Справа № 351/1763/19
Провадження № 22-ц/4808/1281/22
Головуючий у 1 інстанції Сегін І.Р.
Суддя-доповідач Девляшевський В.А.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 грудня 2022 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого (суддя-доповідач) Девляшевського В.А.
суддів: Мальцевої Є.Є., Баркова В.М.,
секретаря Мельник О.В.
з участю представників сторін,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Снятинського районного суду, увалене головуючим суддею Сегіним І.Р. 06 вересня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу,
ВСТАНОВИВ:
У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом, вимоги якого уточнив під час розгляду справи, до ОСОБА_2 про стягнення боргу.
Позовні вимоги обгрунтовував тим, що він в якості завдатку за житловий будинок по АДРЕСА_1 19.03.2012 року передав відповідачці 1 800,00 доларів США та 5000,00 грн, що підтверджується відповідною розпискою. Згідно домовленості решту суми в розмірі 1775,00 доларів США він повинен доплатити після того, як відповідачка зніме з реєстрації в цьому будинку її сина. Позивач зазначив, що він з дружиною переїхали проживати у вказаний будинок, вести там господарство, в тому числі провели ремонтні роботи. Проте, ОСОБА_2 відмовилась продати цей будинок чи повернути гроші. Оскільки договір купівлі-продажу будинку не був укладений між сторонами, передані грошові кошти позивач вважає авансом, який безпідставно отриманий ОСОБА_2 . Відтак, безпіставно набуті кошти повинні бути повернуті боржником зі сплатою процентів за користування чужими грошовими коштами на підставі статті 536 ЦК України. Оскільки сторони не встановили розмір процентів, він визначається на рівні облікової ставки НБУ.
Крім того, за зверненням відповідачки до Снятинського РЕМу та ПП «Снятингазсервіс» в будинку вимкнуто електро та газопостачання. Відтак позивач з дружиною та двома дітьми більше півроку змушені проживати без енергоносіїв, що завдало йому моральних страждань.
За наведених обставин ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь безпідставно набуті кошти згідно розписки у сумі 1 800,00 доларів США, що в еквіваленті становить 49 824.00 грн, безпідставно набуті кошти згідно розписки у сумі 5 000,00 грн, проценти за користування чужими грошовими коштами в сумі 61 440,00 грн та моральні збитки в сумі 100 000,00 грн.
Рішенням Снятинського районного суду від 06 вересня 2022 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачену суму авансу в розмірі 54 824,00 грн та судові витрати в розмірі 761,19 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду в частині відмови у позові про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами в сумі 61 440,00 грн та моральної шкоди в розмірі 100 000,00 грн, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. Просив рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити його позовні вимоги.
Апеляційна скарга мотивована тим, що ні договір купівлі-продажу спірного будинку, ні попередній договір між сторонами не укладались. Отже, грошові кошти у розмірі 1800,00 доларів США та 5000,00 грн без жодних правових підстав були передані відповідачці, що, на думку позивача, свідчить про те, що передані кошти є безпідставно отриманими. Посилається на позицію Верховгого Суду у справі №756/6373/18 від 02.01.2021 року, відповідно до якої безпідставно набуті кошти повинні бути повернуті боржником зі сплатою процентів за користування чужими грошовими коштами на підставі статті 536 ЦК України. Проценти, визначені у згаданій статті,- це плата за користування чужими грошовими коштами, у тому числі безпідставно одержаними, збереженими грішми. Підставою для застосування до правовідносин положень статті 536 ЦК України є факт користування чужими коштами. Якщо сторони не встановили розмір процентів, він визначається на рівні облікової ставки НБУ. А отже суд безпідставно відмовив в стягненні на користь позивача розрахованих ним процентів в розмірі 61 440,00 грн.
Суд також не врахував, що діями відповідачки йому завдана моральна шкода. Так, він зазнав душевних страждань внаслідок того, що відповідачка його обдурила, документи не оформила, будинок не продала, хоча позивач з дружиною зробили там ремонт. Відключення електро та газопостачання в будинку призвело до значних побутових труднощів для членів його сім'ї. Вказані обставини вплинули на ступінь їх переживань та реалізацію намірів, змусили істотно змінити організацію життя, обмежити матеріальні витрати на утримання сім'ї, що призвело до вимушених змін у життєвих планах і стосунках. При цьому звертає увагу, що практикою Європейського Суду з прав людини визнана презумція моральної шкоди, відповідно до якої в разі порушення майнових чи немайнових прав людина відчуває страждання. В результаті виявлених порушень заявник зазнає моральної шкоди, яка повинна бути відшкодована. На думку апелянта, визначаючи розмір відшкодування в даному випадку належить керуватись засадами розумності, виваженості та справедливості, і враховуючи суспільну небезпеку скоєного, ступінь вини відповідачки у вчиненому, обгрунтованим буде стягнення з неї 100 000,00 грн моральної шкоди.
Правом на подання відзиву відповідачка не скористалась.
Апелянт ОСОБА_1 та його представник адвокат Синишин П.С. доводи апеляційної скарги підтримали з наведених у ній мотивів.
Відповідка ОСОБА_2 та її представник адвокат Візінський В.В. доводи апеляційної скарги заперечили, пославшись на законність та обгрунтованість судового рішення.
Рішення суду оскаржується лише в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення процентів за користування грошовими коштами та моральної шкоди. В решті рішення сторонами не оскаржується, а тому апеляційним судом не переглядається.
Згідно положень статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд дійшов висновку, що скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.
За змістом частин 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відмовляючи в задоволенні позову в частині стягнення процентів за користування грошовими коштами в розрахунку облікової ставки НБУ, суд виходив з того, що порушене право позивача не стосується безпідставного отримання відповідачкою грошових коштів, оскільки позовні вимоги пов'язані із неправомірним користуванням грошовими коштами. А тому права та інтереси позивача підлягають захисту шляхом стягнення на його користь суми інфляційних втрат та трьох процентів річних на підставі ч.2 ст. 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції.
Як встановлено судом та підтверджується витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно від 03.01.2012 ОСОБА_2 та її сину ОСОБА_3 на праві приватної спільної часткової власності належить житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 61 т.1).
Відповідно до розписки від 19.03.2012 ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 1800.00 доларів і 5 000,00 грн «за хату». В розписці зазначено, що решту коштів ОСОБА_1 доплатить після того, як ОСОБА_2 випише повністю сина ОСОБА_3 (а.с. 69 т.2).
Відповідно суд прийшов до висновку, що платіж, переданий ОСОБА_1 відповідачці за розпискою, є авансом та підлягає поверненню власникові в розмірі 54 824, 00 грн.
Рішення в цій частині сторонами не оскаржується, а тому не є предметом апеляційного перегляду.
Відмовляючи у стягненні процентів за користування безпідставно збережиними коштами, суд прийшов до висновку, що порушене право позивача не стосується безпідставного отримання відповідачкою грошових коштів, оскільки його вимоги пов'язані із неправомірним користуванням грошовими коштами, а тому права та інтереси позивача підлягають захисту шляхом стягнення на його користь суми інфляційних втрат та трьох процентів річних на підставі ч.2 ст. 625 ЦК України.
Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення процентів та моральної шкоди.
Відповідно до частин першої, другої статті 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
За змістом частин першої, другої статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами договору строку надання позики (тобто за період правомірного користування нею). Після спливу такого строку чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право позикодавця нараховувати проценти за позикою припиняється. Права та інтереси позикодавця в охоронних правовідносинах (тобто за період прострочення виконання грошового зобов'язання) забезпечує частина друга статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Такий правовий висновок Велика Палата Верховного Суду зробила у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 4-10цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), від 18 січня 2022 у справі № 910/17048/17.
Отже, посилання апелянта про необхідність застосовувати до спірних відносин положення частини першої статті 1048 ЦК України щодо нарахування процентів на рівні облікової ставки НБУ є помилковими, бо, по-перше, у цій справі йдеться про неправомірну поведінку боржника (в той час як частина перша статті 1048 ЦК України застосовується у випадку правомірної поведінки), а по-друге, у законодавстві немає прогалини у цій частині.
Разом з тим, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 та від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 зроблено правовий висновок про те, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв'язку із цим суд, з'ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Проте, суд не врахував висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених у згаданих вище постановах Верховного Суду, та дійшов передчасного й формального висновку про відмову в задоволенні позову з тих підстав, що ОСОБА_1 не має права на стягнення процентів за користування чужими грошима в розмірі облікової ставки НБУ.
Посилання ОСОБА_1 у позовній заяві на норми права, які не підлягають застосуванню в цій справі, не є підставою для відмови в задоволенні позову, оскільки суд при вирішенні справи враховує підставу (обґрунтування) та предмет позовних вимог.
Отже, відповідно до предмета та підстав поданого позову про стягнення процентів за неправомірне користування чужими грошовими коштами, враховуючи встановлені обставини справи, підставними є позовні вимоги про стягнення процентів, нарахованих згідно з положеннями частини другої статті 625 ЦК України, а саме інфляційних втрат (застосовується тільки до боргу в розмірі 5 000,00 грн) та трьох відсотків річних від суми внесеного авансу.
Разом з тим, 20 грудня 2021 року представник відповідачки подав заяву про застосування позовної давності у спорі, оскільки розписка про отримання коштів написана ще в березні 2012 року (а.с. 15). Проте, суд прийшов до висновку, що строк позовної давності не є припиненим.
З вказаним висновком колегія суддів не погоджується.
Згідно зі статтею 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Зі змісту позовної заяви вбачається, що про порушення свого права ОСОБА_1 довідався у 2014 році (про це ним зазначено у позовній заяві (а.с. 2 т.1)), отже строк позовної давності сплив у 2017 році. До суду останній звернувся в серпні 2019 року.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої цієї статті після переривання перебіг позовної давності починається заново.
Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, якщо такі дії вчинено, крім боржника, уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності.
Дії, що переривають строк позовної давності мають бути спрямовані на виникнення цивільних прав і обов'язків (частина 1 статті 11 ЦК). В цьому сенсі діями по визнанню боргу є дії боржника безпосередньо по відношенню до кредитора, які свідчать про наявність боргу, зокрема повідомлення боржника на адресу кредитора, яким боржник підтверджує наявність у нього заборгованості перед кредитором, відповідь на претензію, підписання боржником акта звірки розрахунків або іншого документа, в якому визначена його заборгованість.
Натомість написана ОСОБА_2 07.09.2018 року розписка про намір повернути кошти, не може бути визнана такою, що перериває строк позовної давності у цих правовідносинах, оскільки переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності. А обставини, з якими позивач пов'язує переривання позовної давності виникли вже після її спливу.
Отже, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про переривання строку позовної давності.
Згідно статті 266 ЦК України, зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07 квітня 2020 року у справі №910/4590/19 (провадження№ 12-189гс19), аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень статті 625ЦК України, дійшла до висновку про те, що зобов'язання зі сплати інфляційних втрат та 3% річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги.
Оскільки у 2017 році сплив строк позовної давності про стягнення заборгованості згідно розписки від 19.03.2012, то він вважається таким, що сплив, і на всі додаткові вимоги, похідні від нього. Разом з тим законність рішення суду в частині стягнення основної заборгованості не є предметом апеляційного оскарження та не переглядається апеляційним судом.
Відтак, оскільки доказів переривання позовної давності в межах позовної давності позивач не надав, в задоволенні позовних вимог про стягнення відсотків за користування чужими грошовими коштами слід відмовити саме з підстав пропуску строку позовної давності.
Cуд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина 4 статті 367 ЦПК).
Згідно з частиною другою статті 376 Кодексу неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Рішення суду в оскарженій частині про відмову в задоволенні вимог про стягнення відсотків ухвалене з порушенням норм матеріального права, що є підставою для його скасування та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог з інших підстав.
Що стосується стягнення моральної шкоди, то колегія погоджується з висновком суду, про те, що всупереч вимог статті 81 ЦК України ОСОБА_1 не надано доказів на підтвердження понесених душевних страждань у зв'язку з протиправними діями відповідачки.
Так, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна (частина перша та друга статті 23 ЦК України).
Згідно з частинами першою та другою статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Відповідно до частини першої статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 2 постанови від 27 березня 1992 року № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди», розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи.
Неправомірною можна вважати будь-яку поведінку, внаслідок якої завдано шкоду, якщо заподіювач шкоди не був уповноважений на такі дії. Під майновою шкодою слід розуміти втрату або пошкодження майна потерпілого. Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов'язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.
Наявність всіх вищезазначених умов є обов'язковою для прийняття судом рішення про відшкодування завданої шкоди.
Відмовляючи у задоволенні позову в цій частині, суд виходив з недоведеності факту спричинення позивачеві діями відповідачки будь-якої моральної шкоди.
Обгрунтованими є висновки суду про те, що проведення невід'ємних покращень житлового будинку без згоди власника не можуть бути доказом завдання збитків, оскільки між сторонами відсутні будь-які правовідносини щодо проживання у житловому будинку. Використання ОСОБА_1 будь-яких необхідних ресурсів для покращення своїх умов побуту його сім'ї не може бути визнаним порушенням його прав та інтересів.
Крім того, позивачем не надано доказів на підтвердження вчинення ОСОБА_2 протиправних дій по відключенню будинковолодіння, співвласницею якого вона є, від газо- та електропостачання.
Саме по собі посилання на неукладення договору купівлі-продажу будинку не є підставою для стягнення з відповідачки моральної шкоди, оскільки позовних вимог про визнання договору недійсним з підстав введення в оману позивач не заявляв.
Апелянт не довів належними та допустимими доказами ні протиправних дій ОСОБА_2 , ні сам факт завдання збитків, ні розміру моральної шкоди. Заявлений розмір моральної шкоди не обгрунтований та не підтверджений жодними доказами.
Відтак, враховуючи вищенаведені обставини, місцевий суд дійшов правильного переконання про відмову у задоволенні цих позовних вимог.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Керуючись статтями 374, 376, 381 - 384, 389 ЦПК України, суд
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Снятинського районного суду від 06 вересня 2022 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення відсотків за користування чужими грошовими коштами скасувати.
Ухвалити в цій частині нове рішення. В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення відсотків за користування безпідставно набутими коштами відмовити.
В решті рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.
Головуючий В.А. Девляшевський
Судді: Є.Є. Мальцева
В.М. Барков
Повний текст постанови виготовлено 26 грудня 2022 року.