П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
03 лютого 2023 р.м.ОдесаСправа № 420/3356/21
Головуючий в 1 інстанції: Білостоцький О.В.
рішення суду першої інстанції прийнято у
м. Одеса, 29 серпня 2022 року
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача: Танасогло Т.М.,
суддів: Бітова А.І., Градовського Ю.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області про визнання протиправними дій та бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення коштів та моральної шкоди,-
У березні 2021 року ОСОБА_1 (позивач) звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області (відповідач), в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області щодо невиплати ОСОБА_1 заробітної плати та грошової допомоги за період відпустки за час вимушеного прогулу (період роботи) з 01 квітня 2007 року по 31 січня 2008 року, тривалістю 33 календарні дні з 07.11.2020 року по 09.12.2020 року;
- стягнути з Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області на користь ОСОБА_1 заробітну плату за період відпустки за час вимушеного прогулу (період роботи) з 01 квітня 2007 року по 31 січня 2008 року, тривалістю 33 календарні дні з 07.11.2020 року по 09.12.2020 року, у розмірі 11 266,53 грн.;
- стягнути з Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області на користь ОСОБА_1 грошову допомогу за надану відпустку за час вимушеного прогулу (період роботи) з 01 квітня 2007 року по 31 січня 2008 року, тривалістю 33 календарні дні з 07.11.2020 року по 09.12.2020 року, у розмірі 10 100,00 грн.;
- зобов'язати Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходу в зв'язку з несвоєчасною виплатою заробітної плати за період відпустки тривалістю 33 календарні дні з 07.11.2020 року по 09.12.2020 року та грошової допомоги за період відпустки тривалістю 33 календарні дні з 07.11.2020 року по 09.12.2020 року;
- визнати протиправними дії Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області щодо відмови ОСОБА_1 у звільненні із займаної посади головного спеціаліста відділу організації протиепізоотичної роботи Управління безпечності харчових продуктів та ветеринарної медицини Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області за власним бажанням, згідно ч. 3 ст. 38 КЗпП України на підставі заяви від 03.12.2020 року та щодо відмови у видачі трудової книжки;
- зобов'язати Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області звільнити ОСОБА_1 із займаної посади головного спеціалісті відділу організації протиепізоотичної роботи Управління безпечності харчових продуктів та ветеринарної медицини Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області за власним бажанням, згідно ч.3 ст.38 КЗпП України на підставі заяви від 03.12.2020 року, з 22.12.2021 року та внести відповідний запис до трудової книжки ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 10.12.2020 року по 22.12.2021 року;
- стягнути з Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 5 000 гривень.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що в порушення вимог чинного законодавства, відповідачем не виплачена йому заробітна плата та грошова допомога за час відпустки у період з 07.11.2020 року по 09.12.2020 року тривалістю 33 календарні дні ( за період роботи з 01.04.2007 по 31.01.2008), у зв'язку із чим на його думку наявні підстави для зобов'язання відповідача вчинити такі дії, при цьому з нарахуванням та виплатою компенсації втрати частини доходу в зв'язку з несвоєчасною виплатою таких. Також зазначив, що у зв'язку із порушенням ГУ Держпродспоживслужби в Одеській області щодо позивача законодавства про працю, яке виразилось у невірно виплаченій йому сумі заробітної плати за час вимушеного прогулу у період з 01.02.2008 року по 30.05.2018 року; не виплаті заробітної плати за період відпустки з липня 2019 року по грудень 2020 року; а також невірному встановленні при поновленні на посаді рангу державного службовця, наявні підстави для звільнення позивача за його заявою від 03.12.2021р. на підставі ч.3 ст.38 КЗпП України, з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Крім того, просив стягнути з відповідача моральну шкоду у розмірі 5000,00грн.
Відповідач проти позову заперечував, наголошуючи на тому, що жодних порушень прав позивача не допускав.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2022 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової допомоги при наданні йому відпустки тривалістю 33 календарні дні з 07.11.2020 року по 09.12.2020 року за період його роботи з 01.04.2007 року по 31.01.2008 року.
Зобов'язано Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову допомогу при наданні відпустки тривалістю 33 календарні дні з 07.11.2020 року по 09.12.2020 року за період його роботи з 01.04.2007 року по 31.01.2008 року.
В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням у частині відмовлених у задоволенні позовних вимог, позивачем подано до суду апеляційну скаргу, у якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, апелянт просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, про задоволення цієї частини його вимог.
В обґрунтування апеляційної скарги, апелянт вказує, що метою звернення до суду із даним позовом був саме факт оспорювання виплати відповідачем заробітної плати за 33 календарних дні відпустки, оскільки відповідач вважає, що обов'язок з виплати заробітної плати за вказану відпустку, який у нього виник 04.11.2020р. ним виконаний у 2008 році, шляхом виплати компенсації за невикористану відпустку при звільненні. Однак, на думку позивача такі твердження відповідача є хибними, адже оплата 33 календарних днів відпустки на виконання наказу від 29.01.2008р. №05-к здійснювалась як компенсація за невикористану відпустку при звільненні, яке в подальшому визнано незаконним за рішенням суду у справі №2а-4555/08/1570. Оскільки, на думку скаржника, відпустка після поновлення йому все ж таки надана була, то відповідач мав і обов'язок виплатити й заробітну плату за час цієї відпустки, вказуючи при цьому на те, що компенсація за невикористану відпустку при незаконному звільненні не є оплатою відпустки, наданої після поновлення на роботі. Крім того, на думку скаржника наявні підстави для виплати йому компенсації втрати частини доходів через порушення строків виплати належних позивачу сум, зокрема заробітної плати за час відпустки, яка не була виплачена, адже на виплату такої компенсації особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені. Відтак, як далі вказує скаржник, оскільки наявний факт не виплати у строк до 04.11.2020р. заробітної плати за час відпустки тривалістю 33 календарних дні за період з 07.11.2020 по 19.12.2020, є підстави для зобов'язання відповідача також нарахувати та виплати позивачу таку компенсацію у зв'язку із несвоєчасною виплатою заробітної плати за період відпустки. Також, наголошуючи на тому, що роботодавець допускав відносно позивача порушення законодавства про працю, вказує про необґрунтованість висновку суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні його позовної вимоги про відмову у визнанні протиправними дій ГУ Держпродспоживслужби в Одеській області щодо відмови ОСОБА_1 у звільненні з займаної посади на підставі ч.3 ст.38 КЗпП України.
31.10.2022 від відповідача у справі надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому посилаючись на необґрунтованість доводів апелянта, просить залишити скаргу без задоволення, а судове рішення без змін мотивуючи відсутністю у своїх діях порушень про які наголошує апелянт.
07.11.2022р. позивачем подано заперечення на відзив відповідача на апеляційну скаргу.
За приписами ч.1 ст.308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
На підставі ст. 311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження на підставі наявних у ній доказів.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, відзиву та заперечень, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 проходив службу в Управлінні ветеринарної медицини з 01.04.2003 року та займав посаду головного спеціаліста відділу організації протиепізоотичної роботи Управління ветеринарної медицини в Одеській області державного інспектора ветеринарної медицини області, на яку був призначений наказом Управління ветеринарної медицини в Одеській області №33 від 31.03.2003 року.
Наказом Управління ветеринарної медицини в Одеській області №05-к від 29.01.2008 року (т. 1 а.с. 70) ОСОБА_1 було звільнено з посади головного спеціаліста відділу організації протиепізоотичної роботи управління ветеринарної медицини області з 31.01.2008 року як такого, що не відповідає займаній посаді із-за недостатньої кваліфікації відповідно до п.2 ст. 40 Кодексу законів про працю (далі КЗпП) України.
Пунктом 2-м зазначеного наказу вирішено виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористану відпустку за період роботи з 01.04.2007 року по 31.01.2008 року та за стаж державної служби всього за 33 календарні дні.
Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 20.02.2018 року по справі №2а-4555/08/1570 ОСОБА_1 було поновлено на роботі на посаді головного спеціаліста відділу організації протиепізоотичної роботи - державного інспектора ветеринарної медицини Головного управління ветеринарної медицини в Одеській області з 01.02.2008 року, а також стягнуто з Головного управління ветеринарної медицини в Одеській області на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01.02.2008 року по день поновлення на роботі. В решті позовних вимог відмовлено (т. 1 а.с. 29-33).
На виконання постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 20.02.2018 року по справі №2а-4555/08/1570, наказом Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області №222-к від 30.05.2018 року позивача було поновлено на роботі на посаді головного спеціаліста відділу організації протиепізоотичної роботи - державного інспектора ветеринарної медицини Головного управління ветеринарної медицини в Одеській області з 01.02.2008 року; наказано здійснити нарахування середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу з 01.02.2018 року по 30.05.2018 року.
Додатковою постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 12.06.2018 року у справі №2а-4555/08/1570 було стягнуто з Головного управління Держпродспоживслужби в Одеської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01.02.2008 року по день поновлення на роботі в розмірі 159824,86грн.
20.06.2018 року Головним управлінням Держпродспоживслужби в Одеській області, на виконання додаткової постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 12.06.2018 року у справі №2а-4555/08/1570, ОСОБА_1 було виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 159 824,86 грн., з відрахуванням податків: податку на доходи фізичних осіб у розмірі 28768,47 грн. та військового збору у розмірі 2397,37 грн.
В подальшому, наказом Головного управління Держпродспоживслужби №255-к від 02.07.2018 року ОСОБА_1 було звільнено з посади головного спеціаліста відділу організації протиепізоотичної роботи - державного інспектора ветеринарної медицини Головного управління ветеринарної медицини в Одеській області за угодою сторін з 30.07.2018 року, відповідно до ч. 2 ст. 86 Закону України «Про державну службу», п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України; доручено проведення остаточного розрахунку та виплатити компенсацію за 397 календарних днів невикористаної основної щорічної та додаткової оплачуваної відпустки за період з 01.02.2009 року по 30.07.2018 року.
Не погоджуючись із зазначеним наказом, позивач звернувся до суду з позовом про його скасування (справа №1540/4122/18).
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2019 року по справі №1540/4122/18 було визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області №255-к від 02 липня 2018 року «Про звільнення ОСОБА_1 ». Поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу організації протиепізоотичної роботи Головного управління Держпродспоживслужби в Одеської області з 30 липня 2018 року. Зобов'язано Головне управління Держпродспоживслужби в Одеської області нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 30 липня 2018 року по день поновлення на роботі. Стягнуто на користь ОСОБА_1 з Головного управління Держпродспоживслужби в Одеської області моральну шкоду в розмірі 5000,00 (п'ять тисяч) гривень.
Наказом начальника Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області №299-к від 18 липня 2019 року «Про поновлення на посаді ОСОБА_1 » позивач був поновлений на посаді головного спеціаліста відділу організації протиепізоотичної роботи з виплатою середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу з 30 липня 2018 року по день поновлення на роботі.
19 липня 2019 року позивач звернувся до начальника Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області із заявою «Про надання відпустки за період вимушеного прогулу».
Наказом начальника Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області від 23 липня 2019 року №514-В «Про надання відпустки ОСОБА_1 » позивачу була надана відпустка на 397 календарних днів з 29 липня 2019 року по 09 вересня 2020 року та на 57 календарних днів з 10 вересня 2020 року по 06 листопада 2020 року (т. 1 а.с. 210-211).
06 серпня 2019 року позивач звернувся із заявою до начальника Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області «Про надання відпустки за період до незаконного звільнення з роботи» тривалістю 33 календарні дні за період до незаконного звільнення з 01.04.2007 року по 31.01.2008 рік.
Наказом Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області №768-В від 24.09.2019 року «Про надання відпустки ОСОБА_1 » позивачу надана відпустка тривалістю 33 календарні дні з 07.11.2020 року по 09.12.2020 року (т. 1 а.с. 13).
Абзацом 2 пункту 1 наказу Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області №768-В від 24.09.2019 року зазначено про прийняття до уваги, що оплату 33 календарних днів зазначеної відпустки здійснено Управлінням ветеринарної медицини в Одеській області на виконання наказу від 29.01.2008 року №05-к.
Водночас, як стверджував позивач у позові, відповідач припустився порушень вимог законодавства в частині невиплати йому заробітної плати та грошової допомоги за період відпустки з 01 квітня 2007 року по 31 січня 2008 року, тривалістю 33 календарні дні з 07.11.2020 року по 09.12.2020 року.
Суд першої інстанції також встановив, що 03.12.2021 року позивач звернувся до Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області із заявою (т. 1 а.с. 17), в якій просив відповідача звільнити його зі служби з 10.12.2021 року на підставі ч. 3 статті 38 КЗпП України. В обґрунтування вказаної заяви позивач посилався на порушення Головним управлінням Держпродспоживслужби в Одеській області законодавства про працю, а саме: невірно виплачену йому суму заробітної плати за час вимушеного прогулу у період з 01.02.2008 року по 30.05.2018 року; не виплату заробітної плати за період відпустки з липня 2019 року по грудень 2020 року; а також невірного встановлення відповідачем позивачу при поновленні на посаді рангу державного службовця.
Листом від 11.12.2020 року №Вих-10434/07/18 (т. 1 а.с. 18) Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області відмовило позивачу у задоволенні його заяви та зазначило, що відповідно до частини 1 статті 86 ЗУ «Про державну службу» державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніше як за 14 календарних днів до звільнення. В свою чергу в своїй заяві від 03.12.2020 року позивач просить звільнити його зі служби з 10.12.2020 року, тобто до спливу вищезазначеного строку.
Відповідач також зазначив, що відповідно до вимог п.4 розділу 4 наказу НАДС №64 від 22.03.2016 року, заяви про призначення, переведення на іншу посаду, звільнення з посади тощо, оформлюється власноруч і підписуються із зазначенням дати.
Щодо посилання позивачем на порушення відповідачем його прав при встановленні рангу та відповідних доплат і надбавок, а також невірного розрахунку належних виплат, Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області зазначило, що таке питання вже було предметом розгляду в межах справи №420/3207/19. При цьому рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 28.01.2020 року позивачу було відмовлено у задоволенні його позовних вимог.
Додатково ГУ Держпродспоживслужби в Одеській області вказало, що згідно ст.89 Закону України «Про державну службу» державний службовець зобов'язаний до звільнення з посади чи переведення на іншу посаду передати справи і довірене у зв'язку з виконанням посадових обов'язків майно особі, уповноваженій суб'єктом призначення у відповідному державному органі. Уповноважена особа зобов'язана прийняти справи і майно.
Факт передачі справ і майна засвідчується актом, що складається v двох примірниках і підписується уповноваженою особою, керівником служби управління персоналом відповідного державного органу службовцем, який звільняється. Один примірник акта видається службовцю, який звільняється, другий примірник або його копія долучається до особової справи цього державного службовця.
В подальшому, згідно встановлених судом першої інстанції обставин справи, під час розгляду даної справи №420/3356/21 у суді, наказом Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області №2683 від 24.09.2021 року ОСОБА_1 було притягнуто до дисциплінарної відповідальності за вчинення дисциплінарного проступку, передбаченого п. 12 ч. 2 ст. 65 ЗУ «Про державну службу», а саме прогул, відсутність на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня 12.05.2021 року без поважних причин. Відповідно до ч. 3 ст. 66 Закону України «Про державну службу» застосовано до ОСОБА_1 дисциплінарне стягнення у вигляді догани.
Наказом Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області №417-к від 22.10.2021 року позивача відповідно до ч.5 ст. 66 ЗУ «Про державну службу» було звільнено зі служби з 22.10.2021 року (т. 1 а.с. 208-209).
Вказані вище Накази Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області №2683 від 24.09.2021 року та №417-к від 22.10.2021 року є предметом оскарження в межах інших адміністративних справ, а саме №420/18263/21 та №420/23033/21.
Вважаючи свої права порушеними через відмову у звільненні з займаної посади на підставі ч.3 ст.38 КЗпП України, а також через невиплату заробітної плати та грошової допомоги за період відпустки, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, проаналізувавши норми КЗпП України, ЗУ «Про відпустки», ЗУ «Про державну службу», а також нормативні акти які регулюють питання виплати компенсації втрати частини доходу, виходив з того, що відповідач не виплатив та не довів правомірності такої невиплати позивачу грошової допомоги за період відпустки з 07.11.2020 по 09.12.2020р. (за період роботи позивача з 01.04.2007 по 31.01.2008), у зв'язку із чим вважав наявними підстави для визнання протиправною бездіяльності Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової допомоги при наданні йому відпустки тривалістю 33 календарні дні з 07.11.2020 року по 09.12.2020 року за період його роботи з 01.04.2007 року по 31.01.2008 року та зобов'язання здійснити такі дій.
Щодо решти позовних вимог, суд першої інстанції виходив з відсутності правових підстав для їх задоволення.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, доводам сторін та законності й обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи відповідають вони встановленим ч.2 ст.2 КАС України вимогам.
Згідно з ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, визначені Законом України «Про державну службу» від 10.12.2015 року №889-VIII (далі - Закон №889-VIII).
Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 5 Закону №889- VIII відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Як встановлено п.5 ч.1 ст.7 Закону №889-VIII державний службовець має право на відпустки, соціальне та пенсійне забезпечення відповідно до закону.
За приписами ст.ст. 57-59 Закону №889-VIII державним службовцям надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законом не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати.
За кожний рік державної служби після досягнення п'ятирічного стажу державної служби державному службовцю надається один календарний день щорічної додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів.
Щорічні відпустки надаються державним службовцям у порядку та на умовах, визначених законодавством про працю.
Згідно ст.74 Кодексу законів про працю України, громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.
Державні гарантії та відносини, пов'язані з відпусткою визначені Законом України "Про відпустки" від 15.11.1996 року №504/96-ВР (далі - Закон №504/96-ВР).
Відповідно до ч.ч. 1, 4 ст. 24 Закону № 504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи. За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні. Зазначені положення дублюються в частинах першій та четвертій статті 83 КЗпП.
Статтею 3 Закону № 504/96-ВР передбачено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки. У разі звільнення працівника у зв'язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 82 КЗпП i ст. 9 Закону час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно iз законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (в тому числі час оплаченого-вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу), включається до стажу, що дає право на щорічну відпустку.
Тобто, у разі поновлення працівника судом на роботі він має право використати щорічну основну відпустку за весь час вимушеного прогулу. При цьому її тривалість визначається з дати поновлення на роботі i до кінця його робочого року.
Колегією суддів з матеріалів справи встановлено та учасниками справи не заперечується, що позивачу, згідно наказу Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області №768-В від 24.09.2019 року була надана відпустка тривалістю 33 календарні дні (25 календарних днів основної відпустки та 8 календарних днів додаткової відпустки) з 07.11.2020 року по 09.12.2020 року за період його роботи з 01.04.2007 року по 31.01.2008 року
Зі змісту абзацу 2 пункту 1 цього ж наказу №768-В від 24.09.2019 року слідує, що оплату 33 календарних днів зазначеної відпустки було здійснено Управлінням ветеринарної медицини в Одеській області позивачу на виконання наказу від 29.01.2008 року №05-к.
При цьому, у своїй скарзі, ОСОБА_1 наголошує на тому, що при наданні відпуски у 2020 році за період роботи з 01.04.2007 року по 31.01.2008 року відповідач повинен був сплатити заробітну плату за 33 календарні дні відпустки та грошову допомогу.
Колегія суддів такі доводи оцінює критично, оскільки як вірно встановив суд першої інстанції та вбачається з наявних у справі доказів, у 2008 році під час звільнення позивача з роботи, йому виплачена була компенсацію за 33 календарних дні невикористаної відпустки за період роботи з 01.04.2007р. по 31.01.2008р.
Отже, є ґрунтовним зауваження суду першої інстанції, що така вимогам позивача, з урахуванням попередньої виплати компенсації за цей період відпустки, є фактично проханням повторно здійснити йому виплату заробітної плати за ці ж таки дні відпустки.
Окрім того, апеляційний суд звертає увагу, що у позові позивачем викладена була вимога щодо виплати заробітної плати за період відпустки за час вимушеного прогулу з 01.04.2007 по 31.01.2008р., тривалістю 33 календарних дні з 07.11.2020 по 09.12.2020р.
Втім, згідно наявних в матеріалах справи письмових доказів, ані період з 01.04.2007 по 31.01.2008рр., ані період з 07.11.2020 по 09.12.2020р. не є періодами вимушеного прогулу.
В контексті надання оцінки посиланням апелянта на лист Мінсоцполітики №1500/13/84-16 від 28.10.2016 року, апеляційний суд звертає увагу, що згідно змісту цього листа, якщо при звільненні, визнаному судом незаконним, працівнику була виплачена грошова компенсація за невикористані дні щорічної відпустки, то після поновлення його на роботі права на використання цих днів відпустки він не має, а відтак не має і права на нарахування за цей час заробітної плати, адже фактично цей період відпустки йому вже оплачено відповідною компенсацією при звільненні.
Разом з тим, судова колегія враховує твердження скаржника з приводу того, що у змісті вказаного вище листа Мінсоцполітики від 28.10.2016р. в тому числі міститься застереження про те, що не передбачено повернення працівником виплачених йому коштів за відпустку пiд час звільнення чи зарахування їх у рахунок суми за відпустку, що надається за перiод вимушеного прогулу.
Однак, при цьому, слід також вказати, що відповідач не здійснював повернення виплачених раніше коштів в якості компенсації під час звільнення за 33 календарних дні невикористаної відпустки за період роботи з 01.04.2007 по 31.01.2008рр., не відраховував такі кошти із заробітної плати позивача після поновлення.
До того ж, колегія суддів ще раз наголошує, що період з 01.04.2007 по 31.08.2008р. не є періодом вимушеного прогулу, адже вимушений прогул визначається як період часу, з моменту незаконного звільнення або переведення на іншу роботу до моменту поновлення працівника на роботі.
Суд першої інстанції обґрунтовано відхилив посилання позивача на правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 07.03.2017 року у справі №821/500/16, з огляду на те, що предмет спору у даній адміністративній справі є відмінним від предмету спору у справі №821/500/16.
Так, зокрема у межах даної справи оспорюваною є невиплата заробітної плати за 33 календарні дні відпустки, яку фактично позивач використав у 2019 року, та водночас за яку, як невикористану на момент звільненні у 2008 році отримав компенсацію під час звільнення.
При цьому, у межах справи №821/500/16 предметом судового розгляду виступали дії суб'єкта владних повноважень щодо ненадання позивачу невикористаної щорічної основної відпустки та щорічної основної і додаткової відпусток під час звільнення з роботи.
Виходячи з викладеного, апеляційний суд вважає відсутніми підстави для задоволення вимог позивача про визнання протиправною бездіяльності щодо невиплати заробітної плати за період відпустки з 01 квітня 2007 року по 31 січня 2008 року, тривалістю 33 календарні дні з 07.11.2020 року по 09.12.2020 року; стягнення на користь позивача заробітної плати за період відпустки з 01 квітня 2007 року по 31 січня 2008 року, тривалістю 33 календарні дні з 07.11.2020 року по 09.12.2020 року у розмірі 11 266,53 грн., а також компенсації втрати частини доходу у зв'язку із такою невиплатою, про що вірного висновку дійшов у своєму рішенні суд першої інстанції.
Що стосується грошової допомоги за період днів відпустки фактично використаних позивачем з 07.11.2020р. по 09.12.2020р. тривалістю 33 календарних дні (за період роботи з 01 квітня 2007 року по 31 січня 2008 року), колегія суддів звертає увагу на те, що у розумінні ст.57 Закону України “Про державну службу”, грошова допомога є гарантованою виплатою, що виплачується один раз на рік при наданні щорічної відпустки за відповідний робочий рік.
Між тим, відповідачем під час розгляду цієї справи не доведено нарахування та виплату грошової допомоги при наданні відпустки ОСОБА_1 тривалістю 33 календарні дні (25 календарних днів основної відпустки та 8 календарних днів додаткової відпустки) з 07.11.2020 року по 09.12.2020 року за період його роботи з 01.04.2007 року по 31.01.2008 року, що не узгоджується з приписами чинного законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
За вказаного, є ґрунтовним висновок суду першої інстанції про протиправну бездіяльність відповідача у цій частині.
При цьому, що стосується вимоги позивача про стягнення на його користь грошової допомоги при наданні йому відпустки тривалістю 33 календарні дні (25 календарних днів основної відпустки та 8 календарних днів додаткової відпустки) з 07.11.2020 року по 09.12.2020 року за період його роботи з 01.04.2007 року по 31.01.2008 року у конкретному розмірі - 10 100,00 грн., суд першої інстанції вірно вказав, що розрахунок розміру грошової допомоги при наданні відпустки є компетенцією відповідача як органу, в якому позивач проходив службу, і який має повноваження та обов'язки виплачувати йому таку допомогу.
Саме на відповідача та його відповідних фахівців (з фінансового забезпечення), покладається обов'язок нарахувати позивачу грошову допомогу та здійснити її виплату.
Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що розгляд питання про стягнення може мати місце у разі невиплати нарахованої заборгованості.
Однак, у межах спірних правовідносинах, грошова допомога при надання відпустки з 07.11.202 по 09.12.2020 за період роботи з 01.04.2007 по 31.01.2008р.р. нарахована не була, а тому є вірним висновок суду першої інстанції про те, що у цій частині вимог належним способом захисту прав позивача буде зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу таку допомогу.
З приводу доводів апелянта про наявність підстав для виплати позивачу компенсації втрати частини доходу в зв'язку з несвоєчасною виплатою грошової допомоги за період відпустки тривалістю 33 календарних дні з 07.11.2020 по 09.12.2020, судова колегія враховує наступне.
Як визначено ст. 34 Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995 року №108/95-ВР компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.
Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» № 2050-ІІІ (далі - Закон № 2050-ІІІ) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 159 (далі - Порядок № 159).
В силу вимог ст.ст.1, 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 року №2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема заробітна плата (грошове забезпечення).
Згідно із статтею 3 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" від 19 жовтня 2000 року №2050-III, сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
У відповідності до п.2 Порядку №159, компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру: пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат).
З аналізу наведених законодавчих приписів слідує, що основною умовою для виплати громадянину, передбаченої ст.2 Закону № 2050-ІІІ та Порядком № 159 компенсації, є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії). При цьому, підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов: 1) нарахування громадянину належних йому доходів, а саме заробітної плати (грошове забезпечення), пенсії, соціальних виплат, стипендії; 2) доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата); 3) порушення встановлених строків їх виплати (як з вини так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання); 4) затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців; 5) зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги.
В свою чергу, одноразова грошова допомога при наданні щорічної відпустки не відноситься до доходів, визначених ст. 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», не є складовою заробітної плати (грошового забезпечення), а є іншою соціальною гарантією, передбаченою чинним законодавством, не носить постійний характер.
Відтак, в даному випадку відсутні підстави для виплати позивачу компенсації втрати частини доходів на несвоєчасну виплату грошової допомоги за період відпустки, що свідчить про обґрунтованість та правильність висновку суду першої інстанції про відмову у задоволенні такої позовної вимоги.
Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги стосовно протиправності дій Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області з відмови ОСОБА_1 у звільненні із займаної посади головного спеціаліста відділу організації протиепізоотичної роботи Управління безпечності харчових продуктів та ветеринарної медицини Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області за власним бажанням, згідно ч. 3 ст.38 КЗпП України на підставі його заяви від 03.12.2020 року та відмови у видачі трудової книжки із зобов'язанням вчинити такі дії, апеляційний суд виходить з наступного.
В силу вимог ч.ч.1-3 ст.86 Закону №889-VIII, державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.
Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб'єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов'язків державним органом.
Суб'єкт призначення зобов'язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.
Згідно ч.3 ст. 38 КЗпП України, працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
При цьому, за приписами ст. 44 КЗпП України, при припиненні трудового договору внаслідок порушення роботодавцем законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) працівникові виплачується вихідна допомога - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.
Враховуючи правові висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15.04.2020 року у справі №681/1629/18 (провадження №61-14424св18), суд першої інстанції вірно звернув увагу на те, що при вирішенні спору щодо наявності підстав для розірвання трудового договору згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України визначальним є те, чи зазначав працівник у заяві про звільнення за власним бажанням саме про невиконання роботодавцем законодавства про працю або умов колективного чи трудового договору.
Отже, для звільнення працівника за ч.3 ст. 38 КЗпП України необхідна обов'язкова наявність факту невиконання роботодавцем законодавства про працю.
Колегією суддів з матеріалів справи встановлено, що звертаючись до Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області із заявою про звільнення від 03.12.2021 року, ОСОБА_1 вказував на порушення роботодавцем відносно нього законодавства про працю, що виразилось у невірно визначеній сумі заробітної плати за час вимушеного прогулу у період з 01.02.2008 року по 30.05.2018 року; не виплаті заробітної плати за період відпустки з липня 2019 року по грудень 2020 року; а також невірному встановленні при поновленні на посаді рангу державного службовця.
Такі на думку позивача неправомірні дії відповідача (порушення законодавства про працю) ОСОБА_1 оскаржив до суду.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 28.01.2020 року по справі №420/3207/19 (яке набрало законної сили 01.04.2020 року відповідно до постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду), у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області про стягнення на його користь середньої зарплати за весь час вимушеного прогулу в сумі 960704,66 грн., яка підлягає донарахуванню та виплаті з 01.02.2008 року по 30.05.2018 року, при цьому з включенням до нової заробітної плати посадового окладу, доплати за ранг, доплати за вислугу років та середньомісячного розміру премії - 30% посадового окладу; стягнення з Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області на користь ОСОБА_1 компенсації втрати частини заробітної плати з 01.02.2008 року по 30.05.2018 року в сумі 1209843,65 грн., нарахованої на всю суму середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу; визнання протиправним та скасування п.2 наказу Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області від 30.05.2018 року №223-к відносно присвоєння 9 рангу (категорія В) державного службовця, зобов'язання Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області присвоїти ОСОБА_1 7-й ранг (категорія В) державного службовця з доплатою за ранг 400 грн.; зобов'язання Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області виплатити середній заробіток за весь час затримки виконання рішення суду, щодо виплати середньої зарплати, з 31 травня 2018 року по день фактичного розрахунку в повному обсязі, стягнення з Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області на користь ОСОБА_1 моральної шкоди в сумі 3000,0 грн.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 06.10.2020 року по справі №420/5416/19, відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області про визнання протиправним та скасування абз.2 ч.1 наказу Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області №768-В від 24.09.2019 року; стягнення з Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області на користь ОСОБА_1 заробітної плати за період відпустки з 01.02.2008 року по 30.07.2018 року в сумі 136390,80 грн.; стягнення з Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області на користь ОСОБА_1 грошової допомогу за період відпустки з 01.02.2008 року по 30.07.2018 року в сумі 91511,71 грн.; стягнення з Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області ні користь ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходу в зв'язку з несвоєчасною заробітною платою за період відпустки з 01.02.2008 року по 30.07.2018 року в сумі 130 413,46 грн.; стягненні з Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області на користь ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходу в зв'язку з несвоєчасно виплаченою грошовою допомогою за період відпустки з 01.02.2008 року по 30.07.2018 року в сумі 96344,72 грн.
Предметом розгляду у межах наведених вище справ були як раз ті обставини, про які в якості порушень вимог законодавства про працю вказував позивач у заяві від 03.12.2020р. звертаючись до відповідача з вимогою звільнення на підставі ч.3 ст.38 КАС України, та які в свою чергу не підтвердились у ході судового розгляду зазначених вище справ.
Суд першої інстанції вірно врахував ч.4 ст.78 КАС України згідно якої обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Наведеним підтверджується висновок суду першої інстанції про те, що станом на день звернення позивача до ГУ Держпродспоживслужби в Одеській області із заявою від 03.12.2021 року про звільнення зі служби на підставі ч.3 ст.38 КЗпП України, порушень трудових прав та інтересів відповідач не вчиняв, а тому мав право не застосовувати ч.3 ст.38 КЗпП України, як підставу для звільнення ОСОБА_1 у зв'язку з незгодою з фактом порушення трудового законодавства.
В контексті вирішення спірного питання колегія суддів вважає ґрунтовним зауваження суду першої інстанції на те, що за наявності бажання звільнитися зі служби та припинити трудові відносини з Головним управлінням Держпродспоживслужби в Одеській області, він не був позбавлений можливості скористатись своїм правом на звільнення за власним бажанням відповідно до статті 86 Закону №889-VIII та ч.1 статті 38 КЗпП України.
Інші доводи апеляційної скарги є несуттєвими, встановлених обставин справи та обґрунтованості висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав ля висновку про неправильне застосування чи порушення норм права.
Підсумовуючи усе викладене вище, апеляційний суд приходить висновку про те, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, та ухвалив законне й обґрунтоване рішення про задоволення частини позовних вимог.
Ухвалюючи дане судове рішення колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «RuizTorija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Підсумовуючи усе наведене вище, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції прийняв законне та обґрунтоване рішення про задоволення позову.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає вказану апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін.
Керуючись ст. ст. 241-243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 326, 328 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2022 року у справі № 420/3356/22 - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий суддя Танасогло Т.М.
Судді Бітов А.І. Градовський Ю.М.