справа № 754/11372/21 головуючий у суді І інстанції Таран Н.Г.
провадження № 22-ц/824/637/2023 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
23 січня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді -Березовенко Р.В.,
суддів:Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Жванко О.Є.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником - ОСОБА_2 , на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 17 серпня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_7 , про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення,-
У липні 2021 року позивач звернулась до Деснянського районного суду м. Києва із позовом до відповідачів, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, посилаючись на те, що на підставі ордеру № 54079 серії Б від 19.12.1984 року ОСОБА_7 надано у користування квартиру АДРЕСА_1 . До ордеру було вписано членів сім'ї наймача ОСОБА_7 , а саме, чоловіка ОСОБА_8 (помер в 2005 році), сина ОСОБА_3 , доньок ОСОБА_9 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 . Позивачка зареєстрована у спірній квартирі з 25.04.1985 року . Одночасно з цим, у вказаній квартирі за період з 25.04.1985 року по теперішній час зареєстровано 8 осіб, зазначені обставини підтверджуються паспортними даними позивачки та відповідачів, а також довідкою № 58002490 від 26.02.2021. квартира АДРЕСА_1 належить до державного житлового фонду та у власність в порядку приватизації не передавалась. На даний час у спірній квартирі проживає позивачка разом зі своєю матір'ю ОСОБА_7 . Відповідачі тривалий час не проживають у зазначеній квартирі без поважних причин. Відсутність відповідачів за адресою реєстрації є безперервною, та такою, що перевищує 6 календарних місяців, що підтверджується актами про не проживання осіб, складеними за період з грудня 2020 по червень 2021 року. Враховуючи фактичне тривале і безперервне не проживання відповідачів у спірній квартирі, не сплату комунальних послуг, та інших витрат на утримання житла, позивачка вважає достатніми підстави для визнання відповідачів такими, що втратили право користування квартирою, у зв'язку з чим і звернулася до суду.
11.10.2021 року до суду надійшла зустрічна позовна заява відповідача ОСОБА_3 , де останній просив зобов'язати ОСОБА_1 не чинити перешкоди ОСОБА_3 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 та вселити ОСОБА_3 в вищевказану квартиру.
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 17 серпня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа: ОСОБА_7 , про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням залишено без задоволення. Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом вселення залишено без задоволення.
Не погодившись із вказаним судовим рішенням в частині відмови в задоволенні первісного позову, позивачка за первісним позовом ОСОБА_1 , через представника - ОСОБА_2 , подала апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права та невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просила рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні первісного позову скасувати та ухвалити нове, яким позов ОСОБА_1 задовольнити.
Обґрунтовує апеляційну скаргу тим, що норми статей 71, 72 ЖК України не передбачають обмеження кола осіб, наділених правом на звернення до суду з відповідним позовом, а, отже, наймач або член сім'ї наймача не можуть бути обмежені в праві звернення до суду з позовом про визнання інших членів сім'ї наймача такими, що втратили право користування житлом з підстав, передбачених статтями 71, 72 ЖК України. При цьому апелянт посилається на правові висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 20 січня 2021 року в справі № 466/8886/18. Також апелянт наголошує на тому, що її охоронюваний законом інтерес полягає, зокрема, в бажанні реалізувати своє право на приватизацію квартири та забезпечення балансу прав та обов'язків наймача та усіх членів сім'ї наймача по відношенню до спірної квартири, який всупереч ст. 64ЖК України порушено через те, що інші члени сім'ї наймача, добровільно залишивши спірну квартиру, не несуть обов'язків, що випливають з договору найму жилого приміщення, а саме: не несуть витрати на утримання квартири, не сплачують комунальні послуги тощо, що порушує принцип добросовісності та справедливості.
Окрім того апелянт вважає, що акти про непроживання відповідачів, надані позивачем, є належними доказами по справі, оскільки вони містять інформацію щодо предмета доказування в даній справі. Зазначає, що суд першої інстанції не мотивував належним чином, які саме акти на його думку є недопустимими доказами по справі, з порушенням якого саме порядку такі акти було одержано, і яким саме нормам закону не відповідають зазначені акти. Наголошує, що в даній категорії справ закон не обмежує позивачів у засобах доказування.
Також апелянт вказує, що обов'язком позивачки є доведення нею факту обставин щодо не проживання у спірній квартирі інших членів сім'ї наймача, а не факту відсутності у квартирі їх речей. Вважає, що саме по собі знаходження в житловому приміщенні особистих речей осіб, які тривалий час в ньому не проживають, не свідчить про збереження їх інтересу до вказаного житлового приміщення.
На думку апелянта, досягнення між наймачем та членом його сім'ї окремої домовленості про надання останньому переваги в збереженні за ним житлового приміщення з причин, які не визначено поважними в ст. 71 ЖК України або інших законах, не відповідає вимогам чинного законодавства. Вважає, що поза увагою суду першої інстанції залишено і ту обставину, що в наданих до суду письмових поясненнях третьої особи ОСОБА_7 , яка є наймачем спірної квартири, остання на жодні домовленості з будь-ким з членів сім'ї наймача не посилалася, а навпаки, зазначила, що відповідачі за первісним позовом тривалий час не проживають в спірній квартирі.
Апелянт звертає увагу апеляційного суду на те, що в контексті висновків Верховного Суду від 02 грудня 2020 року в справі № 760/11141/19, на відповідачів за первісним позовом було покладено обов'язок доведення їх відсутності в спірній квартирі понад встановлений законом строк з поважних причин, проте, відповідачами таких доказів надано не було. Окрім того, зазначає, що відповідачами також не спростовано факт відсутності перешкод зі сторони позивачки щодо їх вселення і проживання в спірній квартирі.
Окрім того, наголошує, що суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 встановив, що останній проживає не в спірній квартирі, що не заперечувалося й самим ОСОБА_3 . При цьому судом було встановлено недоведеність позивачем за зустрічним позовом факту створення перешкод зі сторони ОСОБА_1 щодо його вселення і проживання в спірній квартирі. Вказує на необхідність врахування правових висновків Верховного Суду, викладених в постанові від 06 липня 2022 року в справі № 760/25823/14-ц.
В ухвалі про відкриття апеляційного провадження учасникам справи було надано строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
20 жовтня 2022 року на адресу суду надійшов відзив ОСОБА_3 на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , направлений засобами поштового зв'язку представником відповідача - адвокатом Кудієм Максимом Олеговичем 10 жовтня 2022 року. У вказаному відзиві відповідач за первісним позовом просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
При цьому ОСОБА_3 зазначає, що вказані апелянтом підстави позову щодо захисту законних інтересів, які, зокрема, полягають в бажанні позивачки реалізувати своє право на приватизацію квартири, однак яка позбавлена такої можливості, не вказані в первісному позову, а з'явилися лише в тексті апеляційної скарги, так само вказані підстави позову не заявлялися позивачем й протягом розгляду справи. Окрім того, вказує, що апелянтом не було надано доказів її звернення до відповідачів з вимогою отримання письмової згоди для приватизації квартири та ними на її звернення не було надано відповідної згоди або вони будь-яким іншим чином перешкоджали позивачці у реалізації її права на приватизацію спірної квартири.
Відповідач звертає увагу апеляційного суду на те, що він не втратив інтересу до спірної квартири, вважає спірне житло своїм основним місцем проживання, відповідач тимчасово відсутній у вказаному житлі та має намір продовжити там проживати.
У судовому засіданні представник апелянта ОСОБА_2 просив апеляційну скаргу задовольнити.
Відповідач ОСОБА_3 та його представник ОСОБА_10 проти задоволення апеляційної скарги заперечував, вважає, що позовні вимоги є не обґрунтованими.
Інші учасники справи, належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, до суду не з'явилися, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, виходячи з такого.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції було встановлено, що на підтвердження того факту, що відповідачі за первісним позовом самовільно звільнили спірну квартиру та не проживають в ній позивачем надано акти від 09.12.2020 року, від 11.01.2021, від 10.02.2021, від 12.03.2021, від 09.04.2021, 18.05.2021, від 30.06.2021 складені за участю мешканців будинку АДРЕСА_2 завірених підписом начальника та печаткою ЖЕД № 305, в яких вказано, що на момент складання відповідних актів відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 в квартирі АДРЕСА_1 дійсно не проживають.
Відмовляючи в задоволенні первісного позову, суд першої інстанції виходив з того, що акти обстеження квартири АДРЕСА_1 на предмет підтвердження не проживання ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , від 09.12.2020 року, від 11.01.2021, від 10.02.2021, від 12.03.2021, від 09.04.2021, 18.05.2021, від 30.06.2021, складені за участю мешканців будинку АДРЕСА_2 , завірені підписом начальника та печаткою ЖЕД № 305 є неналежними та недопустимими доказами, оскільки не зрозуміло, як саме виявлено відсутність в спірній квартирі речей відповідачів, адже за твердженням самої позивачки у спірній квартирі на момент не проживання відповідачів проживала її сім'я та мати ОСОБА_7 , отже чоловічі та жіночі речі у спірній квартирі повинні були бути присутні у будь-якому випадку. Крім того, у зв'язку з можливим проживанням в квартирі інших осіб чоловічої та жіночої статті, є незрозумілим чи можливо взагалі ідентифікувати речі саме відповідачів по справі - ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 . Більше того, звертаючись до суду із даним позовом, позивачем не обґрунтовано, чим саме порушено її права як члена сім'ї наймача, враховуючи що наймодавцем даної квартири є територіальна громада м. Києва, а наймачем - третя особа у даній справі - ОСОБА_7 . Також, позивачем не надано жодних доказів того, що між наймачем квартири та відповідачами не існує домовленостей щодо можливості тимчасового не проживання у квартирі.
Колегія суддів частково погоджується з таким висновком суду першої інстанції в частині, що стосується відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням, враховуючи таке.
Одним з основних конституційних прав людини є право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю (стаття 41 Конституції України), яке знайшло своє закріплення у Цивільному кодексі України (далі - ЦК України).
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.
Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.
Відповідно до частини першої статті 71 ЖК УРСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
У частині третій статті 71 ЖК УРСР наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців.
Згідно зі статтею 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
У справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки.
При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності.
У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19) Верховний Суд зазначив, що вичерпного переліку поважних причин відсутності наймача або членів його сім'ї у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів.
Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК УРСР строки.
Збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім'ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.
Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності особа зберігає намір ставитися до жилого приміщення, як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на житло, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року в справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18).
Як вбачається з матеріалів справи, звертаючи до суду з даним позовом, ОСОБА_1 , як на підставу для його задоволення надала акти від 09.12.2020 року, від 11.01.2021, від 10.02.2021, від 12.03.2021, від 09.04.2021, 18.05.2021, від 30.06.2021 складені за участю мешканців будинку АДРЕСА_2 та завірені підписом начальника та печаткою ЖЕД № 305 де зазначено, що на момент складання відповідних актів відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 в квартирі АДРЕСА_1 дійсно не проживають.
Однак, колегія суддів, погоджуючись з висновком суду першої інстанції, критично оцінює вказані докази як такі, що не є належними, достатніми та допустимими.
Статтею 71,72 ЖК УРСР визначено, що відсутність особи у житловому приміщенні повинна становити понад шість місяців.
Зі змісту актів, наданих позивачкою, вбачається, що відповідачі ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не проживають у квартирі «на момент складання актів», тобто саме на дату 09.12.2020 року, 11.01.2021 року, 10.02.2021 року, 12.03.2021 року, 09.04.2021 року, 18.05.2021 року та 30.06.2021року. Будь-який період часу, який би перевищував шість місяців у цілому, жоден з наданих актів не містить.
За таких обставин, колегія суддів розцінює критично доводи апелянта, що зміст наданих актів свідчить про не проживання відповідачів безперервно протягом усього строку, а саме з 09.12.2020 року по 30.06.2021 року, який загалом становить більше шести місяців, оскільки такі доводи є лише припущенням і така інформація в поданих до суду актах відсутня.
Посилання апелянта на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові в від 20 січня 2021 року в справі № 466/8886/18, апеляційний суд до уваги не бере, зважаючи на таке.
Зі змісту вказаної постанови вбачається, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволення позову, вважав, що оскільки позивач не є власником спірної квартири, тому не наділений правом порушувати питання про визнання інших членів сім'ї основного квартиронаймача такими, що втратили право користування житлом. Крім того суд вказав, що оскільки відповідачі перебували у родинних стосунках з основним квартиронаймачем, вони мають рівне з позивачем право володіння, користування та розпорядження квартирою, а тому не можуть бути визнані такими, що втратили право користування цим житлом, незалежно від тривалості відсутності.
Натомість у справі, що переглядається апеляційним судом, в оскаржуваному рішенні судом першої інстанції було зроблено висновок про необґрунтованість позивачем, чим саме порушено її права як члена сім'ї наймача, а не про відсутність у неї права порушувати питання про визнання інших членів сім'ї основного квартиронаймача такими, що втратили право користування житлом.
Таким чином, вказаний апелянтом правовий висновок касаційного суду не може бути застосований в даній справі, враховуючи, що правовідносини не є тотожними до тих, які наразі є предметом перегляду апеляційним судом.
Аналізуючи доводи апелянта в цій частині апеляційний суд звертає увагу, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2018 року у справі № 373/1281/16-ц (провадження № 14-128цс18) зазначала, що «під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) Велика Палата конкретизувала вказаний висновок та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами, насамперед, за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Також апеляційний суд не бере до уваги доводи апелянта про те, що її охоронюваний законом інтерес полягає, зокрема, в бажанні реалізувати своє право на приватизацію квартири та забезпечення балансу прав та обов'язків наймача та усіх членів сім'ї наймача по відношенню до спірної квартири, оскільки, обґрунтовуючи вимоги позовної заяви, таких доводів ОСОБА_1 заявлено не було.
А відтак, враховуючи вищевикладене, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачем не обґрунтовано чим саме порушено її права як члена сім'ї наймача, враховуючи що наймодавцем даної квартири є територіальна громада м. Києва, а наймачем, третя особа у даній справі - ОСОБА_7 .
При цьому, апеляційний суд також критично розцінює доводи апелянта стосовно понесення лише нею витрат по оплаті за комунальні послуги, оскільки відповідачі не несуть витрати на утримання квартири та не сплачують комунальні послуги, так як такі докази в матеріалах справи відсутні.
Крім того, правовий висновок Верховного Суду, викладений в постанові від 02 грудня 2020 року в справі № 760/11141/19, вказаний апелянтом в апеляційній скарзі, колегія суддів також не може застосувати в даній справі, зважаючи на таке.
Зі змісту постанови Верховного Суду від 02 грудня 2020 року в справі № 760/11141/19 вбачається, що касаційний суд, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції, зробив висновок про те, що висновки апеляційного суду про те, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт відсутності відповідачів понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, є безпідставними, оскільки непроживання відповідачів у спірній квартирі протягом тривалого часу, а саме з вересня 2016 року підтверджується, як актами про непроживання осіб у спірній квартирі від 28 жовтня 2016 року, 05 січня, 13 квітня, 02 грудня 2017 року, 29 січня 2018 року, 28 березня 2019 року, довідкою КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом'янського району м. Києва» ЖЕД № 904 від 31 січня 2018 року, 10 квітня 2019 року, так і листами КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 1» Солом'янського району м. Києва від 23 серпня 2017 року № 01-626/36, Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом'янського району м. Києва» ЖЕД № 904 від 22 серпня 2017 року № 904-892, і свідками: ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ОСОБА_13 .
Також у вказаній постанові зазначено, що в справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов'язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов'язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем).
Натомість, в справі, що наразі переглядається судом апеляційної інстанції, позивачем в обґрунтування позовних вимог було надано до суду лише акти обстеження квартири АДРЕСА_1 на предмет підтвердження не проживання ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 станом на дату складання акту від 09.12.2020 року, від 11.01.2021, від 10.02.2021, від 12.03.2021, від 09.04.2021, 18.05.2021, від 30.06.2021, складених за участю мешканців будинку АДРЕСА_2 , завірені підписом начальника та печаткою ЖЕД № 305, які визнані судом неналежними та недопустимими доказами.
Інші докази, які б в їх сукупності були достатніми для висновку про доведення позивачем відсутності відповідачів у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов'язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем) в матеріалах справи відсутні. Будь-які клопотання щодо допиту свідків, витребування доказів матеріали справи не містять.
Окрім того, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про недоведеність позивачем тієї обставини, що між наймачем квартири та відповідачами не існує домовленостей щодо можливості тимчасового не проживання у квартирі.
Доводи апеляційної скарги про те, що в наданих до суду письмових поясненнях третьої особи ОСОБА_7 , яка є наймачем спірної квартири, остання на жодні домовленості з будь-яким із членів сім'ї наймача не посилалася, вказаного висновку суду першої інстанції не спростовують.
За правилами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
За вимогами ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Таким чином, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Разом з тим, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , зважаючи на таке.
Так, апеляційний суд бере до уваги, що оскаржуваним рішенням суду також було відмовлено в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення.
При цьому, відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем за зустрічним позовом жодного доказу на підтвердження неможливості потрапити до квартири, там проживати та користуватися квартирою з поважних причин - суду не надано та судом не встановлено.
Рішення суду першої інстанції в цій частині сторонами не оскаржується.
А відтак, судом першої інстанції було беззаперечно встановлено відсутність в ОСОБА_3 перешкод у користуванні спірним житловим приміщенням, тобто поважність причин відсутності відповідача ОСОБА_3 в житловому приміщення відсутня.
При цьому, особисто відповідач ОСОБА_3 , заперечуючи проти первісного позову та подаючи до суду зустрічний позов пояснював, що останній час він тимчасово відсутній за адресою своєї реєстрації, але відсутній за вказаною адресою з поважних причин, а саме в наслідок неправомірних дій з боку інших зареєстрованих за вказаною адресою членів родини, а саме з боку позивача ОСОБА_1 та її чоловіка ОСОБА_14 .
В судовому засіданні у суді апеляційної інстанції відповідач ОСОБА_3 підтвердив, що не проживає в спірній квартирі більше шести місяців (декілька років), тобто понад встановлені законом строки.
Таким чином, враховуючи визнання ОСОБА_15 факту його не проживання в спірній квартирі понад встановлені законом строки та те, що судом першої інстанції було встановлено відсутність в ОСОБА_3 перешкод у користуванні спірним житловим приміщенням, апеляційний суд вважає, що позовна вимога ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням є обґрунтованою та підлягає задоволенню.
У іншій частині рішення Деснянського районного суду м. Києва від 17 серпня 2022 року апелянтом не оскаржувалося, а відтак апеляційним судом не переглядаються висновки суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні зустрічного позову.
Отже, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції, викладені в оскаржуваній частині рішення, не повною мірою ґрунтуються на вимогах закону та відповідають обставинам справи.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Таким чином, переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні первісних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням, з ухваленням нового судового в цій частині про задоволення позовної вимоги.
Ухвалюючи судове рішення колегія суддів, крім іншого, приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Крім того, колегія суддів враховує правовий висновок Верховного Суду № 524/3490/17-ц від 27.03.2019 року, згідно якого: «Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги заявника, яким судами надана належна оцінка, Верховний Суд доходить висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх».
Згідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України апеляційний суд, в зв'язку з ухваленням нового судового рішення, змінює розподіл судових витрат.
Ураховуючи, що позовні вимоги та апеляційна скарга підлягають задоволенню на 25 %, судові витрати за розгляд справи судом першої інстанції в розмірі 227 грн. 00 коп. (908 грн. 00 коп.*25%) та судові витрати за розгляд справи судом апеляційної інстанції в розмірі 340 грн. 50 коп. (1 362 грн. 00 коп. *25%) підлягають стягненню з відповідача ОСОБА_3 на користь позивачки ОСОБА_1 .
Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - ОСОБА_2 , - задовольнити частково.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 17 серпня 2022 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання таким, що втратив право користування жилим приміщенням - скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позовної вимоги.
Визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .
У іншій частині рішення Деснянського районного суду міста Києва від 17 серпня 2022 року в оскаржуваній частині - залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати за розгляд справи судом першої інстанції в розмірі 227 (двісті двадцять сім) грн. 00 коп. та судові витрати за розгляд справи судом апеляційної інстанції в розмірі 340 (триста сорок) грн. 50 коп., що разом становить567 (п'ятсот шістдесят сім) грн. 50 коп.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова