ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ
01 лютого 2023 року м. ОдесаСправа № 916/2348/22
Південно-західного апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Аленіна О.Ю.
суддів: Таран С.І., Філінюка І.Г.
секретар судового засідання: Герасименко Ю.С.
Представники учасників справи у судове засідання не з'явились
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1
на ухвалу Господарського суду Одеської області від 03.10.2022
по справі №916/2348/22
за заявою ОСОБА_1
про відкриття провадження про неплатоспроможність
Встановив
ОСОБА_1 звернулася до Господарського суду Одеської області із заявою про відкриття провадження про неплатоспроможності, посилаючись на наявність боргу перед фінансовими установами.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 21.09.2022 заяву залишено без руху; зобов'язано ОСОБА_1 надати суду у строк, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення заяви про відкриття провадження у справі без руху, заяву про усунення недоліків, до якої мають бути додані: конкретизований список кредиторів і боржників із зазначенням суми грошових вимог (загальної суми заборгованості, заборгованості за основним зобов'язанням та суми неустойки (штрафу, пені) окремо), оформленого відповідно до Кодексу України з процедур банкрутства, тобто зі всіма відомостями, визначеними вказаним Кодексом; відомості про всі наявні рахунки боржника (у тому числі депозитні рахунки), відкриті в банках та інших фінансово-кредитних установах в Україні та за кордоном, їх реквізити, із зазначенням сум грошових коштів на таких рахунках; докази авансування боржником на депозитний рахунок суду винагороди керуючому реструктуризацією за три місяці виконання повноважень; докази наявності заборгованості перед фінансовими установами; проект плану реструктуризації боргів.
ОСОБА_1 звернулася до Господарського суду Одеської області із заявою про усунення недоліків.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 03.10.2022 повернуто ОСОБА_1 заяву про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність.
В мотивах оскаржуваної ухвали суд першої інстанції зазначив, що заявником не додано до заяви про відкриття справи про неплатоспроможність та до заяви про усунення недоліків оригіналів або засвідчених належним чином копій договорів та інших документів, які підтверджують наявність правовідносин з ТОВ “ФК “Інвест Фінанс”, ТОВ “Діджи Фінанс”, ТОВ “ФК “Кредит-капітал”, ТОВ “ФК “Європейська агенція з повернення боргів”, ТОВ “Сіті Фактор”, ТОВ “Фінфорс”, АТ “Ідея банк”, ТОВ “ФК “Сіті Фінанс”, ТОВ “Алекскредит”, ТОВ “Бізпозика”, ТОВ “Інстафінанс”, ТОВ “Таліон Плюс”, АТ “Альфа-Банк”, ТОВ ФК “Інвеструм”, ТОВ “Європейська кредитна група”, ТОВ “Лайм Кепітал”, ТОВ “Містер Кеш”, ТОВ “Сс Лоун”, ТОВ “Авентус Україна”, ТОВ “ФК “Форза”, ТОВ “Манівео швидка фінансова допомога”, АТ “Райффайзен банк Аваль” та наявності заборгованості, про що заявником особисто зазначено у заяві.
При цьому, місцевим господарським судом не прийнято до уваги твердження заявника про наявність договірних відносин між ним та відповідними кредитними установами підтверджується витягом з Українського бюро кредитних історій, яка є належним доказом, оскільки відсутність доказів наявності кредиторів, первісної документації, на підставі якої виникла заборгованість та суми такої заборгованості, позбавляє можливості суду надати оцінку щодо права боржника звернутись до господарського суду з заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство в порядку ч.2 ст.115 Кодексу України з процедур банкрутства.
За твердженням суду першої інстанції, Витяг з Українського бюро кредитних історій не може бути належним та допустимим доказом наявності грошових вимог в силу ст. 77 ГПК України, оскільки обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Надання лише кредитних договорів не підтверджує факт наявності кредиторської заборгованості, її суми та правової природи, наданими копіями договорів підтверджується факт договірних відносин боржниці та кредиторів, але вказані договори не можуть бути належним, допустимим та достатніми доказами, що підтверджують суму грошових вимог кредиторів (заборгованості за основним зобов'язанням та суми неустойки (штрафу, пені) окремо).
Судом першої інстанції наголошено, що відсутність належних доказів в частині, що підтверджують суми грошових вимог кредиторів (заборгованість за основним зобов'язанням та суми неустойки (штрафу, пені окремо), підстав виникнення зобов'язань, а також строку їх виконання згідно із законом або договором не звільняє заявника від обов'язку, визначеного п. 8 ч. 3 ст. 162 ГПК України, щодо зазначення у кого знаходяться оригінали доказів, та не звільняє від обов'язку вжити заходів щодо отримання засвідчених належним чином копій документів, у тому числі у банківської установи. У разі обґрунтованої неможливості подання зазначених заявником доказів, процесуальним законодавством передбачена можливість вчинення певних процесуальних дій заявником (ч. 3 ст. 164, ст. 81 Господарського процесуального кодексу України).
Також, за твердженням місцевого господарського суду, заявником не надано доказів авансування боржником на депозитний рахунок суду винагороди керуючому реструктуризацією за три місяці виконання повноважень. При цьому, частина доданих квитанцій до заяви про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність судом до уваги не прийнято, оскільки авансування винагороди арбітражному керуючому було здійснено платником ОСОБА_2 , тоді як із відповідною заявою звертається ОСОБА_1 ; вказані квитанції були додані ОСОБА_2 до заяви про відкриття у справі про неплатоспроможність, яка була повернута ухвалою Господарського суду Одеської області від 06.05.2022р. за №916/359/22.
Місцевим господарським судом також відзначено, що Кодекс України з процедур банкрутства та інші норми законодавства не передбачають права боржника бути звільненим від авансування винагороди арбітражному керуючому при поданні такої заяви, як не передбачають можливості відстрочення чи розстрочення заявнику в авансуванні такої винагороди.
Також, як відзначено судом першої інстанції, законодавцем не передбачено жодних альтернативних можливостей авансування на депозитний рахунок суду оплати послуг керуючого реструктуризацією за три місяці виконання ним повноважень, що є гарантією з боку держави оплати праці цією особи на час формування реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство та відповідає гарантіям на оплату праці відповідно до ч.ч.2, 6 ст. 43 Конституції України.
До того ж, як зазначено судом першої інстанції, поданий заявником план реструктуризації боргів (проект) не відповідає примірній формі, яка затверджена зазначеним наказом та не відповідає змісту, передбаченому ч. 2 ст. 124 Кодексу України з процедур банкрутства.
Не погодившись із даною ухвалою до Південно-західного апеляційного господарського суду звернувся заявник з апеляційною скаргою в якій просить ухвалу господарського суду Одеської області від 03.10.2022 у справі №916/2348/22 скасувати, справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що оскаржувана ухвала постановлена з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, з огляду на наступне.
Так, апелянт вважає, що до заяви про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність додані усі документи, а відтак підстав для постановлення відповідної ухвали не було.
Щодо конкретизованого списку кредиторів і боржників, апелянт зазначає, що заява боржника містить додаток, який має назву конкретизований список кредиторів боржника із зазначенням інформації щодо кожного кредитора - його найменування, місцезнаходження, ідентифікаційного коду юридичної особи, суми грошових вимог, загальної суми заборгованості, підстав виникнення зобов'язань, строку їх виконання згідно із договором.
Крім того, як зазначає апелянт, щодо більшості кредиторів зазначено суму основного зобов'язання, суми нарахованих відсотків, суми неустойки, розмір загальної вартості кредиту щодо кожного кредитора окремо.
За твердженням скаржника, надані ним до суду договори з кредиторами містять вказівку лише на можливі нарахування штрафу або пені, у випадку невиконання зобов'язань, або їх неналежного виконання, водночас не існує жодного документу, який надав би можливість боржнику розмежувати основну заборгованість та неустойку.
Як стверджує скаржник, якщо здійснювати відрахування від поточної заборгованості за кредитом, його загальної вартості, то вбачається можливість отримати лише можливу суму нарахованих санкцій, що можуть становити як пеню так і штраф.
Для уточнення вищевказаної інформації, за твердженням апелянта, до заяви додано кредитну історію ТОВ «Українське бюро кредитних історій», яка є належним доказом наявності кредитних відносин боржника з кредиторами та містить повну та достовірну інформацію про заборгованість боржника, в тому числі загальну суму заборгованості, заборгованість за основними зобов'язаннями, підстави виникнення зобов'язань, а також строки їх виконання.
Однак, на думку апелянта, суд першої інстанції не прийняв надіслані заявницею додаткові документи та дійшов помилкового висновку про те, що надіслані документи не є доказами, що підтверджують суми вимог кредиторів. Визначення сум грошових вимог за правочинами було здійснено апелянтом не самостійно, а на підставі даних з її кредитної історії, сформованої ТОВ «Українське бюро кредитних історій» та даних, отриманих від кредиторів боржника.
За твердженням апелянта, заявником надано до суду ті кредитні договори, які були у наявності та які можливо було надати до суду.
Водночас, скаржник зауважує, що у заявника відсутня незначна частина кредитних договорів, на підставі яких виникла заборгованість, оскільки вони знаходяться у кредиторів, і жодних договорів або інших підтверджень виникнення зобов'язання заявник не отримував.
Проте, як стверджує апелянт, заявник неодноразово звертався та просила надати копії відповідних кредитних договорів, оскільки, вона як сторона договору, навіть не має змоги ознайомитись з ними в електронних кабінетах внаслідок їх блокування.
Отже, як стверджує апелянт, заявник позбавлений можливості додати до суду належні докази у вигляді укладених кредитних договорів, проте кредитори володіють кредитними договорами, оскільки наявність договірних відносин між заявником та відповідними кредитними установами підтверджується витягом з Українського бюро кредитних історій.
Відтак, скаржник вважає, що в цій частині вимоги КУзПБ виконані в повному обсязі, оскільки до заяви надані належні докази наявності кредитних відносин з кредиторами, суми заборгованості, а Конкретизований список кредиторів і боржників складений належним чином.
Щодо відомостей про всі наявні рахунки боржника (у тому числі депозитні рахунки), відкриті в банках та інших фінансово-кредитних установах в Україні та за кордоном, їх реквізити, із зазначенням сум грошових коштів на таких рахунках, скаржник зазначає, що наразі законодавство не дає можливості отримати від державних органів єдиний перелік відкритих банківських рахунків. Тому точність та правильність надання, а також повнота інформації щодо наявності відкритих рахунків у фінансових установах покладається на особу, якій належать відповідні рахунки.
Як стверджує апелянт, Кодекс України з процедур банкрутства містить чітку вимогу, що вказані документи повинні надаватися до суду лише у випадку саме наявності відкритих рахунків. Тобто, якщо такі рахунки відсутні, то відсутня необхідність надавати відповідну інформацію. Водночас, заявником до заяви про неплатоспроможність було надано усі наявні документи.
При цьому, апелянт звертає увагу на те, що вказані документи можуть бути досліджені виключно у підготовчому засіданні, а не під час дослідження заяви на відповідність приписам ст.ст. 115-116 КУзПБ.
З приводу надання доказів авансування боржником на депозитний рахунок суду винагороди арбітражному керуючому за три місяці виконання повноважень, апелянт зазначає, що заявником узгоджено участь у справі арбітражного керуючого, укладено із ним договір, відповідно до умов якого визначено розмір його винагороди, а також порядок виконання зобов'язання щодо виплати такої винагороди. До заяви долучено відповідні документи, а також згоду арбітражного керуючого на участь у справі за таких умов.
На думку апелянта, абз. 6 ч. 2 ст. 30 Кодексу України з процедур банкрутства фактично обмежено право на доступ до суду, гарантоване ст. 6 Європейської конвенції з прав людини, яке не є абсолютним, втім застосовані обмеження не повинні обмежувати чи зменшувати доступ, наданий особі таким чином або до такої міри, що порушується сама суть права.
Скаржник вважає, що законодавець, не передбачивши альтернативних способів сплати грошової винагороди арбітражному керуючому і встановивши імперативну норму щодо авансування грошової винагороди арбітражному керуючому, порушує його права, оскільки встановивши таку норму він фактично обмежує доступ, наданий особі до такої міри, що порушується сама суть права, оскільки, якщо особа не має можливості виконувати свої фінансові зобов'язання перед кредиторами через брак таких фінансів, вона і не зможе зібрати необхідну грошову суму для авансування на депозитний рахунок суду винагороди арбітражному керуючому.
На переконання апелянта, укладанням договору з арбітражним керуючим, заявник гарантував арбітражному керуючому виконання зобов'язань, передбачених цим договором та Кодексом, зокрема щодо виплати винагороди керуючому реструктуризацією відповідно до вимог Кодексу України з процедур банкрутства. Завдяки цьому, на думку скаржника, не порушується суть положень Кодексу щодо оплати послуг арбітражного керуючого, адже головна їх суть полягає в забезпеченні такої оплати винагороди, яка і здійснюється шляхом укладання такого договору, а також на фідуціарних засадах, що підтверджується згодою арбітражного керуючого на участь у справі за таких умов.
Апелянт вважає, що суд першої інстанції, не врахувавши наведені у заяві обставини, дійшов помилкового висновку про повернення заяви боржнику, що свідчить про прояв надмірного формалізму та небажання забезпечувати досягнення основної мети КУзПБ - звільнення від боргів.
Крім того, на думку апелянта, обов'язок здійснення авансування винагороди арбітражному керуючому не є абсолютним і не безумовно має виконуватися лише у спосіб перерахування коштів на депозитний рахунок суду. Укладання договору з арбітражним керуючим забезпечує доступ боржника до суду для захисту своїх прав та інтересів, у спосіб, що передбачений положеннями Кодексу України з процедур банкрутства.
Укладання договору, як вважає скаржник, не є звільненням боржника від обов'язку здійснення авансування як попереднього платежу при звернені до господарського суду із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство, а розстрочує виплату суми на час провадження у справі, забезпечує боржникові право на суд.
Щодо пропозицій реструктуризації боргів (проект плану реструктуризації боргів), зміст та положення яких відповідатимуть вимогам Кодексу України з процедур банкрутства, апелянт зазначає, що боржником до заяви додавався відповідний план реструктуризації, натомість твердження суду в цій частині щодо невиконання вимог КУзПБ є формальним та неконкретизованим.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.12.2022 відкрито апеляційне провадження у справі №916/2348/22 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Одеської області від 03.10.2022 та призначено справу до розгляду на 01.02.2023.
У судове засідання призначене на 01.02.2023 ані апелянт (заявник) особисто, ані його представник не з'явились, хоча були належним чином повідомлені про час, дату та місце розгляду справи.
Враховуючи те, що явка апелянта (заявника) у судове засідання не визнавалась судом апеляційної інстанції обов'язковою, колегія суддів вирішила за можливе розглянути справу за його відсутності.
Відповідно до ст. 240 ГПК України у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини постанови.
Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет їх юридичної оцінки господарським судом Одеської області та проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до приписів ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з ч. 1 ст. 3 ГПК України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України “Про міжнародне приватне право”, Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Положеннями Книги четвертої Кодексу України з процедур банкрутства визначено особливості застосування процедури банкрутства до боржника - фізичної особи, фізичної особи-підприємця.
Відповідно до статті 113 КУзПБ провадження у справах про неплатоспроможність боржника - фізичної особи, фізичної особи - підприємця здійснюється в порядку, визначеному цим Кодексом для юридичних осіб, з урахуванням особливостей, встановлених цією Книгою.
Підстави для відкриття провадження у справі про неплатоспроможність боржника- фізичної особи наведені в частині другій статті 115 цього Кодексу, згідно з якою боржник має право звернутися до господарського суду із заявою про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність у разі, якщо:
1) розмір прострочених зобов'язань боржника перед кредитором (кредиторами) становить не менше 30 розмірів мінімальної заробітної плати;
2) боржник припинив погашення кредитів чи здійснення інших планових платежів у розмірі більше 50 відсотків місячних платежів за кожним з кредитних та інших зобов'язань упродовж двох місяців;
3) ухвалено постанову у виконавчому провадженні про відсутність у фізичної особи майна, на яке може бути звернено стягнення;
4) існують інші обставини, які підтверджують, що найближчим часом боржник не зможе виконати грошові зобов'язання чи здійснювати звичайні поточні платежі (загроза неплатоспроможності).
Право боржника звернутися із заявою про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність не стоїть у залежності від наявності у сукупності всіх чотирьох підстав, передбачених частиною другою статті 115 КУзПБ (постанова Верховного Суду від 17.06.2021 у справі № 926/2987-б/20).
Тобто для відкриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи достатньо навіть однієї або більше однієї підстави у будь-яких комбінаціях, наведених у частині другій статті 115 КУзПБ, оскільки законодавцем імперативно не визначено обов'язковим існування сукупності всіх чотирьох підстав, як умови для відкриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи (постанова Верховного Суду від 29.07.2021 у справі № 909/1028/20).
Системний аналіз статті 113, частин першої, другої статті 116, частини першої статті 119 КУзПБ дає можливість дійти висновку, що наявність підстав для відкриття провадження у справі про неплатоспроможність у кожному конкретному випадку повинна визначатись місцевим судом з урахуванням поданої боржником заяви та доданих до неї доказів на підтвердження настання обставин, що підтверджують неплатоспроможність фізичної особи (на момент звернення до суду з відповідною заявою) або загрозу її неплатоспроможності (у визначений зобов'язанням строк або в майбутньому).
Разом з тим, способи та засоби доведення підстав для відкриття провадження у справі про неплатоспроможність визначені законодавцем шляхом наведення у частині третій статті 116 КУзПБ переліку документів, що мають додаватись до заяви про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність та підтверджувати її зміст, зокрема:
- конкретизований список кредиторів і боржників із зазначенням загальної суми грошових вимог кредиторів (боржників), а також щодо кожного кредитора (боржника), суми грошових вимог (загальної суми заборгованості, заборгованості за основним зобов'язанням та суми неустойки (штрафу, пені) окремо), підстав виникнення зобов'язань, а також строку їх виконання згідно із законом або договором (пункт 3);
- опис майна боржника, що належить йому на праві власності, із зазначенням місцезнаходження або місця зберігання майна та копії документів, що підтверджують право власності боржника на майно (пункти 4, 5);
- перелік майна, що перебуває у заставі (іпотеці) або є обтяженим в інший спосіб, його місцезнаходження, вартість, а також інформація про кожного кредитора, на користь якого вчинено обтяження майна боржника, сума грошових вимог, підстава виникнення зобов'язань, а також строк їх виконання згідно із законом або договором (пункт 6);
- копії документів про вчинені боржником (протягом року до дня подання заяви про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність) правочини щодо належного йому нерухомого майна, цінних паперів, часток у статутному капіталі, транспортних засобів та угоди на суму не менше 30 розмірів мінімальної заробітної плати (пункт 7);
- докази авансування боржником на депозитний рахунок суду винагороди керуючому реструктуризацією за три місяці виконання повноважень (пункт 12);
- інші документи, що підтверджують наявність підстав, визначених статтею 115 цього Кодексу (пункт 14).
З урахуванням положень частини третьої статті 13, статей 74, 76, 77 ГПК України, розглядаючи заяву боржника у підготовчому засіданні, місцевий суд повинен перевірити відповідність поданої заяви вимогам до її форми та змісту відповідно до статті 116 КУзПБ та з'ясувати на підставі поданих боржником доказів наявність підстав для відкриття провадження у справі про неплатоспроможність, визначених частиною другою статті 115 КУзПБ.
Відповідно до ч.3 ст.37 Кодексу України з процедур банкрутства, господарський суд залишає без руху заяву про відкриття провадження у справі з підстав, передбачених статтею 174 Господарського процесуального кодексу України, з урахуванням вимог цього Кодексу.
Згідно ч.1 ст.174 ГПК України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 162, 164, 172 цього Кодексу, протягом п'яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху.
Відповідно до ч.ч. 2,4 ст.174 ГПК України, в ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається особі, що звернулася із позовною заявою.
Колегія суддів зазначає, що залишаючи заяву боржника без руху, місцевий господарський суд зазначив в ухвалі недоліки заяви, спосіб і строк їх усунення, а саме, зазначив, що заявнику необхідно надати:
- конкретизований список кредиторів і боржників із зазначенням суми грошових вимог (загальної суми заборгованості, заборгованості за основним зобов'язанням та суми неустойки (штрафу, пені) окремо), оформленого відповідно до Кодексу України з процедур банкрутства, тобто зі всіма відомостями, визначеними вказаним Кодексом;
- відомості про всі наявні рахунки боржника (у тому числі депозитні рахунки), відкриті в банках та інших фінансово-кредитних установах в Україні та за кордоном, їх реквізити, із зазначенням сум грошових коштів на таких рахунках;
- докази авансування боржником на депозитний рахунок суду винагороди керуючому реструктуризацією за три місяці виконання повноважень;
- докази наявності заборгованості перед фінансовими установами;
- проект плану реструктуризації боргів.
Разом з тим частинами четвертою статті 174 ГПК України визначено негативний наслідок для позивача у разі невиконання вимог суду щодо усунення недоліків позовної заяви, а саме якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається особі, що звернулася із позовною заявою.
Так, у заяві про усунення недоліків, яка була надана ОСОБА_1 до суду першої інстанції, заявниця зазначила, що надані нею до суду договори з кредиторами містять вказівку лише на можливі нарахування штрафу або пені, у випадку невиконання зобов'язань, або їх неналежного виконання, водночас не існує жодного документу, який надав би можливість, їй, як боржнику, розмежувати основну заборгованість та неустойку; якщо здійснювати відрахування від поточної заборгованості за кредитом, його загальної вартості, то вбачається можливість отримати лише можливу суму нарахованих санкцій, що можуть становити як пеню, так і штраф; заявник надала ті кредитні договори, які наявні в неї на руках, та вона має змогу їх надати; заявник неодноразово зверталася та просила про надання відповідних копій кредитних договорів, оскільки вона як сторона договору, не має змоги ознайомитися з ними в електронному кабінеті внаслідок їх блокування; заявник позбавлена можливості додати до суду належні у вигляді укладених кредитних договорів, проте зазначає, що кредитори володіють кредитними договорами, оскільки наявність договірних відносин між ним та відповідними кредитними установами підтверджується витягом з Українського бюро кредитних історій.
Стосовно надання відомостей про всі наявні рахунки боржника (у тому числі депозитні рахунки), відкриті в банках та інших фінансово-кредитних установах в Україні та за кордоном, їх реквізити, із зазначенням сум грошових коштів на таких рахунках заявник повідомив про надання суду таких відомостей.
Щодо доказів авансування на депозитний рахунок суду винагороди керуючому реструктуризацією за три місяці виконання повноважень у заяві про усунення недоліків заявник зазначив, що відповідно до договору про оплату праці, винагороду та відшкодування витрат арбітражного керуючого з ОСОБА_3 встановлено узгодження сторонами оплати послуг керуючого реструктуризацією та станом на день подачі заяви здійснені відповідні платежі.
Стосовно надання проекту плану реструктуризацією боргів заявник зазначив, що жодних вимог до плану реструктуризацією боржників у випадку відкриття провадження у справі судами не ставиться, оскільки боржник подає саме проект плану реструктуризації боргів, що у подальшому буде змінюватися та уточнюватись.
Судова колегія, з урахуванням положень частини третьої статті 13, статей 74, 76, 77 ГПК України, вивчивши зміст заяви боржника, відповідність поданої заяви вимогам до її форми та змісту, передбаченими ст. 116 КУзПБ, з'ясувавши на підставі поданих боржником доказів питання щодо наявності/відсутності підстав для відкриття провадження у справі про неплатоспроможність, визначених ч. 2 ст. 115 КУзПБ, встановила наступне.
Щодо конкретизованого списку кредиторів і боржників, судова колегія зазначає таке.
Так, на переконання заявника, виписка з кредитної історії, сформована в електронному вигляді ТОВ "Українське бюро кредитних історій", є належним доказом наявності кредитних відносин боржника з кредиторами та містить повну та достовірну інформацію про заборгованість боржника, в тому числі загальну суму заборгованості, заборгованості за основним зобов'язанням, підстави виникнення зобов'язань та строки їх виконання.
Судова колегія зазначає, що правові, організаційні засади формування та ведення кредитних історій, права суб'єктів кредитних історій та користувачів бюро кредитних історій, порядок діяльності таких бюро встановлено нормами Закону України "Про організацію формування та обігу кредитних історій".
Статтею 3 Закону України "Про організацію формування та обігу кредитних історій" визначено його термінологію, зокрема:
"бюро кредитних історій" - це юридична особа, виключною діяльністю якої є збір, зберігання, використання інформації, яка складає кредитну історію (надалі - Бюро);
"ведення кредитної історії" - це діяльність бюро із збирання, оброблення, зберігання, захисту, використання інформації, яка складає кредитну історію;
"кредитна історія" - це сукупність інформації про юридичну або фізичну особу, що її ідентифікує, відомостей про виконання нею зобов'язань за кредитними правочинами, іншої відкритої інформації відповідно до Закону,
"користувач Бюро" - це юридична або фізична особа - суб'єкт господарської діяльності, яка укладає кредитні правочини та відповідно до договору надає та має право отримувати інформацію, що складає кредитну історію (надалі - Користувач);
"Положення Бюро" - правила формування і ведення кредитних історій, які затверджуються виконавчим органом Бюро та погоджуються Уповноваженим органом;
"кредитний звіт" - це сукупність інформації про суб'єкта кредитної історії, яка є повним або частковим відображенням його кредитної історії;
"кредитний правочин" - правочин, за яким виникає, змінюється або припиняється зобов'язання фізичної або юридичної особи щодо сплати грошових коштів Користувачу протягом певного часу в майбутньому (в тому числі договір страхування або купівлі-продажу майна з відстроченням платежу);
"суб'єкт кредитної історії" - будь-яка юридична або фізична особа, яка звернулася до Користувача з метою укладення кредитного правочину або вже уклала кредитний правочин та щодо якої формується кредитна історія;
Наведені норми свідчать про відмінність понять "Користувач" та "суб'єкт кредитної історії". Так, Користувачем може бути юридична або фізична особа - суб'єкт господарської діяльності, яка укладає кредитні правочини, тобто кредитор. Відповідно фізична особа, яка не є суб'єктом господарської діяльності з видачі кредитів, не може мати статусу "Користувач" у розумінні Закону України "Про організацію формування та обігу кредитних історій". Тобто суб'єктом кредитної історії у таких правовідносинах може бути фізична або юридична особа, яка є боржником за такими кредитними правочинами.
Отже, у спірних правовідносинах фізична особа-боржник, яка звернулася до господарського суду із заявою про відкриття провадження у справі про свою неплатоспроможність, у розумінні Закону України "Про організацію формування та обігу кредитних історій" є суб'єктом кредитної історії.
Відповідно до статті 5 Закону України "Про організацію формування та обігу кредитних історій" джерелами формування кредитних історій є відомості, що надаються Користувачем до Бюро та відомості державних реєстрів, інформація з інших баз даних публічного користування, відкритих для загального користування джерел.
Перелік інформації, що містить кредитна історія, визначений статтею 7 Закону України "Про організацію формування та обігу кредитних історій", згідно пункту 2 частини першої якої це відомості про грошове зобов'язання суб'єкта кредитної історії: відомості про кредитний правочин (номер і дата укладання правочину, сторони, вид правочину), суму зобов'язання за укладеним кредитним правочином, вид валюти зобов'язання, строк і порядок виконання кредитного правочину, відомості про розмір погашеної суми та остаточну суму зобов'язання за кредитним правочином, дату виникнення прострочення зобов'язання за кредитним правочином, його розмір та стадія погашення, відомості про припинення кредитного правочину та спосіб його припинення (у тому числі за згодою сторін, у судовому порядку, гарантом тощо), відомості про визнання кредитного правочину недійсним і підстави такого визнання.
Статтею 11 Закону України "Про організацію формування та обігу кредитних історій" визначено підстави та порядок надання кредитного звіту, зокрема:
- бюро надають інформацію з кредитних історій у формі кредитних звітів; кредитні звіти містять усю інформацію з кредитної історії, якщо інші обсяги інформації не передбачені Положенням бюро або договором (частина перша);
- бюро надають інформацію, яка складає кредитні історії, виключно користувачам та іншим бюро на підставах, передбачених цим Законом (частина третя);
- бюро надають кредитні звіти користувачам за їх запитами на паперовому або електронному носіях на умовах, передбачених цим Законом та договором (частина четверта);
- кредитні звіти надаються користувачам без права передачі їх або інформації, що міститься в них, третім особам (частина п'ята).
Водночас, у статті 13 Закону України "Про організацію формування та обігу кредитних історій" передбачені права суб'єктів кредитної історії, зокрема:
- суб'єкт кредитної історії має право ознайомитися з інформацією, що міститься у його кредитній історії, а саме: 1) кредитним звітом; 2) інформацією з реєстру запитів (частина перша);
- суб'єкт кредитної історії має право ознайомитися з інформацією, що передбачена частиною першою цієї статті, шляхом звернення до Бюро у порядку, визначеному Положенням Бюро (частина друга);
- суб'єкт кредитних історій має право безоплатно ознайомитися з інформацією, що передбачена частиною першою цієї статті, один раз протягом календарного року, а також у разі отримання відмови Користувача від укладення кредитного правочину (частина третя);
- Бюро зобов'язане надати суб'єкту кредитної історії інформацію, що зазначена у частині першій цієї статті, протягом двох робочих днів з дня отримання від нього відповідного запиту (частина четверта).
Системний аналіз статтей 11, 13 Закону України "Про організацію формування та обігу кредитних історій" дає підстави для висновку, що право на отримання (у визначених цим Законом випадках) кредитного звіту (інформації, що міститься у кредитній історії) будь-якого суб'єкта кредитної історії мають Користувачі та інші бюро, а суб'єкти кредитної історії мають таке право виключно щодо своєї кредитної історії.
При цьому колегія суддів зауважує, що законодавчо визначений порядок надання кредитного звіту Користувачам чи іншим бюро передбачає їх надання на паперовому або електронному носіях (частина четверта статті 11 Закону України "Про організацію формування та обігу кредитних історій"), натомість чіткого порядку надання кредитного звіту суб'єкту кредитної історії норми цього Закону не містять.
Крім того, норми Закону України "Про організацію формування та обігу кредитних історій" не містять положень щодо порядку формування, форми та обов'язкових реквізитів кредитного звіту, наявність яких надавала б можливість ідентифікувати особу, яка відповідальна за його формування та відповідність даних самій кредитній історії.
Водночас, пунктом б) частини третьої статті 15 Закону України "Про організацію формування та обігу кредитних історій" визначено, що Положення Бюро, зокрема, повинно містити правила надання кредитних звітів.
Згідно публічної інформації на офіційному сайті Бюро (https://www.ubki.ua/) розміщено Положення Бюро, затверджене Директором ТОВ "Українське бюро кредитних історій" 15.05.2017 та погоджене розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, від 01.06.2017 № 2185.
Пунктом 2.3 Положення Бюро передбачено, що Бюро здійснює збір інформації із автоматизованих систем Користувачів до автоматизованого інформаційно-аналітичного комплексу Бюро за допомогою електронно - програмних засобів із застосуванням системи захисту відповідно до вимог чинного законодавства, що виключає можливість несанкціонованого доступу до інформації, яка збирається.
Пунктом 6 Положення Бюро визначено порядок надання кредитних звітів, згідно якого:
- Бюро у своїй діяльності по наданню кредитних звітів керується Законом України "Про організацію формування та обігу кредитних історій", іншими нормативно-правовими актами, Договорами про надання інформаційних послуг, укладеними із Користувачами, договорами про порядок та умови надання інформації, яка складає кредитну історію, укладеними із іншими Бюро кредитних історій, даним Положенням та внутрішніми документами Бюро (пункт 6.1);
- надання інформації, яка складає кредитну історію, Бюро здійснює у формі кредитних звітів (пункт 6.2);
- кредитні звіти розрізняються за обсягом інформації (стандартний кредитний звіт, кредитний звіт з рекомендованим кредитним рішенням). Структура кредитних звітів встановлюється внутрішніми положеннями Бюро та чинним законодавством (пункт 6.3);
- Бюро надає кредитні звіти суб'єктам кредитних історій за їх зверненням в порядку та на умовах, передбачених Законом України "Про організацію формування та обігу кредитних історій", іншими нормативно-правовими актами, цим Положенням та внутрішніми документами Бюро (пункт 6.10).
Пунктом 9 Положення Бюро визначено порядок зберігання та захисту інформації, згідно якого:
- Бюро має спеціально обладнане приміщення, де розташовані серверні станції, на яких здійснюється накопичення, збереження та обробка інформації, що складає кредитну історію -серверну кімнату (пункт 9.5);
- програмне забезпечення, за допомогою якого здійснюється накопичення, збереження та обробка інформації, що складає кредитну історію, є ліцензійним, легальним, забезпеченим захистом проти електронних вірусів та захищеним паролями з наданням доступу до нього згідно з посадовими обов'язками персоналу (пункт 9.12);
- Бюро забезпечує захист інформації при її обробці, зберіганні і передачі сертифікованими засобами захисту відповідно до законодавства України (пункт 9.13);
- робота користувачів бюро із запиту та отриманню інформації побудована на використанні SSL протоколу із стійкістю шифру 128 біт (пункт 9.14);
- ідентифікація користувачів бюро для доступу к інтерфейсам бюро потребує обов'язкового вводу персонального логіну та паролю користувача. Вказані логін та пароль зберігаються на сервері Бюро у зашифрованому вигляді із використанням асиметричного односпрямованого алгоритму шифрування, що унеможливлює встановлення паролю по його шифрованому вигляду із бази даних (пункт 9.15).
Системний аналіз пунктів Положення Бюро свідчить, що збір, опрацювання, коригування та передавання інформації щодо суб'єкта кредитних історій (зокрема й сама кредитна історія) здійснюється за допомогою електронно - програмних засобів та зберігається на сервері Бюро, тобто така інформація представлена (складається) в електронній формі.
З наведеного вбачається, що створений за допомогою електронно - програмних засобів кредитний звіт є електронним документом, який надається суб'єктам звернення (Користувачам, іншим бюро та суб'єктам кредитних історій) у електронній формі або у паперовій (паперовій копії електронного документа).
Згідно з частинами першою, другою статті 5 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа. Склад та порядок розміщення обов'язкових реквізитів електронних документів визначається законодавством.
Частиною другою статті 6 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" передбачено, що накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа.
Відповідно до статті 7 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг":
- оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов'язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронні довірчі послуги" (частина перша);
- електронна копія електронного документа засвідчується у порядку, встановленому законом (частина п'ята);
- копією документа на папері для електронного документа є візуальне подання електронного документа на папері, яке засвідчене в порядку, встановленому законодавством (частина шоста).
Згідно з наказом Державного підприємства "Український науково-дослідний і навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості" від 01.07.2020 №144 з 01.09.2021 набрав чинності Національний стандарт ДСТУ 4163:2020 "Державна уніфікована система документації. Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів" (далі - Національний стандарт ДСТУ 4163:2020).
Пунктом 1.1 Національного стандарту ДСТУ 4163:2020, серед іншого, визначено, що цей стандарт поширюється на організаційно-розпорядчі документи незалежно від носія інформації (далі - документи).
Згідно з пунктом 4.4 Національного стандарту ДСТУ 4163:2020 документи, що їх створюють юридичні особи, обов'язково повинні мати такі реквізити: найменування юридичної особи (04); назва виду документа (09) (не зазначають на листах); дата документа (10); реєстраційний індекс документа (11); заголовок до тексту документа (19); текст документа (20); підпис (для електронних документів - електронний підпис або електронна печатка в разі відсутності електронного підпису) (22).
Таким чином, оригіналом кредитного звіту (як електронного документа) є його електронний примірник, що містить обов'язкові реквізити, серед яких електронний підпис або підпис, прирівняний до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронні довірчі послуги".
Пунктом 5.32 Національного стандарту ДСТУ 4163:2020 визначено, що у разі створення примірника електронного документа з паперовим носієм інформації на ньому проставляють штрих-код або QR-код, що містить: скорочене найменування юридичної особи, дату реєстрації, реєстраційний індекс. QR-код також має містити відомості про підписувана електронного документа або накладана електронної печатки, а саме: прізвище, ім'я, по батькові підписувана або найменування юридичної особи (для електронної печатки), номер сертифіката і строк його дії. Окрім того, QR-код додатково мас містити дати накладання кваліфікованих електронних підписів і печаток на електронний документ, що беруть із кваліфікованих електронних позначок часу. Для актів додатково зазначають дані про погодження.
Оскільки роздруківка кредитного звіту у текстовому режимі, отримана боржником (суб'єктом кредитних історій) через web-інтерфейс на офіційному сайті Бюро (https://ubki.ua/), не містить штрих-коду або QR-коду, тому таку роздруківку неможливо визнати примірником електронного документа з паперовим носієм інформації.
Отже, роздруківка кредитного звіту у текстовому режимі, що не містить штрих-коду або QR-коду, є паперовою копією цього електронного документа. При цьому паперова копія кредитного звіту (як електронного документа) має засвідчуватись у порядку, визначеному чинними законодавством України.
Колегія суддів відзначає, що ГПК України, серед іншого, встановлює порядок здійснення судочинства у господарських судах (стаття 1 цього Кодексу).
Відповідно до статті 96 ГПК України:
- електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, яка містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних й інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет) (частина перша);
- електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронний цифровий підпис". Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу (частина друга);
- учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених в порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом (частина третя);
- учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу (частина четверта);
- якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги (частина п'ята).
З урахуванням наведених норм статті 96 ГПК України, кредитний звіт (що є електронним текстовим документом) може подаватися учасником справи до господарського суду у таких формах:
1) у електронній формі в оригіналі (як електронний документ, що містить обов'язкові реквізити, зокрема електронний підпис або підпис, прирівняний до власноручного підпису відповідно до законодавства);
2) у електронній копії, засвідченій електронним цифровим підписом, з обов'язковим зазначенням про наявність у цього учасника справи (особи, яка подає такий доказ) або іншої особи оригіналу електронного доказу - кредитного звіту в електронній формі;
3) у паперовій копії, посвідченій в порядку, передбаченому законом.
Такі висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду щодо переліку форм подання електронних доказів, викладеною у постанові від 29.01.2021 у справі №922/51/20.
Порядок подання до господарського суду електронного документа у електронній формі в оригіналі чи в електронній його копії законодавчо врегульовані, зокрема нормами Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" та ГПК України, натомість чинним законодавством не визначено порядку засвідчення електронного документа, поданого у паперовій його копії (аналогічний висновок про відсутність визначеного законодавством порядку засвідчення електронних доказів, поданих у паперових копіях, викладений Верховним Судом у постанові від 23.09.2021 у справі №910/17662/19).
Разом з цим, у відповідності до Закону України "Про стандартизацію" стандарт є нормативним документом, заснованим на консенсусі, прийнятим визнаним органом, що встановлює для загального і неодноразового використання правила, настанови або характеристики щодо діяльності чи її результатів, та спрямованим на досягнення оптимального ступеня впорядкованості в певній сфері.
Пунктом 5.26 вищезазначеного Національного стандарту ДСТУ 4163-2020 визначено, що відмітка про засвідчення копії документа складається з таких елементів: слів "Згідно з оригіналом" (без лапок), найменування посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її власного імені та прізвища, дати засвідчення копії. У випадках, визначених законодавством, копії документів засвідчують відбитком печатки юридичної особи, структурного підрозділу (служби діловодства, служби кадрів, бухгалтерії тощо) юридичної особи або печатки "Для копій". Відмітку про засвідчення копії документа проставляють нижче реквізиту "Підпис" на лицьовому боці останнього аркуша копії документа.
З наведеного колегія суддів вважає, що паперова копія кредитного звіту (як електронного документа/доказу) може засвідчуватись згідно вимог Національного стандарту ДСТУ 4163-2020, а право такого засвідчення належить Бюро (ТОВ "Українське бюро кредитних історій") як особі, яка створила цей електронний документ, та яка здійснює на своїх серверних станціях накопичення, збереження та обробку інформації, що складає кредитну історію.
Разом з тим, суд зазначає, що норми статті 96 ГПК України не вимагають засвідчення паперової копії електронного доказу (електронного текстового документа) підписом із зазначенням дати такого засвідчення учасником справи, який подає такий доказ, як то передбачено пунктом 5 статті 91 цього Кодексу для самостійного засвідчення учасником копій письмових доказів.
При цьому подання кредитного звіту (електронного доказу) в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Водночас, суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу (аналогічний висновок щодо питання допустимості паперової копії електронного доказу міститься у постанові Верховним Судом від 15.07.2022 у справі № 914/1003/21 з посиланням на постанови від 29.01.2021 у справі № 922/51/20, від 23.09.2021 у справі № 910/17662/19).
Отже, подання до суду учасником справи паперової копії кредитного звіту (як електронного документа/доказу) є можливим:
1) якщо паперова копія кредитного звіту засвідчена згідно вимог Національного стандарту ДСТУ 4163-2020 самим Бюро як особою, яка сформувала цей звіт та здійснює на своїх серверних станціях, серед іншого, обробку інформації, що складає кредитну історію;
2) без засвідчення учасником (оскільки стаття 96 ГПК України того не вимагає), який подає паперову копію кредитного звіту, однак за умови, якщо у такого учасника чи іншої особи наявний оригінал цього електронного доказу - кредитного звіту, про що він зобов'язаний повідомити суд.
Щодо належності та допустимості кредитної історії для вирішення судом питання про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи, колегія суддів зазначає таке.
При ініціюванні справи про неплатоспроможність фізичної особи наявність простроченої заборгованості чи можливість невиконання грошових зобов'язань найближчим часом (загроза неплатоспроможності) має підтверджуватися доказами у відповідному обсязі, виходячи з правової природи правовідносин між боржником та кредитором. Такими доказами, серед іншого, можуть бути судові рішення, правочини, первинні бухгалтерські документи, які містять відомості про фінансову операцію та підтверджують її здійснення (зокрема банківські виписки, платіжні доручення, довідки) та будь-які інші докази, що доводять факт невиконання боржником своїх зобов'язань, а у випадку загрози неплатоспроможності - потенційну можливість такого невиконання.
Крім того, у справах про банкрутство (у т.ч. неплатоспроможність фізичних осіб) стадія відкриття провадження має своїми наслідками не лише заходи процесуального характеру, а й майнового. При цьому, внаслідок введення мораторію на задоволення вимог кредиторів, ухвала про відкриття провадження у такій категорії справ поширюється на майнові відносини між боржником та невизначеним на момент винесення ухвали підготовчого засідання колом осіб - конкурсних кредиторів.
Таким чином, оскільки відкриття провадження у справі про неплатоспроможність має відповідні вищезазначені правові наслідки, то на фізичну особу-боржника (як єдиного суб'єкта звернення із заявою про відкриття провадження у такій справі) покладається обов'язок підтверджувати обставини його неплатоспроможності чи її загрози доказами у відповідному обсязі, у тому числі первинними документами, задля забезпечення перевірки господарським судом підстав та моменту виникнення зазначених боржником грошових вимог кредиторів, встановлення їх характеру та розміру.
Такий правовий висновок вбачається обґрунтованим також з тих підстав, що лише фізична особа-боржник (яка є єдиним суб'єктом звернення із відповідною заявою) наділена правом на подання відповідних доказів у підтвердження обставин своєї неплатоспроможності чи її загрози. Тому відсутність на цій стадії інших учасників справи, які мають право подати свої доводи чи заперечення щодо таких обставин чи доказів, зумовлює необхідність добросовісного виконання боржником своїх процесуальних обов'язків щодо доказування наявності обставин для відкриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи.
Крім того, колегія суддів враховує, що стандарт доказування "достатність доказів" було виключено із ГПК, водночас у справах про неплатоспроможність фізичної особи господарський суд враховує, окрім належності та допустимості, також достатність поданих боржником доказів для підтвердження та доведення обставин неплатоспроможності чи її загрози, як підстави для відкриття провадження у такій справі.
У цьому контексті суд вважає, що самого кредитного звіту недостатньо для підтвердження вказаних обставин, оскільки такий звіт хоч і є належним доказом наявності кредитних відносин боржника з кредиторами, однак може містити неповну чи недостовірну інформацію про розмір та структуру заборгованості боржника, в тому числі за основним зобов'язанням.
Зазначеного висновку суд апеляційної інстанції дійшов з огляду на передбачене частиною п'ятою статті 13 Закону України "Про організацію формування та обігу кредитних історій" право суб'єкта кредитної історії щодо звернення до Бюро з письмовою заявою у разі незгоди з інформацією, що складає його кредитну історію, за винятком інформації про кредитний бал.
Колегія суддів повторно зазначає, що пунктом 14 частини третьої статті 116 КУзПБ визначено, що до заяви про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність додаються інші документи, що підтверджують наявність підстав, визначених статтею 115 цього Кодексу.
Отже, подання боржником при зверненні до господарського суду із заявою про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність лише кредитного звіту, однак без додавання інших документів (які стали підставою виникнення грошового зобов'язання у розумінні статті 1 КУзПБ) для належного підтвердження розміру заборгованості цього боржника (в тому числі за основним зобов'язанням), підстав виникнення зобов'язань та строків їх виконання, є недостатнім для доведення відповідних обставин та, як наслідок, встановлення судом наявності підстав для відкриття провадження у такій справі.
Колегія суддів зазначає, що з огляду на вищевикладене, роздруківка кредитного звіту від 13.09.2022, яку було сформовано заявником, як суб'єктом кредитних історій через web-інтерфейс на офіційному сайті Бюро (https://ubki.ua/), не є ні оригіналом кредитного звіту (оскільки не має електронної форми та не містить обов'язкових реквізитів, зокрема електронного підпису або підпису, прирівняного до власноручного підпису відповідно до законодавства), ані електронною його копією (оскільки також не має електронної форми та не засвідчена електронним цифровим підписом), а тому не може вважатися доказом у справі, який би підтверджував наявність кредитних зобов'язань, як про те стверджує боржник.
З огляду на викладене, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що кредитна історія боржника, складена Українським бюро кредитних історій, не може бути належним та допустимим доказом наявності заборгованості заявника перед кредиторами.
Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 08.11.2022 по справі №909/937/21 та у постанові від 16.11.2022 по справі №917/1604/21.
Слід відзначити, що заявником ОСОБА_1 не додано до заяви про відкриття справи про неплатоспроможність та до заяви про усунення недоліків оригіналів або засвідчених належним чином копій договорів та інших документів, які підтверджують наявність правовідносин з ТОВ “ФК “Інвест Фінанс”, ТОВ “Діджи Фінанс”, ТОВ “ФК “Кредит-капітал”, ТОВ “ФК “Європейська агенція з повернення боргів”, ТОВ “Сіті Фактор”, ТОВ “Фінфорс”, АТ “Ідея банк”, ТОВ “ФК “Сіті Фінанс”, ТОВ “Алекскредит”, ТОВ “Бізпозика”, ТОВ “Інстафінанс”, ТОВ “Таліон Плюс”, АТ “Альфа-Банк”, ТОВ ФК “Інвеструм”, ТОВ “Європейська кредитна група”, ТОВ “Лайм Кепітал”, ТОВ “Містер Кеш”, ТОВ “Сс Лоун”, ТОВ “Авентус Україна”, ТОВ “ФК “Форза”, ТОВ “Манівео швидка фінансова допомога”, АТ “Райффайзен банк Аваль” та наявності заборгованості, про що заявником особисто зазначено у заяві.
Відсутність доказів наявності кредиторів, первісної документації, на підставі якої виникла заборгованість та суми такої заборгованості, позбавляє можливості суду надати оцінку щодо права боржника звернутись до господарського суду з заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство в порядку ч.2 ст.115 Кодексу України з процедур банкрутства.
Кодекс України з процедур банкрутства визначає обов'язок боржника у своїй заяві про відкриття справи навести всі обставини неплатоспроможності та документально їх підтвердити.
Метою законодавця при запровадженні процедури банкрутства фізичних осіб було створення правового механізму, який дозволить фізичній особі - боржнику відновити її задовільний фінансовий стан через механізм погашення всіх існуючих боргів, що реалізується в тому числі шляхом реструктуризації зобов'язань.
Передумовою звернення фізичної особи - боржника до господарського суду із відповідною заявою та намір кінцевого результату є повне відновлення платоспроможності такої особи.
Отже, звертаючись до господарського суду із заявою про відкриття справи про неплатоспроможність, фізична особа - боржник повинна розкрити повну та вичерпну інформацію про загальну суму заборгованості та строк виконання зобов'язань, а також документально підтвердити таку інформацію належними та допустимими доказами у розумінні вимог ст.ст.76-77 ГПК України, що також передбачено п.п.3, 14 ч.3 ст. 116 Кодексу України з процедур банкрутства.
При цьому, наданими копіями договорів підтверджується факт договірних відносин боржниці з кредиторами, але такі копії не можуть бути належними та допустимими доказами, що підтверджують розмір заборгованості за основним зобов'язанням та суми неустойки (штрафу, пені) окремо.
Колегія суддів також зазначає, що згідно ч.ч. 2, 3 ст. 164 Господарського процесуального кодексу України позивач зобов'язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів). У разі необхідності до позовної заяви додається клопотання про призначення експертизи, витребування доказів тощо.
Частинами 2, 4 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
Отже, після обґрунтування заявником підстав відсутності у нього доказу, яким обґрунтовується підстава для звернення до суду, та доведення вжиття ним заходів для отримання доказу у осіб, які ним володіють але не надали його заявнику, останній може звернутись до суду з клопотанням про його витребування судом. Подання такого клопотання не є альтернативою виконання заявником свого обов'язку, передбаченого ч.ч. 2,3 ст. 164 Господарського процесуального кодексу України, а вживається як виключний захід у разі об'єктивної неможливості заявника виконати свій обов'язок щодо подання доказів.
Втім, як свідчать наявні матеріли справи, заявник не звертався до суду першої інстанції із відповідним клопотанням про витребування документів, зокрема, відсутніх в останнього договорів. До того ж, заявником не доведено, із посилання на відповідні докази, об'єктивної неможливості самостійного отримання відповідних доказів у тих осіб, у яких такі докази перебувають.
Колегія суддів також зазначає, що скаржником не доведено відсутності у нього, чи неможливості отримання інших доказів (судові рішення, правочини, первинні бухгалтерські документи, які містять відомості про господарську операцію та підтверджують її здійснення (зокрема банківські виписки, платіжні доручення, видаткові накладні, довідки, листи, протоколи), інші належні докази) на підтвердження наявності у нього заборгованості, які б доводили факт невиконання ним своїх зобов'язань, а у випадку загрози неплатоспроможності - потенційну можливість такого невиконання.
З приводу не надання заявником доказів авансу на депозитний рахунок суду винагороди керуючому реструктуризацією за три місяці виконання повноважень, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 30 Кодексу України з процедур банкрутства арбітражний керуючий виконує повноваження за грошову винагороду.
Згідно ч. 2 ст. 30 Кодексу України з процедур банкрутства розмір основної грошової винагороди арбітражного керуючого за виконання ним повноважень керуючого реструктуризацією становить п'ять розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб за кожен місяць виконання арбітражним керуючим повноважень. Сплата основної винагороди арбітражного керуючого за виконання ним повноважень розпорядника майна, ліквідатора, керуючого санацією, керуючого реструктуризацією, керуючого реалізацією здійснюється за рахунок коштів, авансованих заявником (кредитором або боржником) на депозитний рахунок господарського суду, який розглядає справу, до моменту подання заяви про відновлення відкриття провадження у справі.
Відповідно до п. 12 ч. 3 ст. 116 Кодексу України з процедур банкрутства до заяви про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність додаються докази авансування боржником на депозитний рахунок суду винагороди керуючому реструктуризацією за три місяці виконання повноважень.
У відповідності до приписів Закону України “Про Державний бюджет України на 2022 рік” прожитковий мінімум для працездатних осіб на місяць з 1 липня - 2600 гривень.
Таким чином, авансування винагороди керуючому реструктуризацією у розмірі п'яти прожиткових мінімумів для працездатних осіб за три місяці виконання повноважень становить 39 000 грн.
Так, до заяви про відкриття провадження про неплатоспроможність ОСОБА_1 додані квитанції, згідно яких заявником на рахунок суду було перераховано суму в розмірі 30 000 грн, замість законодавчо визначених 39 000 грн.
Таким чином, належних доказів авансування боржником на депозитний рахунок суду винагороди керуючому реструктуризацією за три місяці виконання повноважень не надано.
При цьому, як вірно зазначено місцевим господарським судом та підтверджується наявними матеріалами справи, частина доданих квитанцій до заяви про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність не можуть братись до уваги, оскільки авансування винагороди арбітражному керуючому було здійснено платником ОСОБА_2 , тоді як із відповідною заявою у даній справі звернулась ОСОБА_1 . Названі квитанції були додані ОСОБА_2 до заяви про відкриття у справі про неплатоспроможність, яка була повернута ухвалою Господарського суду Одеської області від 06.05.2022 за №916/359/22.
Щодо тверджень заявника з приводу того, що відповідно до договору про оплату праці, винагороду та відшкодування витрат арбітражного керуючого з ОСОБА_3 встановлено узгодження сторонами оплати послуг керуючого реструктуризацією та станом на день подачі її заяви, нею були здійснені відповідні платежі, судова колегія зазначає таке.
Враховуючи приписи Кодексу України з процедур банкрутства необхідною передумовою для відкриття провадження у справі про неплатоспроможність є авансування боржником винагороди керуючому реструктуризацією за три місяці виконання ним відповідних повноважень.
При цьому, норми Кодексу України з процедур банкрутства не містять жодних альтернативних можливостей авансування на депозитний рахунок суду оплати послуг керуючого реструктуризацією за три місяці виконання ним повноважень, що є гарантією з боку держави оплати праці цієї особи на час формування реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство та відповідає гарантіям на оплату праці, що є одним з основних чинників забезпечення незалежності арбітражного керуючого під час виконання ним його повноважень.
Укладення ОСОБА_1 договору про оплату праці, винагороду та відшкодування витрат арбітражного керуючого з ОСОБА_3 та подання заяви цим арбітражним керуючим на участь у справі про неплатоспроможність фізичної особи, не узгоджуються із приписам Кодексу України з процедур банкрутства, оскільки, згідно з ч. 1 ст. 28 Кодексу України з процедур банкрутства кандидатура арбітражного керуючого для виконання повноважень розпорядника майна або керуючого реструктуризацією визначається судом шляхом автоматизованого відбору із застосуванням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи з числа арбітражних керуючих, внесених до Єдиного реєстру арбітражних керуючих України, за принципом випадкового вибору.
Крім того, суд апеляційної інстанції зазначає, що укладення договору про відстрочення оплати винагороди з конкретним арбітражним керуючим суперечитиме принципу незалежності такої особи у здійсненні нею її повноважень.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції зазначає, що ОСОБА_1 не виконала вимоги ухвали Господарського суду Одеської області від 21.09.2022 щодо надання доказів авансування на депозитний рахунок суду оплати послуг керуючого реструктуризацією за три місяці виконання ним повноважень, що є підставою для повернення такої заяви на підставі ч. 4 та ч. 6 ст. 174 Господарського процесуального кодексу України.
Крім того, колегія суддів зазначає, що ч. 5 ст. 34 Кодексу України з процедур банкрутства передбачено, що боржник подає заяву до господарського суду за наявності майна, достатнього для покриття витрат, пов'язаних з провадженням у справі, якщо інше не передбачено цим Кодексом.
Так, за замістом заяви ОСОБА_1 будь-яке майно у боржника відсутнє.
В той же час, примірна форма плану реструктуризації боргів боржника у справі про неплатоспроможність затверджена наказом Міністерства юстиції України 24.10.2019р. №3258/5.
Однак, поданий заявником план реструктуризації боргів (проект) не відповідає примірній формі, яка затверджена зазначеним наказом та не відповідає змісту, передбаченому ч. 2 ст. 124 Кодексу України з процедур банкрутства.
Розроблення проекту плану реструктуризації має відбуватися відповідно до вимог ст. 124 Кодексу України з процедур банкрутства, зокрема, щодо форми і змісту проекту плану, це дасть можливість зборам кредиторів оцінити перспективу відновлення платоспроможності боржника та дасть можливості прийняття рішення про його схвалення та подання на затвердження господарському суду або відхилення і прийняття рішення про перехід до процедури погашення боргів.
Таким чином, при поданні до господарського суду заяви про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність, обов'язком боржника є складення реального (виконуваного) проекту плану реструктуризації, який після розгляду господарським судом грошових вимог та формування реєстру кредиторів розробляється, уточнюється та погоджується з кредиторами.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає необґрунтованими твердження заявника стосовно відсутності жодних вимог до плану реструктуризації боржників, оскільки це не узгоджується з вищевказаними вимогами законодавства.
При цьому, судова колегія не приймає до уваги посилання ОСОБА_1 на висновки викладені у постановах Південно-західного апеляційного господарського суду, що вказані в апеляційній скарзі, оскільки за приписами ст. 316 ГПК України обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи є лише вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції.
Таким чином, апеляційний господарський суд погоджується із висновком суду першої інстанції, що заявником вимоги ухвали Господарського суду Одеської області від 21.09.2022 не виконано та недоліки не усунено, зокрема, не надано: конкретизованого списку кредиторів і боржників із зазначенням суми грошових вимог (загальної суми заборгованості, заборгованості за основним зобов'язанням та суми неустойки (штрафу, пені) окремо), оформленого відповідно до Кодексу України з процедур банкрутства, тобто зі всіма відомостями, визначеними вказаним Кодексом; відомостей про всі наявні рахунки боржника (у тому числі депозитні рахунки), відкриті в банках та інших фінансово-кредитних установах в Україні та за кордоном, їх реквізити, із зазначенням сум грошових коштів на таких рахунках; доказів авансування боржником на депозитний рахунок суду винагороди керуючому реструктуризацією за три місяці виконання повноважень; доказів наявності майна, достатнього для покриття витрат, пов'язаних із провадженням).
З огляду на таке, колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд керуючись ч. 4 ст. 174 Господарського процесуального кодексу України, обґрунтовано повернув ОСОБА_1 заяву про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність.
Згідно з статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").
Тому інші доводи скаржника, що викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони висновків суду не спростовують та з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті та остаточний висновок.
Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відтак, колегія суддів вважає, що наведені скаржником порушення допущені судом першої інстанції не знайшли свого підтвердження, а тому підстави для скасування ухвали Господарського суду Одеської області від 03.10.2022 відсутні, що зумовлює залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення без змін.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.
Керуючись ст.ст. 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -
Ухвалу Господарського суду Одеської області від 03.10.2022 у справі №916/2348/22 залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Постанова, згідно ст. 284 ГПК України, набуває законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного суду у випадках передбачених Господарським процесуальним кодексом України.
Повний текст постанови складено та підписано 07.02.2023 у зв'язку із участю голосуючого судді Аленіна та суддів членів-колегії Таран С.В. та Філінюка І.Г. в усеукраїнському семінарі 06.02.2023.
Головуючий суддя Аленін О.Ю.
Суддя Таран С.В.
Суддя Філінюк І.Г.