ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
м. Київ
27.12.2022Справа № 910/5844/22
Суддя Господарського суду міста Києва Спичак О.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження матеріали справи
За позовом Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго»
до Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва»
про стягнення 2637,26 грн.
Без повідомлення (виклику) учасників справи.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
12.07.2022 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» з вимогами до Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» про стягнення 2637,26 грн, з яких 2440,60 грн основного боргу, 55,16 грн 3% річних та 141,55 грн інфляційних втрат.
Обгрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказує на те, що відповідачем не було здійснено оплату за спожиту теплову енергію, у зв'язку з чим у відповідача виникла заборгованість у розмірі 2440,60 грн. Крім того, позивачем нараховано та заявлено до стягнення з відповідача 55,16 грн 3% річних та 141,55 грн інфляційних втрат.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.07.2022 відкрито провадження у справі №910/5844/22, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (без проведення судового засідання), встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи.
02.08.2022 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечив проти задоволення позову, вказавши, що надання комунальних послуг здійснюється виключно на підставі укладеного договору, тоді як договору на теплопостачання між сторонами не укладено. Крім того, за твердженням відповідача, нежитлове приміщення за адресою: м. Київ, вул. Академіка Щусєва, буд. 34/1 не знаходиться на балансі відповідача.
11.08.2022 сторонами подано спільне клопотання про зупинення провадження у справі №910/5844/22 на час проведення сторонами медіації.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.08.2022 задоволено клопотання Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» та Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району міста Києва» про зупинення провадження у справі №910/5844/22; зупинено провадження у справі №910/5844/22 строком на 90 днів з дня постановлення судом цієї ухвали.
29.08.2022 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшла відповідь на відзив, яку суд долучив до матеріалів справи.
14.09.2022 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, які суд долучив до матеріалів справи.
Враховуючи закінчення строку, встановленого у п. 3-1 ч. 1 ст. 229 Господарського процесуального кодексу України, ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.11.2022 поновлено провадження у справі №910/5844/22.
05.12.2022 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшло клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням учасників справи.
Відповідно до ч. 5 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Згідно з ч. 6 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін за одночасного існування таких умов: 1) предметом позову є стягнення грошової суми, розмір якої не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.
Зважаючи на те, що предметом позову у даній справі є стягнення грошової суми, розмір якої не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи, так як сторонами були подані всі докази для дослідження обставин, які входять до предмета доказування у даній справі, суд не вбачає підстав для задоволення клопотання відповідача про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.
13.12.2022 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшли додаткові письмові пояснення, які суд долучив до матеріалів справи.
У частині 8 статті 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення. Судові дебати не проводяться.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
ВСТАНОВИВ:
Розпорядженням Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 09.02.2011 №80 закріплено за Комунальним підприємством «Керуюча дирекція» жилий будинок за адресою: м. Київ, вул. Академіка Щусєва, буд. 34/1, загальною площею 5395,00 кв.м.; площа нежитлових приміщень - 134,70 кв.м.).
Рішенням Київської міської ради від 09.10.2014 №270/270 перейменовано Комунальне підприємство «Керуюча дирекція Шевченківського району» в Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва».
Звертаючись з даним позовом до суду, позивач вказує на те, що відповідачем не було здійснено оплату за спожиту теплову енергію, у зв'язку з чим у відповідача виникла заборгованість у розмірі 2440,60 грн. Крім того, позивачем нараховано та заявлено до стягнення з відповідача 55,16 грн 3% річних та 141,55 грн інфляційних втрат.
Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач вказав на те, що надання комунальних послуг здійснюється виключно на підставі укладеного договору, тоді як договору на теплопостачання між сторонами не укладено. Крім того, за твердженням відповідача, нежитлове приміщення за адресою: м. Київ, вул. Академіка Щусєва, буд. 34/1 не знаходиться на балансі відповідача.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» житлово-комунальні послуги - це результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), газопостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо).
Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.
Відповідно до ч. 4 ст. 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» виконавцем послуг з централізованого опалення та послуг з централізованого постачання гарячої води для об'єктів усіх форм власності є суб'єкт господарювання з постачання теплової енергії (теплопостачальна організація).
Згідно з ч. 1 ст. 32 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до ч. 2 ст. 32 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» розмір плати за комунальні послуги розраховується виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку. У разі наявності засобів обліку оплата комунальних послуг здійснюється виключно на підставі їх показників на кінець розрахункового періоду згідно з умовами договору, крім випадків, передбачених законодавством.
Згідно з п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення та типового договору про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної а гарячої води і водовідведення» № 630 від 21.07.2005 централізоване опалення - це послуга, спрямована на задоволення потреб споживача у забезпеченні нормативної температури повітря у приміщеннях квартири (будинку садибного типу), яка надається виконавцем з використанням внутрішньобудинкових систем теплопостачання.
Як вбачається з матеріалів справи, за лютий 2019 року позивачем було нараховано відповідачу плату за спожиту теплову енергію у розмірі 3187,55 грн, за березень 2019 року - 2864,53 грн, за квітень 2019 року - 10977,23 грн, за листопад 2019 року - 1153,86 грн, за грудень 2019 року - 2197,70 грн, за січень 2020 року - 1771,04 грн, за лютий 2020 року - 2289,66 грн, за березень 2020 року - 1551,42 грн, за квітень 2020 року -449,16 грн, за жовтень 2020 року - 195,97 грн, за листопад 2020 року - 1842,06 грн, за грудень 2020 року - 2732,09 грн.
При цьому, у березні 2021 року позивачем було здійснено перерахунок вартості спожитої відповідачем теплової енергії на суму 28771,67 грн (у бік зменшення).
Обов'язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.
Так, за змістом положень статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 04/6455/17, від 05.11.2019 у справі №915/641/18.
При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.
Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи № 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18).
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.
Крім того, відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
З огляду на вищевикладене та беручи до уваги надання позивачем на підтвердження своїх позовних вимог облікових карток, зведених відомостей вимірювальних параметрів за спірний період, корінців нарядів про включення/відключення теплопостачання, відомостей обліку споживання теплової енергії, які приймаються судом як належні та допустимі докази, суд дійшов висновку, що позивачем доведено споживання відповідачем у спірному періоді теплової енергії на загальну суму 2440,60 грн. (з урахуванням перерахунку).
Крім того, на переконання суду, саме на позивачеві лежить процесуальний тягар доведення суду першої інстанції підстав, розміру, строку обчислення боргу шляхом надання суду деталізованого розрахунку усіх заявлених позивачем сум. Водночас, відповідач вправі надати відповідні заперечення щодо позовних вимог та здійснити контррозрахунок таких сум. Як розрахунок позивача, так і контррозрахунок відповідача повинні бути аргументованими, щоби суд, аналізуючи відповідні докази та аргументи учасників справи, виконував функцію здійснення правосуддя, а не змушений би був, в іншому випадку, виконувати обчислення, тобто здійснювати дії, покладені законом на учасників справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 21.11.2019 у справі №910/1265/17.
Однак, власного контррозрахунку відповідачем суду не надано.
Що стосується заперечень відповідача про те, що він не є балансоутримувачем нежитлового приміщення, площею 108,00 кв.м., за адресою: м. Київ, вул. Академіка Щусєва, буд. 34/1, суд зазначає наступне.
Як встановлено судом, розпорядженням Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 09.02.2011 №80 закріплено за Комунальним підприємством «Керуюча дирекція» жилий будинок за адресою: м. Київ, вул. Академіка Щусєва, буд. 34/1, загальною площею 5395,00 кв.м.; площа нежитлових приміщень - 134,70 кв.м.
Рішенням Київської міської ради від 09.10.2014 №270/270 перейменовано Комунальне підприємство «Керуюча дирекція Шевченківського району» в Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва».
Розпорядженням Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 30.12.2016 №801 «Про внесення змін до розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 09 лютого 2011 року №80 «Про закріплення майна за Комунальним підприємством «Керуюча дирекція»» внесено зміни до розпорядження №80 від 09.02.2011, зокрема, у назві розпорядження слова «Комунальним підприємством «Керуюча дирекція» замінено словами «комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району міста Києва», розділ І «Будівлі і споруди» додатку до розпорядження викладено у новій редакції згідно з додатком 1.
Зміст вказаного розпорядження розміщений на офіційному веб-сайті Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації за посиланням https://shev.kyivcity.gov.ua/files/2019/10/29/801.pdf та є загальнодоступним для ознайомлення.
Так, у додатку 1 до розпорядження від 30.12.2016 №801 міститься Перелік майна, яке передане до сфери управління Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації та закріплене на праві господарського відання за комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району міста Києва».
Житловий будинок за адресою: м. Київ, вул. Академіка Щусєва, буд. 34/1 значиться у додатку 1 до розпорядження від 30.12.2016 №801 за порядковим номером 1337 (загальна площа 5395,00 м.кв., нежилих приміщень 134,70 м.кв.).
Позивачем долучено до позовної заяви копію Акту приймання-передачі нежилого приміщення за адресою: м. Київ, вул. Академіка Щусєва, буд. 34/1, від 31.05.2015, з якого вбачається, що орендодавець (Шевченківська районна в місті Києві державна адміністрація) передає в оренду орендарю (АТ «Укрпошта») нежитлове приміщення, площею 108,00 кв.м. за адресою: м. Київ, вул. Академіка Щусєва, буд. 34/1, балансоутрмувачем якого є Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» (підприємство).
За наведених обставин, суд вважає необгрунтованими твердження відповідача відносно того, що у спірному періоді нежитлове приміщення за адресою: м. Київ, вул. Академіка Щусєва, буд. 34/1 не було закріплено за відповідачем, оскільки з огляду на вище викладені обставини суд дійшов висновку, що спірні нежитлові приміщення (як і весь будинок за адресою: м. Київ, вул. Академіка Щусєва, буд. 34/1) перебуває в господарському віданні відповідача.
Доказів вибуття спірних нежитлових приміщень з комунальної власності, а також доказів їх перебування в господарську віданні чи оперативному управлінні іншої особи, відмінної від відповідача, у спірному періоді матеріали справи не містять.
При цьому, матеріали справи не містять, а відповідачем не надано суду доказів, що орендарі спірних нежитлових приміщень (у випадку, якщо нежитлові приміщення перебувають в оренді) сплачують самостійно житлово-комунальні послуги на користь постачальників житлово-комунальних послуг, тобто в даному випадку на користь позивача.
Що стосується доводів відповідача про те, що за відсутності письмового укладеного між сторонами договору відсутні будь-які підстави сплачувати за поставлену теплову енергію, суд зазначає, що відповідно до частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг.
Згідно зі ст. 5 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» до житлово-комунальних послуг належать: 1) житлова послуга - послуга з управління багатоквартирним будинком. Послуга з управління багатоквартирним будинком включає: - забезпечення утримання спільного майна багатоквартирного будинку, зокрема прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, якщо прибудинкова територія, за даними Державного земельного кадастру, знаходиться у власності або користуванні співвласників багатоквартирного будинку відповідно до вимог законодавства, виконання санітарно-технічних робіт, обслуговування внутрішньобудинкових систем (крім обслуговування внутрішньобудинкових систем, що використовуються для надання відповідної комунальної послуги у разі укладення індивідуальних договорів з обслуговуванням внутрішньобудинкових систем про надання такої послуги, за умовами яких обслуговування таких систем здійснюється виконавцем), утримання ліфтів тощо; - купівлю електричної енергії для забезпечення функціонування спільного майна багатоквартирного будинку; - поточний ремонт спільного майна багатоквартирного будинку; - інші додаткові послуги, які можуть бути замовлені співвласниками багатоквартирного будинку;
2) комунальні послуги - послуги з постачання та розподілу природного газу, постачання та розподілу електричної енергії, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення, поводження з побутовими відходами.
У п. 1 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» зазначено, що індивідуальний споживач зобов'язаний укладати договори про надання житлово-комунальних послуг у порядку і випадках, визначених законом; оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.
Згідно зі ст. 12 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» надання житлово-комунальних послуг здійснюється виключно на договірних засадах.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» договір про надання комунальної послуги укладається між виконавцем відповідної послуги та споживачем або особою, яка відповідно до договору або закону укладає такий договір в інтересах споживача, або з управителем багатоквартирного будинку з метою постачання електричної енергії для забезпечення функціонування спільного майна багатоквартирного будинку.
Згідно зі ст. 19 Закону України «Про теплопостачання» споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію.
Статтею 24 Закону України «Про теплопостачання» передбачено обов'язок споживача на своєчасне укладення договору з теплопостачальною організацією на постачання теплової енергії.
Згідно з ч.. 2 ст. 275 Господарського кодексу України відпуск енергії без оформлення договору енергопостачання не допускається.
Зазначені положення кореспондуються з пунктами 4, 14 Правил користування тепловою енергією, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 03.10.2007 № 1198 (далі - Правила), якими передбачено, що користування тепловою енергією допускається лише на підставі договору купівлі-продажу теплової енергії, споживач зобов'язаний до початку подачі теплоносія до системи теплоспоживання укласти з теплопостачальною організацією такий договір.
Згідно із статтею 1 Закону України «Про теплопостачання» споживач теплової енергії - це фізична або юридична особа, яка використовує теплову енергію на підставі договору.
Відповідно до п. 44 Правил за самовільне підключення системи теплоспоживання без укладення договору споживач сплачує штраф згідно із законодавством.
З аналізу положень Правил, зокрема пункту 44, вбачається, що термін «споживач» застосовується в значно ширшому значенні, оскільки він також розповсюджується і на осіб, які використовують теплову енергію без укладення договору на теплопостачання.
При цьому, відсутність договору про постачання теплової енергії при підтвердженні факту її постачання обставинами справи не звільняє споживача від обов'язку оплати за фактично спожиту теплову енергію.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 21.08.2019 у справі №922/4239/16, поставі Верховного Суду від 10.05.2018 у справі №922/2790/17, постанові Верховного Суду України від 30.10.2013 у справі № 6-59цс13.
Крім того, у постанові Верховного Суду від 29.11.2019 у справі №910/12034/18 зазначено, що факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі, проте необхідним є доведення факту надання та споживання таких послуг.
З урахуванням встановлених судом обставин стосовно того, що у спірний період нежитлові приміщення за адресою: м. Київ, вул. Академіка Щусєва, буд. 34/1 були закріплені за відповідачем (що не було спростовано відповідачем належними та допустимими доказами), зважаючи на подані позивачем докази (облікові картки), які містять інформацію про обсяги та вартість спожитої відповідачем теплової енергії для потреб опалення, та корінці нарядів на підключення/відключення теплової енергії до будинку за адресою: м. Київ, вул. Академіка Щусєва, буд. 34/1, оцінюючи докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що наявними в матеріалах справи доказами підтверджується факт споживання відповідачем у спірному періоді теплової енергії на загальну суму 2440,60 грн, з огляду на що відповідач повинен її оплатити.
Відповідно до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до п. 18 постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення та типового договору про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення» від 21.07.2005 № 630, розрахунковим періодом для оплати послуг є календарний місяць. Плата за послуги вноситься не пізніше 20 числа місяця, що настає за розрахунковим, якщо договором не встановлено інший строк.
Таким чином, з огляду на те, що у спірний період відповідач фактично споживав житлово-комунальні послуги (централізоване опалення) без укладення письмового договору про надання житлово-комунальних послуг, суд дійшов висновку, що відповідач повинен був здійснювати оплату за спожиті послуги не пізніше 20 числа наступного за розрахунковим місяця (у строки, визначені законом).
Доказів сплати відповідачем грошових коштів у розмірі 2440,60 грн матеріали справи не містять.
Наявність та розмір заборгованості Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» з оплати за фактично спожиту теплову енергію у сумі 2440,60 грн підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами та відповідачем не були спростовані, у зв'язку з чим позовні вимоги Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» в частині стягнення з Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» суми основного боргу у розмірі 2440,60 грн є обґрунтованими та підлягають задоволенню у повному обсязі.
Також, позивачем заявлено до стягнення з відповідача 3% річних у розмірі 55,16 грн., які нараховані за період з 01.04.2021 по 31.12.2021 на суму боргу у розмірі 2440,60 грн (тобто, з урахуванням перерахунку).
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Сплата трьох процентів від простроченої суми (якщо інший розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові.
Перевіривши розрахунок 3% річних, суд дійшов висновку щодо його обґрунтованості, у зв'язку з чим позовні вимоги Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» в частині стягнення з Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» 3% річних у розмірі 55,16 грн підлягають задоволенню у повному обсязі.
Крім того, позивачем заявлено до стягнення з відповідача інфляційні втрати у розмірі 141,55 грн, нараховані за період з квітня 2021 року по грудень 2021 року на суму боргу у розмірі 2440,60 грн (тобто, з урахуванням перерахунку).
У разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього в силу закону (частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України) виникає обов'язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням унаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати.
Кредитору, у свою чергу, згідно з частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України належить право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних втрат за період прострочення в оплаті основного боргу.
Цивільним кодексом України, як основним актом цивільного законодавства, не передбачено механізму здійснення розрахунку інфляційних втрат кредитора у зв'язку із простроченням боржника у виконанні грошового зобов'язання.
Водночас, частиною першою статті 8 Цивільного кодексу України визначено, що якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).
Частиною п'ятою статті 4 Цивільного кодексу України передбачено, що інші органи державної влади України у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини.
Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» визначено індексацію грошових доходів населення як встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодувати подорожчання споживчих товарів і послуг (стаття 1 Закону). Статтею 2 цього Закону передбачено як об'єкти індексації грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України, що не мають разового характеру, перелік яких визначено у частині першій цієї статті; водночас, частиною другою статті 2 цього Закону законодавець передбачив право Кабінету Міністрів України встановлювати інші об'єкти індексації, поряд з тими, що зазначені у частині першій цієї статті.
З метою реалізації Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» Кабінет Міністрів України постановою №1078 від 17.07.2003 затвердив Порядок проведення індексації грошових доходів населення (далі - Порядок), пунктом 1 якого передбачено, що цей Порядок визначає правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення. Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків (пункти 1-1, 4 Порядку).
Отже, при розрахунку інфляційних втрат у зв'язку із простроченням боржником виконання грошового зобов'язання до цивільних відносин, за аналогією закону, підлягають застосуванню норми Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» та приписи Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1078 від 17.07.2003, та Методика розрахунку базового індексу споживчих цін, затверджена наказом Державного комітету статистики України №265 від 27.07.2007.
Порядок індексації грошових коштів для цілей застосування статті 625 Цивільного кодексу України визначається із застосуванням індексу споживчих цін (індексу інфляції) за офіційними даними Державного комітету статистики України у відповідний місяць прострочення боржника, як результат множення грошового доходу на величину приросту споживчих цін за певний період, поділену на 100 відсотків (абзац п'ятий пункту 4 постанови КМУ №1078).
Статтею 625 Цивільного кодексу України визначено право особи отримати компенсацію інфляційних збитків за весь період прострочення. Якщо індекс інфляції в окремі періоди є меншим за одиницю та має при цьому економічну характеристику - «дефляція», то це не змінює його правової природи і не може мати наслідком пропуску такого місяця, оскільки протилежне зруйнує послідовність математичного ланцюга розрахунків, визначену Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою КМУ №1078 від 17.07.2003.
Об'єднаною палатою Верховного Суду у постанові від 20.11.2020 у справі №910/13071/19 роз'яснено, що сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця.
Отже, якщо період прострочення виконання грошового зобов'язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці.
Методику розрахунку інфляційних втрат за неповний місяць прострочення виконання грошового зобов'язання доцільно відобразити, виходячи з математичного підходу до округлення днів у календарному місяці, упродовж якого мало місце прострочення, а саме:
- час прострочення у неповному місяці більше півмісяця (> 15 днів) = 1 (один) місяць, тому за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу;
- час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (від 1, включно з 15 днями) = 0 (нуль), тому за такий неповний місяць інфляційна складова боргу
Перевіривши розрахунок інфляційних втрат, суд дійшов висновку щодо його необґрунтованості (позивачем не враховано індекс дефляції за серпень 2021 року), у зв'язку з чим здійснив власний розрахунок інфляційних втрат, відповідно до якого обґрунтованим розміром інфляційних втрат, що підлягають стягненню з відповідача, є 139,87 грн.
Таким чином, позовні вимоги Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» в частині стягнення з Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» інфляційних втрат у розмірі 141,55 грн підлягають частковому задоволенню у розмірі 139,87 грн.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України,
ВИРІШИВ:
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» (04050, м. Київ, вул. Білоруська, буд. 1; ідентифікаційний код: 34966254) на користь Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» (01001, м. Київ, площа Івана Франка, буд. 5; ідентифікаційний код: 40538421) суму основного боргу у розмірі 2440 (дві тисячі чотириста сорок) грн 60 коп., 3% річних у розмірі 55 (п'ятдесят п'ять) 16 коп., інфляційні втрати у розмірі 139 (сто тридцять дев'ять) грн 87 коп. та судовий збір у розмірі 2479 (дві тисячі чотириста сімдесят дев'ять) грн 47 коп.
3. В іншій частині позову відмовити.
4. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.
Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з ч. 1 ст. 256 та ст. 257 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя О.М. Спичак