Справа № 755/12963/22
"12" січня 2023 р. Дніпровський районний суд м. Києва (далі - Суд)
у складі головуючої судді ОСОБА_1 одноособово,
за участю
секретаря судових засідань ОСОБА_2 ,
сторін кримінального провадження:
прокурора ОСОБА_3 ,
захисника ОСОБА_4 ,
обвинуваченої ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві кримінальне провадження внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 21.09.2022 за № 12022100040002907 за обвинуваченням
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки Донецької області, громадянки України, з середньою освітою, не заміжьої, не працюючої, на утриманні має малолітніх дітей - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 , проживаючої за адресою: АДРЕСА_2 , раніше не судимої,
у вчиненні кримінальних правопорушень передбачених ч. 1 ст. 357, ч. 4 ст. 185 Кримінального Кодексу України (далі - КК),
Судом визнано доведеним, що ОСОБА_5 19.09.2022 приблизно о 21 год. 30 хв. перебувала по вул. А. Малишка у м. Києві, де на земельній ділянці виявила пластикову банківську карту № НОМЕР_1 банку АТ «Ощадбанк», яка належить та емітована на ім'я ОСОБА_9 , та в цей же день, час, місці та за вказаних обставин у неї виник умисел, направлений на привласнення офіційного документу, а саме вищевказаної банківської картки, з корисливих мотивів.
Реалізуючи свій умисел, не вживаючи будь-яких заходів для повернення знайденого нею майна, усвідомлюючи те, що знайдена нею банківська картка належить іншій особі та є офіційним документом, з корисливих мотивів, взяла зазначену пластикову банківську картку № НОМЕР_1 банку АТ «Ощадбанк», що належить ОСОБА_9 , якою користувалась її донька ОСОБА_10 та яка згідно ст. 1 Закону України «Про інформацію», ст. ст. 1, 14, 15 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», ст. 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», ст. 51 Закону України «Про банки та банківську діяльність», є офіційним документом, тобто електронним платіжним документом, засобом доступу до банківського рахунку, з безконтактною технологією оплати, забезпечує швидкі розрахунки без вводу PIN-коду та таким чином привласнила її з корисливих мотивів.
В подальшому, ОСОБА_5 , утримуючи вищевказаний офіційний документ при собі, з місця вчинення кримінального правопорушення зникла та розпорядилась ним на власний розсуд.
Надалі, у ОСОБА_5 виник злочинний умисел направлений на таємне, викрадення грошових коштів з карти потерпілої, з метою власного збагачення, то ж вона прийняла рішення про подальше використання вищевказаної банківської карти, шляхом здійснення розрахунку через безконтактну платіжну систему «Pay Pass».
Реалізуючи свій умисел, ОСОБА_5 діючи умисно, таємно, з корисливих мотивів, в умовах воєнного стану в Україні, який продовжено відповідно до Указу Президента України № 2500-ІХ «Про продовження воєнного стану в Україні» від 15.08.2022, використовуючи банківську карту, яка належить потерпілій ОСОБА_9 , та якою користувалась її донька ОСОБА_10 № НОМЕР_1 банку АТ «Ощадбанк», без дозволу власника даної картки, у різних магазинах здійснювала нею розрахунки, через безконтактну платіжну систему «Pay Pass», а саме: 19.09.2022 у період з 21 год. 34 хв. до 21 год. 48 хв. у приміщенні магазину «АТБ-Маркет» за адресою: м. Київ, вул. А. Малишка, 25/1 на суму 3 252, 5 гривень; 19.09.2022 о 21 год. 48 хв. у приміщенні магазину «Пиво» за адресою: м. Київ, вул. А. Малишка, 25/1 на суму 498 гривень 78 копійок; 19.09.2022 у період з 21 год. 56 хв. до 21 год. 58 хв. у приміщенні магазину «Фора» за адресою: м. Київ, вул. А. Малишка, 15/1 на суму 1 342, 0 гривень; 19.09.2022 у період з 22 год. 32 хв. до 22 год. 42 хв. у приміщенні АЗС «WOG» за адресою: м. Київ, просп. Броварський, 11 на суму 3 377, 45 гривень; 19.09.2022 у період з 23 год. 13 хв. до 23 год. 15 хв. у приміщенні АЗС «ОККО» за адресою: м. Київ, просп. Броварський, 20-З на суму 1 865, 10 гривень, тим самим викравши таким чином грошові кошти потерпілої ОСОБА_9 , та спричинивши їй матеріальних збитків на загальну суму 10 335 гривень 83 копійки.
Вказаних висновків Суд дійшов з урахуванням пояснень обвинуваченої ОСОБА_5 , яка будучи допитаною в судовому засіданні, у порядку ст. 351 КПК, свою вину у вчиненні цих кримінальних правопорушень визнала повністю, дала покази, підтвердила обставини їх вчинення, викладені в установочній частині вироку, зокрема в частині часу, місця та способу, щиро розкаялася у вчиненому.
Указала, що дійсно за наведеного у вироку алгоритму дій учинила крадіжку та заволодіння офіційним документом.
Остання також виразила готовність понести покарання за вчинене у межах своєї вини.
Крім повного визнання своєї вини у вчиненні кримінальних правопорушень просила Суд визнати недоцільним дослідження доказів в частині обставин їх вчинення, так як повністю погоджується з встановленими обставинами.
Покази обвинуваченої в судовому засіданні послідовні і логічні, а тому не викликають сумнівів суду у правильності розуміння ним змісту обставин, добровільності та істинності його позиції.
За згодою учасників судового провадження, які не оспорюють фактичні обставини справи, кваліфікацію кримінальних правопорушень, судом встановлено, що вони вірно розуміють зміст обставин справи, відсутні сумніви в добровільності їх позиції, Суд, у порядку ч. 3 ст. 349 КПК України, визнав недоцільним дослідження доказів щодо обставин, які ніким не оспорюються, обмежившись допитом обвинуваченої, дослідженням, зібраних досудовим слідством матеріалів, що характеризують її особу, а також інших доказів, в яких викладені та посвідчені відомості, що мають значення для встановлення фактів і обставин даних кримінальних проваджень та інших з метою правильної кваліфікації дій обвинуваченого, у відповідності до положень Кримінального Кодексу України, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, у межах ч. 3 ст. 349 КПК України, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ, що наявний у провадженні, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку,приходить до висновку про повну доведеність вини обвинуваченої у вчиненні кримінальних правопорушень передбачених ч. 1 ст. 357, ч. 4 ст. 185 КК України, за вище встановлених обставин.
При цьому, з урахуванням, висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах відображеного у постанові Верховного Суду колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 22.03.2018 у справі № 521/11693/16-к, судом установлено, що обставини визнані судом у вироку як доведені, з числа регламентованих ст. 91 КПК України, у своїй сукупності підтверджуються процесуальними джерелами доказів, які передбачені ст. 84 того ж Кодексу, та містяться у матеріалах цього провадження, як наслідок, Суд уважає, установленими усі обставини, що мають значення для кримінального провадження шляхом обсягу та порядку дослідження доказів на їх підтвердження, у порядку ст. 349 КПК України.
При кваліфікації дій обвинуваченого Суд ураховує, що Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у постанові від 05.04.2018 в справі № 658/1658/16-к зазначає, що кваліфікація злочину - кримінально-правова оцінка поведінки (діяння) особи шляхом встановлення кримінально-правових (юридично значущих) ознак, визначення кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню, і встановлення відповідності ознак вчиненого діяння конкретному складу злочину, передбаченому Кримінальним кодексом, за відсутності фактів, що виключають злочинність діяння.
За своєю суттю і змістом кваліфікація злочинів завжди пов'язана з необхідністю обов'язкового встановлення і доказування кримінально-процесуальними і криміналістичними засобами двох надзвичайно важливих обставин: 1) факту вчинення особою (суб'єктом злочину) суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту її поведінки (вчинку) у формі дії чи бездіяльності; 2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК.
Відповідно до ч. 1 ст. 357 КК у ній передбачено відповідальність за викрадення, привласнення, вимагання офіційних документів, штампів чи печаток або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем, а так само їх умисне знищення, пошкодження чи приховування, а також здійснення таких самих дій відносно приватних документів, що знаходяться на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності, вчинене з корисливих мотивів або в інших особистих інтересах.
Примітка до ст. 358 КК передбачає, що під офіційним документом у цій статті та статтях 357 і 366 цього Кодексу слід розуміти документи, що містять зафіксовану на будь-яких матеріальних носіях інформацію, яка підтверджує чи посвідчує певні події, явища або факти, які спричинили чи здатні спричинити наслідки правового характеру, чи може бути використана як документи - докази у правозастосовчій діяльності, що складаються, видаються чи посвідчуються повноважними (компетентними) особами органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, юридичних осіб незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, а також окремими громадянами, у тому числі самозайнятими особами, яким законом надано право у зв'язку з їх професійною чи службовою діяльністю складати, видавати чи посвідчувати певні види документів, що складені з дотриманням визначених законом форм та містять передбачені законом реквізити.
Відповідно до Закону України «Про інформацію», Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», Закону України «Про банки та банківську діяльність» документом визнається будь-який матеріальний носій, що містить інформацію, функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі, а засобами доступу до банківських рахунків (платіжним інструментом) - засоби певної форми на паперовому, електронному чи іншому виді носія інформації, використання якого ініціює переказ грошей з відповідного рахунку. Одним з видів доступу до банківських рахунків є спеціальні платіжні засоби (платіжні картки тощо). Тобто, як видно з аналізу законодавчих положень, платіжна картка є різновидом офіційних документів.
Тим самим, у цій справі встановлено, що банківська картка є офіційним документом і, відповідно, предметом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 357 КК України.
Така позиція узгоджується з висновком Верховного Суду в постанові від 14 лютого 2019 року в справі № 454/420/17, згідно з яким за своїм юридичним значенням та функціональним призначенням платіжні картки як платіжні інструменти, засоби доступу до банківських рахунків відповідають визначенню поняття «офіційний документ» і є різновидом офіційних документів.
З огляду на наведене та у світлі формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним,Суд кваліфікує дії ОСОБА_5 за ч. 1 ст. 357 КК України, оскільки вона вчинила незаконне заволодіння платіжною карткою, що є офіційним документом.
Також, Суд в частині крадіжки зауважує, що відповідно до пунктів 3-4 постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 N 10 «Про судову практику у справах про злочини проти власності», які віднайшли своє відображення у позиції Верховного Суду викладеної у постанові від 11 вересня 2019 року в справі № 725/2266/18, слідує, що крадіжка (таємне викрадення чужого майна) - це викрадення, здійснюючи яке, винна особа вважає, що робить це непомітно для потерпілого чи інших осіб.
Частиною 4 статті 185 КК із змінами, внесеними згідно із Законом № 2117-IX від 03.03.2022 «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за мародерство», котра дії з 07.03.2022, визначено відповідальність за таємне викрадення чужого майна (крадіжка) вчинене у т.ч. в умовах воєнного стану.
Темпоральність (від лат. temporalis - «часовий») - специфічний взаємозв'язок моментів часу і часових характеристик.
В даному випадку, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України № 2102-ІХ від 24 лютого 2022 року, в Україні на 30 діб введено воєнний стан, який, зокрема, Указом від 17 травня 2022 року № 341/2022 продовжено з 05 години 30 хвилин 25 травня 2022 року строком на 90 діб, згідно Закону України від 15 серпня 2022 року «Про затвердження Указу Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" тривав на час вчинення дія обвинуваченим в цій справі, тобто 10.11.2022.
Пояснювальна записка до проєкту Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за мародерство» вказує, що змінами до Кримінального кодексу України пропонується доповнити склади злочинів, передбачені в статтях 185, 186, 187, 189, 191 КК України, кваліфікуючою ознакою - вчинення в умовах воєнного або надзвичайного стану.
Наведене […]ґрунтується в т.ч. на тому, що вУкраїні триває запекла війна у зв'язку з нападом російської федерації […].На превеликий жаль […] нерідко такі обставини використовуються зловмисниками з метою фактично […]заволодіння майном шляхом проникнення до квартир, житлових будинків, офісів чи закладів торгівлі (згадуються, в якості прикладу, таких дій регіони Нетішин Хмельницької області, Лубни, Кременчук, Полтава, Охтирка Сумської області, Таврійськ Херсонської області, тобто міста всієї країни).
[…] Суспільна небезпечність таких дій істотно підвищується в умовах воєнного або надзвичайного стану.
[…] Водночас ухвалення запропонованих законопроєктом змін сприятиме загальній превенції […], тобто запобіганню вчиненню нових кримінальних правопорушень цього виду та підвищенню ефективності засобів кримінально-правового реагування на такі прояви […] цивільних осіб.
Тим самим, відсутні ґрунтовні підстави, на противагу наведеним, уважати, що Закон № 2117-IX від 03.03.2022 звужує чинність норми ч. 4 ст. 185 КК в його редакції територією активних бойових дій та/або окупованих територій, а не виходить з факту уведення воєнного стану та території, де мало місце діяння на дату вчинення.
Також судом зауважується, що кримінально-правова норма складається з трьох елементів: гіпотези, що визначає умови, за яких застосовується правова норма щодо забороненої поведінки особи; диспозиції, що закріплює таку правову норму; санкції, що встановлює покарання для осіб, які порушили цю правову норму, а тому при дослідженні питання щодо дії норми (закону) треба аналізувати її поелементно.
З урахуванням того, що, в даному випадку, диспозицію частини 4 статті 185 КК не можна вважати бланкетною, оскільки вона не посилається на інші закони чи нормативні акти у визначенні заборонених діянь, а визначає їх у своєму тексті.
Відповідно до цього положення забороняється: «таємне викрадення чужого майна».
Власне ця заборона і є диспозицією частини 4 статті 185 КК, яка супроводжується визначеними в цьому ж положенні санкціями.
Відсилка до «в умовах воєнного стану» міститься не в диспозиції цієї норми, а власне у формулюванні «умови», яка визначає, коли її диспозиція може бути застосована: «в умовах воєнного стану». Якщо «воєнний стан» введений - умова виконана, і діє диспозиція частини 4 статті 185 КК.
Умови, що визначають застосування диспозиції норми, в теорії права відносять до гіпотези норми. Таким чином, слова у частині 4 статті 185 КК «в умовах воєнного стану» визначають один із елементів гіпотези норми, який - поряд із загальними елементами умов настання кримінальної відповідальності, що містяться в Загальній частині Кримінального кодексу України, - визначає можливість застосування диспозиції і, відповідно, санкції частини 4 статті 185 КК.
З огляду на наведене та у світлі формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним,Суд кваліфікує дії ОСОБА_5 за ч. 4 ст. 185 КК України, оскільки вона вчинила таємне викрадення чужого майна (крадіжку), в умовах воєнного стану.
Суд не убачає в діях обвинуваченої повторності з огляду на таке.
Згідно ст. 32 КК повторністю кримінальних правопорушень визнається вчинення двох або більше кримінальних правопорушень, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу , однак повторність, передбачена частиною першою цієї статті, відсутня при вчиненні продовжуваного кримінального правопорушення, яке складається з двох або більше тотожних діянь, об'єднаних єдиним кримінально протиправним наміром.
Загальні положення КК України визначають, що триваюче правопорушення має місце там, де протиправна діяльність триває безперервно протягом певного часу.
При триваючому злочині особа вчиняє один раз певну дію і впродовж тривалого часу перебуває безперервно в злочинному стані. Для цього виду злочинів характерним є неспівпадіння моменту закінчення складу злочину і моменту фактичного завершення протиправних дій.
У поняття «час вчинення триваючого злочину» має включатися увесь проміжок часу, протягом якого особа безперервно вчиняла триваюче діяння на стадії закінченого злочину.
Завершення триваючого злочину - це день його припинення за волею або всупереч волі винного, в тому числі викриття особи у вчиненні злочину (див. постанову ККС ВС від 11.11.2021 у справі № справі № 220/1260/20).
Що і має місце в цій справі (вчинення продовжуваного кримінального правопорушення за ст. 185 КК, яке складається з двох або більше тотожних діянь, об'єднаних єдиним кримінально протиправним наміром).
За наслідками розгляду не установлено протилежного, адже обвинувачена керувалася єдиним умислом - викрадення грошових коштів з картки потерпілої та власне реалізовувала його у вказаний період.
Згідно ч. 3 ст. 337 КПК з метою ухвалення справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод суд має право вийти за межі висунутого обвинувачення, зазначеного в обвинувальному акті, лише в частині зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження.
Тим самим, у порядку ч. 3 ст. 337 КПК, Суд виключає повторність, як кваліфікуючу ознаку з указаних підстав.
Вирішуючи питання про обрання міри покарання обвинуваченій Суд, відповідно до ст. 65 КК України, враховує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винної та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Те, що згідно ст. 50 КК України, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
З урахуванням того, що за частиною другою статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Конституційний Суд України в Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004, досліджуючи принцип індивідуалізації юридичної відповідальності, зазначив таке: […]призначене судом покарання повинно відповідати ступеню суспільної небезпеки злочину, обставинам його вчинення та враховувати особу винного, тобто бути справедливим.
Згідно з принципом індивідуалізації юридичної відповідальності при призначенні покарання суд має враховувати обставини справи (як ті, що обтяжують, так і ті, що пом'якшують покарання) щодо всіх осіб незалежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину […](абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини) .
В рішенні від 15.06.2022 № 4-р(II)/2022 Конституційний Суд України зазначає, що принцип індивідуалізації юридичної відповідальності […]має виявлятись не лише в притягненні до відповідальності особи, винної у вчиненні правопорушення, а й у призначенні їй виду та розміру покарання з обов'язковим урахуванням характеру вчиненого протиправного діяння, форми вини, характеристики цієї особи, можливості відшкодування заподіяної шкоди, наявності обставин, що пом'якшують або обтяжують відповідальність.
Відповідно покарання, як захід державного реагування на осіб, котрі вчинили кримінальне правопорушення, є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності, роль і значення якого багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації, адже застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, на якому суд вирішує питання, визначені ч. 1 ст. 368 КПК, та яке виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки як самого правопорушення, так і особи, котра його вчинила.
Покарання завжди має особистий, індивідуалізований характер, а його призначення і виконання можливе тільки щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення. При цьому призначення необхідного і достатнього покарання певною мірою забезпечує відчуття справедливості як у потерпілого, так і суспільства (див. постанову Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 10 червня 2020 року в справі № 161/7253/18).
В цій ситуації, обставинами, що пом'якшують покарання є
? щире каяття, яке полягає у визнанні у суді обставин регламентованих п. 1 ч. 2 ст. 91 КПК щодо подій кримінальних правопорушень у т.ч. час, місце, спосіб учинення.
Адже, щире розкаяння характеризує суб'єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася (див. п. 3 ПП ВСУ від 23.12.2005 № 12 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності»).
Розкаяння передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому певному злочині, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого (див. постанову ККС ВС від 22.03.2018 у справі № 759/7784/15-к).
Обвинувачена висловила щирий жаль з приводу учинених дій та осуд своєї поведінки;
? активне сприяння розкриттю кримінальних правопорушень, що виразилось у активному сприянні у встановленні обставин регламентованих ст. 91 КПК України та розгляду провадження у порядку ч. 3 ст. 349 КПК;
? відсутність претензій матеріального характеру (відсутній цивільний позов) в частині збитку від крадіжки у потерпілої особи, що указує на можливість урахування цієї обставини, як іншої визначеної відповідно до ч. 2 ст. 66 КК України.
Обставин, що обтяжують покарання, відповідно до ст. 67 КК України, не установлено.
Також, Суд враховує, що обвинувачена на обліку у лікаря-психіатра та лікаря-нарколога не перебуває; має місце проживання, стан здоров'я, спосіб життя (див. дані установочної частині цього рішення), що свідчить про те, що оточуюча її обстановка у сім'ї та побуті, виражає прийнятні соціальні зв'язки; наявність на утриманні 3 малолітніх дітей, позицію сторони обвинувачення щодо необхідної міри покарання в т.ч. із застосуванням норм ст. 79 КК; відношення обвинуваченої до вчиненого, ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, а саме: класифікацію за ст. 12 КК, особливості й обставини вчинення: форму вини, мотив і мету, спосіб, стадію вчинення, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали; поведінку під час та після вчинення злочинних дій та вважає за необхідне призначити покарання у межах санкції статей 357, 185 КК у виді штрафу та позбавлення волі відповідно із визначенням остаточного покарання у порядку ст. 70 КК та зі звільнення від відбування покарання з випробуванням, у відповідності до вимог ст. 79 того ж Кодексу та покладенням обов'язків з числа визначених його ст. 76 КК, оскільки Суд переконаний, що відповідно до вимог ч. 2 ст. 65 КК України, дана міра покарання є достатньою для виправлення обвинуваченого та попередження нових кримінальних правопорушень.
Визначаючи строк іспитового Суд виходить з того, що згідно ст. 79 КК у разі призначення покарання у виді позбавлення волі жінкам, які мають дітей віком до семи років, суд може звільнити таких засуджених від відбування як основного, так і додаткового покарання з встановленням іспитового строку у межах строку до досягнення дитиною семирічного віку.
Підстав для визначення покарання у виді обмеження волі, про що клопотав прокурор, Суд не убачає, так як в силу ч. 3 ст. 61 КК обмеження волі не застосовується до жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років.
При цьому, Суд ураховує, що відповідно до ч. 3 ст. 72 КК основне покарання у виді штрафу при призначенні їх за сукупністю кримінальних правопорушень і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно, однак відмічає, що, у цій ситуації, при визначенні обвинуваченій остаточної міри покарання за сукупністю він застосовує не принцип складання різних за видом покарань, а принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, що не суперечить ч. 3 ст. 72 КК. Наведене також узгоджується із роз'ясненнями, які містяться у вказаному пункті постанови Пленуму Верховного суду України, та віднайшли свої відображення в ухвалі ККС ВС у справі № 755/219/18 (ухвала від 29.01.2019), згідно яких за злочини, що утворюють сукупність, призначено основні покарання різних видів, які не підлягають заміні (штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю), суд може застосувати принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим або призначити кожне з них до самостійного виконання.
У підсумку судом констатується, що дане покарання на його переконання, відповідатиме його меті, гуманності, справедливості і не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності через призму того, що втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав особи, - воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи).
Тобто, як наслідок, формальні моменти не можуть бути вирішальними, головною є можливість у кожній конкретній справі оцінити основному мету застосування певного заходу та характер впливу на особу, які можуть істотно відрізнятися, навіть, за зовнішньої подібності відповідних примусових заходів, бо Суд стоїть на тій позиції, що незалежно від того, що вчинили злочинці, визнання їх людської гідності передбачає надання їм можливості ресоціалізувати себе за час відбування покарання з перспективою колись стати відповідальним членом вільного суспільства, що, у цій ситуації, при застосуванні саме такого покарання, є можливим.
Таке покарання перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винної адже справедливість розглядається як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому порушенню, в той час, як покарання завжди призначається як відповідний захід примусу держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами, зокрема, індивідуалізація покарання ґрунтується на прогностичній діяльності суду, з урахуванням того, що оптимальним орієнтиром такої діяльності є визначення покарання в тому обсязі, який був би достатнім для досягнення найближчої мети покарання - виправлення засудженого (див. постанову ВС від 10 червня 2020 року в справі № 161/7253/18), що власне і має місце, в цій ситуації, при застосуванні наведеного судом покарання щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення при застосуванні в т.ч. норм ст.ст. 79, 76 КК.
У той час, як призначення будь-якого іншого виду покарання без звільнення від його відбування, в цій ситуації, в ключі характеристик особи, вчинюваного злочину, поведінки після, Суд сприймає, як діяння, яке б указувало на те, що саме у цій ситуації, та обставинах при яких було вчинено злочин, воно сприймалося б, як грубо непропорційне (діяння та покарання), як наслідок, сприймалося б як жорстоке поводження.
Питання речових доказів у кримінальному проваджені вирішено, згідно положень ст. 100 КПК України.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 368-371, 373-374, 376 КПК України, Суд
ОСОБА_5 визнати винуватою у пред'явленому обвинуваченні за ч. 1 ст. 357, ч. 4 ст. 185 КК України та призначити їй покарання:
? за ч. 1 ст. 357 КК України - у виді штрафу у розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 850 (вісімсот п'ятдесят) гривень в доход держави;
? за ч. 4 ст. 185 КК України - у виді позбавлення волі на строк 5 (п'ять) років.
Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно призначити ОСОБА_5 покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п'ять) років.
В силу ст. 79 КК України звільнити ОСОБА_5 від відбування покарання з іспитовим строком на 1 (один) рік.
Згідно ст. 76 КК України покласти на ОСОБА_5 обов'язки: не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання; періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації.
Речові докази: диски з відеозаписами залишити в матеріалах кримінального провадження.
Вирок може бути оскаржено протягом 30 днів з дня проголошення до Київського апеляційного суду через Дніпровський районний суд м. Києва.
Копію судового рішення негайно після його проголошення вручити обвинуваченому, прокурору, іншим учасникам судового провадження та не пізніше наступного дня після ухвалення надіслати учаснику судового провадження, який не був присутнім в судовому засіданні.
С у д д я ОСОБА_1