підтверджується випискою з АТ «Райффайзен Банк Аваль»
Позивач вважаючи, що відповідачем порушені строки розрахунку при звільненні, звернувся із цим позовом до суду.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами у справі, суд зазначає таке.
Відповідно до положень ст. 1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Водночас ані нормами Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", ані іншими нормативно-правовими актами, які регулювали питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби, не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні працівника. За загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини, водночас, при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом, перевага надається спеціальному, якщо він не скасований виданим пізніше загальним актом. Оскільки загальною нормою - Кодексу законів про працю України прямо передбачено відповідальність роботодавця за затримку розрахунку при звільненні, а спеціальним законодавством це питання не врегульоване, суд вважає, що в даному випадку, слід застосувати норми Кодексу законів про працю, з урахуванням того, що спеціальним законодавством, яке регулює порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовців, не встановлено відповідальності за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні.
Як вбачається із матеріалів справи, позивачу 07.06.2021 було нараховано грошові кошти у розмірі 23004,67 грн., як одноразову грошову допомогу при звільненні, що підтверджується випискою по картковому рахунку позивача АТ «Райффайзен Банк Аваль».
Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України від 10 грудня 1971 року №322-VIII (далі - КЗпП України) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Пунктом 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» визначено, що, установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
У разі непроведення розрахунку у зв'язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
Не можна вважати спором про розмір сум, належних до виплати при звільненні, спір про відрахування із заробітної плати (на відшкодування матеріальної шкоди, на повернення авансу тощо), оскільки він вирішується в іншому встановленому для нього порядку.
Суд зазначає, що Верховний Суд уже викладав висновок щодо підстав для стягнення з роботодавця середнього заробітку відповідно до статті 117 КЗпП України у згаданому контексті.
У постанові від 04 грудня 2019 року у справі №825/742/16 Верховний Суд зазначив, що «Аналіз наведених положень свідчить про те, що підставою для виплати передбаченого статтею 117 КЗпП України відшкодування відповідно до частини 1 цієї статті є: нарахування сум належних працівникові при звільнені; відсутність спору щодо їх розміру; невиплата нарахованих сум в день звільнення.
Підставою для виплати передбаченого статтею 117 КЗпП України відшкодування відповідно до частини 2 цієї статті є: нарахування сум належних працівникові при звільнені; незгода працівника з нарахованими/ненарахованими сумами, що стало підставою для виникнення трудового спору, який вирішився на користь працівника.
Водночас, незгода працівника з розміром належних до виплати при звільненні сум повинна мати активні прояви шляхом звернення до роботодавця або безпосередньо до суду.
На переконання суду, це звернення повинно бути здійснене відразу після виплати або при відмові у їх виплаті у достатньо стислі строки, оскільки такі дії будуть свідчити про наявність спору щодо розміру належних йому сум при звільненні».
У справі №825/742/16 Верховний Суд з'ясував, що спір щодо невиплачених при звільненні сум між роботодавцем і працівником виник більш ніж через півтора роки після звільнення. З урахуванням викладеного Верховний Суд дійшов висновку, що у такому випадку підстави для застосування положень статті 117 КЗпП України відсутні.
Відтак, ураховуючи сталу практику Верховного Суду у цій категорії спорів та правову позицію Великої Палати Верховного Суду у справі №755/10947/17 щодо необхідності застосування останньої правової позиції, застосуванню до спірних правовідносин підлягає саме та позиція, яка є останньою у цій категорії спорів.
Як встановлено судом у межах даного провадження, позивач був звільнений з військової служби у липні 2009, і безпосередньо після звільнення у нього не виникло зауважень щодо нарахованих і виплачених йому сум.
У 2011 році позивач звернулась до відповідача із заявою про виплату їй одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби, за результатами якої фактично отримала відмову, що оформлена листом від 05.07.2011 №1.24.18.
Через 10 (десять) років, 26.04.2021 позивач повторно звернулась до відповідача із заявою про виплату їй одноразового розрахунку при звільненні та 07.06.2021 вказані кошти були виплачені позивачу.
Отже, у цій справі спір про належні позивачеві суми при звільненні виник більш ніж через 13 років після звільнення, у зв'язку з чим у спірних правовідносинах не настало передбачених у частині другій статті 117 КЗпП України умов для стягнення середнього заробітку.
Аналогічна правова позиція викладена у численних постановах Верховного Суду, зокрема, від 28 листопада 2022 року справа №380/693/20.
Суд вважає, що висновки, які викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, не підлягають застосування у межах даного провадження, тобто є не релевантними, оскільки дана справа стосувалася інших аспектів застосування статті 117 КЗпП України, а саме: чи припиняється обов'язок роботодавця виплатити середній заробіток за затримку розрахунку після прийняття судом рішення про стягнення відповідних сум, належних працівнику при звільненні.
У справі №821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, у зв'язку з чим відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
Суд також зазначає, що у справі №821/1083/17 позивач за вирішенням трудового спору щодо неповного розрахунку звернувся у строк, що не перевищував двох місяців, тоді як у цій справі за вирішенням відповідного спору позивач звернулась більш ніж через 13 років після звільнення.
Питання можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, неодноразово досліджувалося Великою Палатою Верховного Суду та Верховним Судом, відтак при вирішенні питання в цій частині суд враховує правові висновки, що викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року в справі №761/9584/15-ц, Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16, Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19, від 22 липня 2021 року у справі №200/5764/20-а щодо можливості зменшити розмір відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Поряд з цим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, зазначила, що відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи свої права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим стосовно роботодавця, а також стосовно третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру застосовуваного судом заходу відповідальності може призводити до об'єктивно нерозумних і несправедливих наслідків.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване також на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані передусім не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу матеріальної відповідальності роботодавця, передбаченої статтею 117 КЗпП України.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Чітка формула застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні міститься у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19.
Так, Верховний Суд зазначив, що синтаксичний розбір текстуального змісту статті 117 КЗпП України дає підстави зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо) і цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум із урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, проте за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку у зв'язку зі звільненням працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Тож, з урахуванням висновку Великої Палати Верховного Суду, встановлених судом фактичних обставин справи, з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, дій позивача та відповідача, зокрема те, що позивач протягом 13 років не ставив під сумнів правильність здійснення з ним розрахунків при звільненні, а відповідач добровільно здійснив таку виплату, суд вважає, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, встановити, що розмір відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат складає 11718,20 грн. (50 відсотків суми, яка була виплачена позивачу та яка і стала причиною несвоєчасного розрахунку з позивачем (не в день звільнення/виключення зі списків).
Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, але, на переконання суду, за відсутності інших обґрунтувань, є співмірною розміру заборгованості.
За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності сторін, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вони посилаються, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.
Тобто, обов'язок доводити суду обґрунтованість своїх тверджень або заперечень одночасно покладено на усіх учасників процесу.
Водночас, відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов до висновку, що адміністративний позов є частково обґрунтованим та, відповідно, підлягає задоволенню частково.
Судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 77, 90, 139, 241-247, 255, 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (код: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) з Державного підприємства обслуговування повітряного руху України (код: 19477064, адреса: 08301, а/с 115, аеропорт, м. Бориспіль-1) грошові кошти за затримку розрахунку при звільненні у розмірі 11718 (одинадцять тисяч сімсот вісімнадцять) грн. 20 коп.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 07.02.2023.
Суддя Панченко Н.Д.